ТЕМА 9. ПРОБЛЕМА СВІДОМОСТІ У ФІЛОСОФІЇ

План лекції

1.Духовність.

2.Проблема свідомості в історії філософії.

3.Передумови виникнення свідомості.

4.Свідомість як філософська категорія та її структура.

5.Свідомість і мова.

6.Самосвідомість.

Основні поняття: духовне життя, ідеальне, інформація, відображення, психіка, свідомість, дух, душа, мова, несвідоме, самосвідомість, мислення, пам’ять.

1. Духовність

Серед усього сущого є суще, яке наділене особливою здатністю – пізнавати інше суще та самого себе, тобто духовність. Цим сущим є людина, яка наділена духовністю. Духовність – це світ образів, думок, почуттів, переживань, фантазій і мрій людини. Якою є ця духовність, тобто ці думки, образи, почуття і мрії? У чому полягає відмінність духовності від усього сущого? Якими є її головні особливості?

Насамперед зазначимо, що духовність має здатність, як у дзеркалі, відбивати дійсність, однак це дзеркало не є абсолютно точним. Філософнеокантіанець Е. Кассірер називав “наївною теорією відображення” теорію, згідно якої образ у духовності відповідає образу у дійсності. Як показав ще Кант, “внутрішні образи”, що відображаються у духовності, відрізняються від предметів “самих по собі”. По-перше, копії предметів не можуть бути точними, по-друге, предмети в духовності перетворюються у знаки, символи і слова, витворюючи тим самим складний і різноманітний знаково-символічний зміст людської духовності, по-третє, духовність сама може вибудовувати образи, проекти, закони, судження, яких немає в дійсності, цим самим добудовуючи (компенсуючи) дійсність до того стану, якого їй хочеться. Знак – це образ із фіксованим значенням, символ – образ із нефіксованим значенням, тобто можливістю наповнити його багатьма предметами. Зрештою, слова – це теж знаки і символи, які позначають дійсність та внутрішні переживання і можуть передаватися іншим людям.

Особливе значення для духовності мають слова, які людина може об’єднувати в знаково-символічну систему – мову, а потім передавати їх іншим людям, які на основі засвоєння одних і тих же мов отримують змогу обмінюватися змістом духовності. М. Гайдеггер вважав,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

27

що мова – це середовище, в якому розгортається людське буття, вона є “дім буття”, “оселя”, в якій людина проживає, яка впливає на саме людське життя, великою мірою визначаючи його.

Духовність за своєю природою обмежена і пізнає у знаково-симво- лічній формі тільки те, що може бути їй доступне, тільки те, що залучене до її духовно-практичного горизонту, тому “нова онтологія”, про яку вже йшлося (“феноменологічна онтологія” Гусерля, “фундаментальна онтологія” Гайдеггера, “онтологічна герменевтика” Ґадамера, “феноменологія сприйняття” Мерло-Понті тощо), відмежовується від постановки питання про існування чогось“поза духовністю”, оскільки про те, що існує поза нею, не можна сказати нічого, навіть того, що воно існує.

Духовність – це ідеальне в людині, а з огляду на це питання “первинності” ідеального чи матеріального втрачається сенс. Ще у першій половині XX століття Е. Гусерль показав, що питання про первинність духовного чи матеріального не є коректним за своєю постановкою. Духовність і світ не можна мислити поза їх протиставленням. Ідеальне можливе тільки тоді, коли існує матеріальне, а матеріальне – коли існує ідеальне. Взагалі їх не можна визначити інакше, ніж через свою протилежність (“матеріальне – це не ідеальне”, а “ідеальне – це не матеріальне”).

Духовність людини, якщо її розглядати в певний фіксований момент часу, складається із двох частин: свідомого, тобто тих образів, які в цей момент часу “завантажені” в нашу духовну сферу танесвідомого, того, що в духовності присутнє, але ми його в даний момент часу не осягаємо чи й взагалі не можемо осягнути, наприклад, воно зберігається в пам’яті. Отже, потрібно з’ясувати що ж таке свідомість.

2. Проблема свідомості в історії філософії

Проблема свідомості завжди привертала пильну увагу філософів, бо визначення місця і ролі людини в світі, специфіки його відносин з навколишньою дійсністю припускає з’ясування природи людської свідомості шляхом аналізу свідомості як специфічно людської форми регуляції й управління взаємодією людини з дійсністю. Ця форма характеризується, насамперед, виділенням людини як своєрідної реальності, як носія особливих способів взаємодії з навколишнім світом з урахуванням управління ним.

