1.охарактеризувати розселення господарство та культуру східних словян.

Розселення слов'ян. У ранньому середньовіччі слов'яни були надзвичайно численним народом, що розселився від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану і від пустель Середньої Азії до Балтійського моря. В ті часи слов'яни жили там, де тепер про них і не чутно: в Малій Азії, Італії, Іспанії, на Сицилії. Арабський географ X ст. Ібн-Хаукаль з подивом відзначав, що в м. Палермо на Сицилії два з п'ятьох кварталів заселяли слов'яни. Вони становили понад половину мешканців цього багатющого торговельного міста. Тривалий час учені вважали, що слов'ян занесла в такі віддалені від їхньої прабатьківщини місця хвиля Великого переселення народів (II — VI ст. н. е.). Але не тільки. Розселення слов'ян зумовили історично об'єктивні й носить прозаїчні процеси у їхньому середовищі, що особливо активізувалися з V—VI ст. У надрах загальнослов'янської етнокультурної спільноти тоді наростав розклад первіснообщинного ладу, зумовлений - еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше, ніж раніше, розвивалися землеробство і скотарство, ремесла й промисли, усталювались торговельні взаємини всередині слов'янського світу. Демографічний вибух, викликаний соціально-економічним поступом і поліпшенням умов життя, також призвів до розселення: слов'янам стало тісно на прабатьківських землях. Значну роль у розселенні слов'ян відіграли й зовнішньополітичні чинники. У II—IV ст. внаслідок просування на південь германських племен, зокрема готів, цілісність слов'янської території порушилась, що сприяло виокремленню слов'ян, поділові їх на східних і західних. На схилі V ст., у зв'язку з падінням протодержави гунів, слов'яни спромоглися просунутись на південь, до Дунаю та Північно-Західного Причорномор'я, а це призвело до виділення їхньої південної групи. Те ж саме, поряд із витісненням готів на північ і занепадом Аварського каганату в VII ст., дало змогу слов'янам заселити Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримавши при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У 2-й пол. І тис. н. є. слов'яни заселили землі на Нижній Ельбі й південно-західне узбережжя Балтійського моря (полабські слов'яни, бодричі, лютичі та ін.). Внаслідок розселення на величезних просторах Європи, де переважало перед тим різноманітне місцеве неслов'янське населення, етнічна, культурна і мовна спільність слов'ян почала порушуватись, що й призвело до утворення трьох основних угруповань: східних, західних і південних слов'ян

Господарство словян.

Система господарства східних слов’ян базувалась, головним чином, на землеробстві, яке мало поширення як у лісовій, так і в лісостеповій зоні. В лісовій зоні мало місце так зване підсічне землеробство, яке полягало у вирубуванні та спалюванні дерев на окремих ділянках лісу, котрі перетворювались у ріллю. Попіл був добривом, він же розпушував ґрунт. Після декількох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ді- лянку. Важливе місце у господарстві східних слов’ян поряд із землеробством займали тваринництво та птахівництво. Тваринництво досить суттєво доповнювало раціон харчування, особливо взимку, коли заморожені туші можна було тривалий час зберігати у ямах-коморах. До того ж худоба (воли, коні) були тягловою силою для землеробських робіт. Коней також використовували для верхової їзди.значну роль у господарстві східних слов’ян відігравали також різні промисли, зокрема мисливство, особливо на хутрових звірів, хутра яких були цінним товаром. За свідченням східних авторів, у І тисячолітті хутро було одним з основних товарів, якими торгували східні слов’яни на східних та причорноморських ринках. Мисливство також служило доповненням продуктів харчування, і було одним зі способів отримання хутра і шкіри для виготовлення одягу та взуття. У лісостеповій смузі мисливство відігравало дещо меншу роль, ніж у лісовій.     Займалися слов’яни також рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), збирали в лісі гриби і ягоди. До речі, мед та віск також були однією з найважливіших статей експорту. У VІІ—ІХ ст. вдосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, збільшуються їх розміри, удосконалюється конструкція, збільшується глибина оранки до 10—15 см. Урожай збирали серпами, форма яких нагадує сучасний. Спочатку для переробки зерна використовували зернотерки, але вже з середини І тисячоліття поступово набирають поширення спеціальні жорна. Поряд із серпами набули поширення й коси-горбуші, які використовувалися в основному для заготівлі сіна. Для стрижки овець застосовували спеціальні пружинні ножиці.

Культура словян.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур, пов'язується з цілою системою звичаїв.Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні вироби, а й дерев'яні. Різноманітні дерев'яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумов-, но, були в широкому вжитку, але не збереглися.Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Це виділяє посуд наших предків від начиння інших народів, які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають у кожному регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У Верхньому Подніпров'ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних слов'ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими манишками, довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і серед інших народів Європи.Релігійні вірування слов'ян. Уже зазначалася роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У східнослов'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних, формах і культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань досло-в'янських епох. Східні слов'яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін. Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Аадом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

2визначте місце і роль перших руських князів Олега ігоря Ольги та святослава у розбудові Києва. Північні схили Карпат, долина Вісли і басейн Прип'яті – саме на цих землях мешкали древні племена, які в майбутньому стануть населенням Київської Русі. Починаючи з V століття вони почали розселятися в усіх напрямах. Вони формували племінні союзи, які й заселяли землі сучасних України, Білорусі та Росії. До східнослов'янських племен належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині мешкали волиняни та дуліби.Кожне з племен мало свою територію, організовані поселення і власних вождів. Наймогутнішим було плем’я полян. Саме на їхніх землях згодом постане Київ. У VI столітті поляни утворили потужне племінне об’єднання. І саме полянський вождь Кий разом з братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю заснували Київ. Принаймні, так стверджує літописна легенда. Місто, розташоване у середній течії Дніпра, слугувало основним транзитним вузлом на величезній території. Тому саме тут незабаром розташується центр Київської Русі.Згодом сюди дістався інший ватажок зі Скандинавії на ім’я Олег. Він прибув з малолітнім сином князя Рюрика, на ім’я Ігор. Оселившись у Києві у 882 році, він проголосив його "матір'ю міст руських". Небагато відомо про першого правителя Києва. Але правдою є те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Оволодівши Києвом наприкінці IX століття, підкоривши собі полян, він поширив свою владу і на сусідні племена.Наступний князь Ігор спочатку утверджував свою владу над підлеглими племенами. Але проти нього таки повстали – древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішли на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Після відновлення влади у своїх землях Ігор узявся за широкомасштабні далекі походи – як торговельні, так і військові.У 941-му році князь Ігор вирушив у морський похід на Константинополь. Але закінчився він для нього катастрофою. Візантійці спалили слов’янський флот і примусили Ігоря до якнайшвидшої втечі.У 944-му році Ігор спробував свої сили і на сході: тут йому пощастило більше. Велике слов’янське військо оволоділо багатими мусульманськими містами на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Вони були обурені частими візитами за даниною, тому влаштували пастку, в якій загинув Ігор зі своїм невеликим військом.Дружиною князя Ігоря була Ольга. Вона ж виконувала функції регента їхнього неповнолітнього сина Святослава. Ольга впроваджує перші в Київській Русі реформи: визначила чіткий порядок збирання данини. Ці кроки значно зміцнили її авторитет. Автори "Повісті временних літ" описують її як вродливу, енергійну і мудру правительку.Наступним князем став Святослав – син Ігоря та Ольги. Це – відважний і суворий правитель. Передусім Святослав був князем-воїном. Історик Михайло Грушевський називав його "козаком на престолі". Його правління стало початком по-справжньому героїчної доби в історії Київської Русі.У 964 році амбітний князь розпочинає війну на сході. Він прагне підкорити східнослов'янське плем’я в’ятичів. Далі, попливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої сутички з могутніми хозарами. Але Святослав таки завдає поразки Хозарському каганату і знищує його столицю на Волзі – Ітіль. Київ частково взяв під контроль ще й важливий торговий шлях Волгою.У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968-му році він вирішує допомогти візантійцям у війні з міцним Болгарським царством. На чолі величезного війська він вторгається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває заможними придунайськими містами.Святослав посадив свого старшого сина Ярополка у Києві, середнього Олега — у древлян, а молодшого Володимира — в Новгороді, а місто Переяславець, на Дунаї, стає його резиденцією.Святослав значною мірою розширив кордони Київської Русі. Проте справжній розквіт держави був ще попереду.

3.зясуйте суть норманської і анти норманської теорії утворення київської русі.

Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична заангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.Але назва держави не обов’язково відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах з європейської історії, коли назви держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження – болгар; Франції – від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Британії – від германського племені бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення.Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем – Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани в IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов’янське суспільство ще до появи варягів мало свої продержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

4.внутрішня та зовнішня політика.

Внутрішня політика.

Після перемоги над братами, Володимир став одиноким володарем цілої держави, яку полишив його батько. Володіння його трівало від 980 р. до смерти 1015 р.На початку князювання Володимир мусів покласти багато труду у це, щоби утримати разом різнородні землі і племена. Коли почалася боротьба між Святославичами, дальші землі не почували над собою сильної влади і почали жити своїм окремим життям, як жили колись, у давні часи. Треба було наново силою притягати їх до державної організації. Протягом кількох років Володимир безнастанно був у воєнних походах, з військом виправлявся в різні сторони.981 р. виправився на Галичину. Тутешні племена хорватів і дулібів ще за Олега признавали владу Києва і навіть брали участь у походах на Царгород. Пізніше дісталися під владу «ляхів», як каже літопис, але коли і в яких обставинах, про це нічого не знаємо. Володимир пішов походом на західні землі і зайняв Перемишль, Червен (на Холмщині) і інші городи.Того самого року була війна з вятичами; Володимир наложив на них дань від плуга, як платили здавна. Але на другий рік (982 р.) вятичі повстали знову проти влади Києва; князь ходив на них удруге і примусив до послуху.983 р. виправився Володимир на ятвягів. Це було завзяте, дике племя, литовського роду; жили вони між Німаном та Двиною, у недоступних лісах і звідтам нападали на культурніших сусідів. Похід Володимира на довший час затримав їх напади.984 р. піддалися знову білоруські радимичі. Проти них Володимир вислав воєводу Вуєфаста, якого нарід звав Вовчим Хвостом. Він переміг радимичів на ріці Піщаній і з того пішла приповідка, що піщанці втікають від вовчого хвоста.985 р. Володимир задумав похід на волжанських болгар. Ці «срібні» болгари, знищені походом Святослава, знову прийшли до добробуту й не хотіли платити дані. Володимир виправився проти них з своїм вуєм Добринею; військо їхало Волгою на човнах, а берегом ішли степові торки, яких князь закликав на підмогу. Але болгари були сильні і заможні і важко було їх підбити. Коли приведено бранців, мудрий Добриня оглянув їх і сказав: «Всі вони в чоботях, — такі не схочуть давати нам дані; краще ходімо на тих, що ходять у лаптях!» Тоді Володимир рішив скласти мир з болгарами. Обі сторони заприсягли згоду, але болгари потайки говорили: «Тоді буде мир між нами, як камінь буде плавати, а хміль буде потапати».993 р. був ще один похід проти хорватів на Підкарпатті, але про нього літописець не дав ніяких ближчих подробиць.

Зовнішня політика.

Продовжуючи політику попередніх київських князів, збираючи навколо Києва слов'янські землі, Володимир своїми військовими походами 981-993 рр. завершив тривалий процес формування території Давньої Русі. Князь приєднав до складу держави союзи східнослов’янських племен і племенні княжіння хорватів і дулібів (981 р.), в’ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та інших. Таким чином територія держави Володимира в цей час охоплювала вже близько 800 тис. кв. км і тягнулася на північ до Чудського, Ладозького й Онезького озер; на півдні – до басейнів річок Дону, Росі, Сули і Південного Бугу; на сході – до межиріччя річок Оки та Волги і на заході – до течії Дністра, Західного Бугу, Неману та Західної Двіни. Пізніше Володимир Святославович провів адміністративну реформу, замінивши у центрах основних руських земель племінних вождів (що здавна там сиділи та постійно прагнули до автономії) на посадників, якими стали його сини та вірні бояри. Внаслідок цього була забезпечена територіальна єдність та цілісність держави.

