26

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет "Києво-Могилянська академія"

Факультет гуманітарних наук

Кафедра літературознавства

Курсова робота на тему:

"Інтертекстуальні зв'язки в романі Бернарда Вербера «Імперія янголів»"

Виконала:

студентка ФГН-3

спеціальність: філологія

Коцюбинська Анастасія Сергіївна

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук

Мазін Дмитро Михайлович

Київ - 2014

Зміст стор.

Вступ………………………………………………………………………………..3

Розділ I. Інтертекстуальні зв'язки та Проблема дослідження прецедентного тексту в авторському тексті [інтертекст – досліджене, але не однозначне поняття; вийти на проблему інтертекстуальності у масовому (популярному) романі]………………............

1.1 Проблема дослідження інтертексту в художньому тексті творі ………..

1.2 Інтертектуальність та її функції в художньому тексті………………………...

1.3 Типологія інтертекстуальних елементів і зв'язків………..............................

Розділ II. Типи і художні функції інтертекстуальних зв'язків у романі Б. Вербера "Імперія янголів"…..

2.1. Особливості аналізу роману "Імперія янголів" в аспекті інтертекстуальних зв'язків………………………………………………………………………………

2.2. Інтертекстуальні елементи, зв'язки та їх функції в творах Вербера……

2.2.1 Реалії……………………………………………………………………..……

2.2.4.Самоцитування у романі "Імперія янголів"……………………………… Висновки…………………………………………………………….……….…..

Список використаної літератури……………………………………………...

ВСТУП

Бернар Вербер (1961) – відомий французький письменник ХХІ ст. Твори Вербера - це суміш таких жанрів як наукова фантастика, пригодницький роман та есе. Його книги користуються шаленою популярністю, його читають різного віку та різних національностей.

Романи Вербера є поєднанням елементів масової та інтелектуальної культури. Одна з формул успіху творів – інтелектуалізація масової культури; письменник робить твір доступним широкому колу читачів – заплутаний сюжет, багато перипетій, і водночас вплетені у текст інтелектуальні елементи – різноманітні факти, які потребують осмислення. У тексті романів сполучаються авторські думки і спостереження та погляди відомих філософів, результати соціологічних опитувань, навіть думки пересічних людей та інші елементи наукового і художнього характеру. Наповнення своїх текстів різними запозиченими і власними текстуальними та смисловими вставками з різних культурних джерел дає підстави відносити Б. Вербера до представників постмодерної літератури.

Одна з найпомітніших книг Бернара Вербера - "Імперія янголів" (2000), світовий бестселер, який удостоївся читацького визнання та літературної нагороди - премію ім. Жюля Верна у жанрі фентезі. Цей роман є характерним щодо складною побудовою та сполучення різноманітних інтертекстуальних зв‘язків. Аналіз інтертексту в цьому романі дозволить уточнити питання про типологічну належність романів Б.Вербера.

Серед наявних робіт про творчість Вербера переважають розвідки критичного характеру (зокрема, статті…), але бракує ґрунтовних робіт літературознавчого характеру. (Когось треба згадати.. - …звертається до тематичних особливостей; а …

Отже, актуальність цієї роботи зумовлена тим, що це – перша спроба осмислення інтертексту Б.В. на прикладі роману «…», що дозволить уточнити жанрову природу текстів французького письменника та глибше проаналізувати стан використання інтертекстуальних зв‘язків у сучасній художній літературі.

Метою дослідження є проаналізувати структурні та семантичні особливості інтертекстуальності в романі Б.Вербера "Імперія янголів".

Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) розглянути ступінь дослідженості проблеми інтертекстуальності в сучасній літературі;

2) визначити природу, форми й функції інтертекстуальності у романі «Імперія янголів» із залученням інших творів автора;

Вербера;

4) розкрити суть самоцитування у творчості Вербера;

3)з‘ясувати типологію інтертекстуальних елементів і зв'язків у творчості Б.В. взагалі та романі "Імперія янголів" зокрема;

5) уточнити функції інтертекстуальності у творі масової культури.

Об'єктом дослідження є роман "Імперія янголів" Б.В.

Предметом дослідження роботи є форми та функції інтертекстуальності у творі Бернарда Вербера.

Методологічну основу дослідження складають теорії інтертекстуальності Ю. Крістєвої, Н. Фатєєвої, а також роботи М. Бахтіна, Р. Барта, І. Ільїна.

Методи дослідження: текстуальний аналіз, описовий метод, функціонально-стилістичний аналіз інтертекстуальних зв’язків , інтеграція методологічних принципів цілісно-системного підходу до художнього твору.

