Тема: Природні форми у пластиці матеріалів  Об’єкт праці: Виготовлення посуду способом пап’є маше, його оздоблення  Мета: Працювати над декоративно-ужиткового мистецтва. Вчити працювати з папє маше, вдосконалювати техніку. Розвивати фантазію, емоційно образне мислення. Виховувати охайність, економність, любов і повагу до традицій нашого народу.  Обладнання: Зразки готових виробів, таблиці, папір, клей , клейстер, ножиці,фарби, основу виробу.                                                             Хід уроку  І. Організаційний момент  Дзвоник всім нам дав наказ –  До роботи швидше в клас.  Попрацюєм всі старанно,  Щоб урок пройшов немарно.  (перевірити наявність необхідних матеріалів та інструмернів для роботи на уроці).  ІІ. Актуалізація опорних знань, мотивація навчальної діяльності  1. Як виготовляюсь папір? Для чого його використовують?  2. Які виду паперу вам відомо?  Сьогодні на уроці ми виготовлятимемо посуд, а точніше тарілку.  Скажіть, будь-ласка, що ви знаєте про посуд, для чого він служить?  ІІІ. Повідомлення теми і мети уроку  Пап’є маше —паперова маса, змішаного з клейкими речовинами. У техніці пап’є маше ви, діти, зможете виготовляти маски, ялинкові прикраси, персонажі для лялькового театру, декоративного посуду.  Для роботи з пап’є маше використовують пористий папір, який легко промокає (обгортковий газетний).  Форму для пап’є маше виготовляють з з глини, пластиліну або здійснюють обклеювання на готовій площині. Щоб легко відділяв папір від форми , бажано зммастити її поверхню вазеліном або розчином мила.  ІV. Осмислення нового матеріалу  Демонстрація зразків виробів способом пап’є машеСьогодні ми виготовлятимемо декоративну тарілку. За форму візьмемо готову тарілку. Нарвіть папір клаптиками і розмочіть його.  Змочіть форму вазеліном і нанесіть на нього перший шар паперу змоченого у воді.  Решта шарів паперу має бути мочена у клейстері  Для виготовлення клейстеру потрібно на 0,5 літр води — 3 столові ложки муки). Кожен наклеєний клаптик паперу наклеєний на форму, щільно пригладьте, поряд наклейте інший клаптик так, щоб краї кожного наступного трохи перекривали попередній. На заокруглених німцях тарілки клаптики паперу беруть менші, слідкуйте щоб не утворювалися складки і зморшки. Наклеєний папір має висохнути. Тримайте виріб у сухому, але не жаркому місці, бо він може деформуватися.  Висушений виріб зніміть з форми, а якщо не знімається, то розріжте на дві половини. Коли вивалите тарілку, потрібно склеїти половинки смужкою паперу.  Підготовлену поверхню покривають ґрунтом використовуючи водоемульсійну фарбу або просіяну товчену крейду (зубний порошок). Змішайте з клейстером до густої сметани.  Після висихання ґрунту поверхню виробу відшліфуйте шліфувальним папером. І  Тарілку можна розфарбувати орнаментом або наклеїти бісер. (оздоблення за бажанням)  V. Самостійна робота учнів  Діти, перш ніж розпочати роботу по виготовленні декоративної тарілки, ми маємо з вами повторити правила техніки безпеки на уроці трудового навчання і інструментами, якими користуватимемося - правила користуванням ножицями.

Правила користування ножицями.  1. Ножиці для ручної праці повинні мати заокруглені кінці.  2. Клади ножиці так, щоб вони виступали за край робочого місця.  3. Не працюй тупими ножицями і ножем, а також ножицями зі слабким кріпленням.  4. У процесі різання уважно слідкуй за розміткою.  5. У процесі роботи тримай матеріали пасивною рукою так, щоб пальці були осторонь від гострого леза.  6. Не тримай ножиці кінцями вгору, не залишай у розкритому вигляді.  7. Передавай ножиці товаришу лише в закритому вигляді, тримаючи їх за робочу частину (кільцями вперед).  8. Не розмахуй ножицями, під час різання не ходи, а також не підходь занадто близько до того, хто ними працює.  9. Після роботи ножиці тримай складеними, бажано в чохлі, так само як ніж.

— А тепер, діти, ви можете розпочинати виготовляти тарілки способом пап’є маше інструкційними картками.  Фізкультхвиинка  Раз – підняти руки вгору,  Два –нагнутися додолу,  Не згинайте, діти, ноги,  Як торкаєтесь підлоги,  Три, чотири – прямо стати,  Будем знову починати.  Хто зуміє присідати  І ногам роботу дати?  Раз – піднялись, два – присіли,  Хай мужніє наше тіло.  Хто втомився присідати,  Може вже відпочивати.  Руки в боки, руки так,  Руки вгору, як вітряк

Закінчивши розминку, діти сідають за свої робочі місця і продовжують роботу по виготовленню тарілки.  VІ. Підсумок уроку.  — Діти, давайте на ваш смак виберемо оригінальні та естетично виготовлені вироби.  Аналіз робіт, в чому їх естетичність і оригінальність враховуючи при цьому думку школярів.  Аналіз та оцінювання робіт вчителем  Прибирання робочого місця.

Бовсунівська Леся Василівна, вчитель початкових класів Вірлянської ЗОШ І ступеня Баранівського району, Житомирської області

