1. Правоохоронні органи держави. Їх поняття, система, заг характеристика

Ознаки правоохоронного органу:

1. виконання профілактичної та ще однієї чи кількох головних функцій;

2. необхідність особливого організаційного, правового, кадрового, матеріально-технічного, фінансового, інформаційного, наукового та іншого забезпечення.

3. до працівників цього органу законом пред’являються спеціальні вимоги щодо ділових і моральних якостей, рівня освіти, відсутності судимостей тощо.

4. працівники правоохоронних органів користуються підвищеним соціальним та правовим захистом.

Правоохоронні органи - це існуючі в суспільстві й державі установи й організації,що здійснюють правозастосовну та правоохоронну функції, основне завдання яких -забезпечувати законність, захищати права та законні інтереси громадян, юридичнихосіб, боротися зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

Згідно зі ст. 2 Закону України від 23.12.1993р “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, правоохоронними є органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контроль-но-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

І цей перелік не повний, так не враховані державні органи і громадські організації,які в тій чи іншій мірі також здійснюється правоохоронні функції.До них відносяться: Міністерство юстиції, нотаріат, відділи реєстрації актівгромадського стану, Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованоюзлочинністю, Раду національної безпеки і оборони України, адвокатуру та ін.1Але слід зазначити, що питання про визначення поняття “правоохоронні органи” є дискусійним у теорії права. Одні науковці вважають, що цим поняттям охоплюються усі державні органи і громадські організації, хоч у деякій мірі наділені правоохороннимифункціями.2 Інші пропонують розглядати це поняття у широкому (усі державні органи,які наділені певними повноваженнями в галузі контролю за додержанням законності і правопорядку) і вузькому (державні органи, спеціально створені для забезпечення законності і правопорядку, боротьби зі злочинністю і якім з цією метою наданіповноваження застосовувати передбачені законом заходи примусу та перевиховання правопорушників - суд, органи юстиції, прокуратури, внутрішніх справ, безпеки) розумінні.3органи Служби безпеки України, органи управління державної охорони, органиПрикордонних військ.Немає однозначного поняття і серед практичних працівників правоохороннихорганів.

До системи правоохоронних органів прийнято відносити органи: правосуддя, юстиції, нотаріату, ЗАГСу, внутрішніх справ, прокуратуру, державної безпеки, зовнішньої розвідки, розкриття і розслідування злочинів,податкової поліції, юрисконсультські установи, адвокатуру, так як вони мають спільні функції:

- забезпечення безпеки особи, суспільства і держави;

- захист і охорона прав, свобод і законних інтересів особи;

- створення умов для здійснення особою своїх прав і обов’язків;

- охорона і захист політичних, економічних, соціальних і духовно-культурних основ

суспільства

З метою здійснення правоохоронної діяльності створюються відповідні органи, які називаються правоохоронними. Правоохоронні органи — це існуючі в суспільстві й державі установи та організації, що здійснюють правозастосовчу та правоохоронну функції, основне завдання яких полягає в забезпеченні законності, захисту прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб,боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про державний захист праців-

ників суду і правоохоронних органів” від 23 грудня 1993 р. до пра-

воохоронних органів належать:

судові;

прокуратури;

внутрішніх справ;

служби безпеки;

митні;

державної податкової служби;

юстиції;

адвокатура;

нотаріат;

державний департамент з питань виконання покарань;

державний департамент пожежної охорони та ін.

2. Предмет і система дисципліни ОСПО

1. На відміну від багатьох інших курсів юридичних дисциплін – кримінального, адміністративного, трудового, права тощо, основою яких є певна галузь права, курс “ Судові та правоохоронні органи” немає такої основи. Цей курс ґрунтується переважно на базі тих чи інших правових інститутів, як от інститути судоустрою, статусу суддів, оперативно-розшукової діяльності, а також положень тих чи інших галузей права, зокрема конституційного, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільно-процесуального, трудового та права соціального забезпечення.

Отже, предмет курсу “Судові та інші правоохоронні органи” становлять правові інститути та норми вказаних галузей права.

Предмет даної дисципліни становить вивчення відомостей щодо нормативно-правової бази, основних принципів, організації, завдань, функцій, повноважень та основних напрямків діяльності державних органів, які здійснюють судову та іншу правоохоронну діяльність, а також недержавних організацій, покликаних сприяти реалізації правоохоронної функції держави.

Предмет цієї навчальної дисципліни має тенденцію до розширення. Це відбувається за рахунок як появи нових правоохоронних органів чи суттєвої реорганізації тих, що існували раніше, але не вважалися правоохоронними, так і розширення та більш детальної законодавчої регламентації окремих напрямків правоохоронної діяльності.

Специфіка предмета курсу “Судові та інші правоохоронні органи” проявляється у тому, що він є комплексним навчальним курсом, що поєднує, узагальнює та синтезує правові інститути та норми різних галузей права.

Власне тому навчальна дисципліна “ Судові та правоохоронні органи” вивчається поряд з іншими правовими дисциплінами і тісно з ними взаємопов’язана.

Базою, основою цього курсу є конституційне право України, яке визначає первинні засади організації та функціонування судів, прокуратури та інших правоохоронних органів, їх місце і роль у державному механізмі, їх взаємодію з органами виконавчої та законодавчої влади.

