Тема 3. Система громадянських (особистих) прав, свобод і принципів людини і громадянина в Україні (2 год.)

Мета лекції:

• освітня: поглиблення у слухачів знань про систему і зміст громадянських (особистих) прав і свобод людини;

• розвиваюча: формування цілісності сприйняття громадянських (особистих) прав і свобод людини як прав першого покоління, що складають систему прав людини;

• виховна: подолання правового нігілізму у студентів і слухачів щодо декларативності громадянських (особистих) прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Міжпредметні зв’язки: філософія, теорія держави та права, державне право зарубіжних країн, історія держави та права зарубіжних країн, галузеві юридичні науки.

Актуалізація опорних знань: згадати зі шкільного курсу основ правознавства визначення терміну „громадянські права”.

ТЗН: комп'ютерна презентація; схеми, таблиці.

План

1. Поняття громадянських прав та їх система

2. Характеристика громадянських прав за положеннями Конституції України та міжнародних стандартів

Основні поняття: громадянські (особисті) права і свободи людини; право на життя; право на повагу людської гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на повагу приватного життя (захист від втручання в особисте і сімейне життя); свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право на свободу світогляду і віросповідання; політичні права і свободи; право на свободу об’єднання; право на участь в управлінні державними справами; право на мирні зібрання; право на звернення; багатоманітність; евтаназія; толерантність; перлюстрація; рішення суду

Перше питання. Преамбула Конституції України містить важливе положення: “... дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України...” – Верховна Рада приймає цю Конституцію – Основний Закон України. Уся історія походження конституцій свідчить, що потужним імпульсом їх прийняття були права людини, боротьба за їх утвердження і обмеження влади конституційними правами. Права людини є головна мета, заради якої необхідна держава, її відродження, заради чого було необхідним приймати в Україні Основний Закон. Все інше є похідним від прав людини.

Методологія вивчення прав людини об’єктивно вимагає дотримання двоякого підходу – з позицій формально-юридичного аналізу та з позицій історико-правового аналізу.

Громадянські права і свободи людини складають значну частину другого розділу Конституції України, зокрема, право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід’ємне право на життя (ст. 27), право на повагу гідності особистості (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), недоторканність особистого й приватного життя (ст. 32), свобода пересування, вільного вибору місця проживання, вільно залишати територію України та повертатися в Україну (ст. 33), свобода думки і слова, вільне вираження поглядів і переконань (ч. 1 ст. 34), як конкретний прояв цього права – проголошується свобода совісті та віросповідання (ст. 35), право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ч. 2 ст. 34).

Конституційні громадянські (особисті) права досить детально конкретизовані у Цивільному кодексі України (Глава 20, 21, 22). Зокрема, з конституційного стандарту права на життя (ст. 27).

Громадянські права, разом із правами політичними, належать до прав першого покоління. До їх особливих ознак належить:

• невід’ємність від особистості та незалежність від стану приналежності особи до якої-небудь держави через інститут громадянства (підданства);

• приналежність усім людям від народження;

• громадянські права слугують важливою умовою для забезпечення особистого та приватного життя людини;

• громадянські права кожного є умовою здійснення і охорони всіх інших прав людини, стану розвитку громадянського суспільства та правової держави;

• обмеження громадянських прав необхідне й допустиме у тій мірі, в якій це необхідно для самої особи, для інтересів інших людей, а також для національної (державної) безпеки.

Особисті права покликані виконувати функцію обмеження державного всевладдя.

Друге питання. Для кращого вивчення громадянські права доцільно поділяти на три взаємопов’язаних і взаємообумовлених блоки прав. Права першого блоку забезпечують саме існування людини. Другий блок особистих прав формують ті з них, які покликані забезпечувати таємницю індивідуального приватного життя особи. Права третього блоку представлені індивідуальними свободами.

Первинним і найголовнішим прав серед громадянських прав є право на життя. Невід’ємне право на життя людини визнається Конституцією України (ст. 27) і у зв’язку з цим на державу покладається обов’язок захищати життя людини. Державними гарантіями права людини на життя є: а) без санкції держави чи за її згодою жодна людина, яка знаходиться під юрисдикцією держави не може бути позбавлена життя без існуючих на це підстав; б) держава створює відповідні органи, на які покладається обов’язок захищати життя людини як від умисних, необережних протиправних посягань інших осіб, так і від нещасних випадків, пов’язаних з техногенними катастрофами, стихійними лихами, які загрожують життю людей. У частині третій ст. 27 Конституції України визнається ще й в) право кожного на самозахист власного життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань незалежно від того, наскільки ефективно чи ні здійснюють свої професійні функції державні органи.