Міф про виникнення світу в різних народів. Мета уроку: Мета уроку: -розкрити поняття про міф,його різновиди, історію розвитку,міфологію; -удосконалювати вміння працювати з опорно-логічними схемами; -розвивати образне мислення та уяву учнів,усне мовлення, навички виразного читання та активного слухання; -формувати інтерес до історичного минулого. Що таке міф? Міф(грецьк.-розповідь,оповідка)-вид усної народної творчості;розповідь про богів, героїв, духів, надприродні сили, що брали участь у створенні світу. Що таке міфологія? Від слова міф походить слово Мешканці Дворіччя — шумери й аккадці, Міфологія-1.Наука, яка займається вивченням міфів. 2 . Зібрання міфів певного народу. Міфи про виникнення світу Мешканці Дворіччя — шумери й аккадці, Шумери й аккадці вірили, що дві первісні світові водні стихії: Океан прісної води на ймення Апсу й Океан морської води на ймення Тіамат змішали свої води, від чого народилися боги старшого покоління. А від них пішли боги молодшого покоління, які вже й створили цей світ і, зокрема, людей. Тож не дивно, що в міфах багатьох народів виникнення світу пов'язане саме з образом Світового Яйця. Воно могло плавати у водах Світового Океану або бути знесеним на Першопагорбі серед хвиль цього ж Океану Тож не дивно, що в міфах багатьох народів виникнення світу пов'язане саме з образом Світового Яйця. Воно могло плавати у водах Світового Океану або бути знесеним на Першопагорбі серед хвиль цього ж Океану Схоже пояснення виникнення світу є в карело-фінському народному епосі «Калевала»: Схоже пояснення виникнення світу є в карело-фінському народному епосі «Калевала»: Із Яйця, із нижньої частини, Вийшла мати — земля сира; Із Яйця, із верхньої частини, Піднявся високий звід небесний; Із жовтка, із верхньої частини, Сонце світлеє з'явилось; Із білка, із верхньої частини, Місяць ясний появився; Із Яйця, із строкатої частини, Зірки в небі утворились; Із Яйця, із темної частини, В повітрі хмари появились Схожий міф про походження світу мають народи Індії. Схожий міф про походження світу мають народи Індії. Із Світового Океану постав вогонь, і від його тепла зародилося Золоте Яйце. Воно плавало у водах Світового Океану, доки, не виник Прабатько Брахма, який розбив Яйце навпіл: з верхньої (золотої) половини Яйця утворилося Небо, з нижньої (срібної) — Земля, а між ними Брахма помістив повітряний простір Міфи про будову світу міфологічне Світове Дерево, яке об'єднувало три найголовніших рівні світобудови: верх — життя в небі (символ -- Орел) середину — життя на землі (символ -- олень) Низ– життя під землею (символ – змія). Думка про об'єднання усіх трьох світів дуже красиво втілилася у скандинавській міфології. Світове Дерево скандинавів, вічнозелений ясен Іггдрасиль, своїм корінням пов'язує усі три світи: Думка про об'єднання усіх трьох світів дуже красиво втілилася у скандинавській міфології. Світове Дерево скандинавів, вічнозелений ясен Іггдрасиль, своїм корінням пов'язує усі три світи: світ богів-асів, тобто верхній світ; світ людей — середній світ; світ злих велетнів-йотунів — нижній світ вічнозелений ясен Іггдрасиль вічнозелений ясен Іггдрасиль Землю (середину) й небо (верх) людина бачить щодня, то найцікавіше з'ясувати, яким є потойбіччя (низ)? Землю (середину) й небо (верх) людина бачить щодня, то найцікавіше з'ясувати, яким є потойбіччя (низ)? Повинні були існувати якісь шляхи туди. І одним із спільних місць у різних міфологіях світу було те, що до потойбіччя людина могла потрапити через глибоку криницю, немов своєрідні «двері» до підземного світу. Ця думка згодом перейшла від міфу до його «доньки» — казки. Наприклад, саме через криницю потрапили до пані Метелиці пасербиця й бабина дочка в німецькій народній казці, записаній братами Грімм. Деяким народам до вподоби припало не Світове Дерево, а Світова Гора, на якій зазвичай мешкали їхні боги. Деяким народам до вподоби припало не Світове Дерево, а Світова Гора, на якій зазвичай мешкали їхні боги. У греків Світовою Горою вважайся Олімп, де жили олімпійські боги із Зевсом на чолі. Японці вважали Світовою Горою Фудзіяму. А в китайців така гора називалася Кунь-Лунь — країна безсмертя. Вона зображена на багатьох китайських малюнках, циновках, вишивках, посуді тощо. Античний-латинське слово, що в перекладі означає “ давній”. Античний-латинське слово, що в перекладі означає “ давній”. Це культура Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Етнографи-вчені-народознавці, які вивчають матеріальну та духовну культуру давніх народів, їх історію, побут, традиції, звичаї, норми життя. Етнографи-вчені-народознавці, які вивчають матеріальну та духовну культуру давніх народів, їх історію, побут, традиції, звичаї, норми життя.

Додати документ в свій блог або на сайт

Фантастичні істоти української міфології

------------------------

Баба (дика баба) — фантастичний образ народної міфології, зафіксований переважно на Західній Україні. В українському фольклорі окреслюється слабо. На Гуцульщині — це висока, худа, з довгим волоссям жінка, якій приписували ворожі щодо людини функції (вона сидить у кукурудзі, може «вбити дитину залізним макогоном» або залоскотати до смерті). А на Бойківщині змальовується як нешкідливий міфологічний персонаж (натрапити на неї можна було в лісових хащах або в полі). Існувало повір'я, що зловлена в полі, вона служитиме господарю як вірна наймичка. Подекуди вірили, що дика баба любить підміняти людських ще не хрещених дітей своїми («відміни», «обмінки»). Деякі дослідники відносять цей міфологічний образ до рідкісних реліктів вірування в жіноче уособлення домовика — «домовичку», «доманю», генетично пов'язане з прадавньою богинею життя і родючості.

------------------------------------

Блуд — за уявленнями українців, різновид нечистої сили. Згідно з легендою, блуд — це скинутий богом з неба злий дух (слуга Сатани), що не встиг приземлитися і завис у повітрі після того, як Бог промовив «Амінь». Відтак блуд чіпляється до кожного перехожого, який випадково доторкнеться до нього. Може прибрати вигляду птаха, панії, чоловіка, кота, пса, світла тощо. Найчастіше «чигає» на подорожнього на роздоріжжі. Вчепившись у людину, блуд водить її до повного знесилення на одному місці або заводить у болото, воду чи іншу прірву, а то й жорстоко збиткується над нею. Серед численних захисних засобів проти блуду рекомендувалося знати день уродин і хрестин; пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася; перевернути на собі сорочку та ін. Зникав блуд (розсіювався) після того, як проспіває півень, що вказує на пряму спорідненість цього персонажу з демонологічними нечистими силами.

------------------------------------

Богині (лісниці, мамуни) — злобні і ворожі щодо людини істоти. Як і дика баба, богиня — це висока, худа, з розпатланим волоссям жінка, що живе у печерах та неприступних місцях. Натрапити на неї можна в лісових хащах або в полі. Для захисту слід мати оберег — металевий предмет, часник чи «тройзілля», «оделен зілля». Богині наділялися здатністю перевтілюватися, прибираючи вигляду та голосу певної дівчини чи молодиці, щоб заманювати чоловіків. Вважається, що мамуни бувають не лише жіночої, а й чоловічої статі. Зваблених людей вони заводять у безвість. Побутувало повір'я, ніби богині — це дружини дідьків. Вони люблять підміняти людських ще не хрещених дітей на свої «відміни», «обмінки». Подекуди їм приписували функції «лісних», «пастухів звіра». На відміну від дикої баби, в семантиці уявлень про богинь більш виразно окреслена їхня спорідненість з нечистою силою.

------------------------------------

Вихор Семантика традиційного уявлення про вихор істотно відрізняється від народних уявлень про вітер (як уособлення природно-атмосферного явища в образі сердитого, вусатого дідугана). Божественна суть та персоніфікація вітру зафіксовані ще в давньоруських джерелах («Слово о полку Ігоревім»). Вихор же у народній демонології — це сам нечистий, чорт.

Хоч і змальовувався він в антропоморфному образі покритого шерстю чорного чоловіка, проте крила, великі кігті та хвіст видають його зооморфну природу. Живота вихор не має, а відтак літає з відкритим нутром, за що й названий «котолупом». Живе у полі або в скелі, постійно перелітаючи та перебігаючи з місця на місце. Надто рухливим стає перед бурею, шукаючи схованки собі від грому, який вбиває його. Коли здійметься вихор, у народі кажуть, що це «сам нечистий справляє своє весілля». Вірили, що коли вцілити ножем у вихор, то можна вбити його. Потрапити у вихор було вкрай небезпечно, оскільки це могло спричинити психічну («чорну») хворобу або каліцтво. Існувала в народі ціла система магічно-захисних дій, метою яких було уникнути небезпеки від «підвію» вихором. Суттєва відміна вихору від інших нечистих сил — його здатність діяти не вночі, а вдень.

