2.4. Історична школа права
Ще однією концепцією вузького розуміння права є історична школа права. Ця течія виникла в першій чверті XIX ст. і майже повністю витіснила пануючу на той час природну школу. Відомими представниками цієї школи права були німецькі юристи Г. Гуго, К. Савін'ї, Г. Пухта. Були прихильники історичної школи права і в Російський імперії, взагалі ця школа мала значний вплив на вітчизняну юридичну науку.
У межах історичної школи критикувалась та не визнавалась думка природно-правової течії про те, що існують загальне для усіх народів право, яке корениться в людському розумі, і запропонували нове бачення права. Відповідно до історичної школи права, немає єдиного, загальнолюдського права. У кожного народу є своє, властиве тільки йому право, як і своя мова. Представники цього погляду стверджували, що право є результатом історичного процесу. Але К. Савін'ї, і, зокрема Г. Пухта, в історичному процесі вбачали незакономірно зумовлені зміни суспільних відносин, а "саморозвиток народного духу". Відповідно суспільне життя кожного народу визначається особливим народним духом, який притаманний цьому народу. Право кожного народу, як прояв цього народного духу, створюється поступово і самостійно, як і мова кожного народу.
Розвиток права історична школа розглядає як мирний, спокійний процес, без стрибків, проривів і боротьби. її представники заперечували проти всяких суттєвих змін діючого права під приводом, що законодавче втручання в розвиток права суперечить народному духу, який встановлює потрібні правові форми. Вони вважають, що звичаї і давні закони існують, витікаючи з народного духу. Тому вони і є найкращою формою права [12].
Думка про те, що вирішальна роль в утворенні права належить регулюванню зверху, оголошувалося "юридичним марнотратством". Акти законодавчої влади доповнюють діюче право, але "створити" його цілком вони не можуть. Законодавство безсиле боротися зі злом, що зустрічається в житті.
Із цих позицій історична школа права відстоювала право, яке діяло в Німеччині і закріплювало застарілі феодально-кріпосницькі інститути, різко виступала проти будь-яких змін і нових віянь, зокрема проти пропозицій щодо створення загально-німецького цивільного кодексу. Призначення юридичних інститутів – служити опорою зовнішнього порядку, яким би цей порядок не був.
Історична школа права зробила значний вплив на наступний розвиток правової думки, особливо па психологічну й соціологічну теорії.
До слабких сторін історичної школи права можна віднести:
фактичне ігнорування змістовної сторони права;
існуюче правове регулювання (у цьому випадку слід читати: правові звичаї) завжди в більшому або меншому ступені не відповідає реально існуючим у суспільстві відносинам. Нормативне регулювання, як правило, при такому підході буде відставати від потреб існуючих й/або необхідних суспільних відносин;
затушовується політико-ідеологічний аспект у правовому регулюванні;
ігнорується самостійне значення суб'єктивного права тощо [12].
А до її сильних сторін:
історична школа права звернула увагу на необхідність вивчення історії права, дослідження пам'яток права;
чітко зрозумілий механізм захисту й реалізації права, що дає підставу говорити про забезпечений характер права;
право (як правовий звичай) може розглядатись, як засіб протидії режиму сваволі й беззаконня з боку окремих представників держави, а іноді й держави в цілому;
право забезпечує стабільний порядок у суспільстві, а суб'єкти правовідносин одержують чітку модель бажаного з погляду права (у цьому випадку слід читати: "народного духу" і правового звичаю) поводження;
чітко окреслено коло прав й обов'язків учасників правовідносин тощо [12].
Загальні висновки щодо вузького підходу до розуміння права.
Усі розглянуті вище теорії можуть бути віднесені до вузького розуміння права в межах прийнятої за основу для викладення матеріалу даної лекції класифікації. Якщо узагальнити наведений матеріал та виокремити найбільш вагомі недоліки та переваги вузького розуміння права, то слід визнати, що сильними його сторонами є:
право – загальнообов'язкове правило поведінки, що носить сталий характер;
право має чітку форму, як правило, закріплену в письмових джерелах, що забезпечує досить простий порядок застосування права;
правовий припис є забезпеченим, причому це забезпечення здійснюється державою;
правовий припис забезпечений державним примусом, форми котрого, як правило, чітко визначені;
право виступає обмеженням свавілля з боку окремих представників державної влади іі керування, оскільки їхній правовий статус чітко сформульований, окреслені межі повноважень і компетенції, вихід за які є порушенням правових приписів;
право забезпечує стабільний порядок у суспільстві, а суб'єкти правовідносин одержують чітку модель бажаного, з погляду права, поводження;
чітко окреслене коло прав й обов'язків учасників правовідносин тощо [12].
