ESW_final_save

Соціальна політика • 231 •

Українах з розвиненою ринковою економікою ідеологія П. глибоко проникла

всоціально-трудові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим механізмом. Відомі дві моделі П.:

1)Двостороннє П. (біпартизм) поширене у тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двостороння співпраця між об’єднаннями роботодавців і організаціями працюючих. Держава може виступати в такій моделі в ролі арбітра або посередника при виникненні соціальних конфліктів.

2)Тристороннє П. (трипартизм), при якому держава відіграє активну роль соціального партнера, поширене у Франції, ФРН, Швеції, Австрії.

Процес законодавчого закріплення колективно-договірної системи П. у трудовій сфері розпочався на початку XX ст. Окремі норми колективно-договірної системи було внесено до датського Цивільного кодексу в 1907 p., швейцарського Кодексу зобов’язань у 1911 р. У подальшому, із процесом виділення норм трудового права

вокрему галузь права, набуло поширення прийняття спеціальних законодавчих актів з колективно-договірного регулювання трудових відносин, у Норвегії такий акт ухвалено 1915 p., Німеччині — у 1918, Фінляндії — 1924 р. У 1948 p. Міжнародна Організація Праці прийняла Конвенцію № 87 про свободу асоціації і захист права на організацію, у 1949 р.— Конвенцію № 98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів, Рекомендації № 91 про колективні договори (1951 р.), № 94 — про консультації та співробітництво між підприємцями і трудящими на рівні підприємства (1952 р.), № 113 — про консультації та співробітництво між державною владою та організаціями підприємців і трудящих (1960 р.), Конвенцію № 154 про сприяння колективним переговорам (1981 р.). Україна в різні роки ратифікувала зазначені міжнародно-правові акти, таким чином, вони входять до системи національного законодавства і є обов’язковими до виконання.

В Україні здійснено певні організаційно-правові заходи для розвитку П. у сфері трудових відносин. Указами Президента України створено спеціальні органи, які здійснюють повноваження у сфері соціального партнерства: Національна рада соціального партнерства (1993 р.), Національна служба посередництва і примирення (1998 р.). Ухвалено низку законів, що регулюють питання П., зокрема «Про колективні договори і угоди» (1993 р.), «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (1995 р.), «Про оплату праці» (1995 р.), «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) (1998 р.), «Про організації роботодавців» (2001 р.). У 2006 р. на 27-ій міжпарламентській асамблеї країн-учасниць СНД ухвалено модельне законодавство про соціальне партнерство. З 1993 p. в Україні укладаються Тарифна угода, Генеральні угоди між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об’єднаннями України, а з 1997 p.— ще й Українським союзом промисловців і підприємців (з 1999 p.— Конфедерацією роботодавців України).

Літ.: Безпалько О. В. Соціальна робота в громаді: Навчальний посібник.— К: Центр навчальної літератури, 2005.— 176 с.; Влада і громада: співпраця влади і громадськості у вирішенні місцевих проблем / Інститут громадянського суспільства.— К, 2004.— 85 с.; Дементов В. О. Роль громадських організацій у соціальному забезпеченні: український та зарубіжний досвід [Електронний ресурс] Національна бібліотека України.— Режим доступу : www / URL: http: // www.nbuv.gov.ua / portal / Soc_Gum / Apdu / 2008_2 / doc / 4 / 04.pdf — 01.02.2008 — Загол. з екрану; Закон України «Про організації роботодавців» [Електронний ресурс] Законодавство України.— Режим доступу

• 232 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

: www / URL: http: // zakon2.rada.gov.ua / laws / show / 2436-14 — 05.08.2012 — Загол. з екрану; Організація партнерства у місцевих громадах: методичні рекомендації для практиків соціальної сфери / Звєрєва І.Д, Басюк Т. П., Безпалько О. В.— К.: Наук. світ, 2006.— 43 с.; Семигин Г. Ю. Социальное партнерство в современном мире.— М.: Мысль, 1996.— 199 с.; Семигіна Т. В. Робота в громаді: практика й політика.— К.: КМ Академія, 2004.— 180 с.