------------------------------------

Відьма (чередільниця, чародійка, чарівниця, босорканя) — один знайпоширеніших персонажів української міфології. Назва «відьма» етимологічно пов'язана з давньоруським «вєдь» — знання, чаклунство. Вважалося, що відьми завдячують своєю силою чортові і застосовують її здебільшого на шкоду людям. Українська фольклорна традиція поділяє відьом на родимих та навчених. На відміну від родимої, що одержала свої знання уже від народження, навчена відьма набуває їх безпосередньо від чорта (продавши йому душу) або від інших босоркань, що намагаються будь-що перед смертю передати комусь свої вміння і тим самим відкупитися від нечистого. Порівняно із навченою, родима відьма має і фізичні відмінності (у вигляді хвостика).

Хоч основною функцією відьом вважалося псування чужих корів (видоювання молока); проте могли вони і насилати хвороби, псувати подружні взаємини, здійснювати магічні заломи колосся (щоб викликати неврожай), збиткуватися над людьми (і навіть висмоктувати кров), впливати на стан природно-атмосферних явищ і на небесні світила. Найбільшу активність відьми виявляють на свята Юрія, Введення, Благовіщення та Івана Купала.

Арсенал народних способів розпізнавання відьом та боротьби з ними, що включав і магічні прийоми, є спільним для всіх регіонів України. Це, зокрема, варіння цідилка з 9 чи 12 (магічні числа) голками, підсмажування молока на сковороді, використання «очкура» та ін. Окрім таких магічно-народних засобів, відомі й численні судові процеси, які нерідко порушувалися проти відьом у минулому столітті. Застосовувалися подекуди й такі варварські судочинства, як спалення на вогні або випробування водою (підозрювану жінку кидали у воду, якщо не тонула — вважалася Відьмою).

Щоб уберегтися від відьом, рекомендувалися різні магічно-ритуальні дійства (покропити обійстя «свяченою» водою, посипати вхід до хліва сіллю та «свяченим» маком-видюком, малювати освяченою крейдою хрести на дверях тощо).

Народна уява наділяла відьом здатністю перевтілюватися ї приймати інший антропоморфний чи зооморфний образ (собаки, кішки, жаби) або навіть предмета (прача, колеса). Ще одна їхня надприродна властивість — здатність літати (на мітлі, кочерзі, тварині чи людині), якої набували, натершись магічною маззю. Побутували й повір'я, ніби за допомогою спеціальних предметів та замовлянь відьми могли перетворювати людей у тварин (у вовкулаків). Здатність перевтілюватися засвідчує їхній зв'язок зі світом нечистих сил.

Зазначимо, що численні повір'я про відьом як релікти міфологічного мислення дожили до наших днів і побутують переважно серед сільського населення.

------------------------------------

 

Вій — міфологічна істота, зображувана в антропоморфному образі старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі і густі вії, що тягнуться аж до землі. У народних переказах відомий під назвою «шолудивий Буняк». Погляд його згубний для людей: вбиває кожного, на кого погляне; від нього ж, за народним повір'ям, «западають» міста з будинками під землю, а на їх місці утворюються озера або провалля. Людей рятує лише те, що він нікого не бачить крізь свої густі вії і брови.

Як вважають дослідники, нерідко прообразом ворожих міфологічних істот ставали чужоземні вороги доісторичної епохи, що залишали у народній пам'яті смутний, гнітючий і важкий образ. В окремих сюжетах (про Буньо — татарського ватага) вловлюються мотиви, які могли послужити виникненню у народній уяві такої зловорожої істоти.

Слушною видається думка, що з міфологічними оповідями про вія тісно пов'язане повір'я про «недобрі очі» і «зурочення», від яких буцім усе гине й руйнується.

------------------------------------

Вовкулака (вовкун) — це популярний персонаж українського фольклору. За народними віруваннями, вовкулаки належать до незвичайних, напівфантастичних істот. Їх виникнення пов'язане з людьми, яким приписували надприродні властивості через зв'язок їх з нечистою силою. Поширені версії про дві категорії вовкулаків: вроджених та зачарованих (обернених). Вродженим вовкулакою могла стати людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то народиться в неї дитина-вовкулака. Вважалося, що зачарованими вовкулаками стають люди, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було «забути Бога» і за вказівкою відьми перекинутись тричі через ввіткнутий у землю ніж. Часто таке перевтілення відьма могла зробити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулаків, що перебувають у вовчому образі по кілька років, вроджені живуть у сім'ї, як звичайні люди, і лише в певний час, найчастіше вночі, перетворюються у вовків, об'єднуються з вовчими зграями і винищують худобу. Вдень знову прибирають звичний вигляд. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці образ людини: стягнути з нього шкіру; перевести через хомут; розірвати шнурок, що висить у нього на шиї, та ін.

Народні уявлення українців про вовкулаків формувалися на основі давньослов'янських, язичницьких вірувань у добрі і злі сили, у чарівників та перевертнів.

------------------------------------

Водяник — демонологічний образ стародавніх повір'їв багатьох народів, що уособлював різновид нечистої сили. Як і всі духи, що є на землі, він, за українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Після скинення Богом чорта та злих духів з неба кожен з них летів до землі 40 діб і де опинився тоді, коли Бог сказав «Амінь», там і залишився: у воді — водяник, у болоті — болотяний, у лісі — лісовик та ін. Хоч мотиви легенди виразно свідчать про її християнсько-апокрифічне походження, проте вони не вичерпують джерел формування народних уявлене про водяника. Цей образ зв'язаний з реліктами давніх язичницьких вірувань і культів, з поклонінням слов'ян-язичників божеству рік, озер і криниць. Відтак водяник є персоніфікованим втіленням небезпечної водяної стихії, для задобрювання якої мельник та рибалки приносять жертви у вигляді солі, хліба, вареної риби та ін.

В його образі водночас поєднуються антропоморфні та зооморфні риси: він подібний до діда з довгою бородою, проте має й хвіст. Важливою рисою, що позначає причетність водяника до нечистих сил, є його здатність перевтілюватись у різні істоти: у чоловіка, дитину, козла, пса, качура, рибу тощо.

Мислився водяник як володар ставків, водоймищ, що старшує над русалками та опікується рибами. Вважалося, що живе він у вирах річок, коло млинів. Зловорожі дії водяника щодо людини полягали в тому, що, розгнівавшись, він міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей.

------------------------------------

Дідо (Капуш) — фантастичний образ, сутність якого осмислюється у фольклорній традиції українців не стільки як нечиста сила, скільки як іпостась домашнього духа. Уявлявся карликом з великою головою і довгою сивою бородою. Живе він у кущах бузини, поблизу хати, має добродушну вдачу. Однак під впливом християнської традиції це вірування трансформувалося у повір'я пропобутового чорта, дідька. Аналогічна модифікація давніх вірувань у дідо як домашнього духа фіксується і в казкових сюжетах пізнішого походження, у яких цей персонаж змальовується виключно як зловорожа щодо людини істота, дії якої подібні до дій чудовиська-змія, що викрадає дівчат і вбиває людей.

------------------------------------

Доля (талан) — фантастично-поетичний образ української міфології, який у народних повір'ях ототожнювався зі щастям. На противагу долі та щастю побутували відповідно повір'я про недолю та нещастя. Найчастіше доля змальовувалася в антропоморфних образах жінки, панича, незнайомця, схожого на людину, яку вони опікують. Щаслива доля — хороша, чепурна на вигляд, а лиха — заспана, запухла, «нечупара».

