Тема 12 Соціально-психологічні аспекти національного виховання в українській сім’ї

1. Суть, зміст, форми і методи національного виховання.

2. Цивілізована національна ідея — духовна першооснова національного вихован­ня.

3. Роль народної педагогіки етносів у національному вихованні молоді.

1.Суть, зміст, форми і методи національного виховання

Нова соціальна ситуація потребує переосмислення мети виховання, провідних теоретико-методологічних принципів, змісту, форм ор­ганізації, критеріїв ефективності.

Кілька століть традиційна система виховання, яка склалася у етносів України історично піддавалася руйнації, зазнавала різних деформацій.

До часу становлення суверенної Української держави національна система виховання в Україні, не була предметом спеціального дослі­дження.

Перебування України у колоніальній залежності, яка супроводжува­лася різноманітними заборонами усього національного (мови, культури, традицій, віри, історії та ін.), призвело до масового національного нігі­лізму, що у свою чергу породило масову бездуховність, аморальність.

Визначення головної мети національного виховання, його принци­пів і основних напрямів, а також форм, засобів і методів його здійснення потребує досить чіткого уявлення про особливості національних і со­ціальних рис українського народу, шляхи й розвиток менталітету укра­їнського етносу. Українське національне виховання завжди ґрунтувалося на християнських засадах, а тому церква і релігія відігравали тут важливу роль. Відвідування церкви, святкування релігійних свят вважалися мо­ральним обов’язком християнина. У духовному житті громади і сім’ї, у церковних відправах, храмах, у релігійних дійствах, шлюбах, похоронах тощо, брали участь діти та підлітки. Формувалося шанобливе ставлення до християнських цінностей.

Українське виховання характеризувалося глибоким демократизмом і увагою до особи виховання. Про демократизм українського виховання та освіти свідчить той факт, що в козацькі часи школи в Україні були під захистом козацьких військових сил та під опікою громади. Виховання в козацьких школах забезпечувало такі умови, за яких вихованець міг би виробити гуманістичний світогляд, пройнятись любов’ю до України, по­шаною до громади. Він ніколи не зазнавав такого авторитарного тиску, яким характеризувалася школа європейського середньовіччя і який за­стосовується в наших школах досі. Цей феномен духу української школи втілений у відомій Конституції Пилипа Орлика.

Традиційно українське виховання пов’язане з його гуманістичним спрямуванням. Гуманізмом пройняте «Повчання Володимира Монома- ха»: «Милостиню творіть неоскудну, бо це є початок всякого добра... Більше ж за все убогих не забувайте, але, оскільки зможете, по силі своїй, годуйте їх, подавайте милостиню сироті, і вдовицю виправдовуйте самі, і не дозволяйте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте...». І далі: «Хворого навістіть, вслід за померлим ідіть, бо всі ми є смертні, і людини не проминіть, не привітавши, добре слово скажіть їй».

Українська національна традиція завжди орієнтувалась на вихован­ня як на розвиток душі дитини. Український народ приділяв важливу увагу тіло вихованню. Запорізька Січ була колискою і духовного, і фі­зичного становлення оборонця Батьківщини. Сам вступ до неї і життя на Січі висували до юнака високі вимоги, і до цього він змалку готу­вався; вчився стріляти, їздити на коні, користуватися шаблею. А відтак мусив бути чесним, вміти поводитись в товаристві, грати на музичному інструменті. Відомо, що деякі високопоставлені сановники Європи іноді посилали своїх дітей на Січ з метою їх загартування — тілесного і духов­ного. І якщо Україну називали Козацькою країною (Славією), то саму Запорозьку Січ часто порівнювали зі Спартою.

З поняттям «тіловиховання» пов’язувалися також знання народної медицини, характерне для наших предків довголіття. Український народ завжди вирізнявся працьовитістю, бо сам землеробський спосіб життя спонукав до того, аби діти рано залучалися до праці. Наші предки не знали рабства, а тому в них формувалася повага до вільної праці, у сві­домості українця працьовитість протиставлялася лінощам, злодійству, пияцтву, лукавству, жадібності. Ще Володимир Мономах писав: «Лінощі мати всьому: що людина вміє, те забуде, а чого не вміє, того не на­вчиться; поступаючи добре, не смійте лінитися ні на що добре... хай не застане вас сонце в постелі».

Для українського виховання характерним є прагнення до соціальної гармонії. Наші предки жили в злагоді з природою і відчували себе її частиною. З далеких часів бере свій початок любов українця до Матері- Природи, звідсіля йде глибокий висновок В.Вернадського про те, що людина — не цар і не раб природи. Вона саме її частина. Слід зауважити, що традиції українського виховання завжди піддавалися варварському плюндруванню нашими «завойовниками — покровителями», проте вони трималися: утверджувалися ідеалами віри у справедливість, мудрість, волю.

Вічно живим оберегом наших виховних традицій була українська сім’я, передусім селянська, саме завдяки їй протягом довгих років ли­холіть зберігалось національне обличчя народу, утверджувалися сімейні цінності. Своєрідність сучасного розвитку України характеризується від­родженням споконвічних надбань нашої минувшини, бо лише загли­блюючись в історію рідною народу, долаючи історичне безпам’ятство, ми зможемо відновити національну гідність українців та інших етносів, що проживають в Україні, сформувати у них національну гордість, па­тріотизм та повагу до Батьківщини.

Основні завдання, які стоять перед фахівцями, що досліджують та вивчають проблеми психології національного виховання сьогодні, такі:

1. Розробка теоретичних та методологічних положень з проблем національного виховання, адекватних вимогам національної школи та відповідних інституцій Української держави на сучасному етапі.

2. Переосмислення мети виховання, форм організації відповідно до потреб часу та завдань суверенної України.

3. Створення цілісної системи національного виховання, яка являє собою логічний взаємозв’язок між національною культурою, мовою, на­укою, освітою, традиціями, вірою.

4. Обґрунтування необхідності введення у зміст виховання наці­онального компонента, тісно пов’язуючи його із загальнолюдськими цінностями, тобто засвоєння цінностей рідного народу та культурних надбань інших народів.

5. Розкриття механізмів передачі етнокультурних традицій у процесі виховання молоді.

Слід мати на увазі, що протягом довгого часу, особливо останніх десятиліть, політика у сфері виховання зводилась до того, щоб розмити національну свідомість, зруйнувати все українське. Головне зусилля було спрямоване на знищення національно-специфічного в освіті. Націо­нальна система нехтувалася, заборонялася, була витіснена з державних інституцій, продовжувала залишатися у штучно звуженому просторі, переважно у родинному вихованні, і то не в усіх сім’ях.