З метою захисту своєї величезної країни від зазіхань сусідів, зокрема зі сходу, князь Володимир почав будувати прикордонні міста та укріплення по обидва боки Дніпра, Остра, Десни й Ірпеня, а на Лівобережжі – вздовж річок Сули, Рубежу та Сейму. У важливих місцях для оборони були побудовані укріплені міста-фортеці, а між ними зведені довгі та високі вали на десятки кілометрів. Завдяки цим фортифікаційним спорудам натиск печенігів було послаблено, і Володимир зміг розпочати більш ефективну боротьбу з ними. Як повідомляє літописець, війна з печенігами принесла переказах київському князю військову славу, що з часом міцно закарбувалася у народних .

5.розквіт київської держави в період правління ярослава мудрого.

Роки правління Ярослава Володимировича, на які випала "тиша велика" в Землі Руській, стали часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Як свідчать давньоруські автори, князь Ярослав був не стільки князем-дружинником чи князем-завойовником, скільки будівничим Давньоруської держави, просвітителем, палким прихильником ученості та книжної мудрості. Не даремно ж в історію він увійшов саме з цим епітетом – Мудрий.Зміцнюючи західні рубежі Київської Русі, князь організував також чимало успішних походів проти інших сусідів: у 1038 р. проти ятвягів та у 1040 р. - литовських племен. Посиленню позицій Русі на заході сприяло й заснування ним на р. Сян міста Ярослава. У 30-40-х рр., успішно здійснивши похід на північ Русі та в Прибалтику проти угро-фінського племені чуді, Ярослав Мудрий заклав там місто, назване на честь свого християнського імені Юрій - Юр'єв (сучасний Тарту). Князеві Ярославу належить і заслуга остаточного розгрому печенігів. Приводом для цього послужив напад степовиків на Київ 1036 р. (до цього часу Русь уже більше десяти років жила в мирі й спокої). Терміново вернувшись з дружиною зНовгорода, київський князь дав нападникам бій і одержав переконливу перемогу. Сталося це, як стверджує літопис, якраз на тому місці, де невдовзі буде споруджено Софійський собор. Після цієї поразки печеніги так і не змогли оправитися, і відтоді небезпека нових нападів цих степових завойовників для Русі зникає назавжди.Протягом усього часу князювання Ярослава підтримувалися тісні й доволі дружні контакти між Руссю та Візантією. Неодноразово давньоруські дружини виступали союзниками візантійського імператора, надаючи йому військову допомогу в боротьбі з супротивниками. Тим більш несподіваним став похід сина Ярослава Мудрого Володимира на Константинополь у липні 1043 р., що був відповіддю за розправу, вчинену візантійцями над київськими купцями. Потрапивши у несамовитий шторм, Володимир втратив частину флоту. Близько шести тисяч дружинників висадились на берег, де були розгромлені греками. Сам же княжич з рештою флоту був змушений ні з чим вертатись назад Мирний договір 1046 р. передбачав і таку важливу для руського князя умову, як згоду Константина Мономаха на шлюб своєї доньки з котримсь із синів Ярослава. Вибір упав на Всеволода Ярославовича, а реалізовано шлюбний проект було не раніше 1051 - 1052 рр. І хоча немає певності щодо "порфиродності" нареченої Всеволода, оскільки вона, за однією з версій, була донькою Константина від його другого шлюбу, а за іншою - взагалі "цивільного" шлюбу імператора з Марією Скліреною, проте цей шлюб мав надзвичайно важливе ідеологічне значення для київської династії. Ще однією, а по суті визначальною, сторінкою князювання Ярослава Мудрого стає розгортання ним у Києві грандіозної будівельної програми, що стало гідним наслідуванням і завершенням ініціатив, започаткованих свого часу Володимиром Великим. Мудрий князь закладає так зване "місто Ярослава", укріплений дитинець, що за площею у сім разів перевищував площу "міста Володимира". Своєрідний київський кремль початку XI ст. був територією, обнесеною циклопічними земляними валами висотою понад 25 м, на яких стояли міцні дубові стіни та неприступні вежі. Протяжність міського валу становила 3,5 км, охоплюючи територію близько 70 га.

6 причини і наслідки політичної роздробленості київської русі в 12-першій половині 14 ст.

Роздробленість, що охопила Русь у ХІ-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в її основі була еволюція феодальних відносин. Під захистом Київської держави розвинулися продуктивні сили, збільшилася виробнича спроможність селянина. За таких умов зросла цінність землі, яку знать прагнула перетворити на свою приватну власність. За рахунок общинних земель зростала чисельність боярсько-князівських володінь - вотчин. Протягом другої половини ХІ - першої половини ХІІ ст. у країні сформувався клас великих землевласників - боярство. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Інтереси боярства були зосереджені перш за все на місцевих інтересах, а не загальнодержавних. Нова соціально-економічна ситуація вимагала наближення влади до місць, до землі. Земля давала тепер набагато більші прибутки, ніж успішні воєнні експедиції. Одночасно прогресуюча феодалізація суспільства посилювала соціальну напруженість, яка вимагала відповідного регулювання. Удільні князі, які правили в тій чи іншій землі, під тиском місцевого боярства і власних земельних інтересів прагнули до піднесення свого князівства за рахунок інтересів сусідів. Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що не створювало необхідних передумов для об''єднання. Передумовою розпаду Київської Русі, постійним джерелом внутрішніх проблем були величезні її розміри. До її складу входили різні племена, які так і не склали єдиної народності в межах країни і були об''єднані тільки владою великого князя та церкви. Вже після смерті Ярослава Мудрого (1054) Київська держава все більше ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов''язані між собою феодальні князівства. Єдність Київської держави послаблювалася складним порядком престолонаслідування в князівському клані Рюриковичів, що породжував усобиці. З метою їх усунення перед лицем половецької загрози у 1097 р. в Любечі під Києвом князі зібралися на свій перший з''їзд. Вони уклали угоду, за якою спільна доти "вотчина" розпадалася на три відокремлені "вотчини" старших ліній Ярославового дому - Ізяславичів, Святославичів І Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: "Кождо да держить отчину свою". Але постанови Любецького та наступних князівських з''їздів: Витичівського 1100р., Золочівського 1101 р. та Долобського 1103 р. - виявилися безсилими приборкати князівські чвари. Після смерті київського князя Святополка і повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113-1125). Зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр, тим самим уникнувши порушення постанови Любецького з''їзду. Зайнявши великокнязівський стіл Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Централістську політику продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська держава зберігала свою єдність. Розпад Київської Русі До середини ХІІ ст. на території колишньої Київської Русі сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. На початку ХІІІ ст. поняття старійшинства взагалі зникає. Тридцять п''ять років (1146-1181) проходять в постійних змінах князів та майже безперервних війнах за Київ, дуже негативно вплинувших на добробут міста та землі, тим паче, що деякі претенденти (із династій чернігівської та суздальської) запрошували у союзники половецьких ханів у своїх походах на Київ, і ці напади половців розорювали землю. Декілька разів Київ зазнає більш або менш сильних погромів. Київ і Київська земля взагалі в продовженні ХІІ ст. швидко приходять в занепад. Багато причин сприяло цьому. Тюркська міграція підірвала добробут полянської землі; за винятком північного кута вона декілька разів перетворювалася в пустелю; населення відливало, господарство було в розладі; і цей занепад добробуту землі відбивався на її старій столиці. Торгівля дуже терпіла від занепаду південних і східних торговельних шляхів, на яких рух був якщо не припинено зовсім, то зв''язано з великими труднощами і взагалі ослаб після того як тюркські орди затвердилися в степах і витіснили звідти слов''янське населення. Відособлення земель колишніх провінцій Києва, що розвинули в собі свої власні центри і що відтягли значну частину військово-торгового класу, цієї "Русі", що неподільно тяжіла раніше до Києва, впливало також на ослаблення останнього. І в довершення всього пів століття безперервної смути, воєн за київський престол, розорення землі і самого міста. Багатство і блиск Києва почали зникати, а це, в свою чергу, відбивалося і на його політичній ролі. У першій половині ХІІІ в. Київ повністю відходить на другий план. Найсильніші і більш далекоглядні князі вже нехтують ним як позицією безнадійною і створюють нові політичні центри. Боротьба за Київ йде далі, але борються за нього тільки менш значні князі. Нарешті, нова азіатська навала монголо-татарської орди в середині ХІІІ ст. остаточно підриває всяке значення Києва і руйнує державну організацію землі, дезорганізує князівсько-дружинний лад на всьому просторі предстепного середнього Поднепровья. Користуючись загальною панікою, зробленою татарами в 1240 р. населення і особливо міські общини починають розбивати рамки князівсько-дружинного ладу. Земля, розкладаючись на окремі общини, що керуються своїми дрібними князями або радою старців, поверталася до старого стану суспільної роздробленості, що передувала утворенню централізованої Київської держави.

7.причини і наслідки занепаду київської русі

Причини роздробленості:

- Зовнішні фактори: втручання інших країн.

- Слабкий зв’язок окраїн з центром

- Намагання князів закріпитись в одній із земель і передати її нащадкам.

- Збільшення кількості князів і нестача земель (поява ізгоєв)

- Відсутність чіткого принципу успадкування влади

- Нерівномірнсть соціально-економічного розвитку окремих князівств.

- Занепад шляху «із варяг у греки»

- Великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління

Наслідки:

Захоплення земель Русі Золотою Ордою, що значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови. Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

8.досягнення культури київської русі.

Ремесла За князівської доби Київ був справжнім «містом майстрів». Тут було понад 60 ремісничих професій: ковалі, гончарі, теслярі та інші умільці. Не випадково райони Києва мають назви Гончарі, Дігтярі, Кожум'яки. Шанувалися ювеліри, різьбярі на кістці та дереві, склодуви тощо. Високохудожні вироби руських майстрів цінували не тільки в Київській державі, а й за кордоном — у Чехії, Польщі, Болгарії, Херсонесі та інших державах, куди їх вивозили іноземні купці. Особливо славилися на Русі золотарі. Українські вироби з золота та срібла — тарелі, таці, кубки, різноманітні прикраси, оздоблені коштовним камінням, високо цінували за кордоном.

архітектура та живопис Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів інших країн і самобутній національний стиль. Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших українських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр — «гридниці світлі» й «тереми злотоверхі». Княжий палац — «хороми» — це пов'язані між собою окремі будівлі, однією з яких обов'язково була бенкетна зала, де князь приймав гостей. Східний мандрівник Ібн Фадлан сповіщає, що разом з князем Володимиром у його палаці могли одразу перебувати до 400 чоловік. На княжому дворі, який був оточений великим тином, чинився суд князя, збиралися сходи, дружина, влаштовувалися ігри та розваги. Княжі палаци розбудовувалися не тільки в містах, а й по селах; багаті двори були й у бояр. Одяг Традиційно в Київській Русі велику увагу приділяли одягу. Представники знаті носили дорогі жупани, кожухи, корзно, обшиті хутром та оздоблені золотими ґудзиками; широкі шаровари, соболеві шапки з шовковим верхом, різнокольорові сап'янові чоботи. Використовувалися різноманітні прикраси та аксесуари: позолочені пояси, гривні, персні. Шуби з дорогого хутра соболів, куниць, бобрів носили чоловіки руської знаті. Жінки з «кращих» і «світлих» сімей одягали довгі шовкові жупани та шуби з хутра, узували сап'янові чобітки, прикрашали своє вбрання виробами з золота й коштовного каміння. Представники ж «чорних» людей носили одяг із вовни, льону, шкіри, на ногах — шкіряні чобітки чи постоли. Традиційними були вишивки на літньому й теплому одязі. Прикрасами служили вироби з кераміки, скла, міді, у деяких випадках — зі срібла. Розвиток науки Центром розвитку наукового життя за Київської Русі став Києво-Печерський монастир. Учені вважають, що саме тут чернець Нестор склав один з перших зведених літописів Давньої Русі «Повість временных літ». Повість розповідає, звідки «пішла Руська земля, хто в Києві перший став князювати й звідки Руська земля стала бути». Несторів твір читали й переписували в усі часи, він викликав неабияке зацікавлення багатьох учених, адже є підтвердженням високої освіченості та обізнаності літописця. Джерелами написання «Повісті временних літ» дослідники вважають: Біблію, візантійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди тощо. На сторінках літопису поетично та емоційно відображено події в Київській Русі, відносини з іншими державами, походи князів, народні звичаї, зокрема велику увагу приділено життю та побуту князів і бояр.

