10 Вересня 1934).]

_6 грудня_

Щойно дійшов думки, що _наш_стан_ як людей — на разі я не буду точніше визначати

цього терміну — закладає чи вимагає певного систематичного зменшення таїнства як

у нас самих, так і довкола нас. Тут у гру входить майже неможливе до уточнення

поняття — та й чи взагалі воно є поняттям? — «цілком природного». Внутрішній

зв’язок між тим, що є предметним, і тим, що є цілком природним. Схоплення буття

можливе лише через пролом, котрий ми раптово зробимо у шкаралупі, що нас оточує

і котру ми самі ж довкола себе створили. «Якщо ви не станете як діти ѕ» Людина

має змогу перевершити саму себе, але лише завдяки безперервному, героїчному

зусиллю. Можливо, метафізичною сутністю предмета як такого є саме ця його

обмежуюча сила. Зрештою, визначити це точніше важко; перед лицем якого-небудь

предмета ми не можемо ставити питання про таїнство, що бере у ньому участь. Це

було б псевдопроблематикою.[Однак ми маємо тут справу з метафізичною основою

будь-якої автентичної поезії, оскільки сутністю поезії є те, що вона не запитує,

а лише стверджує. Внутрішній зв’язок між тим, що є поетичним, і тим, що є

пророчим (Нотатка від 10 вересня 1934 р.).]

_11_грудня_

Сьогодні вранці я зупинився над _зосередженістю_ (_recueillement_). Це одне з

основних і, як мені здається, ще недостатньо опрацьованих питань. Тобто я не

лише можу примусити замовкнути галасливі голоси, якими, як правило, переповнена

моя свідомість; навіть більше — ця тиша має певну позитивну вартість. Саме у ній

я можу знайти самого себе. Сама у собі вона є елементом пошуку. Я хочу сказати,

що зосередженість і таїнство — корелятиви. Якщо бути строгим, то проблемне не

пов’язане із зосередженістю — навпаки, проблема певним чином вводить мене у стан

внутрішньої напруги. Натомість зосередженість радше є розрядкою. А з іншого

боку, з певної точки зору ці терміни напружености й розрядки можуть вводити нас

в оману.

Якщо б ми зупинились на тому, якою може бути метафізична структура здатного до

зосередження буття, то ми б дуже наблизились до конкретної онтології.

_13_грудня_

На початку моєї промови потрібно буде зазначити, що я хотів би окреслити певний

метафізичний настрій, котрий здається мені найбільш, якщо не єдино, сприятливим

для розвитку думки, що стоїть вище відчуття

_18_грудня_

Після тривожних годин майже повної інтелектуальної прострації раптом, проходячи

по Сент-Женев’єв, зрозумів по-новому і набагато ясніше:

Потрібно зрозуміти, що:

1. Онтологічна тяга намагаючись зрозуміти самого себе, відкриває, що вона сама

не може уподібнюватися до пошуку рішення.

2. Те, що є метапроблематичним, — це участь, котра дає ґрунт моїй _дійсності_ як

суб’єкту (_ми_не_є_самі_собою)_; і глузд вказує, що подібна участь, якщо вона є

дійсною, не може бути _розв’язком_ — у такому разі вона перестала б бути

причетністю, трансцендентальною дійсністю, а стала б — шляхом деґрадації —

простою включенням.

Тому тут потрібно вдатись до двох різних досліджень, з котрих одне готує інше,

не взаємо-обумовлюючи одне одного, причому, вони певним чином усе ж ведуть одне

до одного, це є:

а) дослідження, що стосується природи тяги до онтологічного;

б) дослідження, що стосується умов, за яких можна помислити в принципі реальну

участь.

Тоді відкривається, що саме ця участь і виходить за межі того, що є проблемним,

— тобто за межі того, що може бути поставлене як проблема. Далі вказати, що

фактично з моменту, коли ми досягаємо наявности, ми виходимо за межі того, що є

проблемним, а також і те, що одна і та ж пружина, яка збуджує до дії думку і

послуговується проблемами і розв’язками, водночас надає кожній такій фіксації

ілюзорности, так що кожна наявність завжди може стати оказією до форму-лювання

проблем, але лише у тій мірі, в якій втратить свою вартість як наявности.

