Тематика рефератів

1. Кордоцентризм української філософії.

2. Спорідненість західноєвропейського й українського романтизму.

3. Філософський ірраціоналізм у ХХ столітті.

4. Шеллінг – філософ-романтик.

5. Діалог німецької класичної філософії з романтизмом.

Запитання і завдання для самоперевірки та виконання самостійної роботи

1. Чому романтизм розглядається як ідейно-світоглядна і теоретична передумова сучасної західної антропології?

2. Як характеризує Шпенглер культуру та цивілізацію?

3. Розкрийте сутність філософії культури Шпенглера.

4. Як Шпенглер характеризує західну культуру?

5. Який метод у історичному пізнанні Шпенглер уважає головним?

6. Розкрийте сутність „інтелектуальної інтуїції” у контексті філософії Шеллінга.

7. Як Шеллінг розуміє природу?

8. Що, на думку Шеллінга, спільного між мистецтвом і філософією?

9. Що спільного між вченням Шеллінга та Спінози?

10. У чому виявляється спорідненість між західноєвропейським й українським романтизмом?

Література

Бичко А. К. Історія філософії /А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К. : Либідь, 2001. – С.138–142; 256–257.

Бродецький О. Є.Новочасний раціоналізм і післяпросвітницький ірраціоналізм /О. Є. Бродецький, І. П. Чорний. – Чернівці : Рута, 2003. – C.19–47.

Вільчинський Ю. Освальд Шпенглер: портрет в Ідеях /Ю. Вільчинський //Філософська думка – 1998. – № 4–6. – С. 247–264.

Горський В. С. Історія української філософії /В. С. Горський – К. : Наукова думка, 1996. – С.45–65.

Мислителі німецького Романтизму. – Івано-Франківськ : Лілея–НВ, 2003. – 588 с.

Рассел Б. Історія західної філософії /Б. Рассел. – К : Основи, 1995. – С. 563–570.

Патрушев А. И. Миры и мифы Освальда Шпенглера /А. И. Патрушев //Новая и новейшая история. – 1996. – № 3. – С.120–151.

Попович М. Романтизм як стиль та ідеологія /М.Попович //Філософська думка. – 2004. – № 6. – С. 3–30.

Шпенглер О. Закат Европы /О. Шпенглер. – Минск : Попурри, 1999.

6. “Філософія життя”

6.1. Філософія волюнтаризму і “всесвітнього песимізму” Артура Шопенгауера.

6.2 Філософія Фрідріха Ніцше.

Ключові категорії, поняття, терміни: волюнтаризм, ірраціоналізм, песимізм, нігілізм, воля до влади, переоцінка цінностей, вічне повернення, Надлюдина.

У ХІХ ст. з’являється новий філософський напрямок “філософія життя”. Представники цього напрямку (Шопенгауер, Ніцше, Дільтей, Зіммель, Бергсон), намагаючися протистояти попередній філософській традиції, починають широко використовувати поняття “життя”, якому надають філософського статусу. Як зазначає П. Гуревич, у цьому понятті схоплено щонайменше три змістові компоненти. По-перше, життя – це своєрідна органічна цілісність, у якій ще не розмежовуються матерія та дух, буття і свідомість. По-друге, воно втілює в собі творчу динаміку буття. Життя – це певний хаос, який володіє значним творчим потенціалом. У ньому прихована заздалегідь визначена доля. По-третє, життя можна осягати за допомогою інтуїції, а не за допомогою розуму.

6.1. Філософія волюнтаризму і “всесвітнього песимізму” а. Шопенгауера

Артур Шопенгауер (1788–1860) як філософ формувався під впливом Платона й Канта й індійського буддизму. Він різко критикував Гегеля. Головна праця: “Світ як воля й уявлення”. Цікаві його погляди на сутність і призначення філософії. Шопенгауер уважав, що будь-яка людина філософує, це зумовлено її розумінням небезпеки свого становища, людині важко усвідомлювати власне існування ненадійним, випадковим як на початку, так і в кінці, і притому надто коротким. Їй важко змиритися з тим, що особистість нескінченно мала у безмежному просторі та серед численних істот. Людина хоче пізнати всесвіт тому, що хоче зрозуміти своє місце у ньому. Шопенгауер також наголошував, що не дух часу визначає філософію, а філософія визначає дух часу, події епохи. На філософію позитивний вплив мають винятково видатні люди, а на них впливають їх попередники. У історії філософії Шопенгауер розрізняє три способи мислення: догматизм – це коли висловлюються певні думки про об’єкт, про речі світу, які вони самі в собі та якими повинні бути; скептицизм – висловлює сумнів щодо того, що можна пізнати щось у речах-у-собі; критицизм – з’являється у Канта, поєднує і догматизм, і скептицизм, слугує їм посередником і суддею, зважує їх права, досліджуючи не речі, а загальну здатність пізнання.

Шопенгауер зазначав: “Майже завжди існувала думка, що завдання філософії полягає у вишукуванні чогось глибоко прихованого, відмінного від світу, прихованого ним”. Така думка спричинена станом справ у науках. Тривалий час побутувала хибна думка – закон підстави буде існувати навіть тоді, коли зникне світ, а також – світ у своєму існуванні незалежний від суб’єкта. Але сьогодні, зазначав Шопенгауер, для нас стало очевидним, що світ грандіозне шарлатанство і не потрібно шукати чогось прихованого, характер світу – це безумовна чесність, і він насправді те, за що себе видає, потрібно тільки добре вдивлятися в нього. Пізнання, яке шукає підстави і відсилає від однієї речі до іншої – придатне тільки для науки, для розуму. Філософське пізнання самодостатнє та завершене, це платонівська ідея, яку отримано через чітке, об’єктивне споглядання. У ньому кожна річ видає себе за те, що вона є, висловлює себе до кінця та не відсилає від однієї речі до іншої, намагаючися дотримуватися закону підстави. Матеріал, із якого повинна бути створена філософія, – поняття ; вони є для філософа тим, чим є мармур для скульптора; філософ – художник розуму, його мистецтво полягає в тому, що він весь світ (тобто всі уявлення), а також те, що знаходиться у нашому внутрішньому світі, відображає для розуму, тобто точно повторює in abstracto світ і свідомість. Науку може вивчати кожен – із більшим чи меншим зусиллям, але від мистецтва кожен отримує тільки те, що вносить у нього сам, мистецтво має справу не лише з розумом, а з найпотаємнішою сутністю людини. Учені пізнають винятково явища, а філософ, музикант, художник, поет – пізнають речі-в-собі. Шопенгауер зазначає, що його філософія у своїй глибинній основі відрізняється від усіх існуючих тим, що вона не є як решта, простим застосуванням закону підстави, вона не наука, а мистецтво, вона фіксує не те, що повинно бути, а лише те, що є. Світ повинен повторитися в матеріалі розуму. Об’єкт філософського споглядання повинен бути вирваний зі світового потоку і повністю ізольований, тоді ми звільняємося від “чому”, від “коли” – тобто від усього, що вимагає закон підстави. Отже, у філософії повинні реалізуватися два принципи: щодо суб’єкта – свобода від волі; щодо об’єкта – свобода від закону підстави.

Визначальний онтологічний і гносеологічний принцип філософії Шопенгауера – воля. Воля – це річ-у-собі. Сам Шопенгауер зауважує, що всю його філософію можна сформулювати в одному реченні: “Світ – це самопізнання волі”. Світ – це уявлення суб’єкта пізнання. Воля – реальне, а світ уявлення – це дзеркало реального. Воля – світова душа. А світовий дух – це чистий суб’єкт пізнання. Тіло – видима воля, яка завжди хоче і ніколи не може задовольнитися. Воля до життя – справжнє прокляття. Воля до життя завжди буде мати життя, а з ним і смерть. Смерть – тільки гіркий додаток до життя. Життя – відстрочена смерть. Причина всіх людських страждань полягає в напруженості волі, чим менше ми виявляємо волю, тим менше страждаємо.

Ще одна особливість учення Шопенгауера – це те, що він намагається побудувати таку філософію, яка б об’єднала етику й метафізику. Він уважає, що держава і моральний закон – це різні речі. Мета людини в тому, щоб воля була пізнана, щоб людина побачила себе, як у дзеркалі, у своїх справах і скверні. Держава дбає винятково про спільне благо, вона придушує прояви злої волі, але не саму волю.

Відмінність між тим, хто завдає страждань, і тим, хто зазнає їх, існує тільки у явищі. І той, і той – єдина воля до життя, тотожна з великими стражданнями, через пізнання яких вона може змінитися та прийти до свого кінця. Якщо розглядати інших як істот абсолютно чужих нам, як абсолютне не-я – то ми до них не будемо відчувати нічого іншого, окрім байдужості, заздрості, ненависті, зловтіхи. Якщо ж розглядати їх як тотожних із нашим Я, то вони будуть породжувати в нас співчуття та любов.

Шопенгауерівська філософія песимістична. Він наголошує, що світ складається зі страждань і нудьги. Людина сама собою – це явище волі, тому її існування складається з безперервного невтомного хотіння та прагнення, саме хотіння має в своїй основі нестаток, а отже, і страждання. Тому, життя – це завжди страждання. Страждання – умова діяльності генія. Тільки тоді, коли у нас виникає розлад із дійсним світом і незадоволення ним, ми звертаємося до світу думки. Незадоволена воля запитує: “Що таке цей світ?”