література Винятковим явищем давньоруської культури було літописання, що не мало аналогій у тогочасній літературі середньовічної Європи. Справжніми шедеврами давньоруської літератури стали давні літописи та твори: Остромирове Євангеліє — найдавніша руська книга, написана дияконом Григорієм з помічниками для новгородського посадника Остромира, «Слово» митрополита Іларіона, Києво-Печерський патерик, «Слово про Ігорів похід», «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Музика і театр Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами, без яких не обходилося жодне свято, а при дворі великого князя та його бояр і поготів. Музика й театр настільки ввійшли в життя Давньоруської держави, що знайшли своє відображення в різних культурних жанрах. Наприклад, відомі фрески Софії Київської зображують музикантів, які грають на різноманітних інструментах, а також акробатів та ряджених.

9......

10.люблінська унія 1569р.

Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії. «Коли після безплідних сеймів 1565-66 рр. Наприкінці 1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів» [2,114]. Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й Польщі в одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Ходкевич, Є.Волович, К.Радзивілл та ін. – вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії. Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині й Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини. Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв. Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об.єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою. Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі. Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами М.С.Грушевського, «…в декілька засідань на ньому було здійснено те, чого не могли досягнути тривалі війни і сторіччя дипломатичних переговорів і хитрощів»[2,118]. Наслідки Люблінської унії для України. Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності. Як зазначає І.П.Крип.якевич, «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі» [3,129-130]. Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо. Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство. Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець). Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв.язував конфлікти щодо нерухомого майна. В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал. Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів. Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: «Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…. коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики. ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного» [1, 194]. Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе «королев.ятами», які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці «удільні князі» здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам. Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут «слободи» – новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років. Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії. Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.

11.дайте оцінку діяльності галицько-волинського Романа Мстиславовича.

отже,як вже говорилося,що серед діячів тогочасної Русі, Роман Мстиславович показав себе як сильний і мудрий правитель,якому вдалося об’єднати галицькі і волинські землі,стабілізувати ситуацію на теренах південної Русі,дати достойну відсіч ворогам, вийти на міжнародну арену і заявити не тільки про себе на Русі, а й поза її межами. В час, коли на теренах Русі,в період феодальної роздробленості утворювалися своєрідні князівства-держави (Новгородське князівство,Ростово-Суздальське), які зараз пов’язують зарубіжні,зокрема російські історики,з продовженням державотворчих традицій на теренах північної Русі,таку державотворчу традицію,на теренах сучасних українських земель, і продовжило Галицько-Волинське князівство,засноване Романом Мстиславовичем. Я не впевнений на всі сто відсотків,що я зумів розкрити цю яскраву постать, можливо,не маючи досить високих знать в цій проблематиці, я показав одну сторону медалі, висвітлюючи Романа Мстиславовича як героя,але якщо подивитися з іншої сторони,в наш час,коли ситуація в нашій країні не є найкращою, можливо героїчний образ Романа Мстиславовича, стане прикладом для наших політиків. І можливо в один день перед українським народом постане сьогочасний “Роман”, який зуміє подолати всі труднощі,які є у нас.

12.обставини обєднання галицького і волинського князівста .які наслідки мало це обєднання.

га́лицько-Воли́нське князі́вство або Ру́ське королі́вство (лат. Regnum Russiæ) — східноєвропейська середньовічна руська держава. Існувала в 1199 – 1349 роках. Керувалася монархами із династій Рюриковичів, П'ястів та Ґедиміновичів. Утворена волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок об'єднання Волинського князівства із Галицьким. З середини 13 століття, після коронації Данила Романовича, стало королівством, спадкоємцем Київської династії, продовжувачем європейських руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм - Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство).

Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, половці, з середини ХІІІ століття — Золота Орда, Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом, Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади, надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. 1340 року, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця.

13.основні напрямки державної діяльності Данила галицького.

Данило Галицький Після смерті Романа Мстиславича влада на галицько-волинських землях переходила з рук у руки багато разів. Право володарювати тут виборювали як руські князі, так і поляки та угорці. Романові сини — Данило та Василько, спираючись на широкі верстви населення Волині, дрібних феодалів, міщан, смердів, теж намагалися об'єднати батьківські землі. 1230 року вони максимально наблизилися до своєї мети, але в напруженій боротьбі перемогло місцеве боярство. Друга спроба об'єднання припадає на 1238 рік, після розгрому князем Данилом німецьких лицарів Тевтонського ордену під с. Дорогичином. Водночас із напруженою боротьбою за відродження Галицько-Волинської держави розпочався новий цикл змагань за об'єднання руських земель у єдину державу. У 1240 році Данилові Галицькому вдалося укріпитися в Києві, доручивши управління містом досвідченому воєводі Дмитрові. Того ж року Дмитрові довелося керувати обороною столиці від монгольської навали. У грудні 1240 року після тривалої облоги та численних утрат Київ захопила Орда. Завдяки мудрій державній політиці Данило все ж зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залежність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди. Восени 1245 року Данило Романович їздив в Орду й отримав від хана ярлик на князювання, згідно з яким Данило повинен був періодично надавати свої дружини татарам для їхніх походів на Польщу, Литву, Угорщину, сплачувати річну данину, віддавати певну шану ханові. Натомість Галицько-Волинське князівство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Основним напрямком діяльності Данила став пошук союзників серед західноєвропейських країн для боротьби з Ордою. Данило звернувся до папи римського Інокентія IV з пропозицією організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Зі свого боку князь обіцяв дати згоду на унію — об'єднання православної та католицької церков. Таку Данила Галицького пропозицію привітали в Римі: щоб заохотити галицького князя, папа надіслав йому королівську корону, і в 1253 році в Дорогичині папський легат Опізон коронував Данила. Проте після цього Рим не допоміг у боротьбі з Ордою, тому Данило розірвав контакти з папою й вирішив боротися з Ордою власними силами. У 1254 році він розпочав військовий похід проти монголо-татар і завдав поразки хану Курамсі. Та 1259 року хан Бурундай усе ж змусив Данила визнати владу Золотої Орди. В останні роки свого життя Данило Галицький приділяв велику увагу власній державі: будував міста, фортеці, посилював військо, утримував у покорі бунтівне боярство. Так, найголовнішими містами, які збудував Данило, були Львів і Холм. До того ж Холм став улюбленим містом Данила: він навіть сюди переніс столицю свого князівства, а потім був тут похований після смерті в 1264 році.

14.процес занепаду галицько- волинського князівства і його наслідки.

По смерті Данила 1264 року з приходом до влади його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Деякі спроби відновлення єдності та могутності держави здійснювалися за часів правління Данилового сина Лева (1264-1301 pp.) і Василькового сина Володимира (1271-1289 pp.), які намагалися підтримати політичний курс своїх батьків. Так, Леву вдалося розширити кордони держави — до її складу були включені Закарпатська Русь та Люблінська земля. 1270 року він переніс столицю в місто, яке збудував його батько на честь Левового весілля з угорською королівною Констанцією, — до Львова. На відміну від Лева, Володимир зосередив свою увагу на будівництві міст, замків і церков, на розвитку мистецтва та культури. Після смерті Лева одноосібним правителем Галичини й Волині став його син Юрій (1301-1308 pp.). Утративши під час війни з поляками Люблін (1302 рік), князь відмовився від завойовницької діяльності й використовував мирні шляхи для врегулювання конфліктів. Завдяки цьому його держава зберегла силу й вплив, а сам князь отримав титул «король Русі». У 1303 році Юрій дістав згоду на заснування в Галичині власної митрополії. Титул князя всієї Русі носили сини Юрія Андрій і Лев, які в 1308-1323 pp. спільно правили після смерті батька. Князі й далі підтримували дружні стосунки з Тевтонським орденом, щоб запобігти посиленню Литви. Напруженими залишалися відносини з Ордою, і тому існує припущення, що обидва князі загинули в боротьбі з ординцями. Андрій і Лев були останніми нащадками Романового роду. Після їхньої смерті Галицько-Волинське князівство очолив Болеслав Мазовецький, син польського князя Тройдена, — чоловік Марії, сестри Андрія та Лева. Він прийняв православну віру та ім'я Юрій. Юрій II Тройденович (1325-1340 pp.) дотримувався мирної зовнішньої політики попередників. Водночас він вороже ставився до Польщі, яка тоді об'єдналася в єдину державу і, мабуть, намагалася здобути Люблінщину. Це стало причиною укладення союзу Польщі й Угорщини проти Галицько-Волинського князівства. У внутрішній політиці Юрій II намагався визволити з-під впливу бояр і посилити децентралізовану князівську владу. Крім того, князь підтримував іноземців, надавав допомогу католицькому кліру, що викликало невдоволення боярства, міщанства й православного духовенства. 7 квітня 1340 року Юрія II отруєно у Володимирі-Волинському. Зі смертю Юрія II закінчилася доба незалежності Галицько-Волинського князівства, і почалася боротьба сусідніх держав за Галичину й Волинь, що завершилася поневоленням цих земель сусідніми державами. Галицько-Волинські землі стали об'єктом вторгнення Польщі, Литви, Угорщини та інших держав. Князь Лев Данилович (бл.1228—бл.1301) Галицький князь. Після смерті Данила Галицького 1264 р. успадкував Перемишльське князівство і Львів, після 1269 р. — Галич, Белзьке, Холмське і Дрогобицьке князівства.

15.причини захоплення українських земель Польщею в середині 14ст

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі – України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з середини XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн.

При цьому більшу частину українських земель було спочатку приєднано до Великого князівства Литовського, що утворилося у XIII ст. У його складі більшість населення України проживала протягом майже двох століть. На думку історика М.С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків навіть стверджує, що, по суті воно стало оновленою руською державою, а не іноземним формуванням, що поглинуло Україну. І хоча національно-політичне життя українців стикалося з певними перешкодами, проте для розвитку культури та національної свідомості це був сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Діловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого князівства) ґрунтувався на законодавчих традиціях Київської держави. Православна церква мала в українських землях практично головне значення.

Проте поступово в Україні почали посилюватися позиції польської держави. Ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Тоді ж між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі.

Але, з кінця XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до об’єднання, яке відбувалося нерівномірно до середини XVI ст. У цьому об’єднанні виділяють два основних етапи – Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об’єднання Литви та Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об’єднання в одну державу – Річ Посполиту.

Змістом Кревської унії (від назви замка Крево неподалік Вільно) був шлюб. Литовський Князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об’єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою.

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицизм.

Ця подія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивними наслідками унії можна вважати те, що об’єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов’янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.). Негативними – посилення впливу поляків в Україні, початок насильницького насадженя католицизму.

Фактична незалежність, яку зберегло Литовське князівство, незважаючи на Кревську унію, викликало незадоволення польської шляхти. Насамперед тому, що вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Між тим остання почала поступово занепадати. Цьому, зокрема, сприяла наростаюча небезпека ззовні, передусім з боку Московського князівства і Кримського ханства.

Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, в результаті кількох литовсько-московських війн відібрала у Литви в першій чверті XVI ст. частину її території, зокрема Чернігів і Стародуб. Кримське ханство, яке у 1449 р. відокремилася від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини загрожувало с півдня. У 1482 р. кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі).

Останньою краплею стала Лівонська війна з Московщиною (1558 – 1583 рр.), внаслідок якої Велике князівство Литовське опинилося на межі воєнної катастрофи. Виснажені величезними воєнним витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов’язував спільних монарх.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію. Вона передбачала об’єднання Польщі і Литви в одну державу, яка дістала назву “Республіка” (польською мовою – Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицизмом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Основні наслідки Люблінської унії для України полягали у наступному:

−              Українські землі на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

−              На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

−              Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

−              Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні; українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

−              В установах панувала тільки польська мова та латинь як мови освіти, судочинства, діловодства.

Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об’єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі (решта українських земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігіво-Сіверщина – Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої, Закарпаття – Угорщини, а з 1526 р. – Туреччини та австрійських Габсбургів, Буковина – Молдавського князівства, а з 1514 р. – Туреччини, Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського).

16.охарактеризуйте політику великого князівства литовського щодо українських земель в 14 ст.

17.основні напрямки соціально-економічного та політичного розвитку українських земель в складі великого литовського князівства.

