4.3. Етика Нового часу.

Новий час – це час грандіозних суспільних перетворень, які відбувалися на тлі десакрализации суспільного й особистого життя, переорієнтації цінностей з релігійних, потойбічних - на земні, людські. Найважливішою тенденцією цієї епохи було бажання вилучити моральність на землю, зв'язати її з умовами реального життя, знайти пояснення кризових явищ у моральному житті не діями абсолютних детермінант, таких як споконвічноа гріховність людини, а проблемами й подіями реального життя. Етика Нового часу відмовляється від ідеї надприродного джерела моралі, а апелює до емпірії, почуттєво сприйманих явищ суспільного й особистого життя, а також шукає раціонального обґрунтування на принципах розуму.

Методологічні принципи до створення нової етики були закладені в роботах родоначальників філософії Нового часу Ф. Бекона, Р. Декарта, Б. Спинози, Т. Гоббса. Англійський філософ Ф. Бекон ( 1561-1626 рр.) мету етики, як і всякої науки, бачить «у виявленні в них корисного й дійсного». Він підрозділяє її на два навчання – про ідеал (або образ блага) і про керування душею і її виховання. Ф. Бекон не писав спеціальних етичних трудів, і тому його внесок у розвиток етики пов'язаний із уведенням їм у філософію принципу емпіризму, що згодом послужив основою для розробки етичних ідей Т. Гоббса.

Т. Гоббс (1588– 1679 рр.) закладає основи натуралізму в етиці (4.4.), натуралістичної етики. Моральність у нього – це складна конструкція, виведена з єдиної підстави – людської природи. Людська природа розуміється Гоббсом як сума людських сил і здатностей, даних людині від природи. Природні схильності людини проявляються в його прагненні до задоволення.

(4.4.) Натуралізм в етиці – (від лат.«натура» - природа), етичний світогляд, згідно з яким природа людини виступає єдиним універсальним принципом обґрунтування моральності.

У природньому стані це прагнення реалізується в боротьбі за володіння життєвими благами. У результаті виникає стан «війни всіх проти всіх». «Поняття правильного й неправильного, слушного й несправедливого не мають тут місця». Природній стан унеможливлює збереження життя протягом тривалого часу. Прагнення до самозбереження, що є перший закон природи й веління природнього розуму – «шукати мир усюди, де його можна досягти» – спонукають шукати угоди між людьми на основі відмови від частини своїх претензій і взаємного визнання рівності прав.

Звідси випливає інший природній закон, сформульований Гоббсом: «Людина повинна задовольняти таким чином волю стосовно інших людей, яку він допустив би стосовно себе». Це відповідає «золотому правилу моральності», яке проповідувалося із прадавніх часів і в найбільш завершеному вигляді сформульовано в Євангелії: 

Т. Гоббс є прихильником договірної концепції моралі, що пов'язана з теорією суспільного договору. Суспільний договір, що регулює відносини між людьми, виникає на основі загальної угоди. Таким чином, мораль по Гоббсу має договірне походження. Гарантом дотримання договору, а також і моралі, є виникнення на основі угоди держави. По Гоббсу, моралі не може бути поза державою. Держава дозволяє додати поняттям добра й зла, справедливості й несправедливості загальнозначущий характер. Вона встановлює єдині для всіх закони, уводить усі інтереси й прагнення людей у певні рамки й границі, що найкраще відповідають їхньому спільному інтересу в підтримці миру й самозбереження. Тому, Гоббс вважає, що «усе встановлене законом, слід вважати добром, а все заборонене – злом».

Установлюючи відповідальність держави за регулювання морального життя, Гоббс разом з тим зазначає, що ті, хто управляє державою, повинні пам'ятати, що держава встановлюється не заради себе самого, але заради громадян. Тому державні закони повинні відповідати природній справедливості й природньому праву, тобто захищати й гарантувати рівність прав громадян на життя, майно, вільне заняття прибутковим підприємництвом, що не порушують права інших громадян. Звідси випливає, що в устрої держави і його законів повинен міститися вищий, природній і моральний закон, те, заради чого люди й об'єдналися в державу – це цивільний добробут, благополуччя народу.

