Політико-правові погляди Аврелія Августина

Видатним християнським мислителем того періоду і найвідомішим з-поміж отців церкви був Аврелій Августин (354-430). Народився він у Північній Африці, в Римі та Мілані вивчав риторику. Читання трактатів Цицерона викликало в нього інтерес до філософії та політики. Мислитель сподівався знайти істину. Спершу він вірив, що знайде її у вченнях маніхейців про добро і зло, згодом - у вченні Платона. Але істину, на його думку, він знайшов у християнстві, до якого Августин схилився 387 р. під впливом християнського проповідника, міланського єпископа Амвросія. Згодом Аврелія призначили пресвітером і звели в сан єпископа північноафриканського міста Гіппо. Тут 430 р. він помер.

Перу Августина належали такі твори, як «Сповідь», «Про Трійцю», «Про державу Божу». Остання праця вважалася головним твором мислителя, де містилися його історико-філософські й політико-правові погляди.

Твір «Про державу Божу», написаний під враженням зруйнування Рима варварами, і був задуманий як відповідь на закиди язичників, нібито Рим загинув тому, що відступився від культу давніх богів. У процесі написання Августин розвинув у своїй праці погляди церкви на державу. Він висловив концепцію про мету і значення розвитку людства, накресливши картину його минулого, сучасного, а також майбутнього.

На думку Августина, всі люди в усі часи переділялися на два розряди: тих, які наділені здатністю жити по-своєму, по-людському, і тих, які живуть згідно з Богом. Ці два розряди, відзначав філософ, ми назвали двома градами - град Божий (церква) і град земний (держава), тобто двома суспільствами людей, з яких одному визначено вічне царювання з Богом, а іншому - піддатися вічному покаранню з дияволом.

Протиставлення двох градів-суспільств повинно було обґрунтувати зверхність церкви над державою. Августин учив, що земна держава є творінням людським, її мета - тимчасова, вона створена насильством і тримається примусом, що державна влада, спираючись в організації суспільства на низькі інстинкти людини, є пануванням зла і гріха; що держава, яка ставить своїм завданням тільки задоволення земних цілей, позбавлена правди і нічим не відрізняється від зграї розбійників.

Тільки держава Божа, тобто церква, володіє істинною правдою, і лише в ній здійснюється загальне прагнення до єдності й миру. Церква мандрує по землі, маючи мету на небі, вона і зараз є Царством Небесним. Тільки їй пасує визначення держави, дане Цицероном, бо тільки в церкві - право й загальна користь, істинна справедливість, мир і спокій; тільки держава Божа організує суспільство, спираючись на надію спасіння душі для досягнення вічного щастя на небі.

Вчення Фоми Аквінського про державу і право

політико-правові погляди виклав у працях: «Про правління князів» і «Сума богослов'я».

У своєму вченні Ф. Аквінський спирався на вихідне положення релігії про підпорядкування розуму вірі.

Вчення Ф. Аквінського являло собою відновлення вчення мислителів Греції та Риму, але у своєрідній переробці відповідно до умов часу. Зокрема, свою систему поглядів Ф. Аквінський намагався обґрунтувати вченням Арістотеля про форму і матерію. Всесвіт, за його вченням, утворює ієрархію форм, що спускається від Бога, який стоїть на вершині, до найнижчого створіння. При цьому він вважав, що вищі форми дають життя нижчим.

Виходячи з цього вчення, Ф. Аквінський схвалював феодальну ієрархію, привілейоване становище наділених владою осіб.

Вже було відзначено, що велика частина найоригінальніших вчених середньовіччя мала на меті довести переваги церкви над державою. Ф. Аквінський теж палко захищав інтереси католицької церкви, доводив перевагу духовної влади над світською. Але захист домагань церкви на світську владу релігійними засобами породжував певні труднощі, оскільки середньовічні правителі - князі, імператори, захищаючись від цих домагань, посилалися на відоме твердження апостола Павла про те, що нема влади не від Бога, що всяку владу Богом установлено. Логічно тлумачачи цю тезу, вони обстоювали своє право на управління державою.

Тим часом прихильники теократії, тобто панування церкви над державою, прагнули витлумачити цей обов'язковий для них текст таким чином, щоб якось виправдати свої домагання на світську владу. Звідси і вчення Ф. Аквінського про три елементи державної влади: 1) сутність влади, 2) набуття влади, 3) користування владою. Сутність влади - це порядок відносин панування й підкорення, за якого воля осіб, які перебувають наверху людської ієрархії, рухає нижчими прошарками населення. Цей порядок, вважав Ф. Аквінський, заведено Богом. Тому влада за своєю споконвічною сутністю є божественною установою. Влада дається правителеві Богом для щасливого влаштування людського життя. Обов'язок правителя - спрямовувати дії людей так, щоб вони жили щасливо й доброчесно, а таке життя - справжня мета людини в суспільстві.

Що ж стосується набуття влади і користування нею, то вони не завжди є правильними і справедливими. Це буває тоді, коли правитель доступається до влади за допомоги несправедливих засобів або править несправедливо. І те, і інше є результатом порушення заповідей Бога, велінь церкви. А тому другий і третій елементи влади іноді виявляються позбавленими начал божественності.

Отже, за вченням Ф. Аквінського, не кожний правитель ставиться Богом і не кожну дію правителя Богом продиктовано. Князь може виявитись узурпатором, тираном, безумцем; він, як і кожна людина, має свобідну волю, тобто здатність творити зло. У таких випадках судити про законність походження і використання влади правителя належить церкві. Виносячи рішення про незаконність походження влади окремих правителів чи несправедливість його дій, церква, твердив філософ, ніяк не посягає на божественний принцип влади, необхідний для спільного життя. Так великий схоласт Ф. Аквінський лавірував між бажанням принизити імператорську владу доказами її людського походження і схилянням перед церковним авторитетом.

