2. Установчі документи підприємства

Окремі спеціальні вимоги до найменування передбачені стосовно інших учасників ринкового процесу Створення та діяльність юридичних осіб — суб’єктів підприємництва будь-яке організаційно-правової форми неможливе без: установчих документів.

Господарський кодекс називає два види установчих документів: статут і рішення одного або кількох власників або уповноваженого ним (ними) органів про створення; суб'єкта підприємницької діяльності (якщо власників або органів два і більше, то таким рішенням є установчий договір).

У статуті підприємства визначаються власник і найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція і повноваження трудового колективу та його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації і припинення діяльності підприємства. У найменуванні підприємства визначаються його назва (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне) тощо. До статуту можуть включатися положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення і структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг тощо. У статуті підприємства визначається орган, що має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо).

Вважається, що основне призначення статуту — інформування контрагентів та інших осіб, які вступають у відносини з підприємством, про коло його діяльності, права та можливості. Ця інформаційна функція статуту припускає його публічність, тобто доступність для ознайомлення будь-якою зацікавленою особою. Однак роль статуту не обмежується його інформаційною функцією, оскільки насамперед статут. служить створенню і регулюванню діяльності суб'єкта, для якого він розробляється.

Спеціальні вимоги до установчих документів господарських товариств містяться у ст. 4 Закону України "Про господарські товариства". Установчі документи господарських товариств повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Статут акціонерного товариства, крім вказаних відомостей, має містити відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій, що купуються засновниками тощо (ст. 37 Закону "Про господарські товариства").

Однією з необхідних відомостей, що містяться в установчих документах, є найменування організації, яка здійснює підприємницьку, діяльність. Це істотна умова індивідуалізації суб'єкта у сфері підприємництва.

Одним із немайнових прав суб'єктів підприємництва — юридичних осіб є виключне право на фірмове найменування (право на фірму). Воно означає, що тільки власнику належить право використовувати фірмове найменування у підприємницькій діяльності різними способами, зокрема, під час реклами товарів, як елемента знака для товарів і послуг, передавати право викорис­тання найменування іншим особам. Це право регулювалося і регулюється нині (у тій мірі, в який воно не суперечить законодавству України) Положенням про фірму. Так, ст. 6 цього Положення вказує: "Фірма… повинна містити вказівки, необхідні для вирізнення підприємства серед однорідних підприємств (спеціальне найменування, номер і т.п.)". Тим самим підкреслюється спрямованість на індивідуалізацію комерційної організації в господарському обороті, відмінність її від інших подібних організацій.

Господарський кодекс і Цивільний кодекс України не розкривають змісту фірмового найменування комерційної юридичної особи. Деякі спеціальні вимоги містяться у законах України "Про господарські товариства" та "Про підприємства в Україні" стосовно як у цілому цих комерційних юридичних осіб, так і до окремих їх видів.

Відповідно Господарського кодексу у найменуванні підприємства визначаються його назва (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид (приватне, колективне, державне) тощо.

Так, відповідно до ст. 2 Закону України "Про господарські товариства" найменування товариства повинно містити зазначення виду товариства, дія повних та командитних товариств прізвища (найменування) учасників товариства, а також інші необхідні відомості. Найменування товариства міститься в установчих документах товариства. У ч.3 цієї статті міститься спеціальне заборонна норма: найменування товариства не може вказувати на приналежність товариства до відповідних міністерств, відомств і громадських організацій.

Так, відповідно до ст. 35 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" позначення "фондова біржа" або таке, в якому міститься вислів "фондова біржа", може використовувати у своєму фірмовому найменуванні або рекламі тільки та організація, що створена в порядку, визначеному у ст. 34 цього Закону.

Право на фірмове найменування суб'єкта підприємницької діяльності є абсолютним, невідчужуваним, виключним правом юридичної особи, що у випадку його порушення підлягає захисту.

