opr07BMC

сті. Автор перероблює життєвий матеріал в образи, створюючи нову реальність – художній світ. Остання сфера діяльності творця – обробка будівельного матеріалу, з якого твориться образ. Творення скульптури, малюнка, поеми, симфонії – це завжди перетворення мармури, фарби, слова тощо. Всі ці плани мистецтва як діяльності в сукупності і створюють естетичну функцію. Так, ісландський народ в героїчну пору визвольної війни створив саги, в яких жили і діяли мужні, сильні герої – велетні. В сагах народ здійснив свої сподівання, створюючи свій художній світ, несхожий на навколишньою дійсністю. Саги сформували духовне обличчя народу і без них зараз неможливо зрозуміти внутрішнє життя та національний характер сучасного ісландця. Цим і займається естетична функція: пробуджує в людині чуйність, формує естетичні ідеали особи. Мистецтво створює естетичні норми, щоб перетворений світ привести до відповідності його з ідеалами. Естетичний вплив мистецтва особисто відчутний в перехідні епохи історії.

Ще в давнину було знайоме значення естетичної функції мистецтва. Індійський поет Калідаса (прибл. V ст.) виділяв чотири найважливіше цілі мистецтва: визвати захоплення богів; творити образи, які взяти із навколишнього світу про життя людини; доставляти безліч високих задоволень за допомогою естетичних почуттів і комізму, кохання, жалю, страху, жаху тощо; служити джерелом загальної насолоди, радощі, щастя та всього гарного. Наводячи цей вислів Калідаса, сучасний індійський вчений В. Бахадур відмічає, що головна мета мистецтва – це “облагораживающее влияние на духовную жизнь человека... чтобы вдохновлять, очищать и облагораживать; искусство должно быть прекрасным”.

Мистецтво відточує наше естетичні смаки. Виготовлюючи навіть чисто утилітарні предмети (стол, стілець та ін.) людина турбується про користь, зручність та красу.

7. Виховна функція (формування цілісності особи). Мистецтво формує почуття та думки людини. Якщо

виховна дія інших форм суспільної свідомості має приватний характер: мораль формує моральні норми, політика – політичні погляди, філософія – світогляд, наука готує із людини фахівця, то мистецтво діє комплексно. Мистецтво формує цілісність особи.

31

Про очищений (катартичний) ефект мистецтва говорили ще в Стародавньої Греції. Аристотель розробив та ввів в

естетику категорію катарсиса – очищення за допомогою “подібних афектів” (почуттів). Показ героя, який пройшов через важке випробування (мистецтво примушує людину, сопереживати йому), змушує людину очищати їх внутрішній світ. Але навіщо необхідна “подоба” почуттів для очищення души? Діамант шліфується тільки діамантом, а дух людини – тільки високим, освяченим естетичним ідеалом прояви людського духу.

Катартично-компенсаторна функція мистецтва має три основних аспекта: 1) гедоністично-ігровий, розважальний; 2) компенсаторний; 3) катартичний. Мистецтво своєю гармонією впливає на внутрішню гармонію особи, сприяє збереженню та відновленню психологічної рівноваги. Катартична та компенсаторна функції є важливими аспектами виховальноформуючого впливу мистецтва на особу.

Кажучи словами О. Пушкіна: “Мистецтво дозволяє пережити багато чужих життів як своє особисте, привласнити його, зробити його фактом свого життя, елементом своєї біографії. В цьому джерело впливу мистецтва на людину”.

Мистецтво існує в конкретних своїх видах: літературі, театрі, графіці, живопису, скульптурі, хореографії, музиці, архітектурі, декоративному мистецтві, цирку, художньої фотографії, кіно, телебаченні. Причина розподілу на види – багатство суспільної практики людині в сфері духовного опанування світу. Отже, вид мистецтва – це певна його область, яка відрізняється потому яки сторони життя воно переважно відтворює; специфічне по засобу задоволення естетичних потреб, по матеріалу, по законам творення художнього образу. Види мистецтва різняться по засобам творення дійсності, а також по специфічним матеріальним засобам творення образу. Кожний з них має свої особисті жанри (внутрішні різновиди).