У прагненні довести, наскільки імператорська влада стоїть нижче папської, філософ дійшов до проголошення ідеї народного суверенітету. На цій основі він розвивав теорію опору державній владі, зокрема тиранії. Це допустимо за таких обставин, коли владу набуто незаконно (через підкуп або насильство), або коли пра-

101 витель править несправедливо. Правитель, писав він, який управляє всупереч законам Бога та основним приписам моралі, який перевищує свою компетенцію, втручається в духовне життя людей чи обкладає їх тяжкими податками - той правитель перетворюється в тирана. Підбурювання до бунту і непокори владі Ф. Аквінсь-кий вважав смертельним гріхом, але стверджував, що виправданий опір тиранії - це не бунт.

Опір тиранії з боку народу допустимий, коли справа торкається інтересів громадян. Він обов'язковий, коли торкається Божого припису. Опір тиранові може бути виявлений і з боку духовної влади, яка не може дивитися на те, як зневажається воля Бога. Однак мислитель не рекомендував удаватися до тирановбивства, оскільки не можна дозволити кожному самовільну розправу з правителем, що може потягти за собою велику шкоду. Виправданий опір, вважав він,- це громадянська дія всього народу, і право на нього гарантоване тією моральною обставиною, що ті, хто вчиняє опір, відповідальні за те, щоб їхні дії були менш шкідливими, ніж зловживання, що їх вони хочуть усунути.

Ф. Аквінський грунтовно вивчив Арістотеля і мав достатньо чітке уявлення про такі форми правління, як аристократія, олігархія, демократія і змішане правління. Але серед них найкращою формою правління, на його думку, була монархія, здатна гарантувати людям щастя. Такого висновку він дійшов з двох причин: 1) монархія за будовою подібна до всесвіту, що його створив Бог і править ним так, як і монарх у своїх володіннях; 2) монархія подібна до людського організму, всі частини якого об'єднуються і скеровуються одним центром - розумом, що унеможливлює незгоди між учасниками правління за аристократії, олігархії та демократії.

До висновку про те, що монархія - найкраща форма правління, його спонукав і досвід історії. Країни і міста, писав він, в яких править одна особа, досягли великих успіхів, а там, де влада в руках багатьох, ми спостерігаємо постійні заворушення та безпорядки.

Ф. Аквінський неодноразово казав про те, що істинне державне управління, на відміну від тиранії, є законним, що його слід здійснювати лише згідно з законом. Очевидно тому він розрізняв два види монархії - абсолютну і політичну. Політична монархія відрізняється від абсолютної тим, що в ній влада царів залежить від закону, не виходить за його рамки.

Ф. Аквінський широко застосовував категорію «закон» для пояснення різних явищ, властивих політично сформованим суспільством. Причина того, що він не міг пройти байдуже повз закон, полягає в тім, що мислитель був надто заглиблений у середньовічну

102 традицію святості закону. Всю систему законів Ф. Аквінський вважав породженням Божого розуму, яка регулює взаємини між усіма створіннями, живими і неживими, тваринами і людьми. Закон у людському розумінні був лише аспектом, вельми важливим, але все ж таки аспектом космічного факту. Саме це положення мислитель вважав найважливішим і відповідно розвинув свою загальну теорію закону детальніше, ніж будь-яку іншу частину політичної теорії. А розроблена ним класифікація закону була однією з найхарактерніших частин його філософії.

За вченням Ф. Аквінського, закони повинні відповідати таким ознакам: 1) розумність веління; 2) відповідність загальному благу; 3) компетентність органу, який його встановлює; 4) опублікування. З цим можна було б погодитися, якби це стосувалося лише до позитивного (людського) закону. Але Ф. Аквінський установив чотири типи законів, причому сутність деяких із них мало узгоджувалася з указаними ознаками. Мислитель гадав, що його чотири типи закону - це чотири форми розуму, які проявляються на чотирьох рівнях космічної реальності, але скрізь залишаються одним розумом. Ось назви, які він дав цим формам: 1) вічний закон, 2) природний закон, 3) людський закон, 4) божественний закон. Всі ці закони, за вченням Ф. Аквінського, зв'язані між собою ниткою субординації. Піраміду законів вінчає вічний закон, який практично тотожний розумові Бога, що управляє всесвітом. Вічний закон міститься в Бозі, тотожний йому; він існує сам по собі, і від нього похідні інші види законів. А насамперед - природний закон, який є не що інше, як відображення вічного закону в людському розумі, у свідомості розумних істот. Завдяки своїй розумності людина розвиває далі вічний закон, керуючись прагненням до добра, уникаючи зла, до самозбереження, до життя настільки досконалого, наскільки дозволяють їхні природні обдаровання. Відносно людей це означає прагнення жити в суспільстві, кінцева мета якого - блаженство і щастя. Те, на що людина орієнтується як на мету,- здійсненням природних людських нахилів, а те, завдяки чому людина може назвати «своїм» на підставі природних нахилів, є, за вченням Ф. Аквінського, право. Природне право дає можливість володіти чимось або щось робити, наприклад, право на життя, на самовідтворення, право одержувати зовнішні блага, право на спілкування з іншими людьми, право на істину, право діяти розумно і т. д. Природне право дано Богом разом із природою людини, її нахилами та обов'язками як засобами для досягнення мети. Звертаємо увагу на те, що ані до вічного, ані до природного закону не можна застосувати жодної з названих вище ознак, яким повинен, на думку мислителя, відповідати закон.