В українському законодавстві не міститься будь-яких спеціальних вимог щодо цілі діяльності суб'єкта підприємництва, що вказується в установчих документах. У деяких державах такі вимоги встановлено. Так, у Франції ціллю договору компанії є діяльність, якою хочуть займатися ЇЇ учасники. Ціль обов'язково вказується в статуті компанії і має бути:

• ясною — загальні і розпливчасті формулювання не допускаються. Приклад неприпустимого формулювання: "будь-які операції з купівлі-продажу";

• реальною — предмет торгівлі має бути реальним, щоб його можна було продати, купити, взяти в оренду тощо;

• законною — реальна діяльність підприємства не повинна порушувати суспільний порядок і моральність (контрабанда).

Якщо ці умови не дотримуються, то компанія вважатиметься анульованою (нереальна або незаконна ціль) або в статут потрібно буде внести деякі уточнення (малозрозуміла ціль).

У разі невідповідності статуту суб'єкта підприємництва вимогам чинного законодавства установчий документ визначається недійсним.

Деякі юридичні особи діють тільки на підставі статуту (наприклад, приватне підприємство, створене одним засновником). І Для інших юридичних осіб необхідні як статут, так і установчий І договір (наприклад, акціонерним товариствам, товариствам з обмеженою і додатковою відповідальністю). Третім — досить одного установчого договору (наприклад, повним і командитним товариствам).

Установчий договір використовується тоді, коли діяльність двох і більше фізичних та/або юридичних осіб спрямована на спеціальну ціль — створення нової юридичної особи, як правило суб'єкта підприємницької діяльності,

Оцінюючи нормативну базу цього договору, слід зазначити що установчий договір практично не регламентований законодавством України і тому потребує аналізу.

У Цивільному кодексі України не згадується і не вживається термін "установчий договір", не визначені його зміст виконання.

Установчий договір названо як необхідний установчий документ при створенні господарських товариств Законом України "Про господарські товариства". При цьому передбачені загальні вимоги до змісту установчих документів господарського товариства без визначення його особливостей в установчих договорах, і скупа регламентація змісту установчого договору міститься в ст. 26 цього Закону для акціонерного товариства: "Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що, підписалися на акції, і третіми особами". Спеціальні вимоги до змісту установчого договору сформульовані в Законі для повних і командитних товариств (ст. 67, 76 Закону "Про господарські товариства”).

Відповідно до її. З Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою, Кабінету Міністрів України рід 25.05.98 р, № 740, серед необхідних документів для реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи назване рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених їм органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у Випадках, передбачених законом.

Таким чином, установчий договір служить для визначення порядку й умов погодженої діяльності засновників.

Слід відрізняти установчий договір від звичайних цивільно-правових договорів, безліч яких укладають суб'єкти підприємницької діяльності. Основна відмінність установчого договору від цивільно-правових договорів, що діють у сфері підприємництва, полягає в тому, що установчий договір укладається з метою об'єднання його сторін (засновників) у певну організаційно-правову форму суб'єкта підприємництва, у той час як цивільно-правові договори спрямовані на опосередкування не організації, і реалізації підприємницької діяльності.

Існує різне розуміння установчого договору та його співвідношення зі статутом.

Іноді статут називають першим і основним договором товариства. Однак, по-перше, статут господарського товариства не є договором. По-друге, не можна один з установчих документів (статут) вважати основним і першим, так само як установчий договір не можна назвати другим і неосновним. По суті, першим не в розумінні значимості, а стосовно тимчасової послідовності впорядкування установчих документів є установчий договір. Жодний з установчих документів не можна визнати основним, оскільки обидва вони мають однакове значення для створення та організації діяльності суб'єкта підприємництва, значимість установчого договору визначається тим, що він необхідний при створенні юридичних осіб двома або більше засновниками.

Насамперед він використовується при створенні комерційних юридичних осіб, що ставлять своєю основною метою одержання прибутку. Наприклад, він необхідний при створенні господарських товариств, що володіють правами юридичної особи (акціонерних, товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю, повних і командитних товариств). Установчий договір потрібний і при створенні договірних господарських об'єднань (асоціацій і корпорацій), що засновуються комерційними юридичними особа­ми. Водночас не виключається можливість використання цього договору і при створенні некомерційних юридичних осіб. Однак слід зазначити, що установчий договір не потрібний при створенні приватного підприємства, оскільки його засновник — одна особа. Установчий договір — це засіб організації суб'єктами своєї підприємницької діяльності за допомогою угоди про узгоджені взаємні дії в управлінській і майновій сферах. Особливість установчого договору полягає в тому, що його регулятивні можливості державної реєстрації), так і після придбання нею статусу суб'єкта права в процесі функціонування. Він служить як підставою виникнення, та і регулятором взаємопогоджуваної і координаційної діяльності суб'єктів.

Таким чином, регулятивна роль установчого договору виявляється в координуючій ролі взаємного узгодження дій його учасників Тому для вибору найбільш прийнятного для сторін варіанта необхідно, щоб законодавство, визначаючи зміст установчого договору використовувало диспозитивні правила, даючи змогу учасникам виявляти ініціативу в деталізації договору. Водночас під час розробки установчого договору важливі виявлення і врахування інтересів усіх засновників, що стосуються взаємовідносин як між ними, так і з третіми особами. Отже, установчий договір є правовим засобом, що вводить нових суб'єктів у відносини в сфері підприємництва і регламентує взаємовідносини між засновниками юридичної особи.

У тих випадках, коли установчий договір необхідний, його роль як установчого документа суб'єкта підприємницької діяльності зможе бути подвійною. У деяких випадках законодавство визначає установчий договір як єдиний установчий документ новостворюваної юридичної особи (наприклад, повного і командитного товариства). Тоді в договорі мають зазначатися всі питання, що звичайно входять до змісту статуту, наприклад: найменування юридичної особи, місце його знаходження, ціль діяльні та інші реквізити, порядок формування майна і управління, ліквідації.

В інших випадках (їх більшість) закон вимагає двох установчих документів юридичної особи — не тільки установчого договору, а й статуту (наприклад, при створенні акціонерного товариства, товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю, асоціації корпорацій). Необхідно підкреслити, що це самостійні документи і не можна розцінювати статут як частину договору або навпаки.

У таких випадках цілком виправдано, що зміст одного з двох установчих документів може частково дублювати зміст іншого. Звичайно, наприклад, як у статуті, так і в установчому договорі визначається порядок розподілу між учасниками прибутків і збитків, управління діяльністю створеної ними юридичної особи, виходу засновників із його складу. Водночас вважаємо помилковим прагнення цілком продублювати зміст статуту . та установчого договору буває у практиці, коли установчий договір виявляється зразковою "копією" статуту (із незначними відступами).

При визначенні "центра ваги" у розподілі питань, що стосуються змісту установчого договору і статуту, вважаємо за доцільне виходити з такого. У статуті мають бути відображені передусім положення, що стосуються юридичного статусу створюваної юридичної особи: її найменування, мета діяльності, склад і компетенція органів, а також інші відомості, передбачені законодавством. В установчому договорі необхідно насамперед визначити конкретні обов'язки засновників і порядок їх спільної діяльності щодо створення юридичної особи, умови передачі в її власність їхнього майна та участі в його діяльності, умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників Із її складу. Отже, в установчому договорі мають бути визначені основні положення про взаємовідносини учасників (засновників) і виражена добровільна згода, волевиявлення засновників на створення суб'єкта підприємницької діяльності.

Таким чином, можливе часткове “перекривання” змісту статуту та установчого договору, але не більше того. Це не повинно переходити в копіювання одним документом іншого, адже немає потреби у створенні двох самостійних установчих документів, що, однак, у переважній більшості ідентичні за своїм змістом. Зміст установчого договору має бути більш лаконічним, ніж це нині прийнято у практиці, коли в зміст установчого договору намагаються вмістити всі ті положення, що є в статуті, і при цьому між ними по суті немає ніякої різниці, крім, мабуть, їх найменувань, початкових та заключних положень.

У тексті установчого договору зустрічаються три різних поняття, що необхідно розрізняти: "учасники установчого договору", "засновники" і "учасники створюваної юридичної особи". Перші два поняття Ідентичні, тому що засновники і є учасниками, тобто сторонами установчого договору, але їх не слід ототожнювати з учасниками юридичної особи, оскільки вени не завжди збігаються. Зрозуміло, що засновники, наприклад, господарського товариства з моменту державної реєстрації стають його учасниками. Однак засновниками не є ті учасники, що ввійшли до складу товариства після його реєстрації, оскільки вони не брали участь у його створенні.