31. Геосинкліналі

ГЕОСИНКЛИНАЛЬ (а. geosyncline; н. Geosynk- linale; ф. geosynclinal; и. geosinclinal) —

1) в первоначальном понимании — довольно простой, но очень крупный и протяженный прогиб земной коры с длительным погружением, в результате которого формируются мощные тела осадочных и магматических горных пород, в дальнейшем вовлекаемые в складчатость и горообразование. Для геосинклинали характерны определенные типичныеформации: зеленокаменная, вулканогенная кремнистая, глинисто-сланцевая, флишевая, молассовая; из интрузивных образований — гранитоидные интрузии. Особенно характерна т.н. офиолитовая ассоциация (см. офиолиты). Геосинклиналь и сопряженные поднятия — геоантиклинали — составные части геосинклинальных систем и геосинклинальных областей 

Геосинклиналь - Одни из главных тектонических элементов земной коры, противопоставляемый платформе. Геосинклиналь представляет собой подвижную зону, характерными чертами которой являются: линейность в распределении фаций осадков, интенсивные процессы складкообразования. мощная эффузивная и интрузивная магматическая деятельность, сопровождаемая активными геохимическими процессами, и, как следствие этого, особый тип минерализации, приводящий к образованию многочисленных месторождений полезных ископаемых. Интенсивное складкообразование и магматическая деятельность обусловливают явление регионального метаморфизма горных пород. В начальных стадиях развитияГеосинклиналей преобладает погружение всей зоны и накопление внутри нее мощных толщ, преимущественно обломочных и нередко основных эффузивных пород. Интрузивные процессы в этот период проявляются слабо. В дальнейшем процессе развития Геосинклиналей усиливается интрузивная деятельность, а в отдельных местах происходит образование складок, завершающееся поднятием, а затем новым погружением этих участков, что обусловливает перерывы в осадконакоплении в различных местах. Заключительные этапы развития Геосинклиналей связаны с усилением складкообразования и обычно с внедрением огромных интрузий кислой магмы, явлениями воздымания всей Геосинклинали, что влечет за собой полное или частичное прекращение накопления осадков, глубокий размыв горных пород и возникновение горного рельефа. На заключительной стадии развития Геосинклиналь превращается в складчатую систему. 

32.Гіпотези розвитку Землі

  Питання походження Землі і Сонячної системи хвилювало вчених ще з глибокої давнини, однак перші наукові спроби пояснення проблеми відносяться лише до ХVІІІ ст. Відомий радянський вчений, полярник О.Ю.Шмідт згрупував всі запропоновані гіпотези у три класи.  До п е р ш о г о класу відносяться гіпотези, які виходять із постулату про утворення Сонця та планет з єдиного матеріалу (туманності). Це відомі гіпотези Канта Лапласа, Фесенкова, Войткевича, недавно запропоновані уявлення Рудника і Соботовича та ін.  Д р у г и й клас об'єднує гіпотези , згідно з якими планети виникли з речовини Сонця (гіпотези Бюффона, Мультона і Чемберліна, Джінса, Джеффріса, Крата і ін.). І, нарешті, до т р е т ь о г о класу входять гіпотези, які не об'єднують Сонце та планети спільністю походження. Найбільш відомою є гіпотеза Шмідта. Зупинимось коротко на характеристиці гіпотез кожного класу.  В 1755 році німецький філософ І.Кант висловлює думку, що первісний Всесвіт складався з нерухомих пиловидних частинок різної щільності. Сили гравітації спричинили їхній рух, співударяння однієї з одною і налипання їх одна на одну (акреція), утворення центрального розжареного згустка Сонця. Подальші зіткнення частинок призвели до обертання Сонця і разом з ним пилової хмари. В пиловій хмарі поступово утворювались окремі згустки речовини зародки майбутніх планет, навкруги яких за подібною схемою сформувалися супутники. Утворена таким шляхом Земля на початку свого існування уявлялась холодною.  Французький астроном і математик П.Лаплас запропонував дещо відмінний варіант. Сонячна система, на його думку, утворилась із розжареної газової∙ туманності з центральним згустком, яка оберталася і стискалася під дією всесвітнього тяжіння. При подальшому охолодженні швидкість обертання туманності зростала і по периферії від неї∙ відшаровувалися кільця, котрі в свою чергу розпадались на згущення майбутні планети. Планети на початковій стадії являли собою розжарені газові кулі, які поступово охолоджувалися і затверділи.  Гіпотеза Канта Лапласа була панівною в космогонії аж до початку ХХ ст. і зіграла прогресивну роль, служачи основою природничих наук, в тому числі і геології. Головним недоліком гіпотези стала неспроможність пояснити розподіл всередині Сонячної системи моменту кількості руху (МКР). МКР визначається як добуток маси тіла на віддаль від центру системи і швидкість його обертання. Дійсно, виходячи з факту, що Сонце володіє більше 90% всієї 0 маси системи, воно повинно мати і найвищий МКР. Насправді ж, Сонце володіє лише 2% загального МКР, планети ж, особливо планети гіганти рештою 98%.  Вказане протиріччя спробував пояснити радянський вчений В.Г.Фесенков (1960). Згідно з його гіпотезою, Сонце і планети утворилися внаслідок ущільнення гігантської туманності "глобули". Туманність була дуже розрідженою матерією, складеною в основному з водню, гелію і невеликої кількості важких елементів. Під дією сили гравітації в центральній частині (глобули) виникло зіркоподібне згущення Сонце, яке швидко оберталося Внаслідок еволюції сонячної речовини в оточуюче його газово пилове середовище із Сонця час від часу спостерігалися викиди матерії. Це призводило до втрати Сонцем частини своєю маси і передачі утворюваним планетам значної частини МКР. Формування планети проходило 0 шляхом акреції речовини туманності