Спробу розробки нової етики на основі раціоналізму почав Б. Спиноза(1632– 1677 рр.). Його головна праця «Етика» написана на основі геометричного методу з аксіомами, теоремами, доказами й висновками. Спиноза створює етику особистості, але не особистості, яка прагне затвердити себе у своїй одиничності, максимально ізолюючись від світу, або підкоряючи його своїй волі, а відповідно до пантеїстичних установок особистості, що збігається у своїй могутності зі світом і Богом. Головний принцип етики Спинозы – принцип волі людини, що розуміється як звільнення від влади афектів, пасивно-страждальних станів, здатність бути причиною самого себе. Це досягається через пізнання, що становить сутність і могутність людської душі, а саме через вищий спосіб пізнання – інтелектуальну інтуїцію. Стан душі – щиросердечне задоволення виникає внаслідок споглядального (інтуїтивного) пізнання Бога, або Природи. Таким чином, за Спинозою, інтелектуальна любов до Бога і є Блаженство. «Блаженство це не нагорода за чесноту, але сама чеснота», – затверджує Спиноза.

Етичне вчення Гоббса одержало своє продовження й розвиток у творчості французьких матеріалістів XVIII вв. Д. Дідро (1713– 1784 рр.), К.А. Гельвеция (1715– 1771 рр.), П.А. Гольбаха (1723– 1784 рр.),  Ж. Ламетри (1709– 1751 рр.). Вихідний пункт їх етичного навчання – природний індивід. Природа визначає поведінку людини й підкоряє його своєї закономірності через його природні потреби. Змістом усіх потреб є прагнення до задоволення й відмова від страждання. На цій основі виростають усі інші бажання, страсті й почуття людей, які визначають їхню поведінку й діяльність.

Концепція природної людини обґрунтувала гедоністичну спрямованість їх етики. Основою й істиною людської моральності, на думку матеріалістів XVIII в., є прагнення на щастя. Людина завжди й усюди прагне до щастя. Це безпосередньо випливає з його природи. Щастя ж є не що інше, як тривале, стійке задоволення.

Істотним моментом теорії моральності французьких матеріалістів є пропагування принципу «насолоди». На противагу аскетичної проповіді релігійної моралі матеріалісти XVIII в. призивають до почуттєвих задоволень. Вони вважають, що безглуздо боротися проти природи. У задоволенні потреб, у насолоді полягає сенс існування. Однак французькі матеріалісти не виправдовували розбещеності й розпусти. Вони воліли говорити про насолоду «як прекрасної суміші мудрості й божевілля, що, підсилюючи взаємно один одного, роблять життя більш приємним й, я б сказав, більш гострим» (Ламетри).

Основним принципом етичного навчання французьких матеріалістів XVIII в. є принцип корисності, або інтересу. Прагнення до користі, особистої або суспільної, становить загальний закон усього морального й суспільного життя людства. Усі люди підлеглі цього закону, а освічена людина повинна керуватися ним свідомо, зробити його основою своєї моралі. «Якщо фізичний світ підлеглий закону руху, то світ духовний не меньш підлеглий закону інтересу», – стверджував Гельвеций. Усі речі, явища, відносини, установи та ін. повинні оцінюватися людьми з погляду особистої й суспільної користі. Користь – це той компас, що ним повинна керуватися кожна людина на своєму життєвому шляху.

Відмінною рисою етичного навчання французьких матеріалістів стала постановка проблеми співвідношення суспільної користі й егоїстичних прагнень окремої людини як дійсного об'єкта моральної регуляції або, інакше кажучи, проблема співвідношення часних і спільних інтересів. Французькі матеріалісти вирішують цю проблему з позицій теорії «розумного егоїзму».

Щастя суспільства, вважали французькі матеріалісти, може бути побудоване тільки на твердому фундаменті щастя кожної людини, воно полягає в постійної можливості задовольняти його потреби. Однак люди живуть не ізольовано, і щастя кожної людини залежить від щастя або нещастя іншого. Тому в кожному колективі, як і в суспільстві в цілому, інтерес кожної людини пов'язаний із загальним інтересом. Характер цього відношення залежить, по-перше, від того, як улаштовано суспільство, по-друге, від ступеня освіти людей, від характеру їх сприйняття.