_20_грудня_

Пізнання є внутрішнім щодо буття, воно оточене буттям: онтологічне таїнство

пізнання. Дійти до нього можна лише через рефлексію другого рівня, котра

базується на досвіді наявности.

_22_грудня_

Я виразно побачив взаємозв’язок, що єднає проблему страждання (і напевно, зла

взагалі) з проблемою мого тіла. Проблема метафізичного обґрунтування страждання

включає у себе відношення (котре може бути скритим) до мого страждання чи до

страждання, котре я роблю своїм, котре на себе беру; якщо від цього відношення

абстраґуватись, то страждання втрачає будь-який сенс; тому такими пустими

здаються мені міркування на цю тему Ляйбніца (і навіть якимось чином і Спінози,

саме через його героїзм). Так часто подибувана тут трудність виявляє себе зі

всією своєю ясністю: здається, проблема стає тим гострішою, чим більше мене

огортає страждання, а з іншого боку, чим далі заходить цей процес, тим менше я

маю змогу ніби відтинати його від самого себе і займати щодо нього якусь

позицію; воно стає тим самим, що я, стає мною.

_23_грудня_

Таким чином вичерпно осягнута проблема страждання намагається набути тієї форми,

якої вона набула у _«Книзі_Іова»_. Але якщо вийти поза будь-який теологічний

контекст, то це означає, що чим сильніше мене діймає страждання, тим

безапеляційнішим стає акт, завдяки якому я визнаю це страждання зовнішнім щодо

мене і чисто випадковим; тобто акт, за допомогою якого я закладаю певного роду

попередню недоторканість моєї істоти (це особливо легко зрозуміти у випадку

чиєїсь смерти чи хвороби). Однак я відчуваю, що на разі я бачу все це досить

туманно; маю надію, що невдовзі щось зміниться на краще.

_Зарис_викладу,

виголошеного_у_Марсельському_Товаристві_Філософських_Студій_21_січня_1933_року,

про_онтологічне_таїнство_і_його_конкретні_перспективи_

_А._ — Коли ми розглядаємо сучасну ситуацію філософської думки, яка намагається

глибше бачити власні проблеми, це наштовхує нас на такі спостереження:

1. Традиційні терміни, котрими ще дехто оперує коли говорить про проблему буття,

викликають недовіру, яку в цілому досить важко побороти; причиною цієї недовіри

у значно меншій мірі є, явне чи неявне, прийняття кантівських чи просто

ідеалістичних тез, ніж засвоєння берґсоніанської критики, що можна зауважити

навіть на прикладі тих мислителів, які не могли б погодитися з берґсоніанством

як метафізикою.

2. З іншого боку, просте і чисте утримування від суджень щодо проблеми буття,

характерне для багатьох сучасних філософських доктрин, є позицією, що її при

досить глибокому аналізі захистити не можна: вона або дійсно зводиться до

певного утримання від судження, котре абсолютно ніяк не можна обґрунтувати, і

випливає з ледачости чи браку відваги, або ж — і цей випадок є найчастішим —

принаймні опосередковано зводиться до більш чи менш явної неґації _буття_ і має

скриту мету — відкинути фундаментальні вимоги _існування_, конкретна сутність

котрого полягає у повній _заанґажованості_, і в результаті — у змаганні з долею,

котру воно повинно не лише зносити, але і зробити своєю, тобто певним чином

зсередини творити наново. Насправді ця неґація буття не могла б бути

_утвердженням_ ненаявности чи відсутности; її можна лише хотіти, а отже, її

можна і відкинути.

_В._— З іншого боку, слід зауважити, що «я», «я», котре запитує про буття, — у

перший момент не знає ні того чи «я» є, ні того чим «я» _a_fortiori_ є — я

навіть не розумію з усією ясністю того, що означає це, переслідуюче мене, не

дивлячись ні на що, запитання: чим я є? _Тобто_ми_тут_бачимо,

як_проблема_буття_накладається_на_свої_власні_дані_ і йде у глибину суб’єкта,

котрий її ставить. Вона водночас не чує сама себе чи переростає сама себе як

проблема і перетворюється у таїнство.