Наукова новизна роботи у тому, що тут здійснена перша спроба цілісного осмислення інтертекстуальності в "Імперії янголів" Б. Вербера через вивчення особливостей бачення моделі світу і типологічних рис героя, їх еволюції; виокреслюється природа, форма й функції інтертекстуальності у романі письменника (Такий аналіз дає змогу зрозуміти особливості французького постмодернізму).

Теоретичне значення роботи визначається її зв’язком з теорією інтертекстуальності. Теоретичного значення набуває аналіз інтертекстуальних зв’язків роману "Імперія янголів".

Практичне значення полягає у використанні даної роботи для підготовки лекцій і практичних занять із теорії літератури, спецкурсів з актуальних проблем розвитку літератури постмодернізму і творчості Б. Вербера тощо.

розділ I. ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІ ЗВ′ЯЗКИ ТА ПРОБЛЕМА ДОСЛІДЖЕННЯ ПРЕЦЕДЕНТНОГО ТЕКСТУ В АВТОРСЬКОМУ

1.1 Проблема дослідження інтертексту в художньому тексті

Художня творчість передбачає створення художніх творів. Навіть якщо автор задумав створити текст, який не має аналогів у світовій літературі, то це зовсім не означає, що в оригінальному тексті не можна буде виявити інтертекстуальні зв'язки. Досвідчений читач зуміє побачити зовнішню чи внутрішню інтертекстуальність: зовнішня інтертекстуальність передбачає пригадування читачем схожого художнього твору, а внутрішня - виявлення в тексті запозичених фраз та зворотів мови. Критерій інтертекстуальності став одним з найважливіших при дослідженні тексту, оскільки забезпечує можливість об'єднання і продовження тексту [9; 264].

Якщо текст використовують та інтерпретують не буквально, а як засіб символізації поза зв'язком зі змістом "пратексту", то він стає прецедентним [15;15]. Прецедентний текст - це текст, який має понадособистісний характер, добре відомий широкому оточенню автора, включаючи його попередників і сучасників. На думку Ю. Караулова, прецедентний текст - це завершений і самодостатній продукт рефлексійної діяльності [8; 216]. До прецедентних текстів дослідники відносять перекази, міфи, притчі, легенди, казки, але прецедентними можуть бути і тексти художньої та історичної літератури, пісні і навіть реклама. Подібність двох творів може бути виражена в єдності таких літературознавчих категорій, як сюжет, композиція, характери героїв, деяка спільність в описах пейзажів. Ці риси схожості часто проявляються на рівні їхнього лінгвістичного оформлення. Крім того, літературознавці відзначають, що інтертекстуальні зв'язки художніх творів часто знаходять своє відображення в різного роду ремінісценціях: цитатах точних та неточних, "узяті в лапки" або ті, які залишаються неявними [21; 253-259].

Таким чином, в широкому сенсі інтертекстуальний підхід до інтерпретації тексту припускає зіставлення типологічно схожих явищ (творів, жанрів, напрямків) як варіацій на подібні теми і структури. У більш вузькому варіанті він представляє собою виявлення в тексті конкретних, вербалізованих вкраплень "чужого слова", які займають конкретні позиції в ньому. Кожен твір, вибудовуючи своє інтертекстуальне поле, створює новий текст. Завдяки інтертексту прецедентний текст вводиться в більш широкий культурно-літературний контекст.

1.2 Інтертектуальність та її функції в художньому тексті

Термін "інтертекстуальність" (фр. intertextualit, англ. intertextuality), запропонувала Юлія Крістьєва у 1969 р. для позначення "текстової інтеракції в межах самого тексту". Це поняття використовують для означення взаємодії різних кодів та дискурсів всередині тексту, а також у значенні методу дослідження тексту як знакової системи, що перебуває у зв’язку з іншими системами. Зміст цього терміну багато різні дослідники інтерпретують по-своєму, однак спільним для всіх є постулат, що будь-який текст є "реакцією" на попередні тексти.

Витоки теорії інтертекстуальності філологи вбачають у трьох основних джерелах — діалогічній концепції М.Бахтіна, теоретичних поглядах Ю.Тинянова та теорії анаграм Ф. де Сосюра.