Основний Закон України містить і інші положення, які у поєднанні з диспозицією ст. 27 покликані суттєво посилити ступінь захищеності, гарантованості права на життя людини. Серед них – заборона на застосування жорстокого і нелюдського поводження з людиною, катування чи інших принижуючих людську гідність покарань (ч. 2 ст. 28 Конституції України); право на соціальне забезпечення за віком (у старості), у випадку хвороби, інвалідності (ст. 46 Конституції України); право на охорону праці (безпечні і здорові умови праці – ч.4 ст. 43 Конституції України); право на охорону здоров’я (ст.49 Конституції України). Суттєву роль у гарантуванні здоров’я людині покликано відігравати конституційне положення щодо заборони піддавати людину, без її вільної згоди, медичним, науковим чи іншим дослідам (ч.3 ст. 28), а також право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ч. 1 ст. 50 Конституції України).

Право на життя має просторовий вимір, тобто початковий і кінцевий вимір. Воно починається з часу народження людини і триває до її смерті.

Законодавство України визнає за початок життя людини з часу її народження. Про це досить чітко засвідчує зміст статті 117 Кримінального кодексу («Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів»), а наявність статті 134 «Незаконне проведення аборту» однозначно вказує на позицію держави щодо порядку припинення вагітності – це має відбуватися за згодою особи у межах, передбачених законодавством України.

Важливе значення як у соціальному, так і в правовому аспекті має й інша сторона проблеми права на життя людини – кінцевий момент її життя. (Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» ч.3 ст. 15; Інструкція щодо вилучення анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів у донора-трупа, затверджена Наказом Міністерства охорони здоров'я України № 226 від 25.09.2000 р.).

Проблеми взяття анатомічних матеріалів у померлих осіб для трансплантації та (або) виготовлення біоімплантатів викликали появу поняття права на «смерть». Мова йде про «евтаназію», тобто право безнадійно хворої людини на прискорення її смерті з метою позбавлення страждань. З огляду на це розрізняють пасивну та активну евтаназію.

Цивільний кодекс України (п.4 ст.281) містить заборони щодо задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

До 2000 р. в Україні застосовувалась смертна кара, яка рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання була визнана неконституційною.

Право на свободу та особисту недоторканість. Право на свободу та особисту недоторканість відноситься до найголовніших особистих немайнових прав людини, які вона набуває від народження. Свобода особистості, її недоторканність надають можливість особі здійснювати всілякі дії, не заборонені законом. У статті 29 Конституції України закріплюється два види цього права:

а) право на свободу;

б) право на особисту недоторканність.

Суб’єктом основного охоронюваного конституційного блага є кожна людина від народження.

Зміст права на фізичну недоторканність включає життя і здоров’я особистості, які у сукупності складають тілесну, статеву та моральну (психологічну) недоторканність.

Приклади: «Справа про щеплення від дифтерії» 99 la 747, розглянута Федеральним Судом Швейцарії 7 листопада 1973 року. Суть справи полягає у тому, що громадянин Є. не дав згоди на щеплення від дифтерії свого 4-літнього сина, як того вимагав закон. Накладений на нього судом штраф він оскаржив на тій підставі, що передбачена законом вимога здійснювати щеплення з допомогою ін’єкції, є порушенням фізичної недоторканності, оскільки у таких щепленнях немає потреби: у багатьох країнах світу вона давно скасована.

Федеральний Суд Швейцарії визнав щеплення порушенням фізичної недоторканності. Проте він не поставив під сумнів вимоги законодавства щодо щеплення від дифтерії, оскільки об’єктивно залишаються її збудники, а тому обов’язкове здійснення щеплення є необхідним і корисним засобом для охорони здоров’я у суспільстві. Інших засобів, з аналогічним ефектом, але з меншою мірою впливу на людину, яка перебуває під захистом Конституції, не існує; вплив же ін’єкції був настільки легким, що її відповідність уданому випадку не могла бути поставленою під сумнів.

«Справа про атомну електростанцію» (Збірник рішень Федерального Конституційного Суду ФРН – 53, 30 від 20 грудня 1979 р.): позивачка проживала в 7 км від місця будівництва атомної електростанції в Мюльхайм-Керліх. Вона оскаржувала рішення замовника (уряд ФРН) на будівництво атомної станції. У позові зазначалось, що порушується відповідне законодавство, що інтереси населення враховані неповністю, і в майбутньому це призведе до порушення права на фізичну недоторканність. Після того як адміністративний суд відмовився призупинити рішення на будівництво АЕС до винесення вироку, позивачка оскаржила цю відмову у Конституційному Суді ФРН.

Федеральний Конституційний Суд визнав, що заявник висунув вимогу щодо перевірки рішення з точки зору основного права на фізичну недоторканність, оскільки аварія на АЕС могла викликати тяжкі наслідки для здоров’я сотні тисяч мешканців, що живуть поблизу станції. Ця претензія стосувалася держави, оскільки саме уряд надав дозвіл на будівництво цієї споруди, а тому держава взяла на себе відповідальність перед суспільством. Дозвіл, виданий державою приватним особам на експлуатацію атомної станції, є, таким чином, посяганням держави на блага (фізична недоторканність), які знаходяться під охороною Основного Закону.