_С._ — Насправді, мені здається, що між проблемою і таїнством є суттєва різниця,

котра полягає у тому, що проблема є чимось, що я зустрічаю, що повністю стоїть

переді мною і що я відповідно можу визначити і обмежити, — у той час як таїнство

є чимось, у що заанґажований я сам і що у результаті цього можна помислити лише

_як_сферу,_у_котрій_розмежування_того,_що_є_у_мені_й_того,_що_є_переді_мною,

втрачає_свій_сенс_і_свою_первинну_вартість._ У той час як автентична проблема

підлягає певній відповідно пристосованій техніці, з огляду на котру ми її й

окреслюємо, то таїнство через своє визначення трансцендентує будь-яку можливу

техніку. Безсумнівно, завжди ми маємо (і логічно, і психологічно) змогу

здеґрадувати таїнство до того, що воно стане проблемою, але це у корені є

справою порочною, причину котрої, можливо, слід би було шукати у певній

зіпсутості розуму. Особливо повчальний приклад такої деґрадації дає нам те, що

філософи назвали проблемою зла.

_D._— З факту, що таїнство є пізнаваним, випливає також і те, що воно може бути

і непізнаним та активно заперечуваним; тоді воно зводиться до чогось, про що я

«чув», але що я відкидаю як існуюче лише _для_інших_, існуюче завдяки ілюзії,

котра оволоділа тими «іншими» і котру я сам, як гадаю, викрив до кінця.

Слід старанно уникати будь-якої плутанини між поняттям таїнства і того, що є

непізнаваним: непізнаване є лише межею того, що є проблемним, межею, котрої не

можна показати, не впадаючи у суперечність. І навпаки, бачення таїнства, згідно

з самою своєю сутністю, є позитивним актом розуму, актом _par_exelence_

позитивним, актом щодо котрого, можливо, взагалі строго окреслюється будь-яка

позитивність. Тут усе проходить так, ніби я послуговуюсь інтуїцією, про

посідання котрої я сам не цілком свідомий. Якщо бути точним, то вона не може

бути _інтуїцією,_спрямованою_на_саму_себе_, для себе, навпаки, вона сама себе

схоплює лише через різний досвід, у котрому відбивається і котрий завдяки цим

рефлексіям пояснює. Тому строго метафізичний метод полягає у рефлексії над

рефлексією, у рефлексії другого рівня, завдяки котрій думка _спромагається_

осягнути інтуїцію, яка, своєю чергою, ніби втрачається по мірі її використання.

Зосередженість, дійсну можливість котрої можна вважати найбільш новаторською

онтологічною директивою, якою ми володіємо, створює реальне середовище, в якому

ми й можемо знайти те, що шукаємо.

_Е._ — Тому «проблема буття» є лише перекладом на неадекватну мову таїнства,

котре може бути дане лише істоті, здатній зосередитися, істоті, принципова

характеристика котрої, можливо, полягає у тому, що вона, як правило, не

ототожнює себе зі своїм життям. Доказ або ж підтвердження цієї розбіжности ми

знаходимо у тому факті, що я більш чи менш точно оцінюю своє життя, що я можу не

лише глянути на нього абстрактно, але і взагалі покласти край, якщо не цьому

життю, найглибші поклади якого мені непідвладні, то принаймні, його тлінним і

матеріальним проявам, котрими — _як_мені_дозволено_вірити_ — це життя

обмежується. Факт, що самогубство можливе, складає у цьому плані істотну вихідну

точку для будь-якої автентичної метафізичної думки. Не лише самогубство:

_усі_форми_розпачу,_всі_аспекти_зради_, представляються як дійсне заперечення

буття, оскільки душа, котра впала у розпач, сама закривається перед таємничою і

фундаментальною ґарантією, у котрій, як нам здавалось, ми знайшли основу всього

позитивного.