Види мистецтва поділяються на:

1.образотворчі (відображають дійсність в її формах – живопис, скульптура тощо) та необразотворчі (виражають стан творца – музика, хореографія тощо);

2.просторові або пластичні (архітектура, декоративне мистецтво, живопис, графіка, художня фотографія), для яких просторові забудови є істотними в розкритті образу; часові

32

(музика, література), де переважне значення набирають розгорнуті в часі композиції; просторово-часові (хореографія, кіно, театр, телебачення, мистецтво естради, цирку), які називають синтетичними або видовищними;

3.по характеру естетичного впливу мистецтво підрозділяється на зорове та слухове;

4.по засобу практичного засвоєння художнього матеріалу мистецтво підрозділяється на те, яке використовує природні матеріали, звук, слово та мистецтво, яке використовує людське тіло (театр, кіно, цирк).

Художній напрям – це система концептуальних ідей про світ та людину й стилістичні особливості упорядкованих для цілого історичного періоду, які змінюються разом зі зміною історичної дійсності. Стилістичні особливості – це не тільки зовнішня форма предмета, а й характер його матеріального та духовного функціонювання у середині одного напряму, інакше кажучи, стиль виявляє функціональні особливості предмета або явища. Тому:

1.стиль – фактор творчого процесу, єднає його та напра-

вляє в єдину течію, орієнтує творця на його відношення до світу;

2.стиль – фактор розвитку мистецтва, орієнтує творца на відношення до художнього процесу;

3.стиль – фактор соціального буття витвору, здійснення орієнтації творца по відношенню до суспільства;

4.стиль – фактор художнього діяння мистецтва. Художній стиль – сфера оперативного діяння мистецт-

ва на свідомость людини. Стиль швидко повідомляє про цілісну якість твору. Тільки іноді прочитана перша строка поеми і стиль твора вже знайомий, і ми вже знаємо – треба читати до кінця (або вже знаємо чим він закінчується).

В історії культури спочатку складались тематичні та національні спільності, які обумовлені єдністю історичної долі народу, схожістю їх історичного досвіду, який потім впливає на цінностей та сенсів стиль (т.б. національний стиль), який знаходиться на певному етапі історичного та художньо-культурного розвитку. Це стиль французького класицизму або українського (“віденського”) бароко. На цьому рівні стилістична спільність може сужатися до одного виду мистецтва (наприклад, український критичний реалізм в літературі) і навіть до одного жанру (наприклад, стиль фламан-

33

ського портрету). Існують і різновиди стилів в художньому напрямку. Стилістична спільність художніх напрямів “пульсірує”: то розширяється (наприклад, класицизм накладає печатку на паркову культуру, етикет, моду тощо), то звужується конкретизується в різних школах та течиях. Тоді стиль напряму доповнюється ще одним рівнем спільності – стилем течії. Виходить індивідуальний стиль творця відображає тип його художнього мислення. Як тільки людина історична сформувалась в особу (стала самосвідомою), то вона починає формувати індивідуальний стиль. Російський поет О. Блок писав: “Стиль кожного письменника так тісно пов’язаний зі змістом його души, що досвідчений погляд може побачити душу по стилю...”.

Існує історичне більш ширше стилістичне спілкування

– стиль епохи. Він виражає стильові багатства художніх явищ даної епохи навіть тоді, коли вони належать до стильових протилежних художніх напрямів.

** *

**

Серед умов успішної розбудови державності України, її духовного відродження важливе місце належить вивченню історії національної культури.

Посилення уваги до проблем розвитку української культури нині супроводжується розширенням наукових досліджень, підготовкою фундаментальних праць, монографій, з’ясуванням нових фактів і, як наслідок, впровадженням нових курсів лекцій.

Особлива увага в курсі української культури присвячена культурі Київської Русі та козацької доби. Відомо, що саме тоді і було закладено основи національної свідомості, які в наш час є фундаментом національного і культурного відродження України. Широко розкривається історія розвитку української культури XVIII – початку ХХ століть. Це період титанічної боротьби за збереження й збагачення української культури, досягнення цього періоду, як відомо, стали вагомим внеском у розвиток світової культури.

