- •Тема 1 Політичні аспекти утворення, розвитку і занепаду держави Україна – Русь (IX- перша половина XIV ст.)
- •1. Праслов’яни
- •2. Зародження та еволюція праукраїнських племен
- •3. Теорії етногенезу українців
- •4. Східні слов’яни в давнину
- •Теорії походження Київської держави України-Русі
- •1) Літописна теорія
- •2) Норманська теорія
- •3) Антинорманська теорія
- •4) Хозарська теорія
- •Виникнення Руської держави
- •Теорії походження термінів «Русь» та «Україна»
- •Діяльність перших київських князів (державотворчий аспект) Великий князь київський Олег (882-912 рр.)
- •Великий князь київський Ігор (912-945 рр.)
- •Велика княгиня київська Ольга (945-964 рр.)
- •Великий князь київський Святослав (964-972 рр.)
- •Хрещення Русі
- •10. Причини хрещення Русі
- •11. Значення хрещення Русі
- •12. Розквіт Русі в добі Володимира Великого (980 – 1015 рр.)
- •13. Україна-Русь в період правління Ярослава Мудрого
- •14. Доба Володимира Мономаха в історії України (1113 – 1125 рр.)
- •15. Політичний устрій України - Русі доби Київської держави
- •16. Суспільно-політичний лад Київської держави (перша половина IX - перша третина хii ст.)
- •17. Причини феодальної роздробленості Київської держави
- •18. Україна-Русь в період феодальної роздробленості
- •19. Періодизація Київської Русі
- •20. Погляди щодо правонаступництва історії Київської Русі
- •21. Галицько-Волинська доба української історії
- •22. Боротьба з монголо-татарською навалою
Тема 1 Політичні аспекти утворення, розвитку і занепаду держави Україна – Русь (IX- перша половина XIV ст.)
1. Праслов’яни
Українці становлять етнічну гілку східного слов’янства. Предками українців були праслов’яни, походження та етногенез яких на сьогодні остаточно не з’ясовано. Приблизно з середини І тис. до н.е. старослов’янська мова виділилася з індоєвропейської мовної єдності і почала розвиватися самостійно. Головною проблемою з’ясування етногенезу слов’янства є визначення часу появи й належності до праслов’янського світу найдавнішого населення Європи.
Чеський славіст Петр Шафарик у 30-х рр. XIX ст. зазначав, що прабатьківщиною слов’ян були землі сучасної Волині, Поділля і Галичини, а його співвітчизник Любар Нідерле – територія від Ельби до Десни. Польські вчені Юзеф Костшевський та Ян Чекановський розташовували її поміж Віслою та Одером. Російські історики Третяков і Рибаков в сер. XX ст. локалізовували її між Ельбою і Дніпром.
Сучасна Київська археологічна школа останнім часом виробила власну концепцію слов’янського етногенезу. ЇЇ суть в тому, що на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. формування слов’янської спільності відбувалося понад Віслою й частково на Волині. У XV-XI ст. до н.е. населення поморсько-кльошової культури, просуваючись на схід, асимільовувало місцеву людність та утворило зарубинецьку культуру. Центр слов’янського етногенезу перемістився в межиріччя Вісли і Дніпра. На базі цих двох етнічних масивів утворилася київська культура на межі II-III ст. н.е.
2. Зародження та еволюція праукраїнських племен
На останньому етапі існування Великої Скіфії на території сучасної Польщі поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу утворилося племінне об’єднання пшеворської культури (II ст. до н.е. – IV ст. н.е.). До його складу входили германські племена лугіїв і слов’янські племена венедів. Венеди – перша назва слов’ян. Слов’ян під такою назвою згадували в своїх творах старогрецькі та староримські письменники – Геродот, Софокл, Тацит, Птолемей та інші. На початку н.е. венеди мешкали поміж Одером і середнім Дніпром.
Майже одночасно з пшеворською культурою формувалась і зарубинецька культура (III ст. до н.е. – II ст. н.е.). Спочатку вона займала територію Середнього Подніпров’я, частину Правобережного Полісся. Тут мешкали праукраінські племена. У складі зарубинецького племінного об’єднання поряд із іншими слов’янськими народами беруть свій початок і українці.
Приблизно на I ст. н.е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня розвитку та етнічної визначення, що почали виділятися із племінного об’єднання венедів. З часом це призвело до їх занепаду. Так утворились племена склавинів і антів. Склавини проживали в основному за межами України в межиріччі Дністра і Дунаю. Анти у середини IV ст. вже мали велике державне об’єднання, яке в період розвиту займало лісостепову зону він Дону до Румунії і далі на Балкани.
Чеський історик Любар Нідерле вважав антів за волинян, а російський історик В. Ключевський – за дулібів, тобто за слов’ян. Слов’янами антів вважав іО. Шахматов, а М. Грушевський називав антів предками українців.
Союз антських племен у різні часи об’єднував поліетнічне населення. До нього входили як слов’яни, так і неслов’янські племена. Проте етнічну основу союзу становили жителі лісостепу України, нащадки зарубинців. На думку того ж О. Шахматова, анти розмовляли мовою близькою до мови Київської Русі. У VII ст. назва «анти» остаточно зникає, а її замінює назва «слов’яни».