ТЕМА

З іншого боку, відбувалося накопичення величезних награбованих багатств, які важко було узгодити з полісними традиціями Риму. Разом із предметами розкоші до Риму проникали відповідні форми поведінки й містичні орієнтації Сходу. Це проникнення почалося ще за епохи республіки, а в період імперії набувало характеру масового явища.

І знедолені маси прагнули мати "потойбічну перспективу", якої не обіцяли традиційні олімпійські боги, і перенасичені багатії захоплювалися екзотичними східними ритуалами. До того ж виникли серйозні сумніви в силі власних богів. Намагання імператорів надати священного статусу своїй владі й досить часта зміна полководців-імператорів, які виступали від імені певного бога (Юпітера, Марса чи Квіріна), дискредитувала власних богів, порушувала традиційні вірування. Імператорський Рим переживав світоглядну кризу й шукав нових орієнтацій, які б заповнили світоглядний вакуум. З'явилося безліч чудотворців, містиків, пророків, серед яких були й проповідники-кініки, і маги-піфагорейці. Єгипетській богині Ізіді збудували храм на Марсовому полі, а за часів Калігули проводилися спеціальні осінні свята на її честь. Культ фрігійської богині Кібели прийшов у Рим ще в період II Пунічної війни (218-201 до н. е.), але його жерцям не дозволяли виходити за межі Палатинського пагорба. За імператора Клавдія таку заборону було скасовано, і це було типовим для релігійної ситуації І ст. У II ст. виникли ще інші східні культи — іранського бога Мітри та капподокійської богині Маа, яку в Римі шанували під іменем Беллони. Жерці її несамовито бігали по храму, завдавали один одному ран, тому римляни прозвали їх фанатиками, що в перекладі з латині означає "безумці", "шалені". Так слово "фанатизм" увійшло до всіх європейських мов.

Нові релігії суперничали між собою, і перемога дісталася тій із них, яка проголосила єдинобожність, рівність усіх перед Богом, братерство людей усіх народів і посмертну винагороду за праведне життя. Ці християнські тези привабили всіх бідних і знедолених, бо поставили їх вище від сильних і багатих. А для космополітичної Римської імперії теза про те, що для християнства не існує "ні елліна, ні іудея", виявилася надзвичайно доречною. Звичайно, християнство перемогло не одразу, бо спочатку воно не узгоджувалося з деякими організаційними принципами імперії. Як монотеїсти християни заперечували божественні почесті, що надавалися імператорам. І це ставило їх у жорстку опозицію до влади. Ховаючись від інших громадян імперії в катакомбах для здійснення обрядів богослужіння, християни викликали до себе підозри співгромадян і влади. їх почали звинувачувати у вбивствах дітей, у тому, що вони викликають засуху. А після пожежі 64 р. н. е., яка знищила значну частину Рима й була оголошена справою рук християн, почалися репресії.

За років правління імператора Траяна (98-117) християн страчували відповідно до закону, що забороняв будь-які таємні товариства.

Якщо на них робили донос, вони не відкидали звинувачення, бо вважали, що мученицька смерть є найкоротшою дорогою до раю. Величезна кількість доносів стурбувала Траяна, і він заборонив приймати їх, але дозволяв страчувати тих, хто сам заявляв, що він християнин. Але й таких виявилося дуже багато, тому страти припинили після 117 р. н. е.

Християнство й далі поширювалося від рабів до їх господарів, від знедолених до легіонерів, підриваючи підвалини римського суспільства, руйнуючи знамениту римську дисципліну. Так, у 268 р. в Галлії десятий фіванський легіон, що мав у своєму складі близько 40 тис. осіб (разом із обслугою), відмовився виконувати команди й упокорювати плем'я багаудів, адже була чутка, що вони християни. За римськими законами в такому випадку застосовувалася децимація — страта кожного десятого. Застосували — знову відмова. І так усі 40 тисяч були перебиті без опору.

Цей випадок можна вважати символом загибелі римської культури, її поразкою в боротьбі програм поведінки. Ще імператор Діоклетіан у 303-304 рр. переслідував християн, а вже один із його спадкоємців Костянтин (285-337) дозволив своїм легіонерам замінити на прапорі римського орла хрестом і тим забезпечив собі перемогу над більш численними легіонами.

Ставши імператором, Костянтин підтримав християнство, підписав 313 р. знаменитий Медіоланський едикт, що надавав рівні можливості всім конфесіям, а фактично забезпечив християнству статус державної релігії, яка стала цілком легітимною у східній частині Римської імперії — Візантії.