Конституційне право є основою для прийняття інших НПА, що детально регулюють систему, структуру, склад судових та правоохоронних органів, їх завдання, функції, повноваження.

Тісний взаємозв’язок прослідковується і з адміністративним правом України, оскільки на судові та правоохоронні органи покладається забезпечення законності та правопорядку в сфері управлінської діяльності, в тому числі охорони громадського порядку і державної безпеки.

Норми, що регулюють організацію та функціонування судових і правоохоронних органів є базовими для таких галузей права як кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, господарсько-процесуальне.

Матеріальне та соціальне забезпечення працівників судових та правоохоронних органів регулюється нормами права соціального забезпечення, питання кадрового забезпечення цих органів, дисциплінарної відповідальності працівників судових і правоохоронних органів врегульовані нормами трудового права.

Систему курсу “Судові та правоохоронні органи” складають такі розділи:

1. “Загальні положення”, де вивчаються питання предмета, методів, і системи цієї навчальної дисципліни, основних понять, якими оперує дана дисципліна, законодавство про судові та правоохоронні органи.

2. “Судова влада. Суд і правосуддя. Судоустрій України”, де розглядаються положення про місце, роль і зміст судової влади в Україні, правосуддя, судоустрою та статусу суддів.

3. Питання організації діяльності та правового статусу інших правоохоронних органів( зокрема прокуратури, органів МВС, СБУ, ДПА, органів з питань виконання покарань, військової служби правопорядку у ЗСУ та ін.)

4. Правовий та соціальний захист працівників судових та правоохоронних органів.

5. Складають норми, що регулюють окремі напрями правоохоронної діяльності.

6. Висвітлюються питання організації та функціонування окремих державних і недержавних органів, зокрема, Вищої ради юстиції, Міністерства юстиції України, органів державної виконавчої служби, а також адвокатури

3. Система законодавчих і інших нормативних актів, які регламентують ОСПО

З метою забезпечення реалізації правоохоронної діяльності держава формує систему правових норм, які об’єктивуються назовні у таких джерелах права як НПА.

Складність пізнання курсу “Судових і правоохоронних органів” полягає у необхідності вивчення великої кількості НПА , що є джерелами різних галузей права. Якщо враховувати лише закони, акти Президента і Кабінету Міністрів України, то їх вже налічується понад сто.

Особливістю курсу “Судові та правоохоронні органи” якраз є відсутність єдиного базового НПА, як скажімо в Кримінальному праві, Кримінально-процесуальному праві, цивільно-процесуальному і т.д.

Щоб забезпечити максимально ефективне вивчення курсу “Судові та правоохоронні органи” в юридичній літературі прийнято класифікувати НПА за двома критеріями:

1. юридичним:

а) за юридичною силою;

б) за суб’єктом прийняття ( який державний орган прийняв і в якому порядку.

ЗА юридичною силою найвище місце в ієрархії НПА належить Конституції України. У контексті вивчення дисципліни “Судові та правоохоронні органи” першорядними є положення, що містяться в розділах ІІ –“Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, VІІ- “Прокуратура”, VIIІ- “Правосуддя”, ХІІ- “Конституційний Суд України”.

На підставі ст.9 Конституції України друге місце в системі НПА за юридичною силою займають міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Вони не можуть суперечити Конституції України, але укладення міжнародних договорів, які їй суперечать можливе після внесення попередніх змін до Конституції. Серед них : Загальна декларація прав людини , Європейська Конвенція з прав людини 1950р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966р, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10.12.1984р.Ратифіковано 26. 01.1986р., Конвенція про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993р., ратифіковано 10.11.1994р.( із застереженнями), Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20.04.1959р. Ратифіковано16. 01.1998р.

Закони України, серед яких слід виділити по-перше закони прийняті референдумом. Особливе місце займають рішення Конституційного Суду України.

Далі йдуть постанови ВРУ, укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження КМУ, правові акти ВР АРК, відомчі та міжвідомчі накази, положення, інструкції та ін.

ІІ. За змістом НПА поділяють на:

1) акти загального характеру

2) акти про суд, правосуддя і судоустрій.

3) Акти про статус окремих правоохоронних органів

4) Акти про соціальний і правовий захист працівників правоохоронних органів

5) акти про окремі напрямки правоохоронної діяльності

6) акти про органи і установи , діяльність яких безпосередньо пов’язана з діяльністю правоохоронних органів.

4. Судова влада, її природа та характерні ознаки

1. У класичному вигляді теорія поділу влади була розроблена такими мислителями як Джон Локк та Шарль – Луї Монтеск´є.

Ідея поділу влади і виділення судової влади в самостійну гілку, знайшла своє відображення в Конституції України. Кожна з гілок єдиної державної здійснює лише їй притаманну функцію, має свою сферу реалізації, свою компетенцію.

Такий поділ державної влади забезпечує по – перше ефективність функціонування державної влади в інтересах суспільства і по –друге створює перешкоди для зловживання владою, її узурпації.

Судова влада – це діяльність всіх створених у державі судів, яка реалізується з допомогою притаманних їм і законодавчо засобів з метою впливу на поведінку суб’єктів права та суспільні відносини за участю цих суб’єктів.