Михайло Бахтін у праці "Проблема змісту, матеріалу і форми в словесній художній творчості" (1924) описуючи діалектику існування літератури, зазначає, що окрім даної дійсності, художник також має справу з попередньою і сучасною літературою, з якою він перебуває в постійному "діалозі", який необхідно розуміти як боротьбу тексту з наявними літературними формами. Бахтін писав: "Стенограма гуманітарного мислення — це завжди стенограма діалогу особливого виду: складні стосунки тексту (предмет вивчення і обдумування) і створюваного обрамного контексту (питального, заперечувального тощо), в якому реалізується пізнавальна і оцінювальна думка вченого. Це зустріч двох текстів — готового і створюваного регенеруючого тексту, відповідно – це зустріч двох суб’єктів, двох авторів. Текст — не річ, а тому друга свідомість, свідомість сприймаюча, ніяк не можна елімінувати або нейтралізувати” [6; 285]

Дослідження анаграм Фердінана де Сосюра базувались давній індоєвропейській поезії. Як зазначає М. Ямпольський, теорія анаграм дозволяє наочно уявити, яким чином інший текст, зокрема прихована цитата, організовує порядок елементів у тексті й здатна його модифікувати. На основі анаграматичної теорії виникає можливість ввести інтертекстуальність у структурний контекст. Ф. де Сосюр вирізнив різні типи анаграм: анафонію, гіпограму, логограму і параграму [6; 38]. Юлія Крістєва звернула особливу увагу на поняття параграми: "Виходячи з сосюрівського поняття параграми ми змогли встановити фундаментальну особливість функціонування поетичної мови, яку ми визначили терміном парадигматизм, іншими словами, входження множини текстів (і смислів) у поетичне повідомлення, яке інакше постає сконцентрованим навколо єдиного смислу" [6; 39].

Ключові поняття в теорії інтертекстуальності Ю. Крістєвої — фенотекст і генотекст. Фенотекст - це готовий, ієрархічно організований, структурований семіотичний продукт, який має досить стійкий зміст. Фенотексти — це реально існуючі фрази природної мови, призначені для прямого впливу на партнера по комунікації. Генотекст — це суверенне царство "різності", де немає центру і периферії, це неструктурована смислова множинність, яка набуває структурної впорядкованості лише на рівні фенотексту.

Близькими до концепції Ю. Крістєвої є погляди Ролана Барта. Поняттю фенотекст у Барта відповідає поняття "твір", а поняттю генотекст — "текст": "Твір є матеріальним фрагментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст — поле методологічних змагань" [3; 380]. Відкриваючи в "творі" вже знайоме, дослідник виходить на рівень "тексту". В такому випадку питання про вплив або запозичення втрачає сенс: "інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів, вона є загальним полем анонімних формул, походження яких можна віднайти нечасто, несвідомих чи автоматичних цитат, поданих без лапок" [3;218]. Таким чином автор "перетворюється на порожній простір проекції інтертекстуальної гри". Несвідомий характер цієї "гри" відзначає і Ю.Крістєва, відстоюючи постулат "безособової продуктивності" тексту, наділяючи текст практично автономним існуванням і здатністю "прочитувати історію". Думка про те, що історія й суспільство є тим, що може бути прочитане як текст, призвело до сприйняття людської культури як суцільного інтертексту. Проголошена Бартом "смерть автора", смерть" індивідуального тексту, розчиненого в прихованих та неприхованих цитатах, в решті-решт призвели до "смерті" читача й ототожнення з текстом неминуче цитатної свідомості людини.

Однак, як зазначає І.Ільїн, не всі західні літературознавці сприйняли настільки широке тлумачення інтертекстуальності. Представники коммунікативно-дискурсивного аналізу (наратології) вважають, що занадто буквальне дотримання принципу інтертекстуальності в його філософському вимірі позбавляє сенсу будь-яку комунікацію. Зокрема Ж.Женет трактує інтертекстуальність вужче і конкретніше; він пропонує п’ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів: 1) інтертекстуальність як "співприсутність" в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо); 2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовку, післямови, епіграфу тощо; 3) метатекстуальність як коментар, критичне посилання на свій передтекст; 4) гіпертекстуальність як пародіювання одним текстом іншого; 5) архітекстуальність — жанровий зв’язок текстів. Ці основні класи інтертекстуальності дослідник поділяє на численні підкласи і типи й простежує їхні взаємозв’язки.

Різні літературознавчі школи і навіть окремі дослідники трактують інтертекстуальність по-своєму. Важливо, що всі вони визнають наявність цього поняття. Значення концепції інтертекстуальності виходить далеко за рамки суто теоретичного осмислення сучасних культурних процесів. Як зазначає І. Ільїн, вона відповіла на глибинний запит світової культури ХХ ст. з її явним чи неявним потягом до духовної інтеграції.