Семигіна Т. В.

ПОСЛУГИ СОЦІАЛЬНІ — а) дії або діяльність когось на користь іншої особи; б) дії державних або неурядових організацій, фахівців, спрямовані на задоволення потреб і забезпечення прав, вирішення проблем, попередження або подолання складних життєвих обставин окремих осіб чи соціальних груп.

У ст. 5 Закону України «Про соціальні послуги» (2003 р.) виокремлено соціально- побутові,психологічні,соціально-педагогічні,соціально-медичні,соціально-економічні, юридичні, інформаційні, просвітницькі, рекламно-пропагандистські послуги та послуги з працевлаштування.

Соціально-побутові послуги — забезпечення продуктами харчування, м’яким і твердим інвентарем, транспортом, засобами малої механізації, здійснення патронажу, придбання медикаментів, допомога в самообслуговуванні тощо.

Різновидами педагогічних послуг є освітні та розвиваючі. Освітні послуги можуть надаватися у формі індивідуальних і групових занять, навчальних курсів, семінарів, відеолекторіїв, соціально-психологічних тренінгів, просвітницьких бесід, майстер-класів тощо. Розвиваючими послугами можна вважати заняття в гуртках художньо-естетичного, спортивного, технічного спрямування, участь у культурологічних заходах, ігротеках тощо. Педагогічні послуги надають у загальноосвітніх закладах, центрах соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, позашкільних закладах і закладах соціального спрямування, підліткових клубах за місцем проживання, неурядових організаціях тощо.

Психологічні послуги спрямовані на формування в особистості впевненості та мотивації щодо подолання складних життєвих ситуацій, розвиток навичок самовдосконалення, зміну у свідомості людини уявлення про безвихідь її становища, відновлення психологічних сил організму. Різновидом цих послуг є діагностичні та корекційні. Психологічні послуги можуть надавати у формі консультацій, психологічної діагностики, психокорекційних занять, психологічних тренінгів, зустрічей груп самодопомоги, консультування по «телефону довіри» тощо.

Приклад медико-оздоровчих послуг — консультації спеціалістів; заняття з різних видів спорту та фізичної культури (аеробіки, шейпінгу тощо); організація та проведення туристичних маршрутів; оздоровчі програми для дітей; оздоровлення дітей у санаторіях, пансіонатах, таборах відпочинку; оздоровчі процедури (масаж, фізіотерапія, рефлексотерапія, фітотерапія, лікувальна гімнастика) тощо. Переважно оздоровчі послуги надають у загальноосвітніх закладах, спортивних клубах, центрах, клубах за місцем проживання. Медичні — у реабілітаційних центрах, медичних установах, центрах репродуктивного здоров’я, дружніх клініках для молоді тощо.

Різновиди юридичних послуг — надання консультацій з питань чинного законодавства; допомога клієнтам в оформленні необхідних юридичних документів; адвокатські послуги неповнолітнім; захист інтересів дітей і молоді щодо їхніх майнових прав; проведення юридичних процедур під час влаштування дитини в прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу тощо.

Соціальна політика • 233 •

Інформаційно-довідкові послуги надають у формі індивідуальних чи групових консультацій; консультування по телефону; шляхом забезпечення клієнтів рекламноінформаційною продукцією (буклети, пам’ятки, брошури, журнали тощо), розміщення інформації в Інтернеті тощо.

Надання соціальних послуг ґрунтується на принципах: адресності та індивідуального підходу; доступності та відкритості; добровільності вибору отримання чи відмови від надання соціальних послуг; гуманності; максимальної ефективності використання бюджетних і позабюджетних коштів суб’єктами, що надають соціальні послуги; законності; соціальної справедливості; забезпечення конфіденційності суб’єктами, які надають послуги; дотримання ними стандартів якості, відповідальності за дотримання етичних і правових норм.