Для виконання покладеної на неї функції судова влада наділена владними повноваженнями і засобами примусу до виконання прийнятих нею рішень. Зокрема, конституційною засадою судочинства є обов’язковість виконання рішення суду, що вимагає від державних органів, посадових осіб, усіх громадян неухильного підкорення велінню судової влади.

Судова влада займає особливе місце в системі державної влади. Взаємодія судової влади з іншими гілками влади в Україні здійснюється на основі “ механізму стримувань і противаг”, який полягає у тому, що органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для них законодавчу базу діяльності. Крім того ВРУ разом із Президентом України беруть участь у формуванні судової системи – призначені суддів. Але суди їм не підлеглі і зазначені органи не вправі контролювати законність вироків та інших судових рішень.

У свою чергу Конституційний Суд України наглядає за конституційністю законів, прийнятих ВРУ, що має наслідком втрату

ними чинності з моменту прийняття.

Взаємовплив вплив судової влади та органів виконавчої влади проявляється у тому, що суд може скасовувати суперечливі Конституції та законам України акти органів державного управління; розглядати скарги громадян на незаконні рішення, дії чи бездіяльність органів управління. Відповідно до ст. 19 Закону України “ Про судоустрій”, в Україні створюються адміністративні суди, що розглядатимуть адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами в сфері державного управління ( справи адміністративної юрисдикції).

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, що узгоджується з Головою Верховного Суду України чи головою вищого спеціалізованого суду.

Власне, головне призначення судової влади – вирішення віднесених законодавством до її компетенції правових конфліктів, які виникли у суспільстві. Тому судова влада в системі державної влади є рівнозначною, рівноправною, паритетною.

Судова влада функціонує на засадах:

- незалежності

- самостійності

- відокремленості

- виключності

- під законності

Судова влада є незалежною, втручання будь-яких державних органів, посадових осіб в її діяльність є неприпустимим. При вирішенні справ судді керуються внутрішнім переконанням, обґрунтовуючи відповідне рішення доказами поданими сторонами у справі.

Самостійність судової влади означає:

- суди нікому не підзвітні і мають для здійснення судових функцій усі необхідні повноваження, якими наділені законом;

- судові рішення не потребують попередньої згоди чи затвердження будь-якої посадової особи чи державного органу;

- вирок, рішення, постанова чи ухвала суду, які набрали законної сили є обов’язковими для адресатів, мають для них силу закону і є обов’язкові для виконання на території України;

- діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури не підміняє діяльність суду, а лише сприяє їй.

Відокремленість судової влади означає те, що суди не входять до будь-якої іншої системи державних органів, займають особливе місце в державному механізмі.

Виключність судової влади полягає у неможливості делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами.

Підзаконність судової влади означає те, що у своїй діяльності судді керуються виключно Конституцією та законами України. Підкорення суддів лише законові відбувається на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства. Законами врегульовані компетенція, порядок утворення, структура, функції судів, питання їх кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникли у державі. Якщо в разі спору з правовідносин має право звернутися до суду, компетенцією якого є розв’язання такого спору і суд не вправі відмовити в розгляді і вирішенні такого спору на підставі лише того, що її вимоги можуть бути розглянуті іншим органом у досудовому порядку.

Характерною особливістю судової влади є суворо регламентований законом процес, порядок її здійснення.

Отже, судова влада: 1) здійснює особливий вид державної діяльності (здійснення правосуддя);

2) є незалежною, самостійною, виключною, відокремленою, підзаконною гілкою влади.

3) реалізується за визначеною законом процедурою.

5. Функції судової влади

Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, ця влада може реалізовуватися тільки спеціально уповноваженими органами (судами); по-друге, ці органи мають бути наділені притаманними тільки їм повноваженнями. Судова влада реалізується через такі повноваження:

здійснення правосуддя;

конституційний контроль;

контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних

органів та посадових осіб;

формування органів суддівського самоврядування;

роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;

утворення державної судової адміністрації.

Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення

правосуддя. Судова влада реалізується у діях суду, які не пов’язані з розглядом справ.

Це насамперед організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової

практики, аналіз судової статистики, внесення окремих ухвал у державні органи,

установи, організації про усунення порушень закону, вирішення скарг підозрюваних,

обвинувачуваних, адвокатів тощо).

6. Судочинство, його поняття і види

Судочинство – це діяльність судів щодо розгляду і вирішення справ, віднесених до їхньої компетенції, а також дії інших суб’єктів, які реалізують свої права та обов’язки, вступаючи у процесуальні відносини із судом. Залежно від характеру матеріальних правовідносин з приводу яких виник спір судочинство є: конституційне, цивільне, господарське, адміністративне,

кримінальне.

Отже, правосуддя здійснюється:

- суб’єктом його здійснення є лише суд;

- правосуддя здійснюється іменем держави;

- його сутність полягає у розгляді і вирішенні цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справ у формі судових засідань за участю сторін та інших учасників процесу, який проводиться на засадах змагальності.

- правосуддя здійснюється в чіткій процесуальній формі;

• правосуддя здійснюється з пріоритетом судової підвідомчості (роз’яснити ).