За народною уявою, кожна людина має свою долю, яка фатально визначає її вік, добробут та благополуччя. Під якою (щасливою або нещасливою) планетою та в яку (щасливу чи нещасливу) годину народишся — така і доля твоя. Це найтиповіша версія долі, що ілюструє первісні погляди, за якими людина є органічною частиною «живого» таємничого світу. Доля — це позитивна, не ворожа їй сутність, не божество, а «втілене співіснування», її двійник. Пасивне, байдуже ставлення до людини пояснюється невідповідністю її занять тій справі, котра до душі її долі.

У народних оповідях доля щасливої та багатої людини в людській подобі дбає про добре ведення господарства, про врожайність ниви. А доля убогої людини найчастіше змальовується як така, що забавляється, гойдаючись на верболозі, або спить, байдикує. Хоча в традиційних українських сюжетах невідворотність долі підкреслюється її не набутим, а вродженим характером (кожен приходить у світ з певною долею), все ж виразно окреслюється мотив, що людина, щоб зажити успіхів, мусить знайти свою долю. В оповідях пізнішого походження зустрічаємо сюжети християнського забарвлення: доля людині дається від Бога, і уникнути її неможливо. Вважалося, що щасливу долю сприймати потрібно із вдячністю, а не з погордою, бо інакше втратиш її. Довідатись про долю можна випадково, підслухавши розмови віщих птахів, що у народній символіці є істотами, зв'язаними з іншими світами,— світами вищих надприродних сил, богів. Побутували повір'я, нібито щастя, добра доля може відігнатися чарами або за певних умов перейти від однієї людини до іншої.

В Україні, як і в інших народів, досить популярними були ворожії та ворожки, «планетники», мальфари, до яких зверталися, щоб довідатися про долю та вік. Серед регіональних трактувань долі своєрідністю відзначається гуцульська версія про визначення її «рожаницями»: дванадцять «судців» на своїй раді вирішують, ким бути кожній щойно народженій дитині.

Опоетизований образ долі найяскравіше розкривається в українських народних піснях родинно-побутового циклу.

------------------------------------

Чорт

Як і в демонології інших східнослов'янських народів, найбільш популярним у традиційних віруваннях українців було повір'я про побутового чорта. Серед цих повір'їв подибуємо найрізноманітніші сюжети про домовика як уособлення домашніх духів. Локальні назви — похатник, годованець, господар, хованець, служка, помічник, щасливець тощо. Завдяки приналежності до нечистих сил домовик міг перевтілюватися і прибирати образу як людини (маленький хлопчик, дідок), так і тварин (кіт, ведмідь, курча, сова, собака і т. ін.). Іноді уявлявся як істота невизначеного роду (воно). Проте найчастіше змальовувався як невеличкий, «вершків дванадцять заввишки», дідок, шкіра якого покрита шерстю. Вважалося, що домовик є в кожному домі. Місце його перебування — піч, але полюбляє також сидіти у «порохнявім» дереві, на горищі. При добрих взаєминах з цим другим господарем дому він нібито забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу, хоча міг спричиняти і великі прикрощі й біду тому, хто його розсердить. Вірування про домовика тісно переплітаються з повір'ям про домашнього чорта, «годованця», кота, дідька. Вірогідною видається така версія: домовик є уособленням духів — опікунів домашнього вогнища, в яких вірило населення краю у дохристиянський період. Згодом, під впливом християнського віровчення, цей образ модифікувався у різновид нечистої сили — дідька, домашнього чорта. Так, за описами 20-х років, домовик «у всьому дорівнюється чортові і має його властивість».

Побутувало повір'я, ніби дідько сидить у курячому зноску, яке тому небезпечно було нести до хати, краще перекинути через дах. Дідька міг виховати кожен, виносивши 9 днів під пахвою зносок (яйце). У пізніших повір'ях підкреслювався соціальний момент — кожний багач має домашнього чорта, дідька, котрий і допомагає йому успішно хазяйнувати. За це йому ставлять у куток несолону страву.

------------------------------------

Заложні мерці За народними повір'ями — це померлі неприродною смертю люди (утопленики, самовбивці). На відміну від небіжчиків, що вмерли природною смертю, ця категорія померлих вважалася нечистими. їх не дозволялося ховати на загальних кладовищах, а лише на перехрестях доріг, у ярах. Народні повір'я про заложних мерців яскраво увиразнюють вірування українців у можливість самостійного існування душі. Вважалося, що по смерті людини душа живе таким же життям, як і раніше, але, крім людських властивостей, набуває ще й прикмет духа. Ця душа, як дух, може прибирати різних виглядів: померлої людини, кота, собаки, дерева, свічки чи іншого предмета.

Душі померлих, за народними повір'ями, можуть турбувати живих людей з різних причин. Так, «покутники» (небіжчики, душі яких на іншім світі не мають спокою через колишні земні гріхи) нібито тиняються по землі і зазнають поневірянь доти, доки не спокутують своїх гріхів. «Потопельники» і «повісельники» мають право ходити по землі після смерті ще сім літ. Як духи, вони бувають різного вигляду і нерідко (з помсти) збиткуються над живими людьми. До заложних мерців зараховували і померлих нехрещеними дітей, що називалися мавками, потерчатами.

Народна уява наділяла заложних мерців надприродними властивостями, здатністю впливати на атмосферно-погодні явища, втручатися у життя живих. Так, траплялося, що під час засух поливали їхні могили водою, щоб викликати дощ. Щоб позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, у їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Рекомендувалося також забити у воротях залізного зуба з борони або осикового кілка, хату обсипати маком-видюком або свяченим льоном. До того ж, обсипати радилося до обіду, бо «по обіді вже мрець починав ходити». Вважалося, що, на відміну від душ звичайних небіжчиків, душі заложних покійників не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли «за померлі душі обід ставлять».

Ці мотиви загальнопоширених повір'їв та уявлень про покійників виразно ілюструють вірування українців у безсмертя душі, її власне існування та можливість впливу покійників на земне життя людей.

------------------------------------

Земний дух — це різновид нечистої сили, покараної Богом і приреченої жити під землею. Земляним духам народна уява приписує ті ж функції та властивості, що й іншим чортам. Вважається, що живуть вони під деревом, під каменем, під стовпом тощо. Земляні духи, а також їх різновиди — «копальняний дух», болотяник (очеретник) та ін.— можуть жорстоко помститися (наслати тяжку хворобу) тому, хто потривожить їхній спокій. Щоб уберегти себе від помсти, рекомендувалося серед іншого вилити до викопаної ямки чарку горілки — своєрідне жертвоприношення з метою задобрити духа. Символічне жертвоприношення та побутуючі версії про природу земляного духа виразно окреслюють його язичницьку основу — віру в добрих і злих духів оточуючої природи (культ дерев, каміння, криниць тощо). Певний вплив на формування українських традиційних уявлень про земляного духа мала і християнська традиція.

------------------------------------

Змій (метеор)—популярний персонаж українського фольклору. У формуванні уявлень про нього простежуються як давня погансько-язичницька традиція, так і біблійно-християнські й середньовічно-фантастичні мотиви. Усна традиція українців інкримінувала зміям зловороже ставлення до людей (зваблюють дівчат і жінок, вбивають людей, спалюють їхню оселю). Як представник нечистої сили, змій може перевтілюватися: ударившись об землю, прибирає вигляду молодого, привабливого парубка. Звичайно нагадує «куль соломи», з якого сипляться іскри. Проте може виглядати і як людина (лише з кількома головами) чи перекинутися вужем. Змій має й крила, які знімає, відвідуючи людей.

