еее

 Три стани середньовічного суспільства.

Основою європейського середньовічного суспільства був феодалізм, на якому базувалась система сюзеренно-васальних відносин. Феодалізм. Феодальний лад прийшов на зміну рабовласницькому і панував у Західній Європі з V до ХV ст. В основі феодалізму як суспільно-історичної формації лежить власність феодала на землю і залежність від нього селян. Назва «феодалізм» походить від слова феод – земельний маєток із залежними селянами, який васал отримував від сеньйора за вірну службу. Спочатку феод був умовним володінням, а згодом став приватним та передавався у спадок, від батька до сина. Теорія трьох станів. Процес поділу суспільства на відокремлені один від одного стани розпочався ще за часів Римської імперії, але остаточно формування трьох станів відбулось саме в період Середньовіччя і вже на початку ХІ ст. сформувалась нова структура суспільства, яка якісно відрізнялась від Римської. Тоді ж і виникає теорія трьох станів, авторами якої були Герард Камбрезійський та Адальберон Лаонський. До першого стану вони віднесли «тих, що моляться» (oratores) – священики та ченці; до другого – «тих, що воюють» (bellatores), тобто рицарів; третій стан – «ті що працюють» (laboratories) -  селяни. Ці три стани взаємовпов’язані та не можуть існувати один без одного, духовенство молиться за спасіння душ, рицарі обороняють населення, а селяни їх годують. Незважаючи на це, кожен стан вів свій спосіб життя, дотримувався своїх звичаїв. Духовенство. У Середньовіччі люди були глибоко віруючими, церква відігравала ключову роль у середньовічному суспільстві. Люди у Середньовіччі прагнули спасти свої душі, саме тому, роль духовенства була дуже важливою. Християнське духовенство поділялось на біле та чорне. До білого духовенства належали єпископи та священики, які обслуговували релігійні потреби мирян: правили месу, здійснювали церковні таїнства. Ядром повсякденного релігійного життя була парафія, яка об’єднувала жителів кількох сіл чи кварталів, на чолі парафії стояв парох – місцевий священик. У свою чергу парафія підпорядковувалась єпархії, на чолі з єпископом, а єпархії об’єднувались в архієпископство. На підтримку життєдіяльності церкви віряни сплачували десятину – десяту частину відсвоїхприбутків. До чорного духовенства належади ченці, а бо монахи, які дотримувалсиь суворих умов життя, жили усамітнено, а згодом почали утворювати монастирі, що в перекладі з грецької означає – «відлюдне житло». Монастир був також і господарським комплексом, монахи самі себе повністю зебезпечували їжею та всім необхідним. Крім того, сааме монастирі були середньовічними осередками освіти та науки. На рубежі VI – VII ст.. при монастирях виникають скрипторії – спеціальні майстерні для переписування, створення та оформлення книг. Виникали монастирські бібліотеки та відкривались школи.

Світські феодали. Важливу роль в середньовічному суспільстві займали світські феодали, тобто «ті що воюють», тобто світські феодали. В середовищі феодалів сформувалась система васалітету – ієрархічна феодальна драбина. На її вершині був король – найбагатший власник землі. Саме він вважався верховним сеньйором, або сюзереном усіх феодалів. Нижче розміщувалися найбільші світські феодали – герцоги, маркізи, графи, яких наділяв землею сам король. Тому вони були залежними від короля та підпорядковувалися йому. Відповідно вже їхні васали, що називалися баронами, посідали ще нижчу сходинку феодальної драбини. Нижче розташовувалися рицарі. Потрібно зазначити, що в кожній країні система васалітету мала свої особливості, наприклад в Франції дотримувалися принципу: «васал мого васала – не мій васал». Натомість в Англії, всі підпорядковувалися безпосередньо королю. Передача феоду відбувалась дуже пишно, сеньйор передавав новому васалу прапорець, перстень, чи ще якийсь символ влади. Після цього васал присягав сюзерену на вірність. Васал зобов’язувався охороняти честь, життя та майно сеньйора, воювати на боці сеньйора, в свою чергу сеньйор зобов’язувався захищати й підтримувати васала, піклуватися про його володіння. У мирний період феодали вели тривалі міжусобні війни. Аби їх припинити церква прийняла кілька постанов про Божий мир. Саме у війнах, внутрішніх чи зовнішніх, поступово формувалась ідеологія та психологія рицарства. На початку за терміном «рицар» розуміли кінного воїна, що ніс васальну служб, але згодом це поняття набуло ширшого значення  - стало синонімом знатності та шляхетності. Рицари мали свої ідеали, основою рицарської поведінки стала куртуазність – дотримання правил хорошого тону. Ці правила передбачали не лише хоробрість, але і гречність, ввічливість, щедрість, вміння складати вірші та грати на музичних інструментах. Здобути звання рицаря було непросто, спочатку хлопчики служили пажами, носили зброю за своїми покровителями, брали участь в битвах, згодом їх посвячували в рицарі. Процедура посвятив  рицарі булла урочистою та багатою на різін звичаї. Крім битв, невід’ємним елменто рицарського життя була участь в турнірах, де рицарі демонстрували свої здібності, більше того кожен рицар мав свій герб, за яким його впізнавали, але здобути його було теж непросто.

  Селянство. Більша частина людності в середні віки жила в селах. Так було по всій Європі. Саме селяни, були третім станом, тобто «ті що працюють». Вже на початку ХІ ст. більшість селян були залежними. Простежується кілька шляхів закріпачення селян, із розвитком феодальної системи королі почали дарувати своїм васалам не лише землю, а й людей, які на ній проживали. Ще однією причиною втрати селянами особистої свободи стало їхнє розорення. Крім того, дуже часто селяни самі шукали захисту в особі феодалів, які захищали їх від ворогів, за це вони жертвували своїми наділами, таким чином опинялися в поземельній, а згодом особистій залежності. В середині третього стану існувала своя диференціація, вони поділялися на поземельно та особисто залежних. У Західній Європі поземельно залежні селяни назвиалися віланами, вони були особисто вільними, але не мали права власності на землю. Найбезправнішими були особисто залежні селяни – ременси в Іспанії, серви – у Франції. У схожому становищі перебували вілани в Англії, оскільки не могли покинути свого сеньйора. Крім сплати ренти, селяни зобов’язувані були виконувати додаткові повинності, наприклад користуватися лише млинами, печами, які були власністю їхнього сеньйора. Селяни сплачували, або натуральний податок (частина врожаю), або гроші. За порушення селяни платили штрафи, які визначав феодал. Вже у ХІІ – ХІІІ ст. селяни отримали змогу викуплятись з феодальної залежності, але при цьому земля залишалась у власності феодала, тому така воля нічого не давала селянам.

Життя селян було дуже складним, вони страждали від воєн та експлуатації. Кожен займався своєю працею, хто – сезонними польовими роботами, а хто – ремеслами. В селі жили ткачі, ковалі і т. п. Тобто село само себе забезпечувало необхідним реманентом, такий тип господарства отримав назву – натурального.  Ключову роль у житті селян відігравала община (громада), яка об’єднувала селян одного або кількох сусідніх сіл. В основі общини була группа заможних, а отже впливових селянських сімей, які намагалися регламентувати селянське життя, допомагали одне одному. Крім того громада стежала за станом доріг та мостів, утримувала священника. Існування селянина поза межами громади було майже неможливим, тому вигнання з громади було однією з найгірших кар.

Ускладнення суспільної структури. З часом європейське середньовічне суспільство почало зміюватися, це було пов’язано з технічним прогрессом та супільними змінами, зокрема посиленян ролі міст як центрів ремесла та торгівлі. Купці та ремісники, яким у схемі середньовічних станів не було відведено місця відігравали дедалі важливішу роль, згодом їх було включено до третього стану. У житті рицарів теж відбулись зміни, поступово вони починають втрачати свою виняткову роль у воєнній справі, розвиток технічного прогрессу, винайдення пороху та вогнепальної зброї, послабили потребу у важкій кавалерії. Королі почали частіше застосовувати наймане військо, на зміну вассалу, приходить придворний, який робив кар’єру на службі в короля. Так на межі ХІV – XV ст. виникає дворянство. Дворяни намагались дотримуватись високих моральних принципів, пишались своїм походженням та родоводом. Водночас, вони цурались будь-якої фізичної праці та торгівлі, тому джерелом їхнього доходу були селянські ренти. Крім того, самі дворяни вважали себе вершками суспільства та опорою тогочасної держави.

 ГЕРМАНІЯ В ПІЗНЄ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

До ХІІІ ст. Германська держава була однією з найбільш сильних у Західній Європі, а потім – роздробленість, політичний занепад, але не економічний.    В ХІІ – ХІІІ ст. йде внутрішня колонізація. Замість лісів і боліт – розорані землі і села. Застосовувались більш цінні культури – замість ячменю.    Раніше інших розвиваються міста в басейні Рейну (колишній район, куди сягала римська колонізація) – Кельн, Кобленц, Майнц, Вормс, Шнайдер, Страсбург, Бонн і по Дунаю – Ульм, Регенсбург, Донауерт. У ХІІ ст. – близько 50 міст, У ХІІІ ст. – 500, але більшість були дрібними. Зростає спеціалізація міст на певних ремеслах. Так, Кельн став центром металообробки і виробництва шовку. Вигідне і його розташування. Це перевалочний пункт для товарів з Північної Італії, котрі спрямовувались до Балтійського узбережжя

Німеччина в ХІV – ХV ст. На початок ХІV ст. Священна Римська імперія залишалась великим політичним утворенням у Західній Європі, однак, без внутрішньої єдності. У 1291 р. на території імперії утворилось ще одне об‘єднання – Швейцарський союз. Вільні общини трьох альпійських “лісних земель” – Швіца, Урі, Унтервальдена – об‘єднались для протидії Габсбургам, які хотіли їх підкорити і оволодіти перевалом Сен_Готард, що зв‘язував початок ХІV ст. Священна Римська імперія залишалась великим політичним утворенням у Західній Європі, однак, без внутрішньої єдності. У 1291 р. на території імперії утворилось ще одне об‘єднання – Швейцарський союз. Вільні общини трьох альпійських “лісних земель” – Швіца, Урі, Унтервальдена – об‘єднались для протидії Габсбургам, які хотіли їх підкорити і оволодіти перевалом Сен-Готард, що зв‘язував Німеччину та Італію. У 1315 р. швейцарська піхота із селян розбила кінноту Габсбургів біля гори Моргартен (південніше Цюріхського озера). До союзу в ХІV ст. примкнуло декілька “міських кантонів”, в т.ч. Люцерн, Цюріх, Берн. Однак, фактичної автономії конфедерація домоглясь лише у ХVІ ст. Вона тоді включала 13 кантонів і кілька союзних земель. Кожен із кантонів мав самоуправління, проводив свою внутрішню і зовнішню політику. У німецьких селян склалась легенда про щасливу країну – Швейцарію.    Імперія ж не мала чітких кордонів. У ХІІІ – ХІV ст. в Німеччині було вже 3, 5 тис. Міст, де жила 1/5 частина населення (а всього – 13-15 млн. чол.).Найбільші міста – Кельн, Страсбург, Любек, Нюрнберг – північнонімецька зона. У південнонімецькій зоні – Аусбург, Ульм, Регенбург, Базель, Відень. Багато з них вели жваву торгівлю з Італією, Сходом.    Славились тканини, виготовлені в цих містах, нюрнберзьке литво. В ХV ст. позначились ознаки розкладання цехів – їх замикання, поява “вічних підмайстрів”, зростаюча поляризація.    Центром торгівлі став Франкфурт-на-Майні, де регулярно відбувались ярмарки. У 1402 р. тут був заснований торгово-кредитний банк. Особливих успіхів досягло південнонімецьке купецтво. У 1380 р. засноване “Велике Равенсбурзьке товариство” з 13 філіями. На півночі торгівля була монополізована Ганзою. Вона проіснувала більше 500 років, об‘єднувала 160 міст. Мета Ганзи – посередницька торгівля. Її ядром були Любек і Гамбург. Торгувала Ганза з Руссю, Англією. Мала контори у Новгороді, Стокгольмі, Бюгге, Лондоні. Це було політичне об‘єднання. Владу тримав патриціат. Ганза вела війни. З допомогою Швеції воювала проти Данії, яку перемогла і в 1380 р. одержала у володіння ряд фортець на півдні Скандінавського півострова.    Кожне ганзейське місто було автономним, але не мало права шкодити Ганзі. Ганза придушувала конкуренцію інших країн, відстоювала комунальні свободи міст.    У другій половині ХІV ст. виникли Швабський і Рейнський союзи міст. Останній об‘єднував близько 60 міст.    Активізувалося рицарство і теж об‘єднувалося – Товариство щита Св. Йоргена, товариства Св. Вільгельма. Ці рицарські союзи вступили в боротьбу з міськими. У 1388 р. князі нанесли поразку Рейнському союзу міст в битві біля Вормса. Скликаний імператором рейхстаг визнав за містами князівську владу, але дозволив імператорським містам брати участь у рейхстазі наряду з князями.    Але ці союзи не були силою, здатною об‘єднати Німеччину.    Коли Габсбурги зміцніли, їх перестали обирати на королів. У 1308 р. королем був обраний дрібний князь Люксембурзький Генріх VІІ. Оженивши свого сина Іоанна на спадкоємиці чеського престолу Єлизаветі, він забезпечив своїй династії спадкові права на Чехію.    Генріх VІІ поновив грабіжницькі походи в Італію. У 1310 р. він пішов на Альпи за грішми і коронуванням у Римі. Під час походу Генріх VІІ помер, а похід провалився.    Знову почалась боротьба за престол. На нього претендували Фрідріх Габсбург і Людвіг Баварський. Суперники почали війну, переможцем вийшов Людвіг Бааварський (1314 – 1347). Він також використав корону для розширення володінь свого дому. Людвіг Баварський теж пішов на Італію. Авіньйонський папа Іоанн ХХІІ відлучив його від церкви. Однак Людвіг зайняв Рим і посадив на престол антипапу, який його коронував. Далі все йшло, як і раніше – грабунки німців і спроба зібрати податок викликали повстання городян у Римі. Антипапа і імператор втекли з міста.    Хоч папа Іоанн ХХІІ і наклав інтердикт (заборону богослужінь), це лише посилило негативне ставлення до папства. Антипапські настрої проникли в середовище князів і набули національного забарвлення. У 1338 р. рейхстаг прийняв постанову про те, що обраний курфюстами король має імператорські права і без коронування папою.    Незадоволені посиленням Баварії курфюсти ще за життя Людвіга обрали на престол імперії чеського короля Карла Люксембурга. Карл ІV видав Золоту буллу – закон. Короля обирає колегія курфюстів, що складалася із трьох церковних князів: архієпископів майнцського, кельнського і трірського і чотирьох світських – короля чеського, герцога саксонського, пфальц-графа рейнського. Встановлювався чіткий порядок проведення виборних засідань курфюстів. Засідання повинен був скликати архієпископ майнцський у Франкфурті-на Майні. Обрання короля (імператора) – більшістю голосів. Між курфюстами були поділені ранги і титули. Першим серед світських князів вважався чеський король, а серед церковних – майнцський архієпископ. Курфюстам дозволялрсь мати свою монету. Заборонялись союзи міст проти князів. Феодалам дозволялись коаліції і війни але з тим, щоб війни оголошувались за 3 дні до їх початку.    З кінця ХV ст. Германська імперія називалась “Священною Римською імперією німецької нації”, але не була єдиною централізованою державою. Формально до неї входили Нідерланди, П‘ємонт, Модена, Генуя, Лукка, Флоренція, Мантуя, Менферрато, Швейцарія, Чехія. На ділі ці держави були або цілком незалежні, або входили до складу інших держав. Швейцарія була суверенною, італійські міста-республіки не мали зв‘язку з імперією. Чехія знаходилась у слабій залежності. Навіть досвідчені юристи не могли визначити її кордони.    Німеччина являла собою строкатий конгломерат різних утворень, етнічно – німці і слов‘яни.    Імператор – по суті один із князів, яий реально розпоряджався лише спадковими землями. Не було ні загальноімперського володіння, ні загальних збройних сил. Вища влада належала не імператору, а князям. Верховним органом була колегія курфюстів, яка мало права обирати і знімати імператорів. Законодавча влада формально визнавалась за рейхстагом, що складався з “імперських членів” – князів, частини імперських рицарів і представників імперських міст. Але сфера діяльності рейхстагу була вкрай вузькою, він не втручався в політичне життя князівств, а займався тільки загальними справами.    В князівствах, навпаки, проходило політичне згуртування. Князі збирали податки, карбували монету. Скасовувалась васально-ленна система. Військо набиралось наймане. В кожному князівстві сформувався станово-представницький орган – ландтаг – з міщан, духівництва, дворян.    Династія Люксембургів протрималась на імперському престолі (з перервою) до 1437 р. Останній її представник – Сигізмунд, одружений із угорською принцесою, приєднав до імперії Угорщину. Однак, від імперії від‘єдналась Чехія, народ якої піднявся на боротьбу з німецьким засиллям і католицькою церквою. Скоро звільнилась від звзку з Німеччиною і Угорщина.    У 1437 р. імператорська влада остаточно перейшла до Габсбургів. Імперія все більше набувала характеру федерації самостійних германських держав. Тевонський орден, потерпівши поразку від Польщі, визнав у 1466 р. залежність від польського короля. Данія завоювала Шлезвіг і Гольштейн. Прованс приєднаний до Франції. Однак, повного краху імперії не сталося. В самій Німеччині були сили, зацікаавлені в єдності. У 1439 р. з‘явився памфлет “Реформація імператора Сигізмунда”, де була ідея централізації. Її виношувало бюргерство.    Але і серед князів були прихильники єдності – через реформу – створити загальний суд, “земський мир”. Але більшість князів були проти. Реалізувати реформи не вдалось. У 1499 р. від Габсбургів повністю звільнилась Швейцарія.    Отже, упродовж усього середньовіччя Німеччина залишалась роздробленою, а влада імператора – номінальною. Роздробленість гальмувала політичний розвиток країни, а економіка її була строкатою.

Середньовічні міста. Ремесла. Цехи У країнах Західної Європи найдавніші міста завдячували свій початок римлянам. Міста виникали скрізь, куди доходила влада Стародавнього Риму, навіть до меж римських провінцій, над Рейном і Дунаєм, особливо там, де довгий час стояли легіони. Пізніше міста стали виникати біля стін великих замків, монастирів, які давали населенню захист від небезпеки, а також на перехресті торгових шляхів, над великими річками, біля копалень, на узбережжі морів тощо. Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург) розпочалося з XI століття. Основними причинами процесу урбанізації було загальне економічне піднесення, успіхи в сільськогосподарському виробництві та вивільненні частини населення для занять ремеслом, зростаючі потреби людей у промислових виробах, розвиток торгівлі, обміну, товарно-грошових відносин. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи. Особливо успішно розвивалися середземноморські міста - цспіріі левантійської торгівлі. Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені дні тижня, а великі торги - кілька разів на рік. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша - адміністративний осередок. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення була зайнята у сільськогосподарському виробництві. Спочатку середньовічні міста (крім старих римських центрів) були власністю феодалів. Король, князі та інші вельможі надавали міським жителям деякі права, виконували певні обов'язки. Вони судили, накладали і збирали податки, встановлювали митні збори, дні торгу, шляхи проїзду купецьких караванів. Феодали захищали місто та його жителів від нападів і грабежів. В ХІ - ХІІ ст. міста Європи досягли значного економічного розвитку, зріс добробут їх жителів, майже повністю зникла зовнішня загроза. Відтоді міщанство почало домагатися більших прав, що призвело до загострення протиріч між жителями міст і феодалами. В ХІ - ХІІІ ст. у країнах Західної Європи прокотилася хвиля комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-комуни, або міста-держави, які мали повну свободу, власні органи управління (виборний муніципалітет, судівництво тощо).

Провід у місті мала рада, яку вибирали мешканці міста. Вона складалася найчастіше з 12 або 24 радних і бургомістра, або мера. Рада видавала закони для міста, вела адміністрацію, дбала про оборону, розвиток промисловості й торгівлі, підтримувала зносини з іншими містами. Судівництво вела колегія, що складалася з війта і присяжних суддів, також вибраних міщанством. Міста мали свої правні кодекси. Так, наприклад, у Німеччині були відомі "Саксонське дзеркало", "Швабське дзеркало", "Магдебурзьке право" й ін.

Доступ до міст був широко відкритий для нових громадян. Хто проживав у місті один рік і один день, той міг розраховувати на охорону з боку міського уряду. Економічно розвинені міста Італії, Німеччини, Франції та Англії в ХІ - ХІІІ ст. досягли значного розквіту. Збільшилася чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ремесла - текстильне виробництво (виготовлення вовняних, льняних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Серед галузей текстильного виробництва домінувало виготовлення сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва в середньовічній Європі були район Фландрії і Флоренція. Шовковиробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в північно-італійських містах і деяких містах Франції (Ліон).

Значного розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні війни вимагали великої кількості зброї і металічних обладунків (кольчуг, панцирів, щитів, шоломів). Попит на метал зумовив прискорений розвиток металургії. Відбувся перехід від відкритих горнів до закритих печей, які забезпечували високий температурний режим і дозволяли виготовляти залізо із тугоплавких руд. У XV ст. доменні печі мала більшість західноєвропейських країн.

Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш відомими оули альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські й шведські копальні. Залізна руда мала збут для потреб міського життя і особливо для потреб війська. Соляні копальні були власністю держави і приносили великі прибутки.

Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація - об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки - цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їх виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

В першу чергу цехи були об'єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їх членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання економічної рівності серед їх членів шляхом як отримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги. Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісниче об'єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберігалися документи й гроші.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально-вікові групи (учні - підмайстри - майстри - старші майстри). Кожна така група мала свої чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані в цеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише майстри, які також поділялися на дві групи — власне майстрів (молодших майстрів) і старших майстрів. Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною. Цехова організація була економічно-раціональною в ХІІІ - ХV ст.. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.У ХІV - ХV ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.

Внутрішня і зовнішня торгівля В ХІ - ХV ст. в країнах Західної Європи інтенсивно розвивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та урбанізація. Особливо жваво вона провадилася у могутніх міських республіках Північної Італії - Флоренції, Венеції, Генуї та інших. Північно-італійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців та арабів. Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в чорноморському басейні, Генуезці поступово закріпилися в пониззях Дону і Дніпра, на узбережжі Криму і Кавказу. Важливими їх колоніями були: Кафа (Феодосія) з іі ринком рабів, Балаклава, Солдайя (Судак) та деякі інші. Не відставали від генуезців венеціанці. Між північно-італійськими містами-республіками йшла гостра конкурентна боротьба. Італійські купці торгували в основному із країнами Леванту (Сходу), чому їхня торгівля й отримала назву Левантійської. Зі Сходу привозили передусім південні овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також пахуче коріння, ліки, перці, цукор та інші. Великий попит у Західній Європі мали дорогі тканини, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З країн Причорномор'я поступали риба, ікра, сіль, зерно, хутро, невільники. У Єгипті найбільшим портом була Александрія, яка здобула славу "торгу двох світів": з одного боку сюди приходили каравани з індійським крамом, а з другого - італійські купці. Європейці торгували також із Багдадом, з країнами Середньої Азії, столицями монгольських ханів. Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віспою, Німаном, Реною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем східних товарів, то північна - виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства. Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любску, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони об'єдналися у союз приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність союз розпочав у XII і діяв до XVII ст. У ХІV - ХV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у т. ч. Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Ганзейський союз охороняв своїх членів від грабежів та насильства з боку феодалів, піратів, місцевих властей. Купці союзу монополізували торгівлю Північної Європи. Товари середньовічних торговельників зустрічалися на чисельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою популярністю користувався ярмарок м. Шампань, який тривав майже цілий рік. Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди безперервні війни. У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На її перешкоді була відсутність битих шляхів, натуральний характер господарювання, хижацька поведінка феодалів-власників земель, через які проходили торговельні каравани, чинені ними різні обмеження, митні побори.