Завершується курс розглядом стану України сучасної доби, шляхів і проблем духовного відродження, детальним аналізом державної політики у галузі культури, пошуків най-

34

більш ефективних моделей її реформування і подальшого розвитку.

Як свідчать дослідження науковців ХХ ст., знання історії і теорії культури має не тільки виховне, а й надзвичайно важливе політичне значення. У зв’язку з цим важливо привертати увагу насамперед до оціночної та інформаційної функцій знань історії національної та світової культури.

Кожна освічена людина, громадянин держави повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти відрізняти усталені, чи нові, життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати на цей розвиток. Це по– перше.

По-друге , знання історії культури дає змогу оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів світу. Діяльність, спрямована на відродження і розвиток національної культури, самосвідомість, посилена увага до власного менталітету, звеличення культурних надбань свого народу часом призводить до певної замкненості національної культури, ізолювання від світових культуротворчих процесів.

І по-третє, політики досить часто використовують посилення на “культурний фактор” для виправдання загарбання чужих земель і багатств, поневолення інших народів. Як не раз в історії ще з часів античності при цьому просторікують про “цивілізованість” свого народу і “варварство” народу, проти якого здійснено агресію. До такої демагогії вдавалися і поневолювачі українського народу. Тому українські історики, культурологи з давніх часів дбали і мусять завжди дбати про пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність культури українського народу, вагомість її внеску в розвиток світової культури.

Вивчення і ґрунтовне знання культури українського народу – одна з найважливіших складових формування наукового світогляду студентської молоді, високого рівня культури особистості, виховання високих моральних якостей громадянина України, поваги і любові до своєї Батьківщини, готовності до захисту і примноження її матеріальних і духовних цінностей.

35

РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

1.Культура первісного суспільства:

–деякі аспекти розвитку первісної культури;

–міфологія і її місце в первісній культурі;

–прислів’я, приказки, загадки; зародки мистецтва.

2.Стародавня культура східних слов’ян:

–джерела вивчення культури стародавніх слов’ян;

–основні етапи розвитку стародавньої культури предслов’янського населення.

3.Культура ранніх цивілізацій:

–художня культура Передньої Азії;

–культура Стародавнього Єгипту.

Джерелом вивчення духовного життя наших первісних предків є легенди і міфи, які дійшли до нас, звичаї і забобони, які збереглися, прислів’я, приказки, загадки, інші види фольклору, наскельний живопис, відкритий у ХХ ст., а також спосіб життя окремих племен, не займаних цивілізацією й досі.

Первіснообщинний лад (період від появи перших людей – пітекантропів до виникнення класового суспільства) має своєю головною структурною віссю кровно-родинні відносини (племена, роди). І світ, який оточує людину – небо, земля, сонце, дерева, води, тварини, – в її уявленні (за О. Лосевим) – теж одна велика община, зв’язана родинними відносинами. Світ – наче родина, подвір’я. Тому провідна ідея первісної свідомості така: дійсність – живий організм, а людина

– частка його. Світ у цілому і все, що його населяє, відповідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що і рід людський.

І хоча синкретизм свідомості (невиділення прекрасного і потворного , істинного і фальшивого, добра і зла), властивий членові первісної людської зграї, з розквітом родового ладу і психофізичного розвитку самої людини буде подоланий, мислення ще довго залишатиметься конкретним, спиратиметься тільки на набутий родом досвід. У записках М. Ми- клухо-Маклая є розповідь про те, як тубільці, котрі зустріли його, побачили в ньому прибульця з Місяця (хоч він їх запевняв, що є жителем Землі), бо нездатні були вийти із своїх світоглядних координат.

36

Одухотворення природи, анімізм (від лат. anima – душа, дух) означав віру в існування душ і духів, які панують над предметами та явищами світу. На думку людини епохи дикості, вода у ріках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею духа. При цьому водяні або лісові духи первісної міфології були духами, здатними впливати не тільки на життя водойм та дібров, а й приязно чи вороже становитися до людини. Тимто людина і намагалась улестити їх жертвою. У перуанців, приміром, зберігся звичай, прийшовши на беріг ріки, випити ковток води, зачерпнутий рукою, і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий вилов. На півдні Африки тубільці приносять у жертву духові ріки під час посухи свійських тварин. У ХІХ столітті остяки, які населяли береги Обі, коли не ловилася риба, кидали у річкові хвилі оленя з прив’язаним на шиї каменем. Ці забобони залишились і в новітні часи: коли якийсь німецький землевласник насмілився збудувати млин і тим самим збезчестити “священні води”, на довгі роки “наставили погані часи”, аж поки селяни не спалювали дощенту кляту споруду.