Заманюючи дівчат, він підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї він і ходить по ночах у вигляді парубка і висмоктує кров. Щоб позбутися його, потрібно віднести знайдену річ назад. Важливою рисою, що виказує приналежність змія до світу нечистої сили, є й те, що він полює за людськими душами (підмовляє людей записати йому за викуп свою душу).

------------------------------------

Злидні (нещастя) — міфічні істоти української демонології, що є уособленням недолі, біди. Найчастіше народна уява змальовувала злиднів у вигляді дідків-жебраків або маленьких, ненаситних, невиразно окреслених істот. Фольклорний образ «злиднів» сформувався, очевидно, з різних джерел: древніх язичницьких вірувань, візантійсько-християнських уявлень та середньовічної європейської демонології (мотиви легенди про спійманого та закритого в посудині «біса» — «злого духа»). Злидні, як і домовики, поселяються під піччю. Вважалося, що де поселяться злидні, там надовго запанує крайня бідність. Цю здатність злиднів прирікати людей на вічну, безвихідну бідність фіксують народні прислів'я: «Багатство — дочасне, а злидні — довічні»; «Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна». Позбутися злиднів, за народними повір'ями, можна хитрощами, заманивши їх у якусь посудину чи в іншу засідку.

У ряді оповідей подибуємо і мотиви сюжетів, у яких заперечується фатальна приреченість людини на злидні, вічне бідування. У них, натомість, закладена глибока мораль і народна мудрість про те, що злидні поселяються у людей ледачих, «легкомисних», які не дбають про добробут і достаток, а живуть, як доведеться, сьогоднішнім днем. Про таких мовиться: «Заробив кришку да вкинув у кишку». А от у працьовитого, дбайливого господаря злидні не водяться («Роби, небоже, то й Бог поможе»). Таке дуалістичне трактування злиднів українською фольклорною традицією відбиває, з одного боку, уявлення народу про фатальну залежність добробуту людини від вищих сил — богів і духів, а з другого — фіксує прагнення людини до самоствердження, перемоги над світом духів.

------------------------------------

Лісовик — міфологічний образ, що уособлював небезпеку, яка підстерігає людину в лісі. Фіксований у народних оповідях образ лісовика утворився шляхом поєднання дохристиянських вірувань в одухотворену природу, що супроводжувалися антропоморфізацією явищ навколишнього світу (дух криниці втілювався в образі дівчини, дух лісу — в образі старого діда тощо), християнсько-біблійних сюжетів про протиборство Бога і Сатани при творенні світу та апокрифічних переказів про легендарних лісових людей (лісовиків, лісовок, полісунів, пастухів звірів тощо). Тому й змальовуються лісовики в різних іпостасях та з відмінними функціями. Здебільшого, це лісовий чорт, що може прибирати різного вигляду (вихру, свічки, людини, тварини). Найчастіше він змальовується як старезний, кошлатий дід, який, на відміну від людей, не має тіні. Здатність лісовика до перевтілення та відсутність тіні визначають його як представника нечистих духів. Про його нечисту природу свідчить і прагнення запопасти душі мисливців, які відрікаються від Бога, одержуючи у винагороду різну дичину від лісовика. Лісовики зваблювали жінок, збивали людей з дороги, душили їх та робили різну шкоду.

Були й інші версії, за якими лісовики — це лісові люди, пастухи звіра, у функції яких входило охороняти звірів від хижаків, мисливців, різних небезпек. Вважалося, що лісовики бувають не лише чоловічої, а й жіночої статі — «лісниці», «лісові дівки». Лісові люди вели своє лісове господарство, створювали сім'ю і жили, як і звичайні люди. Хоч на вигляд вони були подібні до людей, та походили від тварин (вовчиць, ведмедиць, олениць), тому їх ще називали «самосіями». У традиційних повір'ях нерідко ці істоти теж ототожнювалися з нечистою силою, тому проти них уживали різні охоронні засоби. Функції «лісуна» як господаря лісових звірів пізніше переходять до святого Юрія, який виступає опікуном дикого звіра.

------------------------------------

Мавки (нявки, бісиці) — міфічні істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. їх ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. У деяких районах Поділля побутувало повір'я, ніби мавки — це викрадені нечистим діти. Дослідники вважають, що повір'я про мавок — своєрідні варіації відомих й іншим народам вірувань у русалок, німф. За народними оповідями, вони мають вигляд гарних молодих дівчат; залишають сліди босих дитячих ніг; улаштовують танці, ігрища, особливо «на молодика». Співом та своїм привабливим виглядом заманюють до себе хлопців і залоскочують їх або заводять у безвість. Оберегом від мавок слугували часник, цибуля, полин. Щоб убезпечити себе від мавки, радилося також вивернути сорочку.

У народі вважалося, що мавки мають округле обличчя, блискучі очі, довгі коси. Тіло їх на спині відкрите, видно нутрощі. Мавки відрізняються від русалок-утоплениць, які носять довге зелене волосся. Мавки-дівчатка, згідно з народною уявою, мають довге лляне волосся, а хлопчики — коротке, кучеряве і руде. В народі вірили, що в русалках-мавках живе душа померлих нехрещеними дітей. На Троїцькі святки потерчата літають у вигляді птахів (найчастіше лелеки або сороки) і просять собі хрещення криками: «Христу, христу!» Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину на крижмо і назвати ім'я, промовивши: «Хрещу тебе». Це мало символізувати обряд хрестин. Після цього нібито душа немовляти стає ангелом і переноситься у рай. Побутувала подекуди думка, що коли цей обряд не відбудеться до семи років, то немовля перетворюється в русалку, або нявку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди.

------------------------------------

Мара — міфічна богиня зла, хвороб і смерті. Пізніше — уособлює тривожний і неспокійний сон. Мислилась людиноподібною істотою, що насідала на сонну людину, а коли людина прокидалася, миттю зникала. На Бойківщині цей персонаж виступав уособленням біди. На Поділлі демонологічний образ мари персоніфікувався у вигляді страшної істоти жіночої статі, що з'являється як нічний привид чи видіння і є злою, нечистою силою.

------------------------------------

Мелюзина — міфологічний персонаж, що уособлює різновид морських людей.Перекази про легендарних людей і народи (людоїдів-песиголовців, морських,лісних людей) посідають помітне місце в українському фольклорі. В Україні ціповір'я поширилися через апокрифи (про перехід Мойсея через Червонеморе) та з польських і німецьких оповідань про Мелюзину — феючарівницю(напівжінку, напівзмію).

Морські люди, що мають вигляд напівлюдей, напівриб, покриті лускою і зриб'ячим хвостом, бувають жіночої та чоловічої статі. Мелюзини виникають з дівчат, що померли перед вінчанням. Як напівжінки-напівриби, мелюзини живуть у морі. Вони відзначаються надзвичайною вродою і чарівним голосом; складають пісні і навчають їх людей. Вважається, що від них навчилися своїх пісень і чумаки. Проте істоти ці підступні, бо приспавши пильність людей, завдають їм шкоди і навіть з'їдають.

Українські варіації про мелюзину ґрунтуються також на давніх народних віруваннях. Мелюзини споріднені з русалками і уособлюють небезпечну морську стихію.

------------------------------------

Морок — демонологічний образ українського фольклору, різновид нечистої сили. За своєю суттю і функціями цей дух нагадує манію. В українських повір'ях йому інкримінують зловороже ставлення до людей, він затьмарює розум, і людина божеволіє. Докладних описів цього персонажа не зустрічається.