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом "Ми старини не рушимо, новизни не вводимо", а також виступали під гаслом "збирання земель Русі". Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння  нащадків Гедиміна. На думку            М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських  та  інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були  якнайсприятливіші. Сприятливі умови для розвитку українських  земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. У 1385 р. між Польщею і Литвою укладається Кревська унія, за якою католицизм проголошувався державною релігією, католикам надавалися всі переваги, православні ставали дискримінованими. Великий литовський князь Ягайло обирався польським королем, обидві держави об'єднувалися в Королівство Польське, а Велике князівство Литовське переставало існувати. Проти цього виступили литовські магнати, що примусило Ягайла піти на поступки. У результаті Великого князівства Литовського продовжувало існувати, але в унії з Королівством Польським.  Великим литовським князем було обрано Вітовта (1392 - 1430 рр.).

За  Вітовта посилюється центральна влада у Великому князівстві Литовськом

18.зясуйте причини виникнення козацтва та його роль в історії українського народу.

Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.

Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.

Причини виникнення

- Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.

19.причина мета і суть Берестейської церковної унії.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

1.  Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в)  необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г)   саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

3.  Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а)  необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б)  можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в)  майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

4.   Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

5. Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

20.роль місце і значення запорізької січі в історії українського народу.

6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

Наприкінці XV ст. з’являється нова соціальна сила – козацтво. Воно створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності. Виникнення українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів. Перший – зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця, найчастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.

Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.

Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міська біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва, представників інших класів і станів, наприклад, української православної шляхти.

Джерела дають підставу вважати першою з відомих січей Хортицьку, тобто ту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому дніпровському острові Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана запорожців князя Дмитра Вишнивецького.

Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому Подніпров’ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був і військовий і територіальний поділ. У військовому плані Січ та військо поділялося на 38 куренів, а територіально на 5-8 паланок. Вищим органом влади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час, зокрема 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалося скликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни і миру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів земель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Ради скликалися також у куренях і паланках.

У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман;

2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи;

3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул.

Польська влада з її звичаями і традиціями адміністративного управління, законодавчими нормами та релігійним світоглядом несвідомо сприяла породженню ворожої сили в особі українського, а потім і запорізького козацтва. В цілому причини, які зумовили це явище, мали комплексний характер. Ними були політичні, економічні, військово-стратегічні, соціальні чинники. Першу третину XVII ст. в історії козацького державотворення можна розглядати як боротьбу за автономію, та й взагалі майже все XVII ст. в історії України пройшло під знаком соціальних, ідеологічних та національно-державних війн. Значний, якщо не вирішальний, вплив мала Запорізька Січ, коли утвердились демократичні принципи, що виробились в її організації, а саме : заперечення кріпацтва, формальна рівність у користуванні земельними угіддями, свобода вступу до лав козаків, право участі у січових органах управління та ін.

Щодо початків виникнення козацтва автор1 поділяє точку зору М.Грушевського, який зазначав, зокрема, що козацтво – старе побутове явище, викликане сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Воно стало саме результатом постійної боротьби з цим степом.

Серед інших відомих теорій про початки козацтва слід назвати і теорію І.Рибчина, що є доповненням до поглядів М.Грушевського та В.Антоновича, який також початки козацтва пов’язував з необхідністю захищати свої землі від набігів з півдня.

Визначну і позитивну роль Запорізької Січі визнавало чимало вчених, діячів зі світовим іменем. Серед них, зокрема, Боплан, Шерер, Меріме та ін. Так, зокрема, звички і традиції українських козаків Шерер ототожнює зі звичками і законами мальтійських рицарів і французьких вільних стрільців. Французькі історики і дипломати вирізняють Україну, називають її також козацькою нацією, не приховуючи своїх симпатій до козаків та їх гетьманів – високоосвічених, добрих стратегів і дипломатів. Разом з тим такі російські вчені, як С.Соловйов, В.Ключевський, розглядали козаків як елемент антидержавний. Вони не хотіли або й не могли зрозуміти прагнення українського народу до утворення власної соборної держави, сприймали Малоросію як невід’ємну частину Російської імперії.

21.хід і наслідки перших козацько –селянських повстань повстань під проводом Косинського і Наливайка

Повстання Косинського (1591—1593) — козацьке повстання в Україні під проводом Криштофа Косинського. Перший великий збройний виступ козацтва проти шляхти і української адміністрації Речі Посполитої^[1]. Причиною повстання стали заборони і обмеження нереєстрового козацтва, накладені урядовою ухвалою «Порядок щодо низовиків та України» 1590 року, неспроможність влади контролювати виконання цієї ухвали, а також затримки платні реєстровцям^[2]. Приводом до виступу була майнова суперечка між Криштофом Косинським і білоцерківським старостою, князем Янушем Острозьким^[3]. Впродовж 1592 року повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь. 2 лютого 1593 року його придушили сили руських князів Острозьких і Вишневецьких у битві під П'яткою. Після поразки Косинський спробував знову підняти козаків на боротьбу і навесні 1593 року обложив резиденцію Олександра Вишневецького в Черкасах. Проте в одному з боїв козацький отаман загинув і його війська відступили. Влітку козаки повторили напад на Черкаси, який закінчився угодою із Вишневецьким. Ця угода денонсувала положення урядової ухвали 1590 року й надавала амністію учасникам повстання. Центральна влада Речі Посполитої дала мовчазну згоду на цю угоду, сподіваючись на участь козацтва в П'ятнадцятирічній війні (1593 — 1606) проти турків^[4].

Повстання почалося виступом у грудні 1591р. загонуреєстрових козаків, що їх очолював гетьманКриштоф Косинський. Христофор (Кшиштоф) Косинський, готуючись до нападу на маєтності Острозьких, сказав, що старостаМіхал (Михайло) Язловецькийне поспішав виплатити козакам належну платню.Міхал Язловецькийна чолі королівських комісарів вислав із табору під Фастовом заклик до повстанців видати К.Косинського, але був змушений погодитись віддати посаду зверхника іншому.^[5]Вони напали на м.Білу Церкву— резиденцію білоцерківського старости князяЯнуша Острозького, що захопив маєток К.Косинського вРокитному. Напад реєстровців став поштовхом до великого селянсько-козацького повстання, яке згодом охопилоКиївське,Волинське,БрацлавськеіПодільськевоєводства й становило велику загрозу для панування шляхетської Польщі в Україні^{[Джерело?]}.

В 1592р. повстанці вчинили багато нападів на маєтки шляхти, міста й містечка, оволоділи Трипіллям таПереяславом, захопили в київському замку гармати, порох і військове спорядження. В кінці 1592 — на початку 1593 р. значний повстанський загін з кількох тисяч чоловік на чолі з К.Косинським виступив наВолинь. До нього приєднувались окремі повстанські загони, стікалися селяни, міська біднота і невдоволена своїм становищем дрібна службова шляхта. Повстання загалом мало стихійний характер. Багато повстанських загонів діяло незалежно від головного повстанського війська. З допомогою польського короля і місцевих магнатів проти повстанців було мобілізовано значні військові сили української і польської шляхти під командуванням найбільшого українського магната, київського воєводиКостянтина Острозького, які зосередилися під м. Костянтиновом (ниніСтарокостянтинівХмельницької області). У перших боях зі шляхетським військом повстанці на чолі з К.Косинським мали успіх, але 23.І (2.ІІ.) 1593 р. під П'яткою (нині село Чуднівського району Житомирської області) зазнали поразки. К.Косинський від імені козацтва змушений був підписатиугодуз К.Острозьким, за якою козаки підкорялися королю. Однак, відступивши з козацькими загонами наЗапорізьку Січ, К.Косинський почав готуватися до нового виступу і звернувся до московського уряду з проханням прийняти його із Запорізьким військом під владуМосковської держави.

У травні 1593 р. 2-тисячний загін козаків рушив із Запоріжжя під Черкаси. Тут його розбив черкаський староста князь О.Вишневецький. К.Косинський загинув. Проте незабаром в Україні вибухнулоповстання Наливайка1594—1596 рр. Ці повстання поклали початок визвольній боротьбі українського народу, яка розгорнулася у 1-й пол. 17 ст. і закінчилася поваленням панування шляхетської Польщі в Україні^{[Джерело?]}.

22.вимоги хід і оцінка народним рухам та козацьким виступам в україні 20-30 роках 17 ст

23 розкрийте суть боротьби запорізьких козаків проти турків і тітар в середині 16 на початку 17 ст

Наприкінці XVI - першій третині XVII ст. козацтвостало впливовою силою, а Запорозька Січ - своєрідноюдержавоюв державі. Головною справою вважали захист свого народу від татар і турок.

Українські землі були одним з основних об'єктів набігів татар Кримськогоханства. Останнє відокремилось від Золотої Орди у 1449 р., управлялосьдинастієюГиреїв і на початку XVI ст. мало армію із 100 тисяч озброєних вершників. Свої внутрішні економічні проблеми задовольняло шляхом походів і пограбувань російських та українських земель. Від 1450 р до 1556 р татари здійснили 86 грабіжницьких походів, які несли руйнування, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення, вбивства, захоплення місцевого населення у полон, а потім продаж в рабство. А Польське-Литовська держава не могла захистити південні кордони, бо фортифікаційні споруди були в запустінні, наймане військо налічувало 4 тис. чоловік і не могло протистояти мобільній і численній татарській кінноті.

На захист українського народу виступило козацтво. Козаки часто ходили походами у турецькі володіння. Найбільш прославився гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Родом він був із Самбірського повіту наГаличині, навчався у Острозькійакадемії, а з 90-х років XVI ст. перебував у складі Запорозького війська. Про Сагайдачного говорили, що у битву він йшов першим, відходив останнім, у таборі мало спав, не пив сам і під час походів забороняв пити горілку під загрозою кари на горло, тобтосмертю.

За Сагайдачного козацтво перетворилося в окремий стан і займало важливе місце серед населення Наддніпрянщини. Партизанські ватагу перетворив в регулярне військо, яке при потребідосягало 40 тис. і малозалізнудисципліну. Проти козацького своєвілля був дуже суворий і карав за провину.

Запорозькі флотилії козаків під проводом Сагайдачного ходили на Очаків, Перекоп, Трапезунд, Синоп. Козаки з гетьманом нападали на турецький флот, брали невільницькі ринки і визволяли із полону тисячі невільників.

Особливо Сагайдачний прославився у битві під Хотином у 1621 р, коли 40 тисяч козаків практично врятували від поразки армію Речі Посполитої і примусили відступити турків.

Козацтво при активній участі гетьманавиступило за відновленняправославноїцеркви, сприяло діяльності православних братств та освіти. Сагайдачний разом з усім Запорозьким військом вступив до Київського братство і взяв його під свійпротекторат. Активно формував єдністьміщанства, духовенства і козаччини

24.проаналізуйте причини початок і перші перемоги визвольної війни українського народу під проводом б.хмельницького

1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона мала певні загальні причини:

• релігійний гніт: переслідування польським католицьким урядом прав православного населення;

• національний гніт: обмеження прав українців;

• соціальний гніт з боку польської шляхти та уряду: зростання панщини, податків, свавілля магнатів та шляхти.

