pavlo-zagrebelniy-divo

Звісно, було там два чи три художники. Безіменні, але генії, видно з усього. Перегризуть горло, аби тільки був привід вчепитися. Був редактор журналу «В» і «З», тобто відкритого і закритого. Був ще якийсь вугруватий здоровило, схожий на відставного боксера. І, звичайно ж, чотирикутний поет. І все слухняні, тихі перед Таїсою, без вихвалянь і вихилясів. І справді, чому б мала проганяти відсебе таких людей, раз горнулисц до неї, об'єднувалися навколо, а він покинув її тоді, лиш знайшовши, покинув, нічого не обіцяючи, нічого не кажучи, попросту втік, - може, й назавжди? І ця їхня зустріч - чиста випадковість, а для Таїси потрібно було стале товариство, бо не могла ж вона жити, як він, фресками та мозаїками, а потім опівночі дзвонити до товариша й вимолювати бодай партію в шахи.

-Я був тут учора й звернув увагу, - почав Отава знову, - всю ніч…

Розумів, що говорить зовсім смішно й непотрібно. Якщо вони

йждали від нього слів, то не таких. Він повинен був виправдуватися в ім'я свого міста, повинен був виправдувати того невідомого, що звелів уночі зняти етюд Таї 3икової (аби їм то було знаття, що це вона!), а може, ждали від нього зовсім не таких слів, може, й самі ще не відали, що б їм хотілося почути від нього…

-Якесь непорозуміння, - сказав Отава, - просто безглуздя… Тим більше, що цей етюдик…

-Це великий твір, старий! - хрипко промовив поет, - Ви тут, у Києві, не можете зрозуміти! Не доросли! Я пишу сценарій по цьому твору. І сам ставитиму фільм. На студії «Мосфільм». Сі-сі!

Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не відвела погляду, в глибині її різнобарвних очей відчитувалася затятість. «Так, так, - миготіли звідти вовчі вогники, - так, так, все це правда, я здатна на велике, ти мене ще не знаєш, ти не здатен поцінувати в мені незвичайний талант, а ось люди, мої справжні друзі, вони…»

Згадалася ота, що про Хрещатик: «Суцільний великий кошмар». Жінка в мистецтві завжди підозріла. У неї нечисті наміри.

Вона хоче подобатися. Будь-якою ціною. А може, навпаки? Підозрілі чоловіки, що липнуть до жінки, яка має справу з мистецтвом? І хочуть подобатися жінці? Чи не однаково? Всі хочуть подобатися. Він теж, мріючи про велику роботу над розкриттям таємниці спорудження Софії і всього…

-Якщо ви справді надаєте такої ваги, - почав Отава, звертаючись тільки до Таї, бо ж вона була авторкою етюда, крім

Загребельний П. А.: Диво / 261

того, хотілося говорити йому лише з нею, не помічаючи її вірних паладинів. Тая твердо хитнула. Вона справді надавала великої ваги.

-А тим більше розділяєте цю дурну балаканину, - він кивнув на чотирикутну шафу.

-Здається, я наб'ю тобі морду, - сказав десь йому з-під руки поет. - Сі-сі! Це буде великий мордобій, ще більший, аніж фільм, який я поставлю за Таїним твором…

-Тоді ви просто нездарна художниця, - жорстоко промовив Отава, не ворухнувшись з місця, хоч усі були переконані, що після таких слів він мусить якщо й не провалитися крізь землю, то принаймні бігти з цього залу. Бувший редактор журналу «В» і «З» зашморгав носом, вугрувате обличчя відставного боксера взялося брунатними плямами, поет став засукувати рукава, тільки Тая намагалася бути спокійною, і голос їй навіть не здригнувся, коли вона вимовила:

-Дякую.

-Я говорю серйозно, - так само з тихою злістю продовжував Отава. - Мені вже не раз і не два доводилося чути про ці гак звані протести. Про це показування язика. У нас пішла навіть мода: все, що визнається, - то, мовляв, несправжнє. Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар'ян - це для вас не те. Справжнє тільки те, що відкидають. Невидані твори, невиставлені картини, неприйняті скульптури, покладені на полиці кінострічки, що не побачили екрана. Ну, так. є там, можливо, і талановиті речі, бо ще не перевелися, на жаль, чиновники, які чомусь конче прагнуть відтручувати людей розумних і знаючих…

