71. Недійсність правочину внаслідок помилки

Помилка – це спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Тобто для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

72. Правові наслідки визнання правочину недійсним

Правові наслідки визнання правочину недійсним пов'язані насамперед із правовою долею отриманого за правочином.

Загальне правило, яке визначає правову долю набутого сторонами за правочином (майна, грошей тощо), міститься у ст. 216 ЦК, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Це правило у науці цивільного права називається двосторонньою реституцією, тобто кожна зі сторін повертає все набуте за правочином.

Двостороння реституція, як правовий наслідок визнання правочину недійсним, передбачена при укладенні правочину:

- з малолітнім (ст. 221 ЦК);

- з неповнолітнім (ст. 222 ЦК);

- з недієздатним (ст. 226 ЦК);

- з порушенням простої письмової форми (ст. 218 ЦК);

- з порушенням нотаріальної форми (ст. 220 ЦК);

- юридичною особою, на який вона не мала права (ст. 227 ЦК);

- під впливом помилки (ст. 229 ЦК);

- внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК).

Окрім цього, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Для наслідків деяких видів недійсних правочинів можуть застосовуватися інші правила:

- відшкодування збитків у подвійному розмірі та відшкодування моральної шкоди Цей обов'язок покладається на сторону, яка примусила контрагента укласти правочин, застосувавши фізичне чи психічне насильство або обман (статті 230, 231 ЦК),.

73. Представництво — це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ст. 237 ЦК).

Підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи. Звідси розрізняють такі види представництва: представництво, що виникає на підставі договору, закону чи акту органу юридичної особи. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші підстави виникнення представництва (ч. З ст. 237 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним або договірним. Це означає, що на вчинення правочину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода представника, виражена у договорі чи безпосередньо в довіреності. Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво, підставою для виникнення якого може бути цивільно-правовий договір, укладений між підприємцем, що є особою, яку представляють, і комерційним представником (ст. 243 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі закону, називається законним і обов’язковим. Законне представництво виникає за допомогою юридичних фактів, з якими пов’язується виникнення відносин, виступають обставини, безпосередньо визначені законом, наприклад, родинні зв’язки батьків і дітей, встановлення опіки над малолітніми дітьми чи недієздатними особами. Обов’язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють.

Представництвом, яке виникає на підставі акту органу юридичної особи, вважаються правовідносини, в яких представник діє від імені та в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акту її органу.

Особа, яку представляють,— організація, що є юридичною особою, представник — її працівники, котрі за родом своєї трудової діяльності повинні представляти її у відносинах з третіми особами.

Прикладом видання органом юридичної особи розпорядчого акту, на підставі якого виникають відносини представництва, може бути наказ про призначення працівника на посаду, пов’язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема, при укладанні правочинів. Змістом цього акту чи окремою довіреністю (ч. 2 ст. 244 ЦК) визначаються повноваження цього представника.

У випадках, передбачених законом, юридичну особу у цивільних відносинах можуть представляти не тільки її органи, а й її учасники (згідно з ч. 2 ст. 92 ЦК юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників, які в цьому випадку визнаються її представниками. Якщо такий учасник відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, він зобов’язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно і не перевищувати своїх повноважень.

74. Довіреність — це письмовий документ, що видається особою, яку представляють (довірителем), іншій особі (представнику) для представництва перед третіми особами. Риси довіреності:

— є одностороннім правочином;

— укладення має наслідком виникнення повноважень представника на вчинення правочинів і пов’язаних з ними інших юридичних дій стосовно третіх осіб;

— вчинення або відмова від здійснення визначених довіреністю повноважень є правом представника; довіреність може видаватися тільки дієздатними особами;

— свідчить про надання представнику довірителем відповідних повноважень стосовно вчинення правочину,стороною якого є третя особа, тому вона може бути надана їй безпосередньо.

Вимоги до форми довіреності (ст. 245-246):

— укладається у письмовій формі;

— від імені юридичної особи повинна мати обов’язкову письмову форму, скріплюється її печаткою і видається її органом чи іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами;

— має відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (наприклад, довіреність на купівлю-продаж нерухомості має бути нотаріально посвідчена). Нотаріальному посвідченню підлягає також довіреність, що

видається у порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК).

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються довіреності зазначені у ст. 245 ЦК.

Залежно від обсягу повноважень, що надаються представнику особою, яку він представляє, можна відокремити три види довіреності: загальну (генеральну), спеціальну та разову. Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на вчинення широкого кола правочинів і пов’язаних з ними юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи). Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. До спеціальної можна віднести довіреність, яка видається експедиторові на укладення правочинів стосовно вантажів. Разова довіреність видається представнику на укладення одного правочину.

Строк дії довіреності який встановлюється у ній, за загальним правилом не може перевищувати трьох років. Якщо термін дії у довіреності не зазначений, вона зберігає силу аж до її припинення (ст.ст. 247, 248 ГК України).

Підстави припинення представництва за довіреністю зазначені у ст. 248 ЦК. Скасування довіреності, яке є одним з юридичних фактів, з якими закон пов’язує добровільне припинення правовідносин представництва (ст. 249 ЦК). Відмова представника — це теж юридичний факт, з яким закон пов’язує припинення представницьких правовідносин (чч. 1-2 ст. 250 ЦК). Проте, якщо для особи, яка видала довіреність, право на її скасування, за правилом, не має обмежень (виняток стосується лише безвідкличних довіреностей), то представник обмежений у своєму праві відмовитися від вчинення певних дій. Так, відповідно до ч. З ст. 250 ЦК він не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.