Війна мала національно-визвольний та антифеодальний характер і об'єднала всі верстви українського населення. Рушійні сили війни – козацтво, селянство, міщанство, дрібна та середня православна шляхта (фактично всі верстви українського населення). Керівна роль у війні належала козацькій старшині. Головною її метою була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, встановлення козацької влади в Україні. За масштабами її можна прирівняти до Великої селянської війни у Німеччині початку XVI ст. або Англійської революції середини XVII століття. На першому етапі війни (1648-1649 pp.) від поляків було звільнено Київщину, Поділля, Волинь, частину Лівобережної України. На початку війни Хмельницький та козацька старшина намагалася поширити козацькі вільності на якомога ширшу територію, залишаючись у складі польської держави. Тому після перших перемог козаки розпочали мирні переговори з поляками. Українські війська здобули перемогу над поляками в битвах під Жовтими Водами (6-8 травня 1648 p.), Корсунем (15-16 травня 1648 p.). союзником українського війська у боротьбі проти Польщі виступили кримські татари. Внаслідок першого періоду війни знищена польська армія, польська влада перестала існувати на більшій території України. Повернення гетьмана до Києва на початку 1649 р. було зустрінуто як прихід біблійського Мойсея (визволителя). У бесідах з патріархом Паїсієм в Києві сформувалися державницькі погляди Богдана і визріла ідея визволення України з «лядської неволі». Однак після битви під Зборовом у серпні 1649 р. через зраду союзника – кримського хана – він був змушений укласти Зборівський договір. За ним Польща визнавала існування незалежної козацької держави в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Польська шляхта не мала права повертатися на ці території. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Зборівський договір узаконив державу Хмельницького як незалежну. Розпочалося формування її органів влади.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 20—30-х років XVII ст. в Україні настав десятилітній період затишшя. Польська шляхта посилила колонізацію українських земель, національний і релігійний гніт православних українців. Тому вибух 1648 р. був закономірним. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала козацькій старшині. Головною метою, що всіх об'єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні. Нове повстання очолив чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. Не знайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народ до повстання. Для боротьби проти Польщі Б. Хмельницький уклав союз з Кримським ханством. Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася по всіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організовувались повстанські загони. У ході війни можна виділити кілька її етапів: перший — 1648 p., другий - 1649-1653, третій - 1654-1655, четвертий — 1656-1657 pp. Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6—8 травня 1648 р. та 15—16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України. Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину. Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну. 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як українського месію. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду із Трансільванією. У 1649 р. війна розгортається з новою силою. Польська армія, яку очолив король Ян Казимир, захопила Галичину і вторглася на Поділля. Козацькі війська виступили назустріч польській армії, оточили частину польських військ біля м. Збаража. 15—16 серпня 1649 р. відбулася битва з головними частинами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром під Зборовим. Коли, здавалось, перемога вже була на боці козаків, татари залишили поле битви. Кримський хан вимагав, щоб гетьман розпочав переговори з поляками. Було укладено Зборівський договір. За цим договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України у межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та свободу існування православної церкви. Реєстр козаків мав складати 40 тисяч. Але селяни, які не потрапили до реєстрових списків, мали повертатися до своїх панів. На початку національно-визвольної війни постала проблем державно-політичного устрою України. Хмельницький рішуче і сміливе висуває власну програму розбудови Української козацької держави. У будівництві Української держави Б. Хмельницький геніальне синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. Одночасно він врахував і практику ряду тогочасних європейських держав. Українська держава одержала назву "Військо Запорізьке". Межі території держави включали Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського воєводств та Білої Русі. Основою держави була територія від Случа і Дністра на заході і аж до Московського кордону на сході. Найвищим органом влади вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана, яка вирішувала всі питання державної ваги. Головою виконавчої влади був гетьман, який очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Гетьманською резиденцією було м. Чигирин. При гетьмані діяв уряд - Генеральна канцелярія, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбиш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей). В Україні склалася судова система. До її складу входили полкові суди, сотенні відносні. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя. Уся "Держава Війська Запорізького" була поділена на полки, сотні, волості (16 полків та 272 сотні). Українська держава мала власні збройні сили: козацьке військо, основою якого були реєстрові козаки. У державі складалася власна фінансова система. Є відомості про карбування власних українських грошей. Були створені фінансові органи — Державний скарб Війська Запорозького. Існувала система мит і податків. Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору та герб із зображенням козака з мушкетом.

25.причини хід і наслідки хотинської війни 1621р. Хотинська війна 1620—1621 років — війна султанської Туреччини проти Польщі, яка завершилася 4-тижневою битвою об'єднаних сил українського козацького і польського шляхетського військ проти турецько-татарських загарбників під Хотином (звідси її назва) і поразкою турків. Причини війни-Основними причинами Хотинської війни стали агресивна зовнішня політика Туреччини щодо слов'янського світу, безперервні руйнівні походи запорожців на кримські й турецькі землі, посилення впливу Польщі на Молдовське князівство, яке вважалось васалом Отоманської Порти. Безпосереднім приводом до війни став напад у 1619 р. з території Польщі напівбандицьких загонів так званих лісовчиків на Семигородчину, князь якої Габор Бетлен був турецьким васалом. Скориставшись цим, султан Осман II планував спочатку покарати про-польськи налаштованого молдавського князя Граціана і знову підпорядкувати Молдавію своєму впливу. Польське військо під командуванням коронного гетьмана Карла Ходкевича підійшло до лівого берега Дністра і зупинилось. Ходкевич запропонував козакам негайно приєднатись до нього і діяти спільно. Однак Бородавка побоювався можливого сепаратного миру поляків з турками і відповів, що дасть згоду, коли польське військо вступить на територію Молдавії. Це означало початок Польщею воєнних дій безпосередньо проти Туреччини. Після цього польському урядові вже не було куди відступати. До 20 серпня (н.с.) Ходкевич переправився на правий берег Дністра і заклав табір під Хотином.На другий день до польського табору прибув з Варшави Сагайдачний. Його радо зустріли і командування, i прості вояки, як видатного воєначальника, прихильного до Речі Посполитої на відміну від непевного Бородавки. На чолі невеликого козацько-польського загону Сагайдачний негайно вирушив на пошуки козацького війська, щоб прискорити його рух. Вночі він наскочив на турецький табір, під час сутички був поранений у руку татарською стрілою і ледве врятувався. Проблукавши цілу ніч по лісу, він на ранок вийшов до Дністра, переправився на лівий берег і добрався до козацького війська, що стояло під Могилевом.На козацькій раді Сагайдачний розповів про обіцянки польського короля задовольнити козацькі прохання і тим самим привернув на свій бік частину присутніх. Тут же рада звинуватила Бородавку в невмілому командуванні, невиправданих втратах людей, нездатності забезпечити військо всім необхідним і скинула з гетьманства. Бородавку присудили до смертної кари і пізніше стратили. Гетьманом знову було обрано Сагайдачного і він протягом тижня, відбиваючись від татар, вів козаків до польського табору. Першого вересня (н.с.) союзники об'єднались. Наступного дня під Хотин підійшов і турецький султан зі своєю армією. Міжнародне значення наслідків Хотинської війни

Перемога в Хотинській Війні мала велике міжнародне значення. Вона примусила Туреччину відмовитися від планів завоювання Європи. Розгром під Хотином привів у султанській Туреччині до народного повстання, заколоту яничарів, ослаблення політичної влади (1622 р. Османа ІІ було вбито яничарами) та до посилення визвольної боротьби слов'янських та арабських народів проти турецьких поневолювачів. Як зазначає Петро Сас:

...на полях Хотинської війни вирішувалась не лише доля Речі Посполитої, але й значною мірою і доля християнської цивілізації

26.дайте оцінку зборівського договору 1649р та його наслідків для України.

Влітку 1649 р. Україні довелося вести воєнні дії і в Білорусії. Війна на два фронти послабила ударну міць козацької армії, але одночасно й прикрила її північний фланг від загрози з боку литовської армії.

Тим часом Хмельницький зібрав майже 360 тис. добровольців, закликав на допомогу татар і головними силами рушив на Старокостянтинів. Несподівана поява козаків і татар внесла сум'яття й паніку в дії польського командування. Польське військо почало спішно відступати до Збаража. Відступаючих переслідувала кіннота Вінницького й Київського полків. Її підтримували головні сили під командуванням самого Хмельницького й татарські чамбули. Так як все польське військо не могло розміститися в невеликому містечку, то Вишневецький наказав будувати під самим замком укріплений табір.

З 30 червня передові загони козаків і татари оточили табір і почали безперервно його атакувати. 27 липня почався генеральний штурм.

Дізнавшись про підхід армії короля Яна Казимира, Хмельницкий залишив під Збаражем генерального обозного з частиною військ, а сам з основними силами рушив назустріч полякам. Козаки потайки зайняли вигідні позиції на р. Стрипі, і 5 серпня напали на польські війська. В сутичках було знищено 4 тис. жовнірів і драгунів, у тому числі й «цвіт польської шляхти». Нашвидкуруч збудований поляками табір мало зарадив справі. Тільки настання ночі врятувало польську армію від нищівного розгрому.

Вранці 6 серпня козаки перейшли в рішучий наступ. Одні з них кинулися на штурм Зборова, а інші — на греблю й мости над Стрипою, аби відрізати оборонців міста від польського табору. Після кількох атак переправи вже були в руках козаків, а Миргородський полк оволодів Зборовом. Військовий табір короля Яна Казимира опинився в щільному оточенні. Польська шляхта була повністю деморалізована.

Однак, кримський хан Іслам-Гірей, не бажаючи остаточного розгрому Польщі й зміцнення на її руїнах України, вивів татар з бою і поставив перед Хмельницьким вимогу замиритися з польським королем. Переговори між воюючими сторонами завершилися 8 серпня підписанням Зборівського договору. За його умовами кількість реєстрового війська доводилася до 40 тис., визнавалася влада гетьмансько-старшинської адміністрації в Брацлавському, Київському та Чернігівському воєводствах. Польським військам було заборонено перебувати на цій території. Невписані в реєстр селяни мали повернутися в підданство до панів. Київському митрополитові було обіцяно місце в сенаті, а питання про ліквідацію унії переносилося на загальнопольський сейм. Підтверджувалися права козаків на власний суд, але за умови, що вони не втручатимуться в економічні привілеї польської шляхти. Зборівська угода виявила бачення козацькою старшиною майбутнього устрою України, яке полягало у висуненні на чільне місце в суспільстві привілейованого стану козацтва. Саме воно діставало найбільші права й привілеї за рахунок ущімлення соціально-економічних і політичних здобутків селянства. Тим самим українське суспільство поділялося на два соціальні табори, далеко неоднозначні за своїм становищем.

Більшість українського суспільства розцінила Зборівську угоду як невиправдану поступку Речі Посполитій. Найбільше підстав для незадоволення мало селянство, над якими нависла реальна загроза повернення в кріпацтво. 300 тис. озброєних селян-учасників походу, які не зазнали поразки, не збиралися відмовлятися від здобутої волі. Обстановка загострилася під час складання козацького реєстру й повернення польської шляхти в свої українські маєтності. Селяни не пускали шляхту в села, а на її спроби пробитися відповідали збройним опором. Десятки стихійно створених повстанських загонів діяли на Волині, Брацлавшині, Київщині, Полтавщині. На Січі запорожці повстали проти Хмельницького, оголосили скинення його з гетьманства й обрання гетьманом якогось Худолія. Хмельницький жорстко розправився з повсталими, направивши для придушення повстання запорожців збройний загін, який у лютому 1650 р. захопив Худолія і стратив його.Польське суспільство теж було невдоволене поступками Україні. Під тиском невдоволеної шляхти загальнопольський сейм, хоч і затвердив угоду, але відмовився надати їй силу закону і внести до конституції. Мир між Україною і Польщею був нетривким і кожної миті міг перерватися війною.

27.охарактеризуйте процес державотворення на визволених територіях україн під час Визвольної війни українського народу в середині 17ст.

28.охарактеризуйте воєнні дії 1650-1653 роках в україні та наслідки білоцерківського миру 1651р. У лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля, розпочавши новий етап збройного протистояння. Під Вінницею їх погромлено. Б.Хмельницький на цей раз втратив момент і не розвинув далі переможного успіху. В якійсь мірі перешкодило цьому стало з'ясування стосунків із татарами.

Воєнні дії продовжено влітку наступного року. На цей раз вирішальна битва відбулася на Волині поблизу містечка Берестечка. Тут у болотистій місцевості над річкою Стир сконцентровано величезні сили супротивних сторін. Козацько-татарська армія під проводом гетьмана і хана налічувала відповідно біля 100 тис. і 50 тис. вояків. Польського війська на чолі з королем було також 150 тис., в тому числі 20 тис. добре вишколених німецьких найманців.Генеральний бій відбувся 28-30 червня. У цей вирішальний момент вдруге зрадив кримський хан, піддавшись на польські намови. Не витримавши гарматного обстрілу, татари відступили. Б.Хмельницький разом із генеральним писарем І.Виговським намагалися їх зупинити, однак потрапили у полон. Відсутність гетьмана вкрай негативно позначилась на бойових діях українського війська. Хоча командування перебрав на себе полковник І.Богун, проте паніки не вдалося уникнути під час відступу з облоги. В результаті загинуло біля 30 тис. козацьких лицарів, до ворога потрапила певна частина гармат, іншого озброєння, а також похідна канцелярія гетьмана з усіма дипломатичними документами.Звичайно, це була перша серйозна поразка. Хоча значних втрат зазнала і польська армія. Ослаблена цією битвою, вона не змогла зразу організувати погоні за основною частиною українського війська, якому вдалося вирватись із оточення.У цей критичний момент ситуацію врятував Б.Хмельницький. Викупившись із татарського полону, він із незвичайною енергією за короткий час зібрав рештки розбитих полків, організував свіжі сили і вже на початку вересня дві ворожі армії знову зустрілися під Білою Церквою. Жодна із сторін не була переконаною у своїй перемозі. Наступила осінь. Маючи підтримку населення, сили українського гетьмана зростали. Подібного була позбавлена ворожа армія – вона терпіла великі труднощі через брак харчів, води, паші для коней тощо.В наслідок цього між Б.Хмельницьким і поляками було укладено Білоцерківську мирну угоду 28 вересня 1651 р. Її основні умови: козацькою територією визнавалося тільки Київське воєводство, реєстр зменшувався до 20 тис., гетьман не мав права вести закордонних зносин тощо. Як бачимо, ці умови виявилися значно гіршими від попередніх Зборівських. Проте Білоцерківський трактат більшою мірою мав умовний, нетривкий характер.У другій половині вересня Б.Хмельницький разом із кримськими татарами виступив проти королівської армії, заставив її відступити з-під Бара (Поділля) до містечка Жванець над Дністром і тут взяв її у тривалу облогу. Через наближення зими польське військо терпіло від холоду, хвороб і недостачі продовольства. Перебуваючи у катастрофічному становищі, йому загрожував голод і капітуляція. І на цей раз хан зрадив козаків, перейшовши на бік поляків. Переговори між ними закінчилися укладенням сепаратного Жванецького мирного договору 15 грудня 1653 р. Король погодився виплатити велику контрибуцію хану, татари у черговий раз отримали право на пограбування і ясир з українського населення, а щодо Війська Запорізького, то відновлено головним чином умови Зборівського трактату. Фактично інтереси України знову проігноровано.Дізнавшись про укладення договору, Б.Хмельницький скликав раду генеральної старшини, на якій проінформував про його зміст і заявив про необхідність повного розриву з Річчю Посполитою. Тим більше, що гетьману стало відомо про згоду Москви на союз із Україною.Таким чином, війна набрала затяжного характеру. 6 років боротьби не принесли бажаного результату. Якщо на початковому етапі перешкодила відсутність державницької програми, то у наступний період – неодноразова зрада кримського хана. Намагаючись уникнути війни на два фронти, гетьман не поривав зв’язків з ним. Свідомо йшов на жертви, щоб не допустити об'єднання Криму і Польщі.Україна у даний період гостро потребувала надійного союзника. Адже Туреччина не виявила активності. Польща іще далеко не була зломлена, не хотіла змиритися із незалежною Україною, а сили і можливості Війська Запорізького не були безмежними. Тривала спустошлива війна на українській території, пограбування її населення татарами, посухи, неврожаї, пошесті, ізоляція від західноєвропейських ринків, переселення і втечі народу в північно-східні та східні українські землі, які згодом отримали назву “Слобідська Україна” тощо – все це настійно вимагало протекції іншої держави з метою продовження боротьби за незалежність і соборність України. Ось чому союз із Московією випливав із реального, тверезого аналізу тодішньої ситуації.

29.продовження війни українського народу проти речі посполитої після підписання березневих статей.

Б. Хмельницький збирає нову армію, але перевага лишається на боці поляків, і тому гетьман погоджується підписати мирну угоду між Україною та Польщею. Умови Білоцерківської угоди були важкі. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис, територія гетьманського управління обмежувалася лише Київським воєводством, гетьману заборонялося вести переговори з іноземними державами, польська шляхта здобула право повернутися до своїх маєтків в Україні, селяни повинні були вертатись до своїх панів. 1—2 червня 1652 р. на Поділлі під горою Батогом відбулася битва козаків з польською 20-тисячною армією. У цій битві поляки зазнали страшної поразки, козаки захопили багато полонених, 57 гармат. У вересні 1653 р. козацьке військо оточило польську армію під м. Жванцем на Поділлі, але кримський хан примусив підписати Б. Хмельницького у грудні 1653 р. новий мир з Польщею на засадах Зборівського договору. Визвольна війна українського народу на початку 50-х років точилася з перемінним успіхом. Знесилені були обидві сторони. У цих умовах, шукаючи надійного союзника для боротьби, частина козацтва на чолі з Б. Хмельницьким вирішує звернутися за допомогою до Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про прийняття України "під руку царя". На Україну виїхало посольство на чолі з боярином Бутурліним. 8 січня 1654 р. російська делегація прибуває до м. Переяслава, де на неї чекав Б. Хмельницький з козацькою старшиною. Після переговорів досягнуто угоди про те, що Військо Запорозьке має присягнути на вірність російському государю. В умовах нового карального наступу поляків український уряд змушений був піти на прийняття присяги на вірність Росії. Переговори у Москві відбувалися з 23 березня по 6 квітня 1654 р. і завершилися підписанням договору, який увійшов в історію як "Березневі статті". Умовами договору були: — підтвердження права та привілеїв Війська Запорозького на маєтності та землі; — встановлення 60-тисячного козацького реєстру; — збереження за гетьманським урядом права контролю над фінансами та податками; — залишити недоторканими права та повноваження місцевих органів влади, права Київського митрополита, право обрання гетьмана козацтвом. Росія зобов'язувалась обороняти Україну від Польщі, але обмежила право гетьмана на зносини з іноземними державами, зокрема з Кримом і Туреччиною. За цим договором Україна ввійшла під протекторат Росії на широких правах автономії.. Оцінка російсько-українського союзу в працях істориків залишається неоднозначною. У складі монархічної Росії Українська держава з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена можливостей дальшого розвитку. У наступні після 1654 р. десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації демократично-республіканських органів влади. Після укладення союзу між Україною та Росією відбулось перегрупування основних учасників війни: кримські татари перейшли на бік Польщі. У березні 1654 р. польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса російських військ і загони козаків під командуванням Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на Поділля. У січні 1655 р. польсько-татарське та україно-російське війська зійшлись під Охматовим. Польсько-татарське військо зазнало поразки. У липні 1655 р. україно-російське військо рушило на Галичину. 19 вересня 1655 р. під м. Городок (біля Львова) польські війська були розбиті. Польща була вже неспроможна вести бойові дії. Скориставшись цим, війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею Віленське перемир'я (24 жовтня 1656 p.). Б. Хмельницький вирішив продовжувати боротьбу. Він укладає союз зі Швецією та Трансільванією. Але напередодні великого повороту в долі України Б. Хмельницький помирає (27 липня 1657 p.).

30.проаналізуйте суть основних ідей переяславської ради та березневих статей.

Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

В 1653 р. відносини між Україною та Росією зміцнилися. Ідея об'єднання двох держав для подолання спільного ворога ставала реальною й була підтримана широкими масами населення. 1 жовтня 1653 р. у Москві відбулося нове засідання Земського собору, який постановив розпочати війну проти Польщі і “прийняти під государеву високу руку гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з містами і землями”. Через кілька днів для підписання договору з Москви в Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна.

8(18) січня 1654 р. у Переяславі відбулася загальна рада. На ній були присутні Богдан Хмельницький, генеральна старшина, полковники, представники київських, переяславських та інших міщан. Не прибули на раду полковник Уманського полку Й. Глух, Брацлавського — М.Зеленський, Кропивненського — Ф, Джеджалій, Білоцерківського — С. Половець і Вінницького — І. Богун.

Вже під час складання присяги в церкві Успіння виявились непорозуміння. Гетьман зажадав від Бутурліна, щоб той від імені царя заприсягався не порушувати прав і привілеїв українського населення. На що Бутурлін заявив, що в Росії присягають не царі, а його піддані, й відмовився задовольнити прохання гетьмана. Проте сам таку обіцянку дав. Це одразу ж спричинило напруження між учасниками ради й московським посольством. Однак після короткої наради Хмельницький і генеральна старшина, полковники, близько 100 сотників і представники від козацтва та міщанства склали присягу на вірність союзу з царем. Всього присягали, за деякими даними, близько 200 чоловік. Після цього Бутурлін вручив Хмельницькому атрибути гетьманської влади булаву, бунчук, хоругву, а також дорогі ферезію і шапку. Переяславські міщани, не діставши гарантій збереження своїх прав, присягли лише під загрозою побиття киями.

Протягом січня—березня московські посланці приймали присягу від жителів 177 населених пунктів. Не скрізь вона проходила гладко й безперешкодно. Київський митрополит спочатку взагалі відмовився її складати. З різних причин не присягали козаки Уманського й Брацлавського полків. У кількох селах Полтавського й Кропивненського полків царські стольники були побиті місцевими жителями. Але більшість із 127 тис. приведених до присяги міщан і козаків зробила це добровільно, з щирою вірою в те, що при дотриманні обома сторонами умов договору Україна збереже завоювання козацької революції 1648 р. і здобуде незалежність від найненависнішого на той час противника, яким була Річ Посполита.

Одночасно козацька старшина виробляла умови державного статусу України, 17 лютого 1654 р. генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли до Москви на затвердження царя «Просительні статті» з 23 пунктів. У них містилися прохання про збереження прав, привілеїв і маєтностей Війська Запорізького та української шляхти, 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської казни, право обрання гетьмана і надання йому на утримання Чигиринського староства, а також права зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, козацькі й шляхетські вольності та залишення селян у феодальній залежності, збереження прав київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання російських залог на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького гарнізону в Кодаку. В скороченій редакції більшість статей була затверджена царем і боярами. Однак гетьману заборонялися прямі зносини з урядами Туреччини й Польщі, що значно обмежувало автономні права України. Велику настороженість у козацької старшини викликало явне небажання царя та його оточення визнати самоврядування України, змиритися з відстороненням царських урядовців від збору податків і забороною російським воєводам втручатися у внутрішні справи українського суспільства. «Просительні статті», царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву “березневих статей 1654 р.”. Оригінали цих документів не знайдені, відомі тільки чернетки та копії з них.

Вчені по-різному оцінювали Переяславський договір між Україною та Росією 1654 р. Одні вбачали у ньому унію двох держав, другі— угоду характеру васальної залежності, треті—військовий союз (В.Липинський), четверті—акт возз'єднання (абсолютна більшість радянських вчених). Існували точки зору й про об'єднання двох держав, входження України до складу Російської держави. Але справа не у назві цього державного акту. Головне — це невизначеність державного статусу України в нових умовах. Підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст: російська вважала його узаконеною формою залежності України, українська, визнаючи зверхність Росії, сподівалася зберегти в нових умовах державну автономію. Багатовікова відсутність національної держави, досвіду державотворення й тяжкі обставини штовхнули Україну на об'єднання з державою, в складі якої вона не мала перспектив для самостійного розвитку. Надто різними були внутрішні суспільні устрої та економічне становище обох країн.

31.наслідки поділів речі посполитої для українських земель

Вже у 1772 р. Росія, Австрія і Прусія, скориставшись з ослаблення Польщі, ділять її.За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії (Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського воєводства). Австрія захопила Галичину, а в 1774 р. окупувала Буковину.У 1793 р. Прусія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Прусія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данціг. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.У 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині та Литва, Прусія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією й Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

32.наслідки впровадження буржуазних реформ 60-70 роках 19 ст в україні.

33.висвітліть основні моменти боротьби за владу в україні після смерті хмельницького.охарактеризуйте діяльність Виговського.По смерті Б.Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний ге­тьманом, за рішенням старшинської ради був замінений 1 Виговським і по­сланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманст­ва породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої українсь­кої державності. У внутрішній політиці І.Виговський спочатку виступив запріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, за­сновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політи­ку. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р.Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання суверенітету. Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря збирає військо і фактично розпо­чинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко пока­рав його учасників. У вересні 1658 р.переговори з Польщею були про­довжені, і 16 вересняпідписується Ґадяцький трактат,згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний ге­тьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при ньому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права ка­толицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії. Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед укра­їнського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Вигов­ський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але ско­ристатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І.Богуна та І.Сірка. Підтримані росій­ськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі. Обираючи новим гетьманом 18-річного Юрка Хмельницького (1659-1662), старшина сподівалася, що авторитет роду Хмельницьких допоможе знову об'єднати народ, зупинити негативні тенденції, які розвивалися в українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним геть­маном постала гостра проблема подальшого зовнішньополітичного курсу. Ситуація складалася таким чином, що Українська держава фактично опи­нилася між двома вогнями: Московщиною, з одного боку, та Річчю Поспо­литою - з другого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному випадку могли мати непередбачувані наслідки. Тому було вирішено діяти обачли­во, використовуючи суперечності між згаданими державами.

Ю.Хмельницький та його оточення, заявивши про повагу польському королеві, поспішали владнати відносини з Москвою. Вони відстоювали ос­нови договору 1654 р., проте бажали провести його ревізію і ввести нові пункти, які б забезпечували українську державність: до складу України та­кож мали бути включені Північна Чернігівщина й частина Білорусі; непору­шність території; вільне обрання гетьмана; свободу дипломатичних зв'язків з іншими державами; заборону перебування на її теренах, крім Києва, мо­сковського війська і воєвод та втручання їх у внутрішні справи України; присягу царя на умовах договору тощо. Все це було оформлено у т.зв. Жердовських статтях.Юрій Хмельницький передав Жердовські статті через посольство на чопі з П.Дорошенком князеві Трубецькому, проте князь їх не прийняв, а зажадав переговорів із самим гетьманом. Після довгих вагань останній по­годився, поїхавши зі старшиною до Переяслава, де тоді перебували мос­ковські представники. Це рішення мало катастрофічні наслідки.27 жовтня 1659 р.молодий Хмельницький під тиском 40-тисячного московського війська на чолі з Трубецьким змушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору, Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей, які фак­тично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Мо­сковські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині. Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московсько­му патріархатові.

34.визначте місце і роль церкви школи і православних братств у культурно-духовному розвитку українських земель.

Перші відомості про братства в Україні з'явились в XV ст., коли ремісники в містах створювали цехові товариства: кравців, ковалів, ткачів і інші. Це були фахові об'єднання, які відстоювали свої виробничі інтереси, але згодом вони набрали і релігійно-благодійних ознак. У 1453 році, у Львові при храмі Успіння Божої Матері було засноване перше православне братство. На той час воно було виключно релігійно-благодійним, і лише наприкінці ХVІ ст. основою його діяльності стає оборона православної віри і рідного народу. Серед найвідоміших церковних братств були Богоявленське Острозьке, Пинське, Гощанське, Луцьке Хрестовоздвиженське,Люблінське та Нільське. Всі вони виконували освітню, просвітницьку та благодійну місію. На кошти братств будувались храми та школи. Їх вихованці ставали відомими діячами культури, просвітителями. Крім того братства засновували свої друкарні. Найвідоміші з них:Київська, Львівська, Могилівська та Віденська.Тут вони видавали не тільки релігійну літературу,а й шкільні підручники. Це сприяло освіченості молодих поколінь,а отже й зростанню культурного і наукового потенціалу держави. Отже, діяльність братств та української православної церкви стала на захист та відродження державності й духовності нашого народу. Вони зробили значний внесок у Братські школи – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало братських шкіл у різних містах України: в Галичі, Стрию, Миколаєві, Любліні, Бересті, Києві (1615 р.), Вінниці, Кам’янці-Подільському, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були й у деяких селах. Найважливішими серед них були Львівська і Київська. Спочатку школи мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова. Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше братські школи наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість братських шкіл відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). Ці школи були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Братські школи багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мовскарбницю народних знань та культури, сприяли піднесенню народного духу і віри.

35.обставини скликання і рішення чорної ради в Ніжині 1663 р.як оцінюєте діяльність Брюховецького. Чорна рада — загальна козацька рада,— збиралася для вирішення стратегічних питань, коли між старшинами не було одностайності. Найбільш відома чорна рада, за негативними наслідками, яка відбулася 17-18 (27-28 червня)1663року наоколицяхНіжина.Рада була скликана для обраннягетьманаЛівобережної України. Участь у чорній раді взяли не тількикозаки, але йселянитаміщани— «чернь», які також мали право голосу.

ПередумовиПісля зречення в січні 1663 року Юрія Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в українській історії носить назву «Руїна». Україна фактично розпалася на дві частини — Правобережну і Лівобережну. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережна Україна перебувала під контролем Московської держави.На початку 1663 року за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко і запорозький отаман Іван Брюховецький. Кандидатури Сомка і Золотаренка підтримували північні полки Лівобережної України і різні групи козацької старшини.

НаслідкиКошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Яким Сомко і Василь Золотаренко у побоюванні за свої долі намагалися шукати захисту в московських посадовців, що були присутні в якості спостерігачів. Ці спроби виявилися марними і невдовзі Сомка і Золотаренка було арештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року після кількох місяців ув'язнення страчено у Борзні.

36.визначте напрямки та цілі зовнішньої політики п. Дорошенка

Активною була і зовнішньополітична діяльність П.Дорошенка. Спираючись на підтримку татар, він намагайся витіснити поляків з Правобережжя. Одночасно гетьман проводив переговори з Росією, метою яких було повернення у повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз'єднання у рамках єдиної держави всіх етнічних українських земель по Перемешль, Ярослав. Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчились безрезультатно.Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П.Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І.Брюховецького у 1668 p. оголошує себе гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не міг бутитривалим, бо був результатом складних політичних комбінацій і майстерного балансування П.Дорошенка як у внутрішній, так і зовнішній політиці.Оттоманська Порта почала воєнні дії проти Польщі. Правобережна Україна у черговий раз стала театром військових дій, а П.Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці проти Речі Посполитої. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалась територія у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі енергійніше намагається перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.Авторитет гетьмана дедалі більше падає, він втрачає підтримку мас, оскількизмушений виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрують Україну У середині 1675 р. ситуація стає критичною, спроби знайти порозуміння з Росією та відмовитись від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають його соратники, родичі і навіть його надійна опора - сердюцькі збройні формування.

37.руїна

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

38.обмеження автономії україни в другій половині 17 ст.

Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів: 1) 1654—1708 роки — перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав; 2) 1708-1727 роки — форсований наступ на українську автономію; 3) 1727-1764 роки — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України — звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску; 4) 1764-1781 роки — остаточна ліквідація української автономії. Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав «Рішучий указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення в Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельмо жам. Резиденція гетьмана була перенесена в м. Глухів, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» 2 царські полки. Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з б офіцерів на чолі з бригади ром С. Вельяміновим. Це аргументували тим, що в Україні не порядки в судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали признача ти неукраїнців. Після смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Бог дана Хмельницького до Скоропадського «все гетманы явились изменниками», і не дозволив цього. Полуботка заарештували і він помер у в'язниці в Петербурзі у 1724 р. Згодом помер Петро І, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім'ї полковника і сам у 28 років став полковником, обіймаючи цю посаду 45 років. Д. Апостол був досить багатою людиною. У 1724 р. йому належало 4 містечка, 16 сіл, 3 сільця, 1 слобідка, 10 хуторів, де було всього 2678 дворів; він також мав замок, пасіки, млини, цегельні, сукняні, килимові, винокурні, пивоварний заводи. Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б. Хмельницького. Йому відповіли «Решительными пунктами» 1728 p., зміст яких свідчив, що йдеться не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків на Гетьманщині. Царський уряд поступово уніфікував посади козацької старшини, прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги», введеного Петром І. Гетьман прирівнювався до генерал-аншефа (повного генерала), генеральний обозний — до генерал-майора, інша генеральська старшина — до російських полковників, тобто українські чини у цілому знижувалися (український полковник не дорівнював російському полковнику). Та й то полковники в Україні тепер призначалися тільки російським урядом. При Д. Апостолі з 9 полковників 6 були іноземцями. При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс — «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки він передбачав автономність України, Сенат не затвердив його. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три — українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: ба гаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження — підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників. У 1750 p., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фавори та імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 p.): її, територія поділялася на 20 судових повітів, де були суд земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для карних — громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України. З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд застановив контроль над наданням гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено листуватися з іншими державами. К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності й хотів перетворити козацьку напіввійськову державу, що базувалася на розподілі на військові одиниці, у цивільну, шляхетську. Після того як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла». У цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К. Розумовського у зраді і змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності. У Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною — Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів. 4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ — останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ уже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців переселилася в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.

39.основні напрямки соціально-економічного розвитку українських земель в першій 19 ст.

Найрозвиненішими в першій половині XIX ст. були такі га лузі промисловості: • цукрова (перший цукровий завод в Україні збудували у 1824 p., — після цього почалася «цукрова лихоманка»). У 1861 р. було вже 229 цукрових заводів, які давали великі прибутки, — значна частина тодішнього центру Києва була збудована на «цукрові» гроші. Україна давала 3 млн. пудів цукру за сезон або 80% загальноімперського виробництва. До 1824 р. 1 фунт цукру коштував 2 рублі і вироблявся з кубинської сировини, згодом його ціна впала до 13 коп. і він став загальнодоступним. Колишні кріпаки українського по ходження — Яхненки, Симиренки, козаки Терещенки — стають в один ряд з титулованими цукрозаводчанами — графами Бобринськими, Потоцькими; • ґуральництво (винокуріння). На горілку в Україні переганяли до третини врожаю жита. З 1800 р. виробництво горілки зросло з 6 млн. відер до 40 млн.; • суконна промисловість. У 1860 р. в Україні виробляли 2 млн. 200 тис. аршинів сукна. її центрами були Дунаївці на Поділлі та Клинці на Чернігівщині. У 1805 р. в Україні було 27 суконних заводів, а в 1859 р. — 160; • кам'яновугільна промисловість — добували 6 млн. пудів вугілля на рік, що становило 33% загальноімперського. Донбас вийшов на друге місце в імперії за кількістю його видобутку, поступаючись лише Домбровському басейну (Польща). Велику роль у торгівлі відігравали ярмарки. На Україну припадало 40 % всіх ярмарків Росії. Значний товарообіг здійснювався на ярмарках у Харкові — Хрещенському, Троїцькому, Успенському і Покровському. Промисловість і торгівля в Україні були в руках росіян. Серед власників фабрик росіяни складали 44,6 % , українці — 28,7%, євреї — 17,4%, а залишок — інші національності. Через чорноморські й азовські порти вивозилося товарів на суму, що в 1825 р. становила 11 % загальноросійського експорту, а в 1860 р. — 32,2 %, Головним товаром експорту було українське зерно і сільгосппродукти. У 1853 р. експорт пшениці досяг величезної цифри в 1 млн. 302 тис. тонн. Перше парове судно в Україні було збудоване у 1823 р. Близько 1860 р. в Україні діяло 40 тис. млинів, 18 макаронних підприємств, 100 салотопень, 254 шкіряні і 54 миловарні підприємства. За 1825-1860 pp. кількість промислових підприємств збільшилася майже втроє. Отже, наприкінці 50-х років XIX ст. українська промисловість досягла певних успіхів. У деяких галузях (цукровій, кам'яновугільній, винокурній) вона набула загальноімперського значення.

40 місце і роль україни в північній війні пичини і наслідки переходу Івана мазепи на сторону шведського короля Карла.І. Мазепа зробив чимало корисного для розвитку освіти, науки і культури України, витрачаючи значні особисті кошти на будівництво і реконструкцію храмів і монастирів (за роки його правління було побудовано 20 церков і монастирів, відреставровано храм Святої Софії), що дало підстави для формування особливого стилю архітектури — «мазепинського бароко». На потреби Києво-Печерської лаври він надав 73 тис. золотих, завдяки його зусиллям Києво-Могилянська колегія отримала статус академії і нерідко в ті часи називалася Могилянсько-Мазепинською. Разом з тим у 1701 р. він видав універсал про дводенну панщину для селян Ніжинського полку, що створювало прецедент для закріпачення селян Лівобережжя. У 1700 р. в союзі з Польщею і Данією Московське царство починає війну зі Швецією, яка дістала назву Північної війни. Україна змушена була брати участь у цій війні. Козаки воювали зі шведами поза межами України і зазнавали великих втрат. Страшним тягарем було будівництво фортець, утримання московського війська, збір податків, сума яких у зв'язку з війною значно зросла. Посилення централізації Московської держави, якої домагався Петро І, суперечило існуванню автономної України. Цар задумав переселити козацтво на східні землі, а Україну віддати під управління свого намісника. Чому Мазепа пішов на цей ризикований крок, поставивши на карту своє становище гетьмана, своє багатство (Мазепа мав понад 100 тис. селян у своїй власності)? Адже навіть при ліквідації автономії України він міг би отримати почесну відставку і мирно й багато доживати свій вік. Чи був його вчинок зрадою? На нашу думку, ні. Мазепа не зрадив свого народу, ризикнув своїм становищем і життям, щоб зробити Україну незалежною. Він розумів, що Швеція далеко, і впливати звідти на Україну буде набагато важче, ніж з Москви. До того ж Москва неодноразово зраджувала Україну (Віденське перемир'я 1656 p., Андрусівське перемир'я з Польщею 1667 p., постійне обмеження прав України всупереч Березневим статтям 1654 р. тощо). Коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до шведів, він на казав провести в Україні масові репресії. Столиця гетьмана — Батурин була зруйнована, 15 тис. його жителів (у тому числі жінки й діти) були вбиті. Такої ж участі зазнали Лебедин, Ромни та багато інших міст і сіл. Основна частина народних мас була дезорієнтована і залишилася пасивною у війні, що тривала на території України. Запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримали Мазепу. За це царські війська зруйнували Січ, навіть мертвих виймаючи з могил і відрубуючи їм голови. Вирішальна битва між московськими та шведськими війська ми відбулася 27 червня 1709 р. біля Полтави (42 тис. московітів проти 24 тис. шведів). Шведські війська зазнали поразки. Вони втратили 9234 убитими, 2874 — полоненими, у тому числі 1 фельдмаршала, 4 генералів, а згодом ще 20 тис. здалося в полон біля переправи через Дніпро. Російські війська втратили 1345 убити ми. Була захоплена основна казна шведської армії (2 млн. монет), каси полків (400 тис. монет) і кошти І. Мазепи (300 тис. монет). Полтавська битва стала переломною в ході Північної війни. Значно зріс авторитет Москви і Петра І. Проте це стало катастрофою для Мазепи і його планів щодо незалежності України. У вересні 1709 p., приголомшений поразкою і крахом своїх надій, Мазепа помирає. Мазепа мав добрі наміри щодо зміцнення державності України, але прорахувався і тим самим ще більше погіршив становище. Але, на відміну від багатьох інших гетьманів, він боров ся і діяв, а не пристосовувався і мовчав. На місце Мазепи ще у 1708 р. Петро І наказує обрати гетьманом Івана Скоропадського (1708-1722). Послідовники і прихильники Мазепи обирають своїм гетьманом Пилипа Орлика, який створює проект першої Конституції України. Основним її положенням були тези про незалежність України на обох берегах Дніпра від усілякого іноземного панування. Гетьманські прерогативи дещо обмежувалися, тричі на рік мала збиратися генеральна рада у складі полкової й сотенної старшини, представників Запорізького Війська. Усі посади мали бути виборними, православ'я — пануючою релігією. Планувалося чітко розмежувати державний скарб, яким би керував генеральний підскарбій, і особисті фінанси гетьмана. Передбачалася перевірка державних земель, що знаходились у користуванні старшини, встановлення контролю за повинностями підданих, скасування деяких податків. Конституція П. Орлика була пройнята широким демократизмом, стала важливим досягненням правничої думки того часу. У 1713 р. Петро І видав указ про перейменування Московії на Росію, а в 1721 p., після перемоги в Північній війні, — на Російську імперію. Лівобережну Україну (Гетьманщину) офіційно почали називати Малоросією.

Історична точність вимагає зазначити, що ще 1703 року, тобто задовго до вступу шведів на територію України, І. Мазепа розпочав таємні переговори з прошведськи налаштованим угрупованням Станіслава Лещинського. На початку 1708 року польський король і український гетьман уклали таємну угоду, за якою Україна входила до складу Польщі, І. Мазепа отримував титул князя, а також Полоцьке й Вітебське воєводства, які мали підпорядковуватися польському королю. В оточенні І. Мазепи стався розкол, до Москви полетіли доноси. Найбільшими противниками прошведського курсу політики гетьмана виявилися генеральний суддя В. Кочубей, у 17-річну доньку якого був закоханий український гетьман, та полтавський полковник І. Іскра. Саме вони повідомили Петра І про таємні переговори І. Мазепи зі шведами. Щоб розвіяти підозри Петра І, І. Мазепа взяв активну участь у придушенні на Дону козацького повстання під проводом Кіндрата Булавіна. Проте головним для І. Мазепи був його союз зі шведами. 1708 року був укладений таємний договір між гетьманом і Карлом XII. Згідно з ним: шведи зобов'язувалися обороняти українські терени, направляючи для цього свої війська; князь і старшина зберігали всі свої права й вільності; • І. Мазепа призначався довічним князем, або гетьманом України; • гетьман брав зобов'язання на час війни передати шведам міста Старо дуб, Мглин, Полтаву, Гадяч і Батурин. Свої плани І. Мазепа тримав у таємниці, доки шведське військо не з'явилося на Лівобережжі. 28 жовтня 1708 року І. Мазепа в оточенні вірної йому старшини та 4 тис. козаків приєднався до Карла XII. Виступ гетьмана проти Петра І підтримала також незначна частина запорізьких козаків, очолювана кошовим отаманом Костем Гордієнком. Навесні 1709 року К. Гордієнко з тисячним загоном козаків прибув до І. Мазепи, щоб підписати договір про спільні дії та майбутню незалежність Запоріжжя від Росії.

41.політика Івана мазепи оцінка його гетьмануванню

Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією. Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв. Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи ^ зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. І хоч ідею другої Хмельниччини за гетьманування Мазепи не було втілено в життя, проте вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури. Доба Мазепи — це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу.Слід підкреслити, що гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа став одним з найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбала про майбутнє, він значну частину коштів віддав на розвиток культури та релігії.

Головною метою гетьмана було об'єднання у рамках однієї держави всіх українських земель та створення станової держави західноєвропейського зразка. Для реалізації своїх планів Мазепа намагався створити для себе надійну опору – тобто сформувати аристократичну верхівку суспільства з козацької старшини. Для цього він роздавав старшині землі та залежних селян.

42.розкрийте суть і причини відновлення гетьманщини в сер. 18 ст

Гетьманщина виникла в результаті великого козацькогоповстання вРечі Посполитій, що спалахнуло1648року вукраїнськихземлях під проводомБогдана Хмельницького. Причинами повстання буликорупціякоролівських урядів, соціальне безправ'я усіх станів за виняткомшляхти, ревними союзниками котрої булижиди, які разом чинили економічні і національні утиски українців, активізація українськоїправославної церквита зростання чисельності козацтва попри репресії уряду

43.оцінка діяльності орлика в еміграції та його конституції.В еміграції новим гетьманом ставПилип Орлик (1710-1742 рр.).Він походив із литовсько-чеського роду, навчався у Вільнюсі та Києві, працював у канцелярії київського митрополита, а при Мазепі був Генеральним писарем і найближчим його дорадником.Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву “Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”, або ж “Конституція П.Орлика”.Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову – планувалося скликати козацький парламент – Генеральну раду. Також фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.

Конституція П.Орлика випереджувала з багатьох важливих питань тогочасну суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила демократичні прагнення українського народу і була прийнята задовго до американської (1787 р.) та французької й польської (1791 р.) конституцій – перших конституцій у світі.

44.зміни в соціально-економічному та правовому становищі східних і українських земель в останні чверті 18 ст.

45. Причини остаточної ліквідації гетьманщини та запорізької січі.

Запорізька січ-Основні причини • Успішне завершення російсько-турецьких війн. • Перенесення кордону Російської імперії на південь до Чорного моря. • Втрата Запорозькою Січчю свого військового значення в боротьбі з турками та татарами. • Участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої та Російської iмпepiї (гайдамацький рух, селянська війна під керівництвом Є. Пугачова, селянські повстання проти феодального гніту). • В абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, недоречними були демократичні порядки та республіканська форма правління, які мала Січ. • Зміцнення в Pociї феодальних порядків (прагнення старшини та дворян захопити велику кількість родючих земель, закріпачити козаків).

Гетьманщина.-

46 проаналізуйте особливості руху декабристів в україні в чверті 19ст.

Декабристи і Україна[ред.•ред. Код]

На початку XIX ст. в Російський імперії оживився суспільно-політичний рух, одним з різновидів якого були масонські ложі: у Києві («З'єднані слов'яни») та в Полтаві («Любов до істини»), а також декабристський рух. Вже незабаром після утворення Союзу спасіння діяльність декабристів перекинулася на південь Російської імперії. Провідний радянський декабристовед академік М. В. Нечкіна зазначає, що в ньому широко була представлена Україна.^[1]Це родові гнізда Муравйових-Апостолів (Полтавська губернія), Давидових і Поджіо (Київська губернія), з Полтавською губернією пов'язані також декабристи Якубович Олександр Іванович, Шимков Іван Федорович , Андрієвич Яків Максимович, Краснокутський Семен Григорович, Бечаснов Володимир Олександрович і Лісовський Микола Федорович; з Чернігівською — Мозгалевський Микола Йосипович; зі Слобожанщиною — брати Борисови. Подільська губернія представлена Юшневським, Тізенгаузеном, П. Ф. Вигодовським; Юліан Люблінський проживав у Новограді-Волинському, І. І. Іванов — у Житомирі, Я. М. Булгарі — Харкові. Таким чином, на українській землі народилися і служили багато з дворянських революціонерів. Але список М. В. Нєчкіної не є вичерпним, його слід доповнити прізвищами Волконського, Я. А. Драгоманова, Корниловича, Сутгофа, І. І. Сухінова, Усовського, Фурмана, братів Капніст Семен Васильович і Капніст Олексій Васильович та інших, що народилися або мали маєтки в Україні

47.причини хід і наслідки повстання Коліївщини.

Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійні суперечності.На оборону Православної Церкви стала російська цариця Катерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську допомогу. Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на допомогу повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.

48.здобутки національного відродження в галичині в 30-40 роках.19ст. обгрунутуйте значення руської трійці.На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця" Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихо­ванців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811−1843), І. Вагилевич (1811−1866) та Я. Головацький (1814−1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська). В даній роботі ставиться за завдання висвітлити такі питання як передумови виникнення "Руської Трійці", початок суспільно-історичної діяльності "Руської Трійці", головні досягнення членів даного об'єднання, вивчити значення суспільно-історичної діяльності "Руської Трійці" на фоні галицького Відродження, зв’язки членів "Руської Трійці" з культурними діячами світу і т.п. Шашкевич Маркіян – один із засновників "Руської трійці"Особливістю національно-визвольного руху в Україні першої половини XIX ст. було його посилення на основі дворянських культурних традицій. Саме прогресивна частина дворянства в даний історичний період відігравала активну роль у формуванні національної свідомості. Друга особливість полягала в тому, що конституювання української нації відбувалося у складі багатонаціональних держав за відсутності власної державності та в умовах політичного, національного і соціального гноблення народних мас з боку феодально-кріпосницької Росії і Австро-Угорської імперії. Внаслідок цього на українських землях боротьба за національний розвиток та зміцнення національної культури зливалась з боротьбою проти соціального гніту й феодального ладу.

49.Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин. В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл.Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця.. У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II. Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв. Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом виданняЕмського указу. Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання.Заборонено навчання українською. Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним.У 1864—1869 pp. число укр. книжок зменшилося до 24. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана. Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту).

50.дайте оцінку кирило-мефодіївсьму товариству та його програмним документам.

Кирило-Мефодіївське товариство (братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 року у Києві.

Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад’юнкт Київського університету Микола Костомаров та студент цього ж університету Василь Білозерський. До товариства також приєдналися поет Тарас Шевченко, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пильчиков, студенти університету Олександр Навроцький, Опанас Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький і Олександр Тулуб, поміщик Микола Савич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія, творців кирилиці. Знаком братства став перстень з написом «Св.Кирило і Мефодій, січень 1846».

Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми.

. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське товариство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом здійснення ряду реформ: створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).Активна діяльність членів братства проявлялася у поширенні ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, творів Тараса Шевченка, члени братства займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.  Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов’янського товариства». Найважчий вирок отримав Тарас Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатисяв Україну.

51.визначте напрямки соціально-економічного розвитку Наддніпрянщини в другій половині 19 ст.