24. Культурно-історична теорія психіки л.С.Виготського

Л.С. Виготський вважає, що перші кроки психічного розвитку дитини мають величезне значення для всієї історії особистості дитини. Біологічний розвиток поведінки, з особливою інтенсивністю вібдувається після народження, складає найважливіший предмет психологічного вивчення, історія розвитку вищих психічних функцій неможлива без вивчення предісторії цих функцій, їх біологічних коренів, їх органічних задатків. У віці немовляти закладені генетичні корені двох основних культурних форм поведінки – використовування знаряддя та людської мови; одна ця обставина висуває вік немовляти в центр предісторії культурного розвитку. [9,215]

Культурний розвиток відділяється від історії та розглядається як самостійний процес, спрямовуємий внутрішніми, закдладеними в ньому самому силами, підкорений своїй іманентній логіці. Культурний розвиток розглядається як саморозвиток.

Звідси нерухомий, статичний, бузумовний характер всіх законів, керуючих розвитком мисленням та світосприйняттям дитини. Перед нами знову закони природи. Дитячий анімізм та егоцентризм, магічне мислення на основі партаципації (уявлення про зв’язок або тотожність зовсім різних явищ) та артифіциалізм (уявлення про створенність природних явищ) та багато інших явищ виявляються перед нами як якісь завжди присущі дитячому розвитку, завжди однакові психічні форми. Дитина та розвиток її психічний функцій розсматрюються in abstracto – поза соціальною середою, культурною середою та господарюючих в ній форм логічного мислення, світобачення та уявлення про причинність.

Л.С.Виготський вважає, що в процесі свойого розвитку дитина засвоює не тільки зміст культурного досвіду, але й прийоми та форми культурної поведінки, культурні заособи мислення. В розвитку поведінки дитини слід, разрізняти дві основні лінії. Одна - це лінія природнього розвитку поведінки, тісно пов’язана з процесами спільноорганічного росту та дозрівання дитини. Друга - лінія культурного досконалення психологічних функцій, розробка нових заособов мислення, оволодіння культурними засобами поведінки.

Можна припустити, що культурний развиток заключаєтся в засвоєнні таких прийомів поведінки, які будуються на використовуванні та застосуванні знаків в якості засобів для здійснення тієї або іншої психологічної операції. Культурний розвиток заключаєтся саме в оволодінні такими допоміжними засобами поведінки, які людство створило в процесі свойого історичноого розвитку і якими являются мова, письмо, система рахування. В цьому запевняє нас не тільки вивчення психологічного развитку примітивної людини, але й прямі і безпосередні спостереження за людьми.

25. Маслоу та Роджерс

Основне місце в його концепції займає питання про мотивацію. Маслоу говорив, що люди мотивовані для пошуку особистих цілей, і це робить їх життя мотивованим і осмисленим. Він описував людину, як "бажаючу істоту", яка рідко досягає стану повного задоволення. Повна відсутність бажань і потреб, якщо це можливо, у кращому випадку недовговічне. Якщо одна потреба задоволена, інша спливає на поверхню і спрямовує увагу і зусилля людини.

Маслоу припустив, що всі потреби вроджені і представив свою концепцію ієрархії потреб у мотивації людини в порядку їхньої черговості:

В основі цієї схеми лежить правило, що домінуючі потреби, розташовані внизу, повинні бути більш-менш задоволені до того, як людина усвідомити наявність і буде мотивована потребами, розташованими вгорі. Тобто задоволення потреб, розташованих внизу ієрархії, дає усвідомлення потреб, розташованих вище в ієрархії, і їхню участь у мотивації. По Маслоу, це є головним принципом, що лежить в основі організації мотивації людини, і чим вище людина може піднятися в цій ієрархії, тим більшу індивідуальність, людську якість і психічне здоров'я вона продемонструє.

Ключовим моментом у концепції ієрархії потреб Маслоу є те, що потреби ніколи не бувають, задоволені за принципом "все або нічого". Потреби частково збігаються, і людина одночасно може бути мотивована на двох або більше рівнях потреб. Маслоу зробив припущення, що середня людина задовольняє свої потреби приблизно так:

• фізіологічні - 85%,

• безпека і захист - 70%,

• любов і приналежність - 50%,

• самоповага - 40%,

самоактуалізація - 10%.

Одним з важливих положень теорії К. Роджерса (1902-1987) є судження про те, що індивід існує в постійно змінюючомуся світі, центром якого є він сам. Цей індивідуальний простір був названий феноменальним світом. Він не є світом об'єктів і предметів, а містить у собі усе, що почуває людина (організм) не залежно від того, усвідомлено чи не усвідомлено це почуття. Усвідомлення того чи іншого почуття було ним названо символізацією об'єкта.

Організм реагує на оточення так, як воно дано йому в досвіді і сприйнятті. Саме ця сфера - сприйняття подій є реальною. Іншими словами, людина реагує не на якусь абсолютну реальність, а на своє сприйняття цієї реальності. Це твердження є одним з основ феноменологічного напрямку, представником якого бувРоджерс.

Воно розкривається через наступні три принципи:

Поводження людини можна зрозуміти не з позицій об'єктивного спостерігача, а з позицій самої особистості, її суб'єктивного сприйняття і пізнання дійсності;

Людина сама визначає свою долю, вільна у виборі й ухваленні рішення;

Люди по природі добрі і прагнуть до досконалості.

Організм реагує на визначене феноменальне поле як організоване ціле. Це твердження Роджерса протиставляється функціоналізму, що розкладає особистість і пізнавальні процеси на окремі складові, котрі самі по собі цієї цілісності не представляють.

Особистість має одну основну тенденцію і прагнення - актуалізувати, зберігати і зміцнювати організм як осередок досвіду, розвиватися в напрямку зрілості. Організм рухається убік більшої незалежності і відповідальності, убік самоврядування, саморегуляції й автономії.

Чим більше проявів досвіду доступно свідомості, тим більше в людини можливостей відбити загальну картину свого феноменального світу в поводженні; чим менше захисних, що спотворюють зміст досвіду представлень, тим адекватніше вони виражаються в спілкуванні.