НОВИЙ РИМ НА БЕРЕЗІ БОСФОРУ

Намагаючись урятувати імперію, що розпадалася внаслідок внутрішніх соціальних конфліктів та під ударами варварів, імператор Костянтин І переніс у 324-330 рр. столицю на схід, заснувавши місто Константинополь на європейському березі Босфору, на території колишньої ме-гарської колонії Візантії. Пізніше гуманісти використали це слово для назви всієї імперії, яка утворилася в 395 р. після поділу Римської імперії на Західну та Східну. Але самі візантійці називали себе римлянами — грецькою ромеями, а імперію — ромейською.

Візантійська імперія проіснувала понад тисячу років (до 1453 р.) і мала значний вплив на своїх сусідів. Культура Візантії була поєднанням грецької та римської культурних спадщин із християнством.

У ранній період своєї історії (IV—VII ст.) Візантія включала в себе Балканський півострів, острови Егейського моря, Малу Азію, Сирію, Палестину, Єгипет, Кіренаїку (у північній Африці), острови Крит і Кіпр, частину Месопотамії та Вірменії, окремі області Аравії, Криму (Херсонес) і Кавказу (Лазіку). Це був дуже різноманітний і самодостатній в економічному відношенні світ. Висока землеробська культура, в якій до середземноморської тріади додалося ще шовківництво, доповнювалася скотарством і виробництвом шкір у Малій Азії, виробництвом лляних і вовняних тканин у Сирії, Палестині та Єгипті. Це поєднання створило доволі ефективні виробничо-торговельні відносини, що затримало розпад рабовласницького ладу майже на 500 років.

Різноманітним був склад населення. Більшість його становили греки та еллінізовані місцеві народності — копти в Єгипті, сирійці, іудеї, фракійці, грузини та вірмени. Загальна кількість населення імперії сягала 50—65 млн чол.

Етнічна розмаїтість теж сприяла створенню життєздатної культури, яка до XIII ст. набагато перевищувала культуру, що формувалась у Західній Європі. Якщо там феодальне суспільство створювалося руйнуванням римської державності, права, міст, рабовласництва, античної духовної культури, то Візантії властиві інші риси.

По-перше, зберігалися рабовласницькі відносини, але модифіковані. Більшість рабів одержала земельні ділянки на правах пекулія (тимчасового володіння). Раби працювали й у державних майстернях. Лише у VIII—IX ст. на зміну рабської праці й колонату (земельній оренді) прийшла вільна селянська община.

По-друге, на основі римського законодавства тривалий час зберігалася приватна власність на землю в різних розмірах, але з обмеженням росту великих маєтків. Водночас залишався фонд державних земель як основа централізованої держави. Землі давалися в довгострокову оренду (емфітевсис), і це було поступове переростання у феодальні відносини, які передбачають успадкування землі.

По-третє, Візантія на початку своєї історії зберегла міську цивілізацію, античний вигляд міст із агорою (форумом) у центрі. Розвивалося також і велике місто Константинополь із населенням понад 0,5 млн чол.

І нарешті, Візантія створила дуже своєрідну систему державної влади, яка стала еталоном для Київської та Московської Русі. Князя Володимира відверто порівнювали з Костянтином, а Москву було оголошено третім Римом. Російська імперія та Радянський Союз повною мірою використали досвід Візантії щодо поєднання державної влади з ідеологією. Звичайно, не все з цього досвіду було запозичено. Так, імператорська влада була доволі химерною. Юридично вона вважалася безмежною, але фактично була обмежена дорадчим сенатом (синклітом) і відсутністю права успадкування влади. Друга обставина відкривала шлях до різноманітних узурпацій престолу. Багато хто з імператорів закінчив своє короткочасне правління осліпленням, постриженням у монахи чи загибеллю від руки підісланих убивць. Усе це було можливим тому, що священною вважалася сама імператорська влада, а не особа імператора.

Організаційна крихкість влади компенсувалася ідеологічною тезою про синтез християнської церкви та "християнської імперії", яка повинна була захищати всі християнські народи. А імператор вважався правителем усієї православної ойкумени, носієм світового порядку (таксису) і вищої мудрості (ікономії). Ці уявлення були запозичені з античності.

Аналіз античних витоків культури Візантії треба здійснити ще й тому, що Візантію в політичному відношенні часто вважали абсолютною монархією східного типу. При цьому враховували лише підрив політичних полісних свобод системою християнської монархії, але не враховували визначальної ролі громадянського суспільства, міську полісну общину.

Полісна система цінностей не відкидалася, а трансформувалася, зберігаючи свій традиційний характер. Полісна ідеологія заохочувала філо-тимію — любов до почестей як прагнення зробити більше для своїх співгромадян, общини загалом і заслужити тим самим славу й почесті. "Ідеальний громадянин", на думку грецьких політологів, може стати "ідеальним тираном", але не "східним деспотом", бо інші громