Основні етапи розвитку педагогіки
Розвиток педагогіки охоплює такі стадії: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіка.
Народна педагогіка. Уперше цей термін запровадив український педагог Олександр Духнович (1803—1865) у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских».
Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.
Його використовують на позначення емпіричних педагогічних знань без належності до конкретної етнічної спільноти. У 60-ті роки XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков) — галузь педагогіки, яка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей конкретного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.
До особливостей етнопедагогіки належать:
- зосередженість на особистості з її проблемами, у різних аспектах життєдіяльності;
- залучення підростаючого покоління до праці, виховання працелюбства;
- врахування в навчально-виховній роботі з дітьми їх вікових та індивідуальних особливостей, дотримання принципу природовідповідності;
- продумана підготовка дітей до спілкування з ровесниками, молодшими і старшими людьми, шанобливе ставлення до батьків;
- налаштованість на засвоєння молодими людьми моральних знань, норм і правил поведінки;
- повага до сім'ї, її цінностей, високий авторитет батьків.
Надбання етнопедагогіки використовуються сучасною українською національною школою в організації навчально-виховного процесу.
Українська народна педагогіка є складовою народознавства (українознавства) й водночас одним із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою вітчизняної педагогіки народознавства.
Педагогіка народознавства — напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який забезпечує засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.
Народознавство у вузькому значенні (етнографія) є наукою про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому значенні — це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.
Важливими складовими народної педагогіки є:
а) родинна педагогіка — сукупність знань і досвіду щодо створення і збереження сім'ї, трудових, моральних, мистецьких, сімейних та інших традицій. Вона сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.;
б) педагогічна деонтологія (грец. deon — потрібне, необхідне) — народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання ними педагогічних функцій;
в) педагогіка народного календаря — сукупність знань про виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.
Своєрідним феноменом народної педагогіки в Україні є козацька педагогіка — знання і досвід формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.
Джерелами народної педагогіки є фольклорні твори, етнографічні матеріали, народні звичаї, традиції, свята, іграшки та ін.
Духовна педагогіка. Зародження її пов'язано з утвердженням важливої ролі релігії церкви у формуванні й духовному житті особистості.
Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання особистості засобами релігії.
Найбільшого розвитку набула вона в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовувала виховання в релігійне русло. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася в лоні філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах (початкових школах для хлопчиків), у школах брахманів (жерців) у Індії виховання мало яскраво виражений теологічний характер. Суттєво збагатили розвиток тогочасної духовної педагогіки християнські теологи Квінт-Септимій-Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222), Августин (Блаженний) Аврелій (354—430), Фома Аквінський (1225—1274).
Упродовж тисячоліть релігія є неперевершеною і незамінною основою життєдіяльності багатьох людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу систему реалізації свого духовного Я, захисту від негативних явищ світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальності за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибору дарує особистості істинну свободу. Цим зумовлена наверненість до релігійних джерел соціального буття людства, неабияка увага до них педагогічної теорії і практики.
Світська педагогіка. Своїм корінням вона сягає давнього світу. Перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї було зроблено в давніх Китаї, Індії, Греції та Римі. Тогочасні філософські трактати містять перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, мети, змісту і правил виховної діяльності.
Особливість світської педагогіки полягає у науковому погляді на проблему навчання і виховання дітей, відповідному аналізі педагогічної практики, обґрунтуванні раціональних форм і методів її вдосконалення.
Джерелами розвитку педагогіки є :
- педагогічна спадщина минулого (чимало положень педагогів минулого і нині є злободенними);
- сучасні педагогічні дослідження (збагачують педагогічну думку новими ідеями),;
- передовий педагогічний досвід (дає змогу з'ясувати закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози).