- •I. Смисловий простір філософського знання
- •1.1. Мудрість і філософія
- •1.2. Філософія як світогляд. Історичні форми світогляду
- •1.3. Взаємовідношення філософії і науки
- •1.4. Функції філософії
- •1.5. Особливості філософського освоєння дійсності
- •1.6. Призначення філософії
- •1.7. Розвиток філософії як філософська проблема
- •1.8. Філософський плюралізм
- •1.9. Основні типи самовизначення сучасної філософії
- •Висновки
- •Питання для самоконтролю
- •Проблемне завдання
- •Література для самостійного опрацювання
1.9. Основні типи самовизначення сучасної філософії
У сучасному світі самовизначення філософії, тобто розуміння нею свого предмета, завдань і сутності, таке ж багатоманітне, як і в історії філософії. Можна виділити сьогодні три основних підходи до трактування сутності філософії.
Перший підхід, який зберігає своє значення і нині, можна назвати доктринальним. Згідно з цим підходом, філософія є певною доктриною, тобто системою закінчених, встановлених істин, відкритих тем, вивчення яких обумовлено силою «мислячого розуму». Завдання його послідовників —використати цю доктрину для аналізу сучасних процесів. Доктринальний підхід репрезентовано сьогодні або ортодоксальним марксизмом, або неотомізмом, який донедавна вважався офіційною філософією католицької церкви. Автор цієї доктрини, видатний мислитель середньовіччя Тома Аквінський, сформулював відмінність між теологією і філософією. Вони вивчають одні й ті ж предмети — людину, світ, Бога. Але розум — основа філософії — йде від пізнання наслідків до першопричини, а Одкровення —основа теології — від пізнання першопричини до наслідків. Тому саме істини Одкровення виступають в ролі критерію істинності суджень, здобутих розумом. Віра орієнтує розум, теологія орієнтує філософію, без елімінації (виключення) останньої.
Інструментальний підхід до визначення сутності філософії репрезентовано в інтелектуальній культурі XX ст. логічним позитивізмом, прагматизмом, аналітичною філософією. Сутність цієї позиції визначив А. Вітгенштейн: «Філософія —це не доктрина, а діяльність» —діяльність щодо прояснення мови, і передусім щодо прояснення мови науки. Мета цієї діяльності —вилучити з мови науки всі беззмістовні висловлювання, тобто такі, які не може бути зведено до «протокольних речень», котрі фіксують «атомарні факти», що сприймаються чуттєво, або до тавтологій. Наприклад, судження «Матеріальний добробут є благо» при всій правильності граматичної форми його побудови є беззмістовним висловлюванням, істинність або хибність якого не може бути встановлена. Воно містить у собі прихований імператив —«прагни до матеріального добробуту» —і повинно бути переформульовано для того, щоб мати смисл. Так, ми можемо оцінити істинність судження: «Більшість людей вважає, що матеріальний добробут є благо». Багато філософських висловлювань, вважають логічні позитивісти, містили в собі приховані імперативи і, таким чином, не мали відношення до наукового пізнання.
Сучасний американський філософ Р. Рорті, спираючись на традиції аналітичної філософії, проводить відмінність між систематичною і наставницькою філософіями. Перший тип філософії прагне до пізнання істини і знайдення правильного словника для репрезентації сутності світу, універсального для всього людства. Філософами-систематиками він вважає Платона, Арістотеля, Р. Декарта, І. Канта, Г. Гегелята багатьох інших представників класичної філософії. Філософи-наставники, навпаки, вважають, що любов до мудрості зовсім не означає любові до аргументації, а наука —лише один з багатьох словників з тієї нескінченності словників, у яких може бути описано світ. Сутність наставницької філософії полягає в тому, щоб підтримувати розмову, а не в тому, щоб шукати об'єктивну істину. Цей погляд на філософію виходить із уявлень про людину як суб'єкта, здатного генерувати все нові й нові описи світу. Роль наставницької філософії полягає у запереченні хибної думки, згідно з якою людина змішує себе з поняттям того, що вона знає про себе. До філософів-наставників належать Ф. Ніцше, С. К'єркегор, К. Маркс, З. Фрейд, пізній А. Вітгенштейн, М. Гайдеггер, Г. Гадамер.
Третій підхід до визначення сутності філософії —це її екзистенціальне самовизначення. Філософія розглядається як «трагічне прояснення смислу людського існування» (М. Бердяев),як спосіб дійсного існування, котрий виявляє цінність і сенс життя. Цей підхід репрезентовано персоналізмом, філософією життя, екзистенціалізмом.
В екзистенціалізмі К. Ясперса філософствування є комунікація між абсолютно вільними і рівними індивідами. Мета філософствування —стати справжньою людиною завдяки розумінню буття. На відміну від науки, у філософії питання про буття ставиться не залежно від філософа, а так, як воно переживається людиною як філософом. Філософствування, згідно з М. Гайдеггером, є таким запитуванням, котре ставить під сумнів того, хто запитує. Представники цього підходу вважають, що філософія значно ближча до мистецтва, ніж до науки. Проте мистецтво осягає втілене ціле, а філософія —екзистенцію або цілісність, яка постійно змінюється.