Суб’єкти, що надають соціальні послуги, мають здійснювати свою діяльність на професійній основі. Професійна діяльність передбачає, що послуги надаються спеціалістами, які мають необхідний рівень професійної компетентності (знання, уміння, навички), підтверджений відповідними документами про освіту та кваліфікацію фахівців.

Соціальні послуги можуть надаватися як за плату, так і безоплатно. Безоплатні соціальні послуги державними та комунальними суб’єктами в обсягах, визначених державними стандартами соціального обслуговування, надають: громадянам, які не здатні до самообслуговування у зв’язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю та не мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу; громадянам, які знаходяться в складній життєвій ситуації у зв’язку з безробіттям і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу; жертвам стихії, катастроф, біженцям унаслідок збройних і міжетнічних конфліктів, якщо середньомісячний сукупний дохід цих осіб нижче встановленого прожиткового мінімуму; дітям і молоді, які знаходяться в складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами та жорстоким ставленням у сім’ї.

Літ.: Безпалько О. В. Організація соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в територіальній громаді: теоретико-методичні основи. Монографія.— К.: Наук. світ, 2006.— 363 с.; Гурьянова М. П. Сельская школа и социальная педагогіка: Пособие для педагогов.— Минск:

Амалфея, 2000.— 448 с.; Закон України «Про соціальні послуги» [Електронний ресурс] Законо-

давство України.— Режим доступу : www / URL: http: // zakon2.rada.gov.ua / laws / show / 96615 — 15.08.2012 — Загол. з екрану; Звєрєва І. Д. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю в Україні: теорія і практика: Монографія.— К.: Правда Ярославичів, 1998.— 393 с.

Безпалько О. В.

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ / СОЦІАЛЬНИХ ПЕДАГО- ГІВ—цепроцесірезультатоволодінняцінностямисоціальноїтасоціально-педагогічної діяльності, професійно необхідними знаннями, вміннями й навичками, формування професійно важливих особистісних якостей, які є основою готовності до професійної соціальної та соціально-педагогічної діяльності. Різним аспектам П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів присвячені праці зарубіжних вчених: Г. Вільфінга (Австрія), М. Баркера, М. Доуела, С. Шадлоу (Велика Британія), Ф. Зайбеля, Д. Герінга, К.-Х. Вільгельдорфа  (Німеччина), Ю. Змагальського, О. Камінського, А. Пілкова, Є. Ціранської  (Польща), В. Бочарової, І. Зимньої, Є. Холостової , (Російська Федерація), Ч. Казетті,  А. Мінахана, Дж. Раймонд, А. Кадушіна (США) та інших. Проблеми П. п. фахівців соціальної сфери привертають значну увагу вітчизняних дослідників: особливості фор-

• 234 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

мування фахівців у системі вищої освіти розглянуті в роботах О. Дубасенюк, І. Звєрєвої, Л. Міщик, А. Капської, І. Козубовської, О. Карпенко, В. Поліщук; специфіка підготовки до виконання певних професійних функцій висвітлена у працях Г. Локарєвої, С. Пащенко, А. Первушиної; до роботи з різними категоріями клієнтів — Ю. Мацкевич, Л. Пундик, С. Харченко; зарубіжний досвід професійної підготовки соціальних працівників / соціальних педагогів — у роботах Л. Вінникової , Н. Гайдук, С. Когут, А. Кулікової, Г. Лещук, Н. Микитенко, О. Пічкар, О. Пришляк ,  Н. Собчак, В. Тименка та інших. Необхідність у П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів з’явилася із розвитком громадської й державної систем соціальної допомоги та підтримки у кінці ХІХ ст. Волонтери, які започаткували соціальну роботу, накопичили певний досвід практичної діяльності

вблагодійних організаціях, знали про конкретні соціальні потреби й розуміли, як їх практично можна задовольнити в межах наявних засобів. Проте, вирішуючи складні, інколи суперечливі проблеми, вони відчували потребу в оволодінні систематичними науковими знаннями як необхідну теоретичну основу для здійснення практичної діяльності. Спеціально підготовлених працівників, здатних керувати діяльністю агентств і займатись безпосереднім наданням соціальної допомоги різним категоріям населення, потребували також різного роду соціальні заклади, які почали виникати у різних країнах. Ініціатором П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів як у країнах Західної Європи, так і у США була церква. Перші школи соціальної роботи / соціальної педагогіки з’явились наприкінці ХІХ ст. у Нідерландах (1896 р.), у США (1898 р.), у Німеччині (1899 р.),

вАнглії (1903 р.). У 1928 р. було створено Міжнародну асоціацію шкіл соціальної роботи, яка в сучасних умовах відіграє провідну роль в удосконаленні П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів у міжнародному масштабі та обміні перспективним досвідом її організації. В Україні П. п. соціальних педагогів / соціальних працівників здійснюється в системі неперервної професійної освіти, яка включає в себе такі структурні компоненти: допрофесійну підготовку (що передбачає актуалізацію самопізнання і професійного самовизначення, допрофесійну підготовку і професійний відбір), різнорівневу професійну підготовку у ВНЗ (що здійснюється за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст і магістр), післядипломне навчання, (яке передбачає підвищення кваліфікації, перекваліфікацію, оволодіння новими спеціалізаціями, професійний розвиток і самоосвіту). Системотвірними елементами неперервної професійної освіти соціальних педагогів / соціальних працівників є: вимоги й потреби суспільства та клієнтів, цінності, мета, зміст і технології соціальної і соціальнопедагогічної діяльності, необхідність формування у фахівців готовності до виконання професійних обов’язків, професійної компетентності й професійно зумовлених особистісних якостей. Мета П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів в умовах неперервної освіти полягає у формуванні професійно компетентного, конкурентноздатного й мобільного фахівця шляхом створення сприятливих умов для усвідомленого професійного самовизначення, професійно-особистісного формування в системі різнорівневої П. п. і професійного зростання на всіх етапах трудової діяльності. Мета різних етапів П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів в умовах неперервної освіти є різною. Так, головне призначення допрофесійної підготовки полягає у створенні оптимальних умов для усвідомленого професійного самовизначення, в оволодінні первинним досвідом соціально-педагогічної діяльності. Мета професійної підготовки майбутніх соціальних працівників і соціальних педагогів у ВНЗ полягає у створенні оптимального освітньо-виховного простору для професійно-особистісного формуван-

Соціальна політика • 235 •

ня майбутнього фахівця, забезпечення пролонгованої діагностики з метою визначення відповідності рівня професійної підготовки освітньо-кваліфікаційним стандартам, визначення спеціалізацій і майбутнього місця роботи. Післядипломна освіта спрямована на створення оптимальних умов для професійно-особистісного розвитку фахівців, а саме: самоосвіти, підвищення освітньо-кваліфікаційного рівня, удосконалення фахової майстерності, перекваліфікації, оволодіння додатковими спеціалізаціями тощо.