Таке розуміння природи свідомості припускає дуже широкий спектр питань, які є предметом дослідження не тільки філософії, але й спеціальних гуманітарних і природних наук: соціології, психології, мовознавства, педагогіки, фізіології вищої нервової діяльності, а в даний час і семіотики, кібернетики, інформатики. Розгляд окремих аспектів свідомості в рамках цих дисциплін завжди спирається на певну

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

28

філософсько-світоглядну позицію в трактуванні свідомості. З другого боку, розвиток спеціальних наукових досліджень стимулює розробку і поглиблення власне філософської проблематики свідомості. Так, скажімо, розвиток сучасної інформатики, створення “мислячих” машин, пов’язаний з цим процес комп’ютеризації людської діяльності примусили по-новому розглянути питання про сутність свідомості, про специфічно людські можливості в роботі свідомості, про оптимальні способи взаємодії людини і його свідомості з сучасною комп’ютерною технікою. Гострі й актуальні питання сучасного суспільного розвитку, взаємодії людини і техніки, співвідношення науково-технічного прогресу і природи, проблеми виховання, спілкування людей та ін. Іншими словами, всі проблеми сучасної суспільної практики виявляються органічно -по в’язаними з дослідженням свідомості.

Ще донедавна духовне життя, як одна із сутнісних характеристик людини, фактично зводилося до свідомості. Проте свідомість як психічне життя в цілому не адекватне духовному життю, оскільки воно не зводиться до внутрішнього стану людини, а проявляється в її вчинках, діяльності. Духовне життя – це сам процес життя, а не лише психічне його переживання.

Слід зауважити, що багаторівневий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї. Вона вивчається різними науками: еволюційною теорією, медициною, кібернетикою, психологією, фізіологією, антропологією, а також деякою мірою художньою літературою, мистецтвом та ін. Для філософського аналізу плідними є проблеми узагальнення сучасної антропогенетики, яка стверджує, що проблему походження свідомості потрібно розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства. Важливо зрозуміти, що свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності багатьох поколінь людей.

Проблема свідомості – одна з найскладніших та загадкових. Пізнати, описати свідомість дуже важко, тому що вона не існує як окремий предмет або річ. Нам все дано завдяки свідомості: вона завжди присутня в кожному нашому образі сприйняття, вона миттєво приводить у зв’язок наші відчуття, до речі, без нашої на те згоди та контролю. Вона миттєво пов’язує, співвідносить те, що людина побачила, почула, і те, що вона при цьому відчула та пережила. Свідомість неможливо “витягнути” з цього змістовного зв’язку, тому що поза ним вона не існує.

В історії філософії дослідники проблеми свідомості йшли двома шляхами. Перший – опис способів, якими речі дані в свідомості, існують у ній. Філософською мовою це називається описом феномену свідомості. Другий – пояснював, за яких умов можлива сама свідомість, тобто пояснював феномен свідомості.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

29

Уфілософії античності та Нового часу ці способи не розрізнялися,

атому вважалося, якщо описано, як речі існують у свідомості, то питання про природу свідомості вичерпано. У нашому столітті філософи задають питання, як і чому ці кроки миттєво згортаються в образ, як і чому виникає зв’язок людини зі світом та одночасно з самим собою? На сьогоднішній день однозначної відповіді на це питання не існує.

Існує ще одна таємниця свідомості. Відомо, що головною умовою можливості появи індивідуальної свідомості є здатність сформулювати судження “Я є”. Для кожної людини слово “Я” зрозуміле, тому що кожен з нас є “Я”. Усвідомлення “Я” відбувається приблизно в трирічному віці, причому без будь-яких зусиль з боку самосвідомого“Я”, тому що його ще немає. Невипадково, ніхто з нас не може згадати та розповісти, як, яким чином у віці трьох років йому прийшла в голову думка говорити про себе“Я”. Питання про “Я” стало центральним у проблемі свідомості. Це одне з тих складних питань, яке обговорюється й зараз і у філософії, й у психології, й в антропології та інших науках. Відповіді бувають різні: “Я” – поява Духа Святого, а тому “Я” – трансцендентне; “Я” – продукт еволюції живої матерії, яка пов’язана з мозком; “Я” – результат соціалізації людини, що передбачає спілкування та комунікацію; “Я” – це безпосередня даність, про природу якої питати немає сенсу тощо. У кожному з цих тлумачень природи“Я” є своя часткова правда.

До самого акту знаходження себе у якості“Я” людина не була “Я”,

атому не було і того, хто узяв би під контроль процедуру пробудження “Я” та запам’ятав би її.

Багато філософів визначають свідомість як великий благовісний дар людині, як чудо з чудес всесвіту, але при цьому відмічають, що свідомість є і тяжкий хрест, тому що в ній знаходиться вся біль світу. Невипадково, щоб вгамувати біль (душевний або фізичний) вимикають на деякий час свідомість (за допомогою ліків, алкоголю). Наприклад, Е.В. Ільєнков (відомий радянський філософ) писав: “без свідомості людина була б більш щасливою, тому що не знала б душевних страждань”.

Так що ж таке свідомість і як її розуміють в історії філософії? В античній філософії свідомість була причетною до розуму, який є космічним, і поставала як узагальнення дійсного світу. Розум – синонім універсальної закономірності, визначався Гераклітом терміном “логос” (під яким мали на увазі слово, думка та сутність самих речей).

Цінність людського розуму визначалася ступенем його залучення до цього логосу – об’єктивного світопорядку.

Усередні віки свідомість трактувалася як надсвітове начало(Бог), який існує до природи і створює її з нічого. Розум при цьому тлумачився як атрибут Бога, а за людиною залишалася лише крихітна “іскорка”

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

30

всюди проникаючого полум’я Бога. У надрах християнства виникає ідея активності душі, до того ж у поняття душі включається і свідомість. Усі знання закладено в душі, яка живе та рухається в Богові. Підставою істинності цього знання є внутрішній досвід: душа повертається сама до себе, осягаючи розумом з найбільшою вірогідністю власну діяльність.

Уподальшому поняття про внутрішній досвід стає основним у концепції свідомості. Для середньовічного схоласта Ф. Аквінського поняття “внутрішній досвід” – це засіб самозаглиблення та спілкування з Богом. Несвідома душа була залишена рослинам і тваринам, у людини ж усі психічні акти, починаючи з відчуття, наділені ознаками свідомості.

Матеріалістичні традиції були присутні і в античну епоху, і в Середньовіччі, але вони не були послідовними. Так, арабомовні мислителі Середньовіччя Разі та Ібн-Сіна, а також англійський філософ Іоанн Дунс Скот висунули вчення про те, що вся матерія, включаючи й неживу, мислить. Цей напрямок отримав у філософії назву“гілозоїзм”.

Уфілософії Нового часу на розробку проблеми свідомості найбільший вплив мав Р. Декарт. Висуваючи на перший план самосвідомість, він розглядав свідомість як внутрішнє споглядання суб’єктом змісту свого власного внутрішньою світу. Душа, за Декартом, тільки мислить, а тіло тільки рухається. Цей погляд мав великий вплив на всі подальші вчення про свідомість, яка ототожнювалася зі здатністю суб’єкта мати знання про власні психічні стани. На противагу Декарту було висунуто вчення про несвідому психіку. Г. Лейбніц, спираючись на відкритий ним закон збереження “живих сил”, стверджував, що всі речі мають власну силу, внутрішню здатність безперервно діяти. Він висунув вчення про монади – одиниці буття. У психології їм відповідають одиниці свідомості.

УXVIII ст., спираючись на досягнення фізіології та медицини того часу, французькі матеріалісти (особливо Ламетрі) обґрунтували положення про те, що свідомість є особливою функцією мозку. На їх думку, вона відрізняється від інших функцій тим, що завдяки їй людина здатна здобувати знання про навколишній світ та саму себе, але вони не змогли виявити суспільну природу та активний характер свідомості, бо були за своїми поглядами метафізиками та механіцистами.

Німецький класичний ідеалізм (Кант, Гегель) виявив різні рівні організації свідомості, її активність, історизм, діалектику чуттєвого та логічного, індивідуального та соціального.

Значну увагу проблемі свідомості приділили представники діалектичного матеріалізму. Вони послідовно обґрунтували положення про первинність матерії, показали, що свідомість ґрунтується на матерії, але не на будь-якій, а лише на високоорганізованій (на людському мозку),

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

31