Загальні засади судочинства в Україні

У ст. 6 Конституції України передбачається поділ державної вла-ди України на три окремі гілки — законодавчу, виконавчу та судо-ву, що відповідає принципам демократичної держави й забезпечує незалежність і самостійність кожної з гілок влади у здійсненні їх по-вноважень.

Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, і делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особа-ми не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі право-відносини, що виникають у державі. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими для виконання на всій те-риторії України. Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України “Про судоустрій України”судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі ци-вільного, господарського, адміністративного, кримінального та кон-ституційного судочинства. Судочинство в Україні здійснюється Кон-ституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Особливе місце суду зумовлюється колом завдань, що розв’язу-ються судами, і наявністю специфічних ознак, притаманних тільки суду.

До основних завдань суду належать здійснення правосуддя на за-садах верховенства права і забезпечення захисту гарантованих Кон-ституцією України та законами прав і свобод людини й громадяни-на, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства та держави. Суд вирізняється серед інших органів низкою ознак:

розглядає і вирішує особливі категорії справ, які не може розг-лянути жодний інший орган;

його рішення проголошуються іменем України і є обов’язкови-ми для всіх громадян та органів, яким вони адресовані;

справи розглядаються в суді із суворим дотриманням особливої процедури, що регламентуються виключно законами України;

суд є самостійним у розгляді справи (між судами немає відно-син підлеглості).

Конституційними принципами судочинства, що закріплені у ст. 126–129 Конституції України, є такі:

законність;

рівність усіх учасників судового процесу перед законом і су-дом;

забезпечення доведеності вини;

змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів

і доведенні перед судом їх переконливості;

підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

забезпечення обвинуваченому права на захист;

гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

незалежність і недоторканність суддів, їхнє підкорення тільки закону;

незмінюваність суддів;

колегіальний і одноособовий розгляд справ у суді;

забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішен-ня суду, крім випадків, встановлених законом;

обов’язковість рішень суду.

У ст. 129 Конституції України передбачається, що законом мо-жуть визначатися й інші засади судочинства в судах окремих судо-вих юрисдикцій.

Зокрема, у гл. 2 Закону України “Про судоустрій України” перед-бачено, що до основних засад здійснення правосуддя в Україні крім вже зазначених належать гарантування кожній людині права на су-довий захист; право людини користуватися правовою допомогою при вирішенні її справи в суді; здійснення судочинства державною мовою; право осіб, які не володіють або недостатньо володіють дер-жавною мовою, користуватися рідною мовою та послугами перекла-дача в судовому процесі; самостійність суддів.

Судова система України забезпечує доступність правосуддя длякожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами.

7. Принцип законності судочинства

Принцип законності віднесений Конституцією України до одного з основних принципів здійснення правосуддя в Україні ( ст. 129 ). Вимога точного і неухильного дотримання закону вважається одним з найбільш важливих і універсальних правових принципів, що мають істотне значення для всіх галузей права і діяльності всіх правоохоронних органів зокрема.

Під законністю прийнято розуміти точне і неухильне дотримання і виконання положень Конституції України, законів і відповідних їм інших правових актів усіма державними і недержавними установами та організаціями, посадовими особами, громадянами. Принцип законності прямо витікає і з конституційних положень, згідно яких органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України ( ст. 6 Конституції ).

Вимога дотримуватись закону при здійсненні правосуддя міститься й у інших конституційних положеннях:.” Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону” ( ст. 129 ). Аналогічну за змістом вимогу містить і Закон України “ Про судоустрій “.

Принцип законності послідовно і чітко закріплено й у галузевому процесуальному законодавстві. Він полягає у безумовному дотриманні судом норм як процесуального так і матеріального закону при розгляді і вирішенні судових справ.

Дана засада включає також й необхідність дотримуватися суддями закону про судоустрій. Недотримання чи порушення норм матеріального чи процесуального закону або норм закону про судоустрій має наслідком скасування рішення суду. Суд тільки тоді реалізує свої завдання щодо зміцнення законності і правопорядку, охорони прав і законних інтересів держави, суспільства й окремих громадян, зможе здійснити виховний і попереджувальний вплив на громадян, коли сам при розгляді вирішенні справи буде неухильно слідувати вимогам закону.

Поняття законності передбачає і те, що при прийнятті рішення судді керуються лише законом, а не підзаконними актами.

8. Принцип здійснення суд влади тільки судом

Ця засада судочинства відображена у ст. 124 Конституції та ст. 5 Закону про судоустрій. Суд є єдиним державним органом, який здійснює від її імені правосуддя.

Ніякий інший орган держави, крім суду, не вправі взяти на себе функцію здійснення правосуддя і не вправі постановити іменем України вирок, рішення у кримінальній, цивільній, господарській, адміністративній справі. Функції суду не можуть бути делеговані іншому органу або посадовій особі.

Навіть в умовах введення на території надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, утворені відповідно до Конституції. Забороняється на такій території утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми судочинства у діючих судах ( Закон про надзвичайний стан ).

Ніякий інший орган не має таких повноважень, як суд для прийняття судового рішення. Це забезпечує найбільші можливості саме для суду щодо повного встановлення всіх обставин кожної справи.