П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів передбачає змістовий, діяльнісний, функціональний, технологічний, організаційно-управлінський, нормативно-правовий, професійно-особистісний і моніторинговокорекційний компоненти. Змістовий компонент відображає зміст П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів і зумовлюється цінностями й суттю соціальної та соціально-педагогічної діяльності, загальною метою П. п. підготовки в умовах неперервної освіти, конкретними цілями й завданнями структурних компонентів, а також рівнем розвитку теорії і практики соціально-педагогічної діяльності, вимогами споживачів соціально-педагогічних послуг. Діяльнісний компонент забезпечує підготовку майбутніх соціальних працівників / педагогів до виконання соціальної / соціальнопедагогічної діяльності на професійному рівні в професійно спрямованому сере­ довищі, що можливе за умови оптимального поєднання теоретичного й практичного компонентів професійної підготовки; залучення студентів до вирішення проблем, завдань соціальної / соціально-педагогічної діяльності; суб’єктної позиції всіх учасників навчально-виховного процесу. Суть діяльнісного компоненту неперервної П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів можна сформулювати таким чином: високопрофесійний фахівець може бути підготовлений і вдосконалювати свою фахову майстерність тільки в діяльності. Функціональний компонент неперервної П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів зумовлений необхідністю підготовки майбутніх фахівців до компетентного виконання завдань, функцій і ролей. Технологічний компонент П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів в умовах неперервної освіти полягає у виборі оптимальних технологій допрофесійної, професійної і післядипломної освіти через вибір змісту, форм, методів підготовки, моделей навчання, що сприяє актуалізації мотиваційних компонентів процесу професійного самовизначення, професійного формування, професійного росту й удосконалення. Технологічний компонент є визначальним у виборі спеціалізації й оволодінні технологіями соціальнопедагогічної діяльності. Організаційно-управлінський компонент полягає у визначенні державного стандарту П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів різного освітньо-кваліфікаційного рівня; розробці нормативних документів, які визначають основу стандартів (ОКХ, ОПП, навчальні плани, програми, підручники, посібники), та інших документів, які забезпечують регламентування і стандартизацію процесу П. п. (положення про атестацію, акредитацію і ліцензування навчальних закладів; про підвищення кваліфікації і перепідготовку педагогічних кадрів; про державну атестацію та ін.). Нормативно-правовий компонент базується на нормативно-законодавчій основі й передбачає створення й забезпечення правового поля для діяльності навчальним закладам різних рівнів акредитації і форм власності та їх підрозділам, які здійснюють підготовку соціальних працівників / соціальних педагогів. Професійно-особистісний компонент зумовлений тим, що суб’єктам соціальної й соціально-педагогічної діяльності мають бути властиві професійно-особистісні якості, адекватні загальноприйнятим у світовому співтоваристві професійним цінностям. Професійно-особистісний компо-

• 236 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

нент диктує необхідність приділяти особливу увагу в процесі фахової підготовки питанням формування професійно зумовлених особистісних якостей. Моніторинговокорекційний компонент виявляється у моніторингу досягнутих результатів, зіставленні їх з метою функціонування як системи в цілому, так і окремих структурних компонентів і внесення, у разі потреби, відповідних коректив у їх діяльність; аналізі якості освіти, основними показниками якої є відповідність рівня П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів вимогам державного стандарту, споживачів соціально-педагогічних послуг і споживачів освітніх послуг. Узгоджена взаємодія системотвірних і структурних компонентів є необхідною умовою успішного функціонування системи П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів в умовах неперервної освіти, що забезпечує неперервну професійну підготовку, досягнення визначених цілей і результатів професійноособистісного формування фахівців. Основними принципами П. п. соціальних працівників / соціальних педагогів є: загальнопедагогічні, що притаманні системі професійної освіти в цілому, і принципи, зумовлені особливостями функціонування й розвитку сфери соціальної та соціально-педагогічної діяльності і процесу професійної підготовки соціальних працівників / соціальних педагогів: професійної відповідності, визнання цінностей соціальної й соціально-педагогічної діяльності, оптимального поєднання теоретичного і практичного компонентів, прогностичного характеру П. п., зв’язку процесу П. п. з практикою соціальної й соціально-педагогічної діяльності; пролонгованого моніторингу професійної придатності та інше.