Повір’я та обряди найнижчої варварської культури зберігали свій вплив і в античні часи: на Олімпі в чертогах Зевса збиралися всі водяні божества, крім Океану; навіть німфи, які живуть у гаях біля витоків річок і на зелених луках, дістали місце серед олімпійців. І хоча з розвитком християнства в Європі було накладено заборону на обожнення джерел та офірування їм, усталене вшанування залишалось, і під прикриттям християнства поклоніння воді зберіглося до наших днів. Є, наприклад, повір’я: якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці, кілька крапель на землю, позбуваючись якогось духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або ввійде у тіло того, хто вип’є з відра.

На довгі століття вже цивілізованого світу зберігся звичай жертвопринесення при закладанні будинків. Думка, ніби церква, стіна або міст потребують людської крові або замурованої жертви для міцності фундаменту, була дуже поширена в європейських легендах про замок Лібенштейн, при споруджені якого купили за великі гроші у матері дитину і замурували.

37

Згодом людські жертви почали заміняти іншими. У сучасній Греції очевидним реліктом таких поглядів є повір’я: перший, хто пройде повз нову споруду після того, як покладено камінь, помре протягом того ж року. Мулярі замість людської жертви забивають на першому камені ягня або чорного півня. Сучасне німецьке народне повір’я говорить, що перед тим, як увійти в новий дім, треба пустити туди кішку або собаку.

Не можна не згадати і духів дерев та дібров, нерозривно зв’язаних з первісною анімістичною теорією природи. У дереві часом бачать свідому істоту і тому вклоняються йому. В основі вірувань деяких малайських племен на острові Суматра лежить думка, що часом старі дерева – це помешкання або, вірніше, матеріальна оболонка лісових духів. У Південній Азії приносять дереву пироги і рис, улещуючи дерево, з якого хочуть будувати човен. У Росії лісовика вважали покровителем птахів і звірів. Це він начебто переганяв полівок і вивірок з одного лісу в інший, коли люди спостерігали їх міграції.

Отже, душа є у всього сущого, думали люди. А дух може існувати і сам по собі, поза якою іншою сутністю: річчю, звіром, людиною, вітром, грозою, травою. Дух має необмежену сфері дії, він може тимчасово вселятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, непритомність, а також чхання і позіхання первісні люди пояснювали існуванням у людині духу, здатного час від часу залишати тіло. Цікаво, що чхання у всіх народів породило своєрідний звичай реагування. Так, у зулусів воно нагадує, що дух предків з ними. Негри Старого Калабару, коли дитина чхнула, примовляють: “Геть від тебе!”, а самоанці: “Живи довго!”. У Новій Зеландії було закляття при чханні для запобігання злу. Отже, чхання у всіх народів зв’язується з присутністю духу. Та й позіхання – теж, про що свідчить приповідка: “Не розчиняй своїх уст сатані!” Християни не випадково хрестять рот при позіханні: аби недобре не влізло через рота.

З вірою в духів зв’язані поширені у всіх народів обряди вшанування небіжчиків. Анімізм проявляється у культі предків, у первісних обрядах похорону. За віруваннями первісних людей, душа, або дух, який залишав після смерті, волів на власний розсуд зоставатися біля могили, мандрувати по землі, ширяти в повітрі чи відлітати у справжню оселю

38

духів – загробний світ. Людям замало переконання, що смерть повертає душу до вільного і діяльного існування, вони жадають допомогти природі і вбивають людей, щоб визволити їхні душі для служіння духам. Так виник один з найпоширеніших і найжорстокіших анімістичних обрядів – поховальні людські жертвопринесення на користь померлого: коли вмирав можновладець і душа його, згідно з первісною філософією, відлітала, душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана, щоб продовжити служіння йому у потойбічному житті.

