23)Ліквідація гетьманської влади. Останні українські гетьмани:

У січні 1734 р. гетьман Апостол помер. Напередодні він заповів владу старшині. Але ще до смерті Данила Апостола царський уряд прийняв таємне рішення не обирати більше гетьмана, а владу в Гетьманщині передати «Правлінню гетьманського уряду», або Міністерському правлінню, у складі трьох російських офіцерів на чолі з генералом, князем О. Шаховським і трьох козацьких старшин. Офіційно ця фактично друга колегія мала керуватися «Рішительними пунктами», але насправді продовжувала обмеження автономії і свавільну русифікацію українців. Правлінням проведено податковий перепис населення, упорядковано законодавство, посилено репресії проти незадоволених російською політикою старшин. У роки урядування «Правління» (1734-1750) Гетьманщина зазнала страшенного економічного занепаду через російсько-турецьку війну 1735-1739 pp., в яку уряд імператриці Анни Іванівни втягнув Лівобережжя, Слобожанщину і Запорожжя. Протягом чотирьох виснажливих років фаворити-німці московської цариці вигрібали з України збіжжя, мобілізували до 100 тисяч козаків, з яких 35 тисяч загинуло, забрали сотні тисяч голів худоби. Окрім того, українці змушені були годувати 75 полків російської армії - величезну ненажерливу прірву, що обійшлося одній лише Гетьманщині в півтора мільйона золотих рублів (у десять разів більше її однорічного бюджету). Коли ж на півдні знову виникла загроза війни з Туреччиною, імператриця Єлизавета Петрівна, щоб задобрити українців, зрештою дозволила обрати гетьмана Лівобережної України. Призначення останнього гетьмана Кирила Розумовського (1728-1803) на цю досить високу і відповідальну посаду стало випадковістю. Стрімкою кар'єрою він цілком завдячував старшому братові Олексію, який завдяки чарівному голосу і вродливій зовнішності зробив кар'єру при царському дворі, а згодом узяв активну участь у зведенні Єлизавети Петрівни на імператорський престол. За свідченнями сучасників, Олексій був таємно повінчаний з «кроткою Єлизаветою».

24)Ліквідація Запорізької Січі та подальша доля запорожців:

233 роки тому, влітку 1775 року, за наказом Катерини II царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ. Згодом вийшов маніфест імператриці про скасування цього останнього оплоту автономії на Україні, оплоту волі і демократії, національної незалежності і притулку для втікачів з усієї Російської імперії від кріпацтва; місце розвинутої економіки і прогресивних фермерських форм господарювання, вогнища свободолюбства, героїзму, блискучого військового мистецтва.

Запоріжжя й у XVIII ст. було осередком соціального протесту пригноблення люду, залишалося в очахмільйонів селян Російської імперії привабливим місцем волі. Самий факт його існування по-революційному впливав на характер соціально-економічних відносин в Україні, а також в усій Російській імперії, підривав підвалини поміщицько-кріпосницького господарства. Дедалі частіші втечі на Січ не тільки українських, а й російських селян позбавляли поміщицькі маєтки робочих рук. Очевидно, негайно покінчити із Запоріжжям Катерина II вирішила ще й після придушення селянської війни під проводом Пугачова. Царський уряд жорстоко розправився не тільки з повсталими. Хвиля каральних заходів і репресій звалилася на селянство, козацтво Росії та України, трудящі верстви інших народів імперії. Тисячі людей в муках були страчені, заслані на -каторгу. Кріпацтво набуло диких, бузувірських форм, мало чим відрізняючись од рабства. Царизм придушував будь-які вияви свободолюбства, незалежності, автономії.Доля Запорізької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін. Був докладно розроблений план каральної експедиції. Всесильний володар Південної України, фаворит Катерини II відіграв підступну роль. Деякий час він загравав з козаками, навіть вписався до Кущівського куреня, одержавши прізвисько Грицька Нечеси (так його називали запорожці з огляду на великі буклі перуки). На Потьомкіна старшина і козаки покладали певні надії, сподіваючись, що він виступить захисником Січі в урядових колах. Але саме він став виконавцем “монаршої волі” і жорстоко розправлявся із запорізькою вольницею. 29 червня 1775 року виданий був указ Сенату, де подавалися мотиви знищення Січі і висловлювався дозвіл видати утримання старшинам і козакам, які не брали участі “у вчинках кошового”. На основі цьогоНоворосійська губернська канцелярія направила ордер Норову з дорученням скласти списки старшини. Потьомкін через Текелі зі свого боку наказав Норову звільнити низку старих старшин-офіцерів. Отже, колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий та інші цілком зберегли своє володіння і доскочили офіцерських чинів. Декому дали й додаткові землі, зокрема Сидору Білому.