Літ.: Зимняя И. А. Подготовка социального работника как многоуровневый процесс // Социальная работа.— Вып. 6, 1992.— С. 85–91.; Поліщук В. А. Теорія і методика професійної підготовки соціальних педагогів в умовах неперервної освіти: монографія / за ред. Ничкало Н. Г.— Тернопіль, ТНПУ, 2006.— 424 с.; Обучение социальной работе: состояние и перспективы: материалы Международных Конгрессов Школ Социальной работы / под ред. В. Г. Бочаровой.— М., 1997.— 283 с.— С. 13–16.; Co-ordinated research in the social field. Study Group 1 on the initial and further training of social workers taking intо account their changing role. Final report (DRAFT) — Strasbourg, 1995.— 71 p.

Поліщук В. А.

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА (лат. socialis — суспільний, пов’язаний з життям та стосунками людей у суспільстві; гр. politikē — мистецтво управляти державою) — складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства; система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві; діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ усіх форм власності, їх об’єднань і асоціацій, громадських і приватних фондів, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку й управління соціальною сферою, збалансування розвитку суспільства, забезпечення стабільності державного правління, соціального захисту населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і соціальних спільнот.

Поняття С. п. не має усталеного академічного визначення. Різні дослідники (О. Іванова, І. Звєрєва, Л. Коваль, О. Безпалько, А. Капська, Н. Заверико, М. Фірсов, Є. Холостова, В. Курбатов, І. Зайнишев, Н. Басов та ін.) у своїх визначеннях виходять з різних поглядів

Соціальна політика • 237 •

на зміст та цілі того, що називають С. п. У сучасній науці існує декілька підходів до проблеми встановлення дефініції С. п.

Перший підхід полягає в ототожненні соціального та суспільного, тому за цим підходом С. п.— це суспільні дії щодо вирішення загальносуспільних проблем. Її мета — досягнення цілей всього суспільства. Зрозуміло, що при такому підході особисті проблеми людини (утрата роботи, хвороба, похилий вік тощо) залишаються на другому плані.

Другій підхід виходить з необхідності вирішення, перш за все, питань захисту соціально вразливих і потенційно небезпечних верств населення через систему державних допомог та доброчинної діяльності. Такий підхід обмежує активність державних і громадських інститутів лише частиною суспільства.

Третій — має на меті пом’якшення негативних наслідків індивідуальної та соціальної нерівності через систему перерозподільних заходів. В основу часто покладається податкова політика спрямована на вирівнювання диференціації прибутків.

Четвертий — покладення в основу діяльності принципів соціальної справедливості та соціального партнерства як основних цінностей сучасного громадянського суспільства.

П’ятий — виходить з необхідності регулювання, перш за все, соціально-трудових відносин, тобто відносин праці та капіталу, найманих працівників і роботодавців, а всі інші соціальні заходи будуються на цій основі.

С. п. ґрунтується на законодавчо встановлених основних соціальних гарантіях і правах громадян України, зафіксованих Конституцією держави. Основним органом, що регулює здійснення соціальної політики в України є Міністерство соціальної політики України, реорганізоване в 2010 р. з Міністерства праці та соціальної політики України.

Відповідно до нормативно-правової бази забезпечення С. п., що постійно розвивається й удосконалюється, нині в Україні створюються нові приватні, суспільні й державні організації, що обслуговують соціальну сферу та споживчий ринок. Головним їх призначенням є врахування потреб громадян, які (потреби) залежать від загальноприйнятих у суспільстві морально-психологічних норм і цінностей, і послідовне забезпечення цих потреб шляхом реформування систем соціального захисту, освіти, охорони здоров’я, забезпечення житлом, охорони довкілля, захисту прав людини та в широкому розумінні — захисту інтересів споживачів. Ці системи поступово пристосовуються до ринкових умов, змінюючи свої функції та структуру, що, у свою чергу, сприяє досягненню основних макропоказників споживання, підпорядкованих завданням суспільного розвитку.