Видатний дослідник первісної культури Е. Тейлор вважав, що “пити за здоров’я” сягає до звичаїв правити узливання на урочистостях на честь богів і померлих.

Так само серйозно дикун ставився до душ тварин. Він приносив тваринам дарунки і вибачався перед ними, коли мав їх забивати або полювати на них. Північноамериканський індіанець, наприклад, розмовляв з конем, як з розумною істотою. Дехто з них не чіпав гримучої змії, побоюючись помсти її духа.

Примітивні суспільства, як бачимо, не робили принципової різниці між людиною і твариною. Тому ж бо первісній людині була притаманна віра у переселення душ і впевність у тому, що душа тварини могла жити колись у людській істоті, а отже, тварина, можливо, - предок або улюблений друг. А гренландці, наприклад, думали, що душу хворої людини чаклун може замінити свіжою, здоровою душею зайця, оленя або дитини.

На нижчих ступенях культури ідея кровнородинних зв’язків дістає відображення у тотемізмі - ототожненні роду з твариною, від якої рід походить. Соціальне життя здебільшого визначалося тотемістичними уявленнями. Плем’я поділялося на клани, члени яких були зв’язані між собою ім’ям якоїсь тварини, рослини або предмета, але найчастіше тварини (всі з “роду жаби” – родичі). Вони не тільки називають себе цим ім’ям, а й ведуть від даної тварини свій містичний родовід. Ці тотемні клани були екзогамними, тобто шлюби між членами одного клану були заборонені. Людина не їла м’яса своєї тотемної тварини і не носила її шкури, а якщо змушена була вбивати лева, наприклад, для самозахисту, то завжди просила в нього вибачення і правила обряд очищення після такого святотатства.

39

З належністю до певного роду були зв’язані і деякі табу - заборони, які не підлягали ні сумніву, ні осмисленню. Вони регулювали зовнішні ознаки члена роду (амулет, забарвлення), забороняли певну їжу тощо.

Якщо світ одухотворений і все в ньому живе, то, природно, впливати на нього можна чаклуванням, чародійством, волхвуванням. Так виникає магія. Це віра у способи, з допомогою яких можна на відстані впливати на людину, діючи на її речі. Деякі первісні народи живуть у смертельному страху перед цим підступним мистецтвом. Вони старанно стежать, щоб їхні нігті, волосся, недоїдки не потратили у руки ворога. Чаклуни негрів можуть ворожити по брудній одежі або шапці відсутньої людини.

Чаклунських мистецтв, що ґрунтуються на простому аналогічному або символічному зв’язку, було у стародавнього людства безліч. В основі магічних прийомів лежало уявлення про те, що певні дії викликають подібні до них наслідки, а саме: поливання водою з глечика – дощ, удар списом по зображенню тварини – добре полювання, а ворога – його загибель.

Пояснення подій тут – з позицій первісної людини – логічне: якщо на когось упало дерево, то його хтось “наслав”! Дикун відтворює стан дитячого розуму. Дикий тубілець Бразилії ладен укусити камінь, об який спіткнувся, чи стрілу, яка його поранила. Якщо людина падала з дерева, то родичі рубали дерево на тріски. Дух такого судочинства проявляється у давньому англійському законі, за яким не тільки тварина, яка вбила людину, а й колесо, що переїхало через неї, або дерево, яке вбило її при падінні, “віддаються Богові”, тобто конфіскуються і продаються на користь бідних.

Незмінний елемент дикунського побуту – чаклунство, хоча віра у чаклунство душила громадську думку і в ХІІІХVІІ ст.н.е. Зулус жує шматок дерева, щоб цією символічною дією зм’якшити серце людини, у якої має придбати биків, або серце жінки, з якою він хоче взяти шлюб. Житель Східної Африки зав’язує у вузлик могильний прах, кров і кістки, щоб цим звести в могилу ворога.

На тій самі закономірності, що зв’язує різні речі простим аналогічним або символічним зв’язком, ґрунтуються мистецтво ворожіння і віщування на підставі зустрічей з тваринами, тлумачення снів, гаруспікапія (ворожіння на нутро-

40