Дана засада судочинства деталізується у галузевому процесуальному законодавстві. Зокрема, стосовно розгляду кримінальних справ вказане положення деталізовано у ст. 15 КПК, в якій передбачено, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Положення про те, що правосуддя здійснюється виключно судами, означає також, що судові рішення як ті, що набрали законної сили так і ті, що не набрали законної сили може скасувати чи змінити лише вищестояща судова інстанція – апеляційна чи касаційна, у порядку апеляційного чи касаційного провадження. Третейські суди та Міжнародний комерційний арбітраж не є судовими органами, а отже не здійснюють функцію правосуддя.

9. Принцип права кожного на судовий захист

Конституція України закріплює, що права і свободи людини і

громадянина захищаються судом, незалежним і неупередженим, утвореним відповідно до закону.

Право на судовий захист гарантується як кожному громадянину і юридичній особі України так і іноземцям, особам без громадянства та іноземним юридичним особам. При зверненні до суду вони користуються всіма правами, передбаченими процесуальним законодавством.

Отже, кожний вправі звертатися до суду і будь - які угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.

Положення про неупередженість суду забезпечується встановленим у процесуальному законодавстві застережень відносно недопустимості участі у повторному розгляді справи того самого судді, а також щодо відсторонення від участі судді в розгляді справи за наявності обставин, які породжують сумнів щодо його об’єктивності. ( право відводу, самовідвід судді ).

Процесуальне законодавство покладає на суд обов’язок всебічно, повно та об’єктивно розглянути обставини справи і постановити в ній судове рішення у відповідності з нормами матеріального і процесуального закону. Для забезпечення цього положення Законом про судоустрій передбачено функціонування судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Отже, інстанційність перевірки судових рішень також створює гарантію забезпечення суб’єктам правовідносин права на судовий захист.

Процесуальний порядок розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ передбачає обов’язкову присутність суб’єктів права на судовий захист – учасників процесу при розгляді їх справи. Вони повідомляються про час і місце проведення судового засідання.

Підсудний, потерпілий, інші учасники кримінального процесу, позивач і відповідач та інші учасники цивільного і господарського процесу вправі брати участь у судовому розгляді справ також в апеляційній та касаційній інстанціях.

Дане право надане суб’єктам правовідносин національним законодавством відповідає міжнародно-правовому принципу проголошеному у Загальною декларацією прав людини і громадянина: “ Кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентним и національними судами у випадку порушення її основних прав, наданих її конституцією чи законом “.

10. Принцип рівності всіх учасників процесу перед законом і судом

Дана конституційна засада судочинства діє в усіх провадженнях у справах – цивільних, господарських, кримінальних і забезпечує здійснення правосуддя нам засадах рівності громадян перед законом і судом. Отже, ніхто з учасників судового процесу не має ніяких переваг і не піддається ніяким обмеженням незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Рівність перед законом – це однакове застосування положень закріплених у законодавстві до всіх громадян.

Поняття рівності перед судом не відрізняється істотно від рівності перед законом. Рівність учасників процесу перед судом означає, що всі цивільні, господарські, кримінальні, адміністративні справи вирішуються судами, які входять до судової системи судів загальної юрисдикції. У цих судах застосовуються однакові правила судочинства. Вона означає наділення всіх громадян, що знаходяться у правовідносинах із судом у тому чи іншому статусі, рівними процесуальними правами та обов’язками.

Конституцією встановлено виняток із загальних правил про провадження у кримінальних справах відносно притягнення до кримінальної відповідальності, арешту і затримання народних депутатів України, затримання і арешту суддів. Народні депутати не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані ( ст. 80 Конституції ). Судді не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

У випадку притягнення народних депутатів України і суддів до кримінальної відповідальності вони наділяються однаковими правами з іншими особами, що притягаються до кримінальної відповідальності і на них покладаються аналогічні обов’язки.

11. Принцип гласності суд процесу

Принцип гласності перш за все, відповідно до ст. 9 Закону про судоустрій забезпечує кожному вільний, без жодних обмежень право на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. Ця вимога закріплюється процесуальними нормами і реалізується таким чином: правом особи бути присутньою при розгляді її справи у суді; при проголошенні судового рішення у її справі; отримати копії судового рішення тощо.

Розгляд справ відбувається відкрито при розгляді справ у всіх судових інстанціях, а також при розгляді всіх категорій справ: кримінальних, цивільних, господарських.

Відкритий розгляд справи означає, що кожний громадянин, якому виповнилося 16 років, вправі бути присутнім в залі судового засідання і може робити письмові нотатки. Відкритий судовий розгляд є засобом громадського контролю за діяльністю суду, забезпечує виховний вплив судового процесу.

У випадках передбачених процесуальним законодавством, справа може слухатися у закритому судовому засіданні. Зокрема, закритий судовий розгляд є обов’язковим, коли це необхідно в інтересах охорони державної таємниці.

Крім того, законом допускається закритий судовий розгляд за вмотивованою ухвалою суду, яка виноситься за заявою осіб, що є учасниками процесу, або за ініціативи суду у випадках:

- про злочини неповнолітніх, які не досягли 16-річного віку, з тим, щоб створити необхідні сприятливі умови для одержання правдивих показань підсудного, усунути зовнішній негативний вплив на нього та інші обставини, що перешкоджатимуть встановленню істини у справі;

- про статеві злочини – з метою охорони інтересів потерпілих і суспільної моралі;

- з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

- коли цього потребують інтереси безпеки потерпілих, свідків та інших осіб, взятих під захист у зв’язку з наявністю реальної загрози їх життю, здоров’ю чи майну.

У закритому судовому засіданні допускається розгляд цивільних справ, зокрема про усиновлення, з метою збереження таємниці усиновлення, а також з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі.

Судове рішення вбудь-якому разі оголошується публічно, але в ньому суд не повинен вказувати обставини, що стали підставою для проведення закритого судового засідання.

З метою доступу громадськості до судового процесу під час судового засідання може проводитися теле-, звуко-, відеозапис, кінозйомка. Проте можливість фіксування процесу технічними засобами, а також його трансляція, допускається лише з дозволу суду. Суд вирішує це питання ухвалою, враховуючи чи не будуть вказані дії негативно впливати на нормальний перебіг судового розгляду і чи це не перешкодить встановленню істини у справі.

12. Принцип державної мови судочинства

Цей міжгалузевий принцип судочинства закріплений у ст. 10 Закону про судоустрій. Судочинство в Україні провадиться державною мовою.

Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. Як виняток у відповідності із Законом про мови в Україні, судочинство може провадитись мовою більшості населення місцевості, на яку поширюється юрисдикція суду.

Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою, тобто робити заяви, давати пояснення і показання, заявляти клопотання, знайомитись з матеріалами справи, виступати в суді та користуватися послугами перекладача у судовому процесі.

Право давати показання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, мають також свідки. Експерт також вправі складати висновок рідною мовою або мовою, якою він володіє.

Обов’язок залучити до участі перекладача покладається на суд, який розглядає справу. Порушення судом вимог щодо необхідності залучення до справи перекладача є істотним порушенням норм процесуального закону, а отже є підставою для скасування рішення суду вищестоящою інстанцією як незаконного.

13. Принцип змагальності і рівності сторін

Принцип змагальності являє собою змагальну форму появу активності та ініціативи сторін, які беруть участь у справі.

Змагальність як принцип правосуддя означає таку побудову процесу , процедури його здійснення, яка забезпечує судовому розгляді рівні можливості особам, які беруть в ньому участь у поданні доказів, у вільному викладенні своїх доводів, у даванні своїх тлумачень фактів, подій, доказів. Лише за допомогою засади змагальності суд всебічно, повно і об’єктивно досліджує всі обставини справи, а отже з’ясування істини в ході судового розгляду.

Невід’ємною умовою змагальності є рівноправність сторін обвинувачення і захисту в судовому розгляді. Це забезпечує всебічність дослідження доказів, встановлення судом істинності фактів і, в кінцевому результаті, - прийняття справедливого судового рішення.

У ст. 16-1 КПК України закріплено принцип змагальності та диспозитивності

кримінального процесу, тобто розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності.

При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу. На стороні обвинувачення – прокурор – державний обвинувач, потерпілий або його представник. Захист підсудного здійснює сам підсудний, його захисник або законний представник.

Диспозитивність проявляється у свободі по наданню сторонами (обвинувачення та захисту ) доказів, свободи у їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Отже, диспозитивність забезпечує сторонам кримінального процесу різноманітні варіанти поведінки у процесі, зокрема користуватися своїми процесуальними правами так, щоб максимально ефективно реалізувати свою функцію у процесі і результатом чого стане законне і обґрунтоване судове рішення ( вирок ). При цьому ці права є рівними як для сторони захисту так і для сторони обвинувачення.

Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійсненню наданих їм прав.

У цивільному процесі принцип диспозитивності визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи. Зокрема, у ст15-1 ЦПК України закріпила, що суд розглядає цивільну справу не інакше як за заявою осіб, які передбачені у ст. 5 ЦПК ( особи, які звертаються за захистом своїх прав або охоронюваних законом інтересів; за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатись до суду на захист прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, державних чи громадських інтересів ), але в межах заявлених ними вимог і на підставі наданих сторонами та іншими особами доказів.

Принцип змагальності у цивільному процесі закріплений у ст. 30 ЦПК, де кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається в підтвердження своїх вимог та заперечень. Обов’язок доказування покладається на сторони – позивача і відповідача.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Ст. 16-1 КПК – державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Можна виділити певні етапи участі прокурора як державного обвинувача у кримінальному процесі:

- участь прокурора у судовому слідстві ( судове слідство складається з допитів підсудних, потерпілих, свідків, експертів, різновидів судового огляду, оголошення протоколів та інших документів );

- участь прокурора в судових дебатах ( промова прокурора, де висловлюється характеристика прокурором обставин вчиненого злочину, містяться дані про те ким, коли і що було вчинено, аналіз доказів, що викривають вину підсудного; дається правова оцінка його діяння; позиція прокурора щодо виду і міри покарання для підсудного тощо);

- участь прокурора у стадіях щодо перевірки вироків, ухвал і постанов суду ( апеляційне та касаційне провадження).

Участь прокурора в судовому засіданні є обов’язковою, крім випадків:

- коли розглядаються справи про злочини, передбачені ч1ст.27 КПК ( справи приватного обвинувачення );

Кримінально-процесуальний закон передбачає можливість відмови прокурора від обвинувачення.

За своїм процесуальним статусом прокурор, що бере участь у судовому розгляді виступає стороною. Прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.

Прокурор є самостійним у визначенні своєї позиції щодо всіх питань, які вирішуються під час судового розгляду. Процесуальна самостійність прокурора в суді проявляється у тому, що основне значення для нього має оцінка обставин справи, доказів, досліджених у судовому засіданні.

Прокурор зобов’язаний відмовитися від обвинувачення, якщо під час розгляду справи він дійде висновку, що дані досудового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного і у своїй постанові викласти мотиви відмови. Жодні заяви державного обвинувача, зокрема і відмова його від обвинувачення, не перешкоджають потерпілому й надалі виконувати свою обвинувальну функцію.

У ст. 348 КПК та ст. 37 Закону України “ Про прокурату “ передбачено право прокурора подати апеляцію на рішення суду, яке не набрало законної сили.

Із постановленням апеляційним судом свого рішення прокурор у разі незгоди з ним має право на касаційне їх оскарження, внісши відповідне подання в порядку, визначеному гл. 31 КПК.

14. Принцип презумпції невинуватості

Цей принцип закріплений у ст. 129 Конституції України і означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62Конституції).

Конкретним формулювання цього принципу є норма кримінально-процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону (ст. 15 КПК України).

Юридичний зміст цього принципу становлять такі положення: а) ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62Конституції); б) обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. З ст. 62 Конституції); в) всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь(ч. З ст. 62 Конституції); г) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях; д) з обвинуваченим не можна поводитися як з винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що дана особа є злочинцем (ч. 2 ст. 15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст. 327 КПК України).

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62Конституції).

Суть презумпції невинуватості полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню,доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

15. Принцип права на правову допомогу і забезпечення обвинуваченому права на захист

Ст. 59 Конституції України закріпила право кожної особи на правову допомогу, у випадку розгляду її справи у суді. Справа у суді розглядається відносно певного кола осіб, які визнаються учасниками судового процесу. У кримінальному процесі, до кола осіб, які мають право на правову допомогу належать підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.

У цивільному процесі правова допомога може надаватися позивачу, відповідачу, третім особам, а їх представники належать до осіб, які беруть участь у справі.

Хоча слід підкреслити, що правова допомога підозрюваному і обвинуваченому надається ще на стадії досудового провадження у справі.

Правова допомога при вирішенні справ у суді – це надання правових ( юридичних ) послуг особами, які мають спеціальні юридичні знання.

Відповідно до ч.2 ст. 44 КПК України правову допомогу як захисники підсудного при розгляді кримінальної справи в суді крім адвокатів можуть надавати й інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Захисник може бути запрошений до участі у кримінальній справі підсудним, його законним представником, родичами або іншими особами за їх дорученням або на їх прохання.

Якщо захисник не запрошений вказаними особами, захисник для захисту підсудного запрошується судом у таких випадках:

- коли суд розглядає справу, в якій участь захисника відповідно до вимог КПК є обов’язковою, але підсудний не бажає або не може запросити захисника;

- коли підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи інших причин не може цього зробити.

Участь захисника у справі є обов’язковою у випадках:

- у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, - з моменту визнання особи підозрюваною або пред’явлення їй обвинувачення;

- у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади ( сліпі, глухі німі тощо ) не можуть самі реалізувати своє право на захист, - з моменту затримання особи, пред’явлення їй обвинувачення або встановлення цих вад;

- у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство – з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення;

- коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув’язнення – з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення;

- при проваджені справи про застосування примусових заходів медичного характеру – з моменту встановлення факту наявності у особи душевної хвороби;

- при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру – з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.

До захисту підсудного у судовому розгляді кримінальної справи можуть бути допущені близькі родичі підсудного, його опікуни або піклувальники.

16. Принцип незалежності і недоторканості суддів

Стаття 14. Самостійність судів і незалежність суддів

1. Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону.

2. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами.

3. Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї.

4. Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом.

5. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність.

6. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що грунтується на вимогах закону.

7. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються:

• особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;

• незмінюваністю суддів та їх недоторканністю;

• порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рішення;

• забороною втручання у здійснення правосуддя;

• відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом;

• особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом;

• належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів;

• функціонуванням органів суддівського самоврядування;

• визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

8. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів.

Стаття 15. Недоторканність суддів

1. Недоторканність суддів гарантується Конституцією України, законом про статус суддів та іншими законами.

2. На народних засідателів і присяжних на час виконання ними у суді обов’язків, пов’язаних із здійсненням правосуддя, поширюються гарантії недоторканності суддів

17. Принцип участі народу у здійсненні судочинства

Відповідно до Конституції України(статті 124 і 127) та статей 65-72 Закону України “Про судоустрій України” правосуддя відправляють професійні судді та у визначених законом випадках - народні засідателі і присяжні.Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах.Вони обираються з числа громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку і постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідногосуду.

Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. Законом України“Про судоустрій України” встановлено обмеження щодо осіб, які не можуть бути включені до списків народних засідателів або присяжних, а саме:

- визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

- які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків народного засідателя;

- щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;

- депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси (ст. 66).

Строк, на який народні засідателі закликаються до виконання обов’язків у суді,визначається Законом України “Про судоустрій України” і встановлюється не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлюється необхідністю закінчити розгляд судової справи, початої з їхньою участю (ст. 71 Закону).

На час виконання обов’язків у суді на народних засідателів поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів. Суд присяжних - це вже абсолютно нова інституція. Процесуальний закон надаватиме обвинуваченому у кримінальній справі право вибору - вимагати, щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно професійних суддів). Відповідні питання будуть погоджуватися під час проведення попереднього засідання суду.

Коли справа слухається судом за участю народних засідателів, тоді суддя і народні засідателі разом розглядають справу від початку судового засідання і до винесення рішення по суті. Вони разом ідуть до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують процесуальні акти, тобто діють як звичайний суд. Натомість суд присяжних функціонує у зовсім інший спосіб.

“...Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюватимуть докази та виноситимуть вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного. Але перед видаленням присяжних до нарадчої кімнати суддя має дати їм настанови з приводу юридичної фабули справи та відповідних правових питань. Причому він має зробити це ненав’язливе, щоб не визначати наперед волевиявлення присяжних"16.Процесуальний порядок функціонування суду присяжних ще не визначений.

18. Принцип права на оскарження рішень суду

Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Встановлення такої важливої засади судочинства має на меті забезпечення виправлення вищестоящим судом помилок і порушень вимог закону, допущених при розгляді справи судом І інстанції, гарантування прав і охоронюваних законом інтересів учасників судового процесу, утвердження законності і справедливості у кримінальному, господарському, цивільному судочинстві. Подання апеляційної чи касаційної скарги залежить від волевиявлення осіб, які беруть участь у справі. Подача апеляційної та касаційної скарги з додержанням вимог КПК, ЦПК чи ГПК, зобов’язує апеляційний чи касаційний суд розглянути скаргу і перевірити законність, обґрунтованість постановленого у справі судового рішення.

Процесуальне законодавство встановлю вичерпний перелік учасників процесу, які можуть подати скаргу на рішення суду І інстанції, а також перелік судових рішень, що можуть бути оскаржені.

Слід мати на увазі, що крім перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, КПК України, ЦПК України та ГПК України передбачають також можливість перегляду судових рішень, які набрали законної сили, за ново виявленими обставинами ( обставини, які існували на момент розгляду і постановлення судового рішення, але були не відомі і спростовують висновки, вказані у судовому рішенні, яке набрало законної сили), а також виключними або винятковими обставинами.

19. Судова система У. Її характеристика і принципи побудови

Суд – це конкретний державний орган, юрисдикція якого поширюється на визначене адміністративно-територіальне утворення; структурне утворення Збройних Сил України ( гарнізон, регіон, вид ЗСУ ); спори і справи, що підлягають розгляду судом відповідно до його спеціалізації (система спеціалізованих судів ).

Судова система побудована за принципом територіальності – вона пристосована до адміністративно – територіального устрою.

Суди загальної юрисдикції створюються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, що узгоджується з Головою Верховного Суду України чи головою вищого спеціалізованого суду. Місцезнаходження і статус суду визначається з урахуванням принципів територіальності і спеціалізації. Кількість суддів у судах визначається Президентом України за поданням Голови Державної судової адміністрації України, погоджена з Головою Верховного Суду чи головою вищого спеціалізованого суд, з урахуванням обсягу роботи суду, і в межах витрат, затверджених у Державному бюджеті на утримання судів.

Будь-який окремо взятий суд є структурною частиною судової системи України.

Судова система – це сукупність всіх судів, яка об’єднаних у відповідності з їх компетенцією, завданнями і цілями організації та функціонування, побудована на принципі територіальності та спеціалізації та ґрунтується на конституційних засадах правосуддя.

В Україні діє два види судів – Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, при цьому суди загальної юрисдикції утворюють систему судів, а Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Будь –які інші державні і недержавні утворення, в тому числі у назві яких звучить слово “ суд “ ( третейські суди, Міжнародний комерційний арбітраж), не належать до судової системи і органів судової влади.

Система судів загальної юрисдикції складається з загальних і спеціалізованих судів окремих юрисдикцій.

Загальні суди – це місцеві суди ( району, району у місті, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів ), апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові суди регіонів, апеляційний суд ВМС України, Апеляційний суд України.

Спеціалізованими судами є господарські та адміністративні суди. Ці суди окремо становлять підсистему, що входить до системи судів загальної юрисдикції.

Господарські суди України складаються з місцевих господарських судів (суди АРК, областей, міст Києва та Севастополя), апеляційних господарських судів у відповідних округах ( Указом Президента України “ Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України “ створено 7 апеляційних господарських судів, серед яких і Львівський апеляційний суд, який поширює свої повноваження на територію Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської. Львівської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької областей ), Вищого господарського суду.

Адміністративні суди складаються з місцевих адміністративних судів у округах, апеляційних адміністративних судів у округах, Вищого адміністративного суду.

Найвищим судовим органом судів загальної юрисдикції згідно ст.. 125 Конституції України є Верховний Суд України.