Головні недоліки цього підходу є такі:
право ігнорує сутнісний момент правового припису. У межах цього підходу право може бути і несправедливим. Головним є те, що воно виникло як державно-вольовий припис. Неважливо, що написано – важливо, що саме написано. Однак "деякі речі... настільки огидні, що жоден наказ не може виправдати їх або зробити прийнятними". Тому критики вузького розуміння права обґрунтовано вказують на цей недолік. Причому ця критика має зовсім різну природу, наприклад теологічну. "Якщо державець пручається й протистоїть Божим заповідям і бажає змусити мене брати участь у війні проти Господа, тоді в повний голос я повинен заперечити"; – право є інструментом у руках держави в процесі реалізації останньою своїх функцій, які вона встановлює сама собі через право. Відповідно, право може виступити інструментом державного свавілля стосовно окремої особистості, якоїсь суспільної страти (наприклад, буржуазії), суспільства в цілому (на певному етапі взаємовідносин суспільство – держава). Не випадково Е. Бурлай пише, що "У традиції юристів віддавна розуміти під нормою встановлене державно-владним авторитетом правило поведінки, визначене й захищене... Помітимо однак, що у ніякій іншій соціальній науці немає настільки однозначного трактування цього поняття. У юриспруденції чомусь часто забувають, що норма ... – не тільки владне встановлення, що повинно бути реалізоване в поведінці, але вже певний стан цієї поведінки, що "норма" у значенні веління й "норма" у значенні реального стану того або іншого поведінкового процесу – аж ніяк не протилежні, але органічно взаємозалежні один з одним речі, що в житті норми веління (факт його офіційного встановлення) – дискретний момент, що фіксує її в певній конкретній якості, але сама норма перебуває в процесі безперервної зміни. Відповідно мінливим обставинам. Об'єктивний процес зміни норми й суб'єктивне відбиття його, зокрема, в актах правотворчості, у владних веліннях цілком може не збігатися. Веління, незгідне обставинам, є вже сваволя, це – не норма, це – щось, що суперечить дійсно життєвій нормі, що не збігається з нею, але зведене на рівень офіційного встановлення, що стає загальнообов'язковим правом. У такому випадку правом можна визнати будь-яку узаконену сваволю"; – право в окремих аспектах правового регулювання не повною мірою адекватне існуючим у суспільстві відносинам та його потребам. Воно обов'язково дещо відстає або дещо забігає вперед. Це пов'язано з тим, що праву притаманна процедурність, тобто для формування правового припису необхідний час, а суспільні відносини за цей час продовжують свій розвиток, змінюються, іноді кардинально;
регулятор державної діяльності породжується суб'єктом, чию діяльність цей регулятор (поряд з іншими соціальними суб'єктами) регулює. А це джерело для зловживання правом з боку держави тощо. Зауважимо, що вузьке розуміння права:
особливо адекватно історичним періодам, котрі відрізняються стабільністю, коли держава має дуже високий рівень легітимності (саме легітимності) у суспільстві, коли суспільство й переважна більшість його членів, сприймають державу як таку, що виражає їхні інтереси, служить їм;
зручно для формування комплексної стійкої юридичної практики;
дозволяє побудувати логічну й струнку систему наукового знання про право, тобто правову теорію;
організувати й забезпечити високу ефективність (з погляду виконавчої дисципліни) функціонування державного апарату;
створити однакову юридичну (включаючи судову) практику [12].
Все це, незважаючи на ті негативні моменти, які властиві вузькому розумінню права, сприяють тому, що й нині це один з найпоширеніших підходів до розуміння права. Причому підхід, що реально втілюється в життя.