-Але я не хочу вас більше слухати, - сказала вона і скомандувала своїм: - Ходімо, «браття-населення…»

Вони були слухняні, як маріонетки. «Браття-населення»… Отава лишився сам у кутку, хоч розпинай його на стіну на місце того клятого етюдика - такий був виснажений і безрадний. Що тепер мав діяти? На гадку приходили найвульгарніші речі: піти напитися, розбити десь вітрину, вилаяти міліціонера. Ось коли самотність мстилася йому повною мірою. Знов шахи? Є два - Є чотири?… Чи, може, знайти ще одну свіжу розповідь про Софію і підготувати для завтрашньої лекції відповідний коментар? Все життя коментуєш інших. А навіщо?

Він пішов до міністерства, став ходити по кімнатах, допитуватися, хто звелів зняти етюд Таї Зикової. Ніхто не знав. Винних не було. Десь хтось якось щось там сказав чи натякнув, от хтось колись якось там собі зняв. То й що? От подія! Не таке знімали. Щоправда, Отаву не хотіли дратувати. Все ж таки вчений. Ім'я. Знають за кордоном. Обіцяли розібратися. Він знав,

Загребельний П. А.: Диво / 262

що ніхто не стане розбиратися, але пристав на вмовляння, і пішов до «Театрального», попросив свій традиційний обід і зовсім не традиційні для нього двісті грамів чогось міцного. На приклад, горілки з перцем. І сала з часником до неї на закуску. А ще цибулі. Ближче до реальності. Довго обідав. Згадалися чиїсь слова: «Культура - це пародія й кохання». Ті, що навколо Таї, справді, мов пародія на людей. Але кохання… Де воно? Невже він міг закохатися в цю жінку? Тоді плакав уві сні. А вона плакала в горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Ні про що не розпитав, нічим не поцікавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з сухою логікою, з писаннями й виповідями. А жива людина завжди складніша й дорожча за всі наймудріші писання й виповіді. Ну, та вже.

Він згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж, блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нічого їй не казав, навіть не був з нею знайомий. При зустрічах в університетських коридорах промовисто на неї дивився і в своїй наївності гадав, що того досить.

А потім його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому подобається, свиснув:

«Ох ти ж і влип!» «Чого свистиш? - образився Отава. - У мене чисті…»

«Та того, - не дав йому докінчити Сашко. - По-перше, вона замужем за майором, бо треба ж харчуватися, а друге, - тут Сашко прицмокнув, - поки ти там ото зітхав, то я вже…»

Отава тоді жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському бюро, вліпили догану, але…

Він вийшов із ресторану не крізь надвірні двері, які вже було замкнено через брак місць, а просто в готель, і тут йому спало на думку, що він би міг… Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею і рудим Сашком, але хай навіть так. На нього, видно, подіяла з перцем, а може, в підсвідомості пролунав десь наказ, якісь там моральні гальма було відпущено, і професор Отава на якийсь час перестав бути тільки професором, перетворився на звичайного чоловіка, може, навіть на того задерикуватого й непосидючого хлопчиська військового часу, який, на відміну від свого батька, дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тоді, і якби батько хоч трохи був пішов йому назустріч, то - як знати - може, й уцілів би…

Отава підійшов до віконця реєстрації і спитав, чи не зупинилися в готелі московські художники. Йому відразу не відповіли, бо не так легко задовольнити цікавість першого-ліпшого, хоч усі мешканці готелю і заповнюють довжезні анкети, де зазначено і хто вони, і звідки, але ніхто тих

Загребельний П. А.: Диво / 263

анкет ніколи не читає, окрім того, треба пам'ятати, що на реєстрації сидять люди зовсім не для того, щоб відповідати на запитання, і взагалі важко сказати, хто має це робити в готелі, може, й ніхто, бо кому це потрібно-, але все ж таки якщо вже так товаришеві конче хочеться знати, то, здається, в їхньому готелі ніяких художників - ні московських, ні немосковських - не було, але можуть бути, от тоді, будь ласка, й приходьте та питайте.

Ця балаканина («та й не без моралі») трохи розважила Отаву, і він став обходити всі центральні готелі вже цілком свідомо, - спершу «Інтурист», потім «Київ», далі «Москва», «Дніпро». В «Дніпрі» йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи вгадати, в якій колір забарвлено цей поверх, бо в «Дніпрі» кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.

-Ви теж до неї? Там уже повно, - не зовсім ввічливо сказала чергова.