_F._— Не досить стверджувати, що ми живемо у світі, де _щохвилини,

на_всіх_рівнях_ можлива зрада, причому, в усіх формах; здається, що нам її

приписує, якщо не накидає, сама структура нашого світу. Вид смерти, котрий являє

перед нами цей світ, з певної точки зору можна вважати спонуканням замкнутися у

собі, до повного відступництва. Окрім цього, можна було б сказати, що простір і

час, як взаємозалежні способи ненаявности, прирікаючи нас на нас самих,

намагаються замкнути нас в убогості нашого рутинного життя. Але водночас

сутности розпачу, зради, навіть смерти, на мою думку, притаманне й те, що їх

можна відкинути і заперечити: якщо слово «трансценденція» взагалі має сенс, то

воно означає саме цю неґацію; а якщо бути точнішим — то подолання (радше,

_Uberwindung_ (_подолання_ — пер.) ніж _Aufhebung_(_скасування_ — пер.)).

Оскільки сутністю світу є, можливо, зрада, чи, якщо бути точнішим, на світі

немає жодної речі, щодо котрої ми могли б бути певні, що її краса здатна чинити

опір атакам непоступливої критичної рефлексії.

_G._— Якщо так, то шляхів, які ведуть до онтологічного таїнства, слід шукати не

лише у сфері логічної думки, об’єктивізація котрої є лише першою проблемою, а

радше, у висвітленні певних чисто духовних реалій, таких як вірність, надія,

любов, де людина постає перед нами у боротьбі зі спокусою замкнутись у собі,

відмежуватись, внутрішньо закостеніти. Метафізик не може вирішити питання, чи

джерело цих спокус криється у самій природі, розглянутій в її незмінних і

внутрішніх рисах, чи у зіпсованости тієї ж природи, до якої спричинилась

катастрофа, котра не стільки була в історії, скільки її породила.

Можливо, в онтологічній площині найважливішою є вірність. І дійсно, вона є

визнанням, не теоретичним чи вербальним, а дійсним, певної онтологічної

незмінности, незмінности, котра триває і у відношенні до котрої ми триваємо,

незмінности, котру закладає чи котрої вимагає історія, на противагу мертвій чи

формальній незмінности, яка характеризує правильність як таку — закон. Ця

вірність є про-довженням у безмежність свідчення, від якого кожної миті можна

було б чи відректись чи дотримати. Вона є свідченням, котре не лише закріплене,

але і творче, і тим більш творче, чим більшою є онтологічна вартість, того, про

що вона свідчить.

_Н._ — Звичайно, онтологія, що має таку орієнтацію, відкрита для одкровення,

котрого вона, зрештою, не могла б ні вимагати, ні закладати заздалегідь, ні

інтеґрувати, ні, якщо бути точним, навіть зрозуміти, але прийняття котрого

певною мірою може підготувати. Правду кажучи, цілком можливо, що _фактично_ ця

онтологія може розвиватись лише на ґрунті, який попередньо підготувало

одкровення. Але якщо ми зупинимось над цим детальніше, то у цьому немає нічого,

що повинно би було нас дивувати, чи _a_fortiori_ обурювати; розвиток метафізики

може йти лише всередину певної ситуації, котра його спричиняє; суттєвим фактором

тієї ситуації, котра є нашою ситуацією, є існування того, що є християнським.

Безсумнівно, нам потрібно раз і назавжди відкинути наївне раціоналістичне

поняття системи тверджень, актуальних для думки _взагалі_, для _якої_завгодно_

свідомости. Ця думка є суб’єктом наукового пізнання, суб’єктом, котрий є

поняттям, але лише поняттям. Натомість онтологічне можна пізнавати лише особисто

через всю цілісність буття, котре заанґажоване у драму, яка у всьому, безмежно

перевищуючи його, є все-таки його власною — цього буття, драмою, котрому була

подарована особлива влада погоджуватись на неї чи ні, залежно від того, чи його

підтверджує Буття і чи воно перед ним відкривається, а чи йому суперечить і

відповідно від нього відгороджується; тобто сама сутність його свободи полягає у

цій же дилемі.

_Пояснення_