------------------------------------

Нічниці — злі, демонічні істоти української міфології, яким приписувалась здатність відбирати у людини, надто в маленьких дітей сон. Подекуди нічниць плутали з упирями, «мамунами». Як втілення душ померлих дівчат, вони з'являлися до того, кому хотіли помститися, або ж до його дітей. Вважалося, що цю злу силу можна було внести до хати з водою, тому не рекомендувалося ввечері ходити по воду. У тих же випадках, коли воду все ж вносили після заходу сонця, радили очистити її вогнем (зануривши у воду запалену трісочку).

------------------------------------

Одмінок («обмінчук», «одміна») — за народними уявленнями українців, підмінена «богинею» (лісницею) чи нечистим дитина. Українці вірили, що нечистий може викрасти людське немовля, підкинути натомість своє. Впізнати одмінка можна було начебто по мішкуватій будові тіла (з маленькою головою, великим черевом та тонкими ногами), по ненаситності в їжі. Вважалося, що підмінені діти невгамовно кричать і погано розвиваються. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла (від немовляти до розмірів дорослої людини). Побутувала думка, що одмінок міг вигодовуватися у людей до двадцяти років. Щоб позбутися одмінка, радилося винести його в мішку на перехрестя доріг або кинути таку дитину на смітник і «перебити на ній дев'ять пучків різок із деркача». Нечистий чи лісниця-богиня, пожалівши свою дитину, начебто забирають її і повертають людську. Побутувало повір'я, що з одмінків виникають перелесники, які, на відміну від інших нечистих сил, будучи похрещеними в ранньому віці, згодом не бояться хреста і можуть приступитися до людини. Отже, одмінок, за народною уявою,— це уособлення злого духа в образі дитини.

Загальнопоширеною в Україні була засторога не лихословити і не згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину.

------------------------------------

Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують). Утілившись в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начеб мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі.

На відміну від «Антипка» (чорта), якого, як вважалося, можна відігнати, викуривши свяченим зіллям, перелесника вигнати з хати, в якій він поселився, важко. Щоб позбутися його, рекомендувалося, за народними повір'ями, користуватися освяченими «рутою», «тойою», «маруною». У ряді районів сюжети про перелесника змішувалися із сюжетами про змія та про упиря. Згідно з цими повір'ями, перелесник висушував людину, з якою мав стосунки, висмоктуючи з неї кров. Він міг завдати й іншої шкоди (спалити хату, задушити людину тощо). Цей образ української демонології є уособленням небезпечних атмосферних та космічних явищ (блискавки, метеоритів та ін.). Образ перелесника зустрічається як фантастичний персонаж художньої літератури.

------------------------------------

Песиголовці (бесиголовці, сироїди) — різновид міфічних легендарних людей-велетнів, що вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів. За народними повір'ями, вони виглядали оброслою, як ведмідь, людиною «з їдним боком і з їдним оком» посеред чола, інколи з одним рогом. Мали вони собачі голови, що й спричинило їхню назву. За іншими варіантами, песиголовці-велети мають одну ногу, одну руку та одне око. Пересуваються дуже швидко, чіпляючись один за одного. Трапляються оповіді і про велетів-людоїдів жіночої статі (одноока баба-людоїдка).

У середньовіччі віра в песиголовців набула в Європі значного поширення. В Україну ці уявлення проникли через апокрифи, що породили цілу серію оповідань про Адамових людей. Створенню повір’їв про велетнів-людоїдів сприяло й поширення серед грамотного населення в давнину окремих епізодів «Олександраїди» (боротьба Македонського з песиголовцями) і навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові однооких циклопів). Закріпленню віри в песиголовців-людоїдів сприяв також церковний живопис та іконопис.

У зафіксованих в Україні сюжетах про песиголовців переважає мотив зловорожого ставлення їх до людей (нападають на останніх і поїдають). В основі переказів про песиголовців лежать уявлення про чужоземні ворожі народи (живуть песиголовці-велетні, за переказами, десь у Туреччині чи на краю землі).

Відтак, повір'я про песиголовців — це трансформовані в народній пам'яті знання про міфічні чужоземні ворожі народи, нашестя їх.

------------------------------------

Польовик — демонологічний образ українських народних переказів. Це «польовий біс», міфічний володар полів. Як і інші нечисті духи, польовик може прибирати різного вигляду (постаті кума, бугая, козеняти, птаха), зваблювати людей і вводити їх в оману. Змальовувався польовик переважно в антропоморфному образі (голого чоловіка), проте з численними звіриними ознаками (покритий шерстю, має хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха, великі зуби). За переказами, живуть польові чорти по степах, полях і луках, ярах, ямах, могилах і ровах. Хоча в повір'ях про польовика переважають сюжети про належність до світу чортів — нечистих духів, проте в семантиці традиційних уявлень про нього наявні й мотиви, що роблять цей образ спорідненим із дохристиянськими культами, віруваннями в духів природи. Так, побутували оригінальні сюжети повір'їв про інші демонічні польові істоти. Зокрема, населення Бойківщини вірило в духів — охоронців непорушності польових меж.

------------------------------------

Русалка — один із найколоритніших міфологічних образів українськоїдемонології, уособлення небезпечної водяної стихії. Деякі дослідникивважають, що русалка — язичницьке божество, яке сприяло плодючості,урожайності житньої ниви. У традиційній характеристиці цих істот українськоїміфології зустрічаємо багато спільного з аналогічними віруваннями іншихнародів.

За поширеними уявленнями, русалками ставали молоді дівчата, які втопилися, та померлі до хрещення маленькі діти. На думку дослідників, термін «русалка» походить від назви свята русалії, яке ототожнювалося з давнім язичницьким святом на честь так званих залежних покійників. У ряді районів України побутувала думка, ніби русалками ставали люди, що повмирали на Зеленій неділі, тобто на русальський тиждень. Як духи, русалки можуть прибирати різного вигляду і з'являтися людям в образах голих дівчат, щура, жаби, вивірки тощо.

За міфологічними уявленнями українців, русалка — це молода водяна красуня, котра живе на дні ріки в чудових кришталевих палатах. Уночі, коли сходить місяць, русалки виходять на берег озера чи річки, чешуть коси і водять танки. Чудовим своїм співом вони заманюють дівчат чи юнаків, затягують їх у воду і залоскочують.

Оберегом від русалок послуговували хрест та полин. Побутували й повір'я, ніби русалки можуть жити у полях та лісах, де люблять гойдатися на гілках дерев. У різних місцевостях вони мали локальні назви (мавка, повітруля та ін.). Народна міфологія виокремлює кілька категорій русалок. Окрему категорію русалок становлять мавки, лоскотниці, або лоскотухи, потерчата тощо.