-Ні, я ні, - поквапливо промовив Отава. - Я попросив би вас тільки…

-Так.,: так, - черговій, видно, хотілося виоравити.свою нетактовність, - будь ласка…

-Передайте їй, що її шукали і… питали…

-То зараз і передати?

-Ні, згодом… коли виходитиме…- А якщо тільки завтра?

-Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.

-Гаразд. Я скажу. - Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цікавістю.

-Дякую вам, - сказав Отава, - дякую і кланяюсь… - Чергова ще більше подивувалася. Бачила багато диваків. Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.

Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти - люди терплячі. Хай подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:

-То що? Є два - Є чотири?

-Це ви мене шукали? - спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло все тіло, що він мало не впустив трубки.

Загребельний П. А.: Диво / 264

-Очевидно, - сказав зміненим голосом, ніби хлопчисько, застуканий на недозволеному вчинку.

-Слухайте,- поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько від нього, - я, здається, божеволію… Ви могли б? Я хочу з вами побачитись…

-Так, - сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто вникли всі слова, і відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!

-Де? - спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.

-Ну, - він завагався, - там… коло готелю…

-Ні, тільки не тут, - швидко заперечила вона, - я не хочу…

Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. «Браття-населення».

-Тоді… - Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві. - Навпроти готелю, там водограї… Ви, мабуть, помітили…

-Не хочу водограїв…

Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші… Але де? Де?

-Згадав, - майже весело сказав Отава, - вийдіть з готелю і праворуч прямо й прямо… Там побачите сходи перед музеєм… Два кам'яні леви…

-Ні, ні, тільки не музей!

-Тоді підніміться ще вище. Там величезний будинок Ради Міністрів. Зараз вечір. Жодної людини. Камінь і камінь.

-Ви теж, мабуть, камінний, - сказала вона. - Гаразд. Коло каміння.

-Я вже йду, - сказав він, лякаючись, що вона передумає. - За двадцять хвилин буду там.

Отава прийшов перший, як і належиться чоловікові, але Таї не було чомусь. Він почекав трохи й пішов униз тротуаром, несподівано зустрів її відразу за кованою гратницею внутрішнього двору Ради Міністрів. Тая дрижала від страху, мала холодні руки, коли Борис доторкнувся до них, мовчала.

-Все так якось вийшло, - почав він пробачливо, але вона затулила йому рота долонею, трохи відтягла Отаву ще нижче вулицею, тільки там прошепотіла:

-Я так перелякалася!

-Чого?

-Темряви, колон і… каміння…

-Один мудрагель написав про цю споруду: «Будівлі трохи шкодить надмірна монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного сенсу».

-Перестаньте, - попросила вона.

Загребельний П. А.: Диво / 265

-Вже, - він спробував засміятися, але не вийшло. Почував себе хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дівчиною. - Ми не будемо продовжувати нашу дискусію про мистецтво?

-Перестаньте! - майже вигукнула вона. - Якщо ви не… то я піду…

-Даруйте, будь ласка, в мене справді нестерпний характер…

-Я, мабуть, справді піду, - несподівано промовила вона, - бо все це ні до чого…

Отава не знав, що й відповісти.

-По-моєму, ми обоє не зовсім нормальні, - врешті засміявся він.

-Не подумайте, що я істеричка. Мені справді хочеться щось зробити… Але… 3 тим етюдом… Просто дуже кортіло виставитися саме в цьому місті…

-Приголомшити провінцію?

-Ні.

-Показати себе?

-Ні.

-Тоді що ж?

-В місті, де… ви. - Вона стала й дивилася на нього крізь темряву, але й крізь темряву ясно просвічували її дивні очі з вовчими вогниками в глибині.

-Але я виявився неввічливою свинею.

-Свині не бувають ввічливими.

-Не грає ролі… Мені здавалося… ще відтоді… Але це тепер минуло…

Він розумів, що повинен щось казати, щось робити, щоб затримати цю жінку коло себе, бо вона знову зникала від нього, могла зникнути тепер назавжди, але був дивно безпорадний, стояв, опустивши руки, потім якось машинально, як учора викреслював на папері її ім'я, з опущеними руками підійшов до неї впритул і доторкнувся губами до Таїного чола.

Вона відступилася від нього мерщій, нічого не сказала, він теж мовчав, так постояли якийсь час, хтось ішов по тротуару знизу, кілька пар, чувся сміх, підошви шаркали по асфальту, а Отаві здавалося, що то йому - по серцю.