З метою забезпечення переходу до соціально-орієнтованої ринкової економіки за останні роки були створені принципово нові організаційні структури, досягнуто грошово-фінансової стабілізації й певних успіхів у боротьбі з інфляцією на засадах монетарної концепції. Водночас цей процес супроводжувався спадом виробничої діяльності, зростанням безробіття, несвоєчасною виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, зменшенням обсягів ВВП у легальному секторі економіки, продовженням її «тонізації» і доларизації, спадом платоспроможного попиту населення.

В Україні здійснювалися заходи для поліпшення матеріального становища населення за рахунок підвищення мотивації до праці як основного джерела доходів; проведення активної політики зайнятості; створення сприятливих умов для демографічного відтворення населення, реформування пенсійного забезпечення й соціального страхування, соціальної допомоги, адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення, соціального захисту громадян, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи.

•238 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Узагальному вигляді соціальну політику можна визначити як одну зі складових загальнодержавної політики, утілену в соціальні програми й соціальну практику із задоволення соціальних потреб, як сукупність різноманітних заходів, форм діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, заходів, що відображають інтереси людини та суспільства і є життєво необхідними, для їхньої нормальної соціальної діяльності.

Виходячи з цього, можна виділити основні напрями С. п. в Україні: а) підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності; б) надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу; в) проведення ґрунтовної пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з ура-

хуванням трудового вкладу особи; г) надання адресної допомоги тим, хто її найбільш потребує, у грошовій і натуральній формах; ґ) сприяння всебічному державному захисту інтелектуального­ потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню; д) запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури; е) широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства; є) проведення активної екологічної політики.

Способом реалізації С. п. держави є система соціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист — це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального й соціального становища громадян. Соціальні гарантії — це система обов’язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їхніх соціальних потреб.

Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками: по-перше, це заходи держави, які пов’язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності, по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності й сам процес такої діяльності, по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу. Основними елементами системи соціальних гарантій є визнання обов’язковості загальнодоступної та безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей у процесі трудової діяльності, недопущення примусової праці й гарантування мінімізації втрат у зв’язку із закінченням трудової діяльності.

Існують різні підходи до реалізації С. п. Соціальний підхід виходить із того, що суспільство­ має гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід — з того, що суспільство бере на себе зобов’язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. В економічно розвинутих країнах найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність С. п. та достойний рівень життя населення.

Становлення нової економічної системи на засадах ринкових відносин безпосередньо пов’язане з реформуванням існуючої С. п. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні вже здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, практично ліквідовано адміністративно-командну й розподільну систему управління, більш демократичними стали трудові відносини, майже сформовано недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондовий ринки, ринок цінних паперів. Проте розрив економічних зв’язків у межах колишнього СРСР, нестача енергоносіїв, повільна конверсія значної кількості

Соціальна політика • 239 •

підприємств оборонного комплексу призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Як наслідок, знизилися реальні доходи значної частини населення.

На жаль, компенсаційні заходи з індексації заробітної плати та соціальних виплат істотно відстали від зростання споживчих цін. Численні пільги, соціальні виплати нерідко надавалися за відомчою ознакою, без урахування реального матеріального становища різних верств населення, їхніх можливостей забезпечити свій добробут. Це породило соціальне утриманство в суспільстві та зменшило можливості надання допомоги тим, хто її справді потребує.

Відтак погіршився соціальний захист найуразливіших верств населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, самотніх людей, багатодітних сімей і безробітних. Знизився рівень соціально-трудових прав і соціальних гарантій багатьох громадян.

Водночас проблема побудови нової С. п. полягає не тільки в посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожна працездатна людина мусить сама забезпечити добробут своєї сім’ї. Проте для побудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належні макроекономічні передумови. Створення таких передумов — важлива складова державного регулювання С. п.

Світовий досвід свідчить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб є дуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах. У більшості держав з розвинутою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна і територіальна мобільність населення та ін.

Отже, провідна мета С. п. у соціально орієнтованій ринковій економіці — зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства; забезпечення стабільного, без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей; надання можливості кожному громадянину вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.