------------------------------------

Світилка (світло) — міфологічний образ українського фольклору. В традиційних народних уявленнях українців описи та трактування образу світилки трапляються рідко. Мислилась вона страшною і ворожою людині істотою і змальовувалася у вигляді трьох свічок. Більш поширеними є оповіді про демонічне світло, яке набувало різних форм і з'являлося незалежно від пори року. Світилка ж, за народними віруваннями, з'являється восени і ходить вночі по полях, коли вже зберуть урожай хліба. Поява на полях світилки збігається з часом, коли «женять на Семена свічку», «лушника». Подекуди її ототожнювали з вогнем: «Коли зберуть хліб, то вогонь ходить по полях». У етнографічних описах зустрічі з світилкою трактуються як небезпечні, такі, що викликають страшний переляк і навіть смерть. У деяких переказах та народних сюжетах про світилку наявні й мотиви про її зв'язок з нечистою силою. Так, подибуємо велику низку оповідань про перетворення в світло чорта, блуду, страху та інших бісів, злих духів. Демонічному світлу народна уява приписувала ті ж функції, що й іншим духам — здатність перевтілюватись і з'являтися у різних виглядах; зловорожі щодо людини дії. Хоча в описах світилки та світла і є певні відмінності, все ж гадаємо, що вони спричинені особливостями локального трактування цих міфічних образів, яких фольклорна традиція наділяє спорідненою сутністю і функціями.

------------------------------------

Скарбник — це міфологічне уособлення нечистого духу, що береже скарби. Побутує кілька варіантів трактування цього образу в українському фольклорі. Згідно з першим, скарбник-дух — це вірний охоронець скарбів свого господаря. Він затримує злодія і передає його господареві в руки, а також допомагає в усьому своєму господареві за життя. Проте після смерті він з'являється зі зграєю ворон і записом про запродану душу й вириває душу грішника. Ця версія вплітається в контекст загальних уявлень народу про побутового чорта і виразно вказує на зв'язок природи скарбника з домашнім чортом, послугами якого користується господар.

Інший варіант трактування образу скарбника зв'язаний з повір'ями про закопані гроші та закляті скарби, яким присвячений широкий цикл народних демонологічних уявлень українців. Закопані скарби наділялися незвичайними, надприродними властивостями. Такі гроші, за народною уявою, поділялися на чисті й нечисті. До перших належали ті, що закопувалися людьми під час складних житейських колізій (війни, напади, пограбування). На Гуцульщині, зокрема, до чистих зараховували скарби опришків, оскільки ці гроші були відібрані у багатіїв. До нечистих ті, що від нечистої сили. Ці останні знаходилися під охороною злих сил, про них мовилося, «що їх чорт присів». Численні легенди, перекази, билички про закопані гроші ще донедавна широко побутували в усіх регіонах України. Основним їх сюжетним мотивом є оповідь про здатність закопаних скарбів горіти.  Вірили, що раз на сім літ, до «Вшестя», закопані скарби пересушуються і горять (при цьому золото горить червоним вогнем, срібло — білим, а мідь — синім). Вважалося, що ті гроші, що горять уночі, охороняє скарбник (нечистий), узяти їх неможливо, бо вони закляті (прокляті). Отже, закляті скарби, за українською міфологічною традицією, це ті із закопаних скарбів, що їх наявність пов'язувалася із діяльністю духів-демонів. Поширеним було уявлення, ніби колишній власник таких грошей, закопуючи їх, заповідав подумки їх комусь, тобто заклинав. Взяти такі закляті гроші зможе лише той, кому вони призначалися. Коли ж їх захоче викопати стороння людина, то гроші ці перетворяться на черепки або вугілля.

Серед згаданих демонологічних уявлень були й сюжети про перетворення заклятих скарбів у гадюк, жаб тощо. В українських віруваннях про закляті скарби наявний мотив їх зв'язку з нечистими силами. Часто трапляються сюжети, за якими скарбник — нечистий (чорт) відкриває такий скарб тому, хто запродасть або відпише йому свою душу.

Із незвичайними, надприродними властивостями грошей пов'язане також повір'я про зачаровану монету — інклюз («інклюзник», «анклюз», «монклюз»). За традиційними віруваннями та уявленнями українців, ця монета мала властивість притягувати інші монети і збагачувати свого господаря завдяки тому, що нею керував злий дух. Його, як і домовика, можна було виховати собі зі «зноска». Цей дух служить господареві за життя, а по смерті — забирає його душу.

------------------------------------

Упир До повір'їв, пов'язаних з іншими категоріями померлих, відноситься і повір'я про упиря — найдавніше уособлення зловорожих сил. Згідно з віруваннями, це — покійник, що після смерті виходить з могили, щоб шкодити людині (висмоктувати з неї кров). Як дух упир міг з'являтися у різному вигляді (собаки, кота, двох хлопчиків), ходити по селу пішки або їздити на коні і «витинати» людей. Подекуди вірили, що упир може навіть накликати «мор». Здатність «ходити після смерті» упир має нібито завдяки присутності в ньому двох душ, одна з яких не покидає тіла і після смерті. Вважалося, що упирі бувають родимі і «роблені» (зачаровані). Родимі відрізняються тим, що мають хвостяка. «Робленим» упирем ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. На Волині вірили, що упирем ставав самовбивця. Розпізнавати упиря буцімто можна було по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті — по свіжому, червоному обличчю. Побутувало повір'я, що, окрім мертвого, в кожному селі був і живий упир, який нібито захищав село від першого. Щоб убезпечитися від упиря, кидали в його могилу жменю маку, закопували на могилі осикового кілка (подекуди рекомендувалося осиковим кілком пробити покійника). Упир — це уособлення страху віруючого населення перед померлими чарівниками. Хоч українські варіанти цих вірувань виразно позначені місцевими особливостями, самі повір'я мають широкі аналогії і в інших народів.

------------------------------------

Чарівник

За уявою нашого народу, як і інших слов'ян, це категорія осіб, наділених надприродними властивостями, здатністю впливати на явища зовнішнього світу, на долю інших. Чарівники здебільшого трактувалися як люди, що користувалися послугами нечистої сили. Вважалося, що на відміну від інших непростих, незвичайних людей (знахарів, градівників), що діяли від Бога (на добро), чарівники зналися з нечистими і чинили шкоду. Чарівник (чаклун) міг насилати хворобу, обертати людей у тварин (найчастіше у вовка), шкодити врожаю. Поширеним було повір'я, ніби чарівники вміли робити магічні «заломи» колосся («закрутки завивати» на житній ниві з метою спричинити неврожайність). Вважалося, що чіпати заломи не можна, бо це зашкодить людині (спаралізує). У таких випадках радилося звернутися до чарівника чи ворожки, які могли зняти те закляття з ниви.

У деяких районах України чарівників («перемітників») ототожнювали із знахарями, ворожбитами, відьмами, мальфарами, вживаючи цю назву для загального визначення людей, наділених надприродними властивостями чи обізнаних з таємницями природи.

------------------------------------

Чорт (біс, люципер, диявол, дідько, сатана, ірод, юда, щезби, скаменюшник, осинавець, злий та ін.) — один з найпопулярніших демонічних персонажів, що уособлював зловорожу людині сутність.

Пізніший фольклорний образ чорта формувався на основі язичницьких уявлень та під впливом біблійно-містичного і середньовічно-фантастичного сатанизму і заступив, на думку дослідників, своїх погансько-язичницьких попередників (Чорнобога), що втілювали злу сутність. За українськими апокрифічними легендами та оповідями, чорт бере участь у творенні світу і виступає антиподом Бога. В цих легендах виразно фіксується дуалістична ідея про спільну участь в акті творення матеріального світу добрих і злих сил.