-Проведіть мене до готелю, - тихо попросила Тая.

-Але з одною умовою.

-Кажіть, згоджуюсь.

-Щоб ви не втекли з Києва. Як ото я взимку.

-Не втечу.

-А завтра? Що буде завтра?

-Не знаю.

Загребельний П. А.: Диво / 266

Він ішов потім додому, знов Хрещатиком, знов серед вічно святкових перехожих, мав юнацьку легкість у тілі, вірив і не вірив, що може початися для нього зовсім невідоме життя. Потім вийшов на Володимирську і завернув не додому, а до Софії. Майже біг вулицею до Богданової площі, точнісінько так, як біг колись, щоб устигнути помститися за батька. Але як це було давно!

Загребельний П. А.: Диво / 267

Рік 1014. Осінь. Константинополь

Якоже глаголеть: в чем застану, в том ти и сужю.

Літопись Нестора

Це місто любило легенди, жило ними півтори тисячі літ, народилося теж, власне, з легенди, яку привіз у вітрилах свого вутлого суденця зухвалий молодий грек із Мегари в 658 році до нашої ери. Грека звали Візант, це було просте, нічим не прославлене на ті часи ім'я, але молодий мегарець великодушно пожертвував ним для історії. Він міг би сидіти собі в рідному місті, ловити рибу або збирати оливки, виходити в море й знов повертатися до рідного берега, але він одважився податись назустріч майбутньому, що так манливо висвічувало йому в пурпурових хвилях Егейського моря. Візант підмовив ще кількох мегарців, щоб не дратувати богів, вони вирішили зачерпнути їхньої ради, побували в Дельфах, і ось тепер пливли уперто на північ, шукаючи незаселених берегів, мали тільки молодість, вітер у парусах та ще напуття дельфійського оракула, досить дивне й несподіване: «Закладеш місто навпроти людей сліпих». В молодості охоче піддаються голосу долі, тому Візант без вагань вирушив на пошуки місця, де б міг закласти місто, але водночас знав також, що належить пильнувати, щоб не пропустити дарунка богів, тож коли побачив бугристий виступ землі, який жадібно занурювався в теплі води, мовби велетенський зморений пес висунув язика й хлебнув з моря, коли побачив роздольну протоку до північного моря, побачив довгу, схожу нл ріг достатку затоку, в якій, здавалося, вмістилися б усі кораблі світу, а на протилежному березі - фінікійський город Халкедон, Візант зрозумів значення слів оракула: тільки сліпі могли не помітити цього благословенного шматка землі, неначе кинутого богами поміж Пропонтидою, Босфором і Золотим Рогом!

Так було закладено місто на високому глиняному мисі. Перенесено з грецького судна триножник, над яким горів вогонь, вивезений, за звичаєм предків, з Мегари, закинуто в море сіті, впіймано першу рибину, згодом у бухті, названій Золотим Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть, прискочив з невідомості перший дикий фракієць і послав у намет, під яким горів священний мегарський вогонь, першу стрілу. Все те було, але все забулося досить швидко, город виростав з легенди, ловив рибу, торгував, захищався 'од нападників, город ставав славний, у світі, а ім'я успадкував од свого засновника і звався - Візантій.

Загребельний П. А.: Диво / 268

Місце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигідним, але й клопітливим. Усі війни чомусь ішли саме через цю найвужчу частину Босфору; персидський цар Дарій ставив тут свій міст з кораблів, ідучи на греків; через Візантій поверталися додому десять тисяч грецьких найманців Кіра, прославлених Ксенофонтом; Спарта, щоб дошкулити Афінам, будь-що прагнула поруйнувати Візантій; Афіни ж, у свою чергу, щоб допекти Спарті, морили Візантій голодом. Така доля всіх, хто опиняється на перехрестях: до них спливаються найбільше багатства, але слідом за ними йдуть ті, хто б хотів багатства прибрати до рук. І якщо хочеш протривати, то будь або ж могутнім, щоб дати відсіч, або ж хитрим. Візантійці ще не могли здобутися на могуття, тому вибрали хитрощі. Кілька століть балансували вони між слабшими й дужчими, щоразу приймаючи сторону дужчого, і це давало їм змогу не тільки протривати, але й квітнути, город розростався, багатів, і вогонь Мегари, привезений Візантом під дірявим парусом, тепер палахкотів над золотим триножником у біломармуровій святині.