У добре організованому суспільстві, за умови правильної системі виховання щастя окремих громадян повинне бути тісно зв'язане із щастям усього суспільства. Для цього потрібно влаштувати життя таким чином, щоб спільні інтереси безпосередньо випливали із сукупності приватних інтересів, щоб людина наочно бачила зв'язок його власного благополуччя із благополуччям усього суспільства. Звідси французькі матеріалісти роблять висновок, що наука про моральність повинна стати наукою про законодавство, тому що «реформу вдачі слід почати з реформи законів», зі створення таких законів, що з'єднували б суспільний і приватний інтерес, внаслідок чого людям просто було б вигідно бути моральними.

Таким чином, тут етика звертається безпосередньо до моральної свідомості індивіда з рекомендацією бути «гарним» - за рахунок пошуку й цілеспрямованого впливу на фактори, що детермінують моральність, і в цьому випадку – на законодавство.

Але все-таки вирішальне значення в справі гармонічної облаштованості суспільства французькі матеріалісти відводили не суспільним реформам, а дії освіченої особистості. Якщо всі люди виходять із особистих інтересів, то освічена людина, на думку французьких матеріалістів, повинна свідомо керуватися ними у своєму житті. Уся справа в тому, щоб правильно зрозуміти свої інтереси. Для цього слід уникати надмірностей і прагнень і поважати чужі інтереси. Якщо всі люди будуть керуватися своїми правильно понятими інтересами, вони завжди прийдуть до згоди й встановлять суспільні стосунки, що задовольняють усіх. Користь, до якої прагне кожна окрема людина, виявиться також суспільною чеснотою.

Таким чином, з погляду французьких матеріалістів, любов до себе, розумний егоїзм є єдина підстава, на якої можна побудувати фундамент корисної моральності. Опираючись на природну силу любові до себе, вони прагнули знайти можливість зробити людину громадсько-корисною істотою, яка би, переслідуючи свій приватний інтерес, одночасно здійснював суспільне благо.

Видатний внесок у розвиток етики нового часу зробив німецький філософ І. Кант (1721– 1804 рр.). Кант розкрив специфіку моралі й показав її найважливіші характеристики з точки зору теорії автономної етики (4.5.). 

(4.5.) Автономна етика – вид нормативної етики, що виводить моральні принципи з внутрішніх законів, немов би притаманних моральності; протиставляється гетерономній етиці, яка пов'язує вимоги моральності із зовнішнім.

Він прагнув довести незвідність моралі до інших способів мотивації й регуляції поведінки людину, її безумовний і безкорисливий характер. Мораль, по Канту, незалежна, автономна від інших сфер буття. Вона не має підстав ні в Бозі, а ні в природі, ні в суспільній користі. Підстави моралі перебувають у неї самої. Для обґрунтування ідеї про автономність моралі Кант критикував релігійну, натуралістичну концепцію моралі, а також теорію «розумного егоїзму».

На думку Канта, прагнення ставити віру в Бога умовою морального світоустрою й доброчесності людей віднімає в людини можливість бути моральною істотою, тому що занадто легко бути доброчесним з такою гарантією. «Страх божий або розрахунки на посмертну винагороду за праведне життя також позбавляють її моральної цінності».

Неможливі, по Канту, і натуралістичні концепції моралі, що виводять її із природніх прагнень людини до задоволення й щастя. Моральні приписи, затверджує Кант, завжди мають необхідний і загальний характер, у той час в емпіричному житті ми маємо справу з випадковими й мінливими бажаннями й прагненнями людей, що найчастіше навіть суперечать один одному залежно від смаків, схильностей, симпатій. Саме задоволення й щастя для різних людей або для однієї людини, але в різні періоди його життя, можуть представлятися зовсім по-різному, так що вивести звідси якісь загальнозначущі й безумовні чинники просто неможливо.

З погляду Канта, чеснота у своїй основі безкорислива. Саме тому мораль і щастя виключають один одного, а шлях до моральних цінностей і доброчесної поведінки є аж ніяк не шляхом на щастя, але лише засобом стати гідною людиною.