В українській фольклорній традиції домінуючим мотивом концепції чорта як узагальненого втілення зла є риси побутового характеру. Демонологічні оповіді українців водночас наділяють чорта зооморфними та антропоморфними ознаками. Змальовувався він як чорнявий чоловік (як «коминар»), з гачкуватим довгим носом та чорними очима. Одягнений як іноземець (коротка куртка чи фрак, капелюх, вузькі панталони). Проте, траплялось, мав і суто звірині прикмети — хвіст, козлячі роги, свиняче рило чи собачу морду, курячі чи козлячі лапи, лиличі крила тощо. Важлива його властивість — здатність прибирати найрізноманітнішого вигляду: людей, звірів, предметів. Найчастіше чорт перекидається у знайомого кума, вояка, вівцю, пса, кота, півня, ропуху, мишу. Живуть чорти, за народними повір'ями, у глибоких проваллях, млинах, бузині, порожніх будівлях, на перехресті доріг.

Зловорожі щодо людини функції чорта проявлялися по-різному. Він міг насилати хворобу, викрадати і зводити дівчат, підміняти нехрещених людських дітей на свої «відміни», спокушати людей і «купувати» людські душі тощо. Значного поширення набули повір'я про можливість придбати чи «вивести» собі чорта. Проте неодмінною умовою при цьому було укладення з нечистим угоди про закладання людської душі.

Зафіксована літературними джерелами чортівська ієрархія по суті втратила своє значення. Численні місцеві назви нечистої сили часто не фіксують різниці між поодинокими злими духами, а лише виступають своєрідними іменами-евфемізмами, що вживаються населенням, щоб уникнути слова чорт (через страх накликати біду на себе). Найдійовішим оберегом від чорта, за народними уявленнями, є хрест, молитва, «священні» речі, «магічне» коло. Понад усе чорт боїться громових стріл святого Іллі, який під час грози нібито вбиває ними нечистих. У контексті загальних уявлень про побутового чорта виступають і поширені трактування його взаємин з людиною, за якими чорт постає не в могутньо-трагічному образі люцифера чи Демона, а в комічному простакуватому вигляді.

------------------------------------

Чугайстер (лісовий чоловік) — фантастичний образ української демонології. Виступає у фольклорних оповідях у невиразному окресленні: у вигляді високого, «лісового чоловіка», зодягнутого в білий одяг. Змальовували його як звичайного чоловіка, шкіра якого покрита довгим волоссям. Своїм поводженням і виглядом він нагадує лісовика, лісуна. Хоча, за побутуючими версіями, чугайстер — це заклятий чаклунами чоловік, якому «пороблено». Найбільш поширеним цей образ був на Гуцульщині. За повір'ями тих країв, чугайстер ловить лісових нявок і поїдає їх. Проте до людей чугайстер нібито ставиться доброзичливо, поспілкувавшись з ними при зустрічі, він відпускає їх, не завдавши шкоди. Образ чугайстера — це оригінальний персонаж демонології українців, пов'язаний з давніми анімістичними та антропоморфічними поглядами на сили і явища природи, з вірою у чародійство і перевертнів.

------------------------------------ СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕМОНОЛОГІЇ  (Г. А. Скрипник)

5 клас

• 1. Автор презентації вчитель Гадяцької спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №4 Цьот І.П.

• 2. Тема уроку. « Елементи грамоти споживача». Ви повинні знати: що таке торговельна мережа, магазин, інформація про товари, термін придатності харчових продуктів. Ви повинні уміти: знаходити необхідну інформацію на упаковці товару.

• 3. Торговельна мережа – це сукупність торгових підприємств, які займаються постачанням та продажем товарів населенню. Види торговельних підприємств. Кіоск , павільйон – торгове приміщення, розраховане, як правило, на одне робоче місце. Магазин – спеціально обладнана будівля, призначена для продажу товарів населенню. Має торгові зали та підсобні приміщення для зберігання товарів.

• 4. Розрізняють такі види магазинів: •Універсальний магазин( універмаг) – магазин із універсальним асортиментом непродовольчих товарів та відділом продовольчих товарів. •Супермаркет – магазин самообслуговування з універсальним асортиментом продовольчих товарів і обмеженим асортиментом непродовольчих товарів повсякденного попиту.

• 5. •Гіпермаркет – магазин з дуже великою торговою площею, який торгує як Товарами широкого вжитку, так і предметами розкоші. Близько 80 тисяч найменувань різних товарів. •Спеціалізований магазин – реалізує одну групу товарів.

• 6. •Міні - маркет (міні-продукти) – магазин з обмеженим асортиментом продовольчих товарів, невеликою площею торгового залу. •Магазин із змішаним асортиментом товарів – реалізує окремі види продовольчих і непродовольчих товарів. Більшість таких магазинів знаходиться в сільській місцевості.

• 7. Інформація про товар повинна містити: •назву продукту; •назву фірми; •адресу виробника; •дату виготовлення; •термін придатності; •склад; •вагу; •штрих – код

• 8. Спеціальні знаки на упаковці

• 9. Термін придатності харчового продукту визначають календарною датою. «Вжити до 05.12.2013» Термін зберігання – термін, протягом якого продукт харчування зберігає свої корисні властивості. Якщо термін зберігання вийшов, то продукт міг загуснути, змінити колір. Термін реалізації – встановлює виробник з огляду на те, у яких умовах продукт зберігається вдома.

• 10. Термін зберігання продуктів у холодильнику: •Вершкове масло – не більше 10 діб. •Сметана – 5 діб. •Твердий сир – не більше ніж 20-30 діб. •Солена риба – не більше ніж 5 діб. •Копчена риба – 2-3 місяці. •Варена ковбаса – 15 діб. •Копчена ковбаса – 45 діб Вологість може прискорити псування продуктів.

• 11. Гра «Блеф – клуб» •Кіоск – це велика, спеціально обладнана будівля для торгівлі. •Гіпермаркет – магазин з дуже великою торговою площею, який торгує товарами широкого вжитку. •Інформація про товар знаходиться на етикетці. •Продукти харчування можна вживати після закінчення терміну придатності. Не слід купувати продукти, з пошкодженою упаковкою.

• Активно працювали… Я дізналась …  Найбільше мені сподобалося …  Сьогодні на уроці ми … 12.

7 клас

Тема уроку:  «Плетіння гачком як вид декоративно - ужиткового мистецтва »

• Мета: 

• Засвоєння знань учнями про асортимент виробів, виконаних гачком, підбір інструментів і матеріалів для в’язання, правил безпечної роботи і санітарно-гігієнічних вимог;

• розвиток інтересу до такого різновиду рукоділля, як в’язання гачком, художнього смаку, пам'яті,уваги, логічного мислення;

• виховання в учнів національної свідомості, сприяння набуття дітьми соціального досвіду, успадкування ними надбань українського народу та охайності.

• виховання в учнів свідомого виконання правил безпечної роботи під час плетіння гачком Обладнання: готові вироби, плетені гачком; інструменти: гачок, лінійка; матеріали; інструкційні картки; інтерактивна дошка; мультимедійний проектор; комп’ютер; мультимедійна презентація. Тип уроку: засвоєння нових знань Структура уроку

1. Організаційна частина – 1 хв.

2. Актуалізація опорних знань та життєвого досвіду – 3 хв.

3. Мотивація навчальної діяльності учнів – 4 хв.

4. Повідомлення теми, мети і завдань уроку – 1 хв.

5. Вивчення нового матеріалу – 28 хв.

6. Закріплення нового матеріалу – 5 хв.

7. Підсумок уроку – 3 хв Хід уроку

1. Організаційна частина - перевірка присутності учнів на занятті; - перевірка готовності до уроку.