Але одного разу візантійці прорахувалися. У війні двох римських цезарів Септимія Севера й Песценія Нігра вибрали останнього, а дужчим виявився Септимій, у якого в жилах текла дика кров дакійців. Хоч як запекло боронилися візантійці (з жіночого волосся робили тетиви для луків, від голоду їли вбитих), однаково Септимій узяв місто, перебив решту вцілілих мешканців, поруйнував усі будівлі, звелів збурити мури. Здавалося, мегарський вогонь згас назавжди. Однак той самий Септимій Север згодом відбудував Візантій, бо не можна було знехтувати таким важливим місцем; але по-справжньому піднявся город лиш за часів імператора Константина, який вирішив перенести сюди столицю Римської імперії і назвав місто Новим Римом. Константин не належав до анголів, - він був справжній римський імператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив він за намовою другої своєї дружини Фавсти рідного сина Кріс-па і дванадцятилітнього сина своєї сестри, а потім, довідавшись, що то був наклеп, звелів і саму Фавсту втопити в ванні з окропом. Візантій бачив жорстокість і перед тим, але то була чужа жорстокість, - тепер мали свого власного імператора, а чого не витерпиш, аби лиш мати в себе володаря! Бо становище столиці має безліч привілеїв, найперший же - це неодмінне й незаперечне право на розквіт. Константин вибудував палаци, храми, лазні, акведуки, форуми, Августей, іподром, з Олімпії, Дельф, з Корінфа й Афін брали статуї, колони, мозаїки, все, що тільки надавалося до перевезення, споруджували особливого розміру кораблі, щоб переправити ці

Загребельний П. А.: Диво / 269

скарби до нової столиці, пограбували дощенту стародавні храми Артеміди, Афродіти й Гекати. Тримаючи в руках спис, Константин окреслив ним у повітрі пів-дугу між Пропонтидою й Золотим Рогом, показуючи, де має пройти нова стіна, що захищала б місто од усіх небезпек; прокладено було головну вулицю Меса з великими форумами, прикрашеними колонами й статуями, на першому від палацу форумі, що згодом дістав назву форуму Константина, встановлено вивезену з Греції багряну колону з бронзовою статуєю Аполлона, поверненого обличчям на схід. У правій руці Аполлон тримав скіпетр, у лівій - бронзову кулю, мовби знак володарювання над цілою землею. А внизу на колоні висічено напис: «Господи Ісусе Христе, оберігай наше місто».

Хто б там після всього пам'ятав, скількох звелів убити. Константин, скількох кинуто на з'їдення левам імператорського звіринця, скільком відрубано голови, скількох набито на палі, а скільком залито до нутра розтопленої міді чи свинцю!

Вдячні сучасники мерщій прозвали Константина Великим, а столицю найменували Константинополем, на знак чого було випущено медаль з відповідним написом. На медалі, так само як

іна царських монетах, чеканено постать, що символізувала благополуччя Константинополя: молода невіста на троні, голова в неї вкрита серпанком, а поверх серпанку - діадема з оборонних веж, в руках невіста тримала ріг достатку, а ногами спиралася на борт корабля.

Так і плив одтоді Константинополь далі й далі, змінювалися в палацах імператори, в короткім часі місто вже не вміщалося в тісному обширі, окресленому стіною Константина, і новий імператор Феодосій (щоправда, вже не Великий, а Малий, названий, видно, так через те, що багато літ був попихачем своєї жони Євдоксії) звелів провести нові мури, які було названо Довгими, або ж (на його честь) мурами Феодосія. Імператор Юстініан після розгрому, який вчинили Константинополю учасники повстання Ніка, вирішив зробити столицю ще кращою, ніж за часів Константина, і серед інших чудес спорудив найбільше чудо тодішнього світу - храм святої Софії.

Одні будували, другі - руйнували. Як сказав поет: «Той мурує, той руйнує…» У восьмому столітті імператор Лев Ісавр досить дбайливо винищував ікони, а що слово «ікона» означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, скільки шедеврів навіки втрачено для людства у тій «ідеологічній боротьбі». Окрім того, Ісавру не сподобалася константинопольська книгозбірня, заснована ще Константином

ірозширена іншими імператорами, особливо Юліаном. Там

Загребельний П. А.: Диво / 270