Хоча скарга була відхилена, так як шанси на успішне вирішення позову в межах чинного процесуально права не дозволяли обґрунтувати призупинення рішення на будівництво, в інших процесах в адміністративному суді сумніви стосовно безпеки даного будівництва були підтверджені. Повністю збудовану АЕС так і не підключили до енергосистеми.

Чинне законодавство України також передбачає юридичні гарантії фізичної недоторканності особи: конституційні, кримінальні, адміністративно-правові. Зокрема, це належна правова процедура (процесуальні норми статті 29 Конституції України), гарантування прав потерпілих, гарантії від самозвинувачення (ст. 62-63 Конституції України), самозахист прав і свобод (ч. 5 ст. 55 Конституції України), відповідальність за виконання явно злочинного наказу (ст. 60 Конституції України). Зазначені конституційні гарантії знаходять свій розвиток у Кримінальному кодексі України (ст. 371), де передбачена кримінальна відповідальність за незаконне затримання чи незаконний арешт або утримання під вартою. Крім того, кожному арештованому, у відповідності до ст. 9 п. 3 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права гарантується право на судовий розгляд протягом розумного строку чи звільнення.

Право на свободу особистості. Захист від арешту або утримання під вартою, про що йдеться у ст. 29 Конституції України, відноситься до найдавніших прав людини (прав першого покоління). Це право під назвою «habeas corpus» застосовувалось в Англії ще від початку Нової доби. Саме так називалось право кожного на оскарження арешту з метою перевірки його на предмет правомірності застосування.

Суб’єктом права є кожна людина; крім права на фізичну недоторканність суб’єкт основного права має ще й право на свободу особистості.

Об’єктом захисту є свобода пересування, гарантії якої додатково зазначаються у статті 33 Конституції України. Під захист свободи особистості попадає можливість кожного на вибір місця знаходження – тут діє принцип свободи пересування, а також субсидіарно – принцип загальної свободи дії (ст. 21, ч. 1-2 ст. 22 та ч. 3 ст. 8 Конституції України).

Приклад: «Справа про покарання автолюбителя» (Збірник рішень Федерального Конституційного Суду ФРН – 22, 21 від 23 травня 1967 р.): Б. припаркував своє авто в забороненому місці. Відмовившись від оплати попереджувального штрафу, він отримав від дорожньої поліції повідомлення щодо проходження занять з правил дорожнього руху. Після того як Б. зігнорував і цю вимогу, його дії були осуджені до штрафу. Б. оскаржив рішення суду у Конституційному Суді, мотивуючи, що вимога відвідувати заняття з правил дорожнього руху є порушенням його свободи особистості, оскільки зобов’язує його знаходитись в одному й тому ж приміщенні протягом усього періоду занять.

З огляду на це Суд відзначив: «Зобов’язання до участі в заняттях з правил дорожнього руху ... не є обмеженням свободи особистості з точки зору положень ч. 1 ст. 104 Конституції, яка захищає фізичну свободу щодо пересування від арешту, утримання під вартою та аналогічних обмежень, тобто від безпосереднього примусу. Вимоги відвідувати заняття з правил дорожнього руху не перешкоджають здійсненню загальної свободи пересування з використанням безпосереднього примусу. Тільки примусовий привід чи осудження до утримання під вартою із-за неявки за вимогою було б насправді таким порушенням...”

Положення статті 29 Конституції України потерпіла особа може використовувати і як гарантію охорони своїх прав у випадку обмеження права на пересування та обмеження свободи.

Обмеження свободи. Звичайне (просте) обмеження свободи особистості (ч. 3 ст. 29, частини 2 ст. 30, ст. 31 та частини 2 ст. 64 Конституції України) та позбавлення волі, яке повністю ліквідовує охоронюване правом основне благо.

До інших громадянських прав належать конституційні права приватність та індивідуальні свободи:

• житло та інше володіння особи – територіальна приватність (ст. 30);

• зв’язок (телефонні розмови, листування, телеграфна кореспонденція) - конфіденційна інформація, (комунікаційна приватність) – ст. 31;

• сфера особистого і сімейного життя, тобто інформація про особистість (інформаційна приватність) – ст. 32.

• сфера тілесної приватності, під якою розуміється захист особи від втручань у її фізичний стан, наприклад, тестування на предмет вживання наркотиків чи обстеження порожнин підпадає під захист статей 28, 29 Конституції України.

До індивідуальних свобод належать свобода пересування, право на свободу думки, віросповідання та вираження поглядів (ст. 33-35).

Лекція 4