Вчинки, спрямовані на загальну користь як умова власного благополуччя, навіть якщо при цьому вони враховують інтереси інших людей, по Канту, далекі від справжньої моральності, тому що цілком ґрунтуються на власній кінцевій вигоді й розрахунках. Принцип зацікавленості підводить під мораль такі мотиви, що позбавляють її чистоти й піднесеності й фактично змішують спонукання до чесноти й спонукання до пороку. Якщо моральність заснована на прагненні людини до успіху, щастя, суспільного благополуччя або далі до знаходження заступництва Божого й блаженства в потойбічному світі, то спонукання до дії буде обтяжено сторонніми, не властивими самої моралі мотиваціями, а сам вчинок, здобуває корисливої забарвленості. Тільки вчинки, зроблені з «непохитним піднесеним духом», «без усякого наміру покористуватися», незважаючи на випробування й спокуси, в основі яких лежить «чисте уявлення про борг», по Канту, несуть у собі морально піднесений і шляхетний характер.

Таким чином, тільки слідування боргу робить нашу поведінку моральною. Моральним є такий вчинок, який відбувається винятково з поваги до боргу, морального закону всередині нас. Тому центральною категорією кантовской етики є борг, і етика Канта одержала назву етики Боргу. Моральність – це повинність, звернена до людині, а не закладена в ньому від природи або данна людині надприродними силами.

Моральна мотивація носить безумовний і безкорисливий характер і, насамперед, визначається суб'єктивним відношенням людини до свого боргу. Борг є моральна необхідність дії. Його можна назвати специфічним моральним мотивом. Це є моральна необхідність дії, розглянута в якості достатнього мотиву. Діяти морально – це означає діяти по боргові. Робити щось по боргові – значить робити це тому, що так пропонує мораль. У боргу моральний мотив протистоїть усім прочим мотивам, що породжуються страстями, інтересами індивіда, обставинами його життя. Дії згідно з боргом розглядаються особистістю як самокоштовні. Кант називає боргом необхідність дії з поваги до морального закону. Борг означає, що моральний закон сам по собі прямо й безпосередньо стає мотивом людської поведінки.

Моральний борг, по вченню Канта, це – вольовий стан вільної й розумної істоти. У його основі, а значить і в основі моралі, лежить добра воля. Під доброю волею Кант розуміє безумовну, чисту волю, тобто волю, яка сама по собі, й незалежно від яких би то ні було впливів, має практичну необхідність.

Волю має тільки розумна істота, Вона є здатність поводитися згідно з настановами законів. Іншими словами, воля є практичним розумом людини. Розум існує для того, щоб управляти нашою волею.

Умовою морального вчинку, реалізації доброї волі є воля, або автономія волі. По Канту, людина одночасно як би перебуває у двох різних світах: матеріально – існує в просторово-тимчасовому, почуттєво сприймаємому світі, а духовно – поза ним. У першому вона невільна, всі її дії обумовлені, і вона над ними не владна. Це як би зовнішнє буття людини, у якому його сьогодення є результат опредмеченного минулого. Але в іншому, духовному світі, поза часом і простором й владою минулого, людина вільна зважувати й вибирати, вирішувати, як і що її робити.

Світ духовний – це світ моральності. У цьому світі діє воля, добра воля. Це сфера практичного розуму, згідно із яким людина вільно робить вчинки. Таким чином, у Канта вся область моральності, повинності, волі являє собою якусь надприродну й далі надбожествену реальність, що непідвласна науковому дослідженню. Саме в цій області з об'єктивною необхідністю діє моральний закон.

Моральний закон, у випадку людської волі, виступає як примус, як необхідність діяти всупереч тим різноманітним суб'єктивним емпіричним впливам, які ця воля випробовувала у вигляді схильностей, інтересів, випадкових обставин. Саме тому він має форму примусового веління – категоричного імперативу (4.6.). Імперативи, по Канту, це формальні відносини об'єктивного (морального) закону до недосконалої волі людини.

(4.6.) Категоричний імператив – моральний принцип належної поведінки, центральне поняття етики І. Канта, відображає сутність морального закону, який має характер безумовного примусу.

Імператив - практичне правило, завдяки якому випадковий вчинок стає необхідним.

Усі імперативи людської поведінки Кант поділяє на гіпотетичні і категоричні. Гіпотетичні імперативи відносні, умовні. Вони з'ясовують умови й засоби для досягнення цілей і вчать ощадливості. Категоричний імператив пропонує вчинки, що гарні самі по собі, об'єктивно, без обліку наслідків, вчинені на основі морального боргу.

Кант сформулював категоричний імператив у двох основних формулах. Перша: «поступай тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом». Максимою в термінології Канта йменується суб'єктивний принцип волі, тий емпіричний мотив, яким індивід керується у своїй поведінці. Категоричний імператив по своїй суті відтворює «золоте правило» моральності. Він вимагає від індивіда поступати стосовно інших так, як ти б прагнув, щоб вони поступали стосовно тебе. Знай, що своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин.

Категоричний імператив містить у собі ідею самоцінності людини як розумної істоти, суб'єкта можливої доброї волі. Тому він може бути переформульований у такий спосіб: «Поступай так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу». Людська гідність, по Канту, вище всього, і її треба поважати.

Кантовская етика – це етика боргу. Це не наука про те, що конкретно повинен зробити людина, щоб бути моральною, а про те, чому він повинен виступати в якості моральної істоти. Постійне звеличування моральності, захист моралі, внутрішньої переконаності і доброї волі, впевненості у необхідності наслідувати боргу й моральному ідеалу, розгляд моралі як сфери людської волі свідчать про глибокий гуманістичний зміст етичного вчення Канта.

Певний крок у розвитку етики в рамках німецької класичної філософії зробив Г.В.Ф. Гегель (1770– 1831 рр.). Гегель спробував переосмислити головну ідею кантовської етики – ідею про автономію моралі. З погляду Гегеля, мораль – це не тільки суб'єктивний принцип боргу, але й об'єктивний стан. Мораль і моральність у філософській системі Гегеля розглядаються в «Філософії права» як етапи становлення об'єктивного духу, тобто у вигляді формоутворень громадському життя.

Щоб показати об'єктивну форму існування моралі, Гегель розрізнює поняття моралі й моральності. Мораль, з його погляду, у своїй основі має суб'єктивний принцип. Це для себе «суща воля». Моральність же є дійсність моралі, вона являє собою загальний принцип дії індивідів, у ньому воля, не перестаючи бути суб'єктивним принципом моральності, піднімається до дійсного відношення.

Якщо категоріями моралі є «намір», «вина», «благо», «добро», «совість», то категоріями моральності – «родина», «громадянське суспільство», «держава». Таким чином, з погляду Гегеля, моральність має інституціональний характер. У моральності «Світовий Дух стає для себе в законах і інститутах, у своїй мислимій волі об'єктивним і дійсним, як органічна тотальность».

Найважливішою заслугою Гегеля в області розвитку етики є те, що він додав поглядам на мораль і моральність історичний характер, виявив об'єктивно закономірний характер їх розвитку в найтіснішому зв'язку й взаємодії з усіма сторонами життя суспільства. Однак Гегель реалізував ці ідеї на ідеалістичній основі, представляючи світовий розвиток як саморозвиток абсолютної ідеї, Світового Духа, Розуму.

Етична максима Гегеля звучить у такий спосіб: «Усе дійсне розумно, усе розумне дійсно». Це положення може бути витлумачене як апологія наявного буття, визнання розумності, права на дійсність усього існуючого у світі зла.

Але цьому ж положенню може бути дана й інша інтерпретація, якої дотримувався й сам Гегель. У нього далеко не все, що існує, є дійсним. «Дійсно тільки те, що необхідно», закономірно й саме в цьому змісті розумно, у той час як те, що втратило необхідний характер, стає нерозумним, гідним загибелі. Гегелівська етика базувалася на культі Розуму й раціональності, на оптимістичній упевненості в закономірності й логічності облаштування всього буття й самої людини, здатної до свідомої перебудови свого життя на засадах розумності, справедливості й гуманності. Усе випадкове, несправжнє, нерозумне, несправедливе, егоїстичне розглядалося як тимчасові характеристики буття, через які за допомогою науки й освіти, розвитку людської свідомості проторує собі дорогу Розум.