Літ.: Гулина М. А. Словарь-справочник по социальной работе.— СПб.: Питер, 2008.— 400 с.; Іванова О. Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти: Курс лекцій.— К.: КМ Академія, 2003.— 107 с.; Словник-довідник для соціальних педагогів і соціальних робітників / За заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук, С. В. Толстоухової.— К.: УДЦССМ.— 2000.— 260 с.; Социальная работа: Учеб-метод. пособие для студентов, магистрантов и специалистов по социальной работе и социальной педагогике / Под ред. Н. В. Заверико.— Запорожье: Просвіта, 2004.— 180 с.; Труд и социальное развитие: Словарь.— М.: ИНФРА-М, 2001.— 226 с.; Управління трудовим потенціалом: Навч. посіб. / В. С. Васильченко, А. М. Гриненко, О. А. Грішнова, Л. П. Керб.— К.: КНЕУ, 2005.— 403 с.; Чистов С. М., Никифоров А. Є., Куценко Т. Ф. Державне регулювання економіки: Навч. посіб.— К.: КНЕУ, 2000.— 316 с.

Юрків Я. І.

СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ — це організаційно-правова діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального обслуговування, надання медичної допомо-

• 240 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, унаслідок чого втратили здоров’я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців.

Право соціального забезпечення — це система правових норм, які регулюють суспільні відносини з матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок спеціально створених фінансових джерел особам, які зазнали соціального ризику. Це право — одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством й одержало закріплення в міжнародно-правових актах на всесвітньому та європейському рівнях. Згідно з Конвенцією МОП № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення», до цієї сфери належить медична допомога, допомоги в разі хвороби, безробіття, старості, трудового каліцтва або професійного захворювання, інвалідності, втрати годувальника, по вагітності та пологах, сімейні допомоги.

Аналіз ст. 46 Конституції України свідчить, що громадяни мають право на соціальне забезпечення, яке (насамперед і переважно) складається з пенсійного права, права на соціальну допомогу, права на соціальний догляд.

Розрізняють загальні та спеціальні принципи права соціального забезпечення. До загальних принципів належать:

1)Законодавче визначення умов і порядку здійснення соціального забезпечення. Конституція України передбачає, що лише законодавством визначаються основи соціального захисту; форми й види пенсійного забезпечення; основи соціального страхування в Україні, його види, способи акумуляції та розподілу коштів на соціальні потреби; затверджуються соціальні стандарти, різні види соціального забезпечення й механізми реалізації права на певний вид забезпечення.

2)Поширення права соціального забезпечення на всіх громадян. Україна встановлює рівну й однакову для всіх можливість отримання забезпечення в разі повної, часткової, або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках.

3)Доступність. Цей принцип соціального забезпечення означає, що законом встановлені такі вимоги для виникнення права на той чи інший вид соціального забезпечення, які не створюють труднощів в їх отриманні. Тобто має бути мінімальна кількість документів, які підтверджують той чи інший юридичний факт, що має значення для отримання того чи іншого виду соціального забезпечення.

4)Універсальність, множинність та диференціація видів соціального забезпечення. Множинність видів соціального забезпечення зумовлена універсальністю соціального забезпечення. Фізична особа може розраховувати на соціальне забезпечення в усіх випадках настання непрацездатності та втрати заробітку за обставин, які держава вважає соціально значущими. Такими обставинами норми права визнають старість (настання пенсійного віку), хворобу, трудове каліцтво тощо. Соціальні ризики виступають юридичними фактами при виникненні, зміні та припиненні відносин у соціальному забезпеченні.

5)Здійснення соціального забезпечення на рівні не нижче встановлених

вдержаві соціальних стандартів. Орієнтирами для реалізації права соціального забезпечення є прожитковий мінімум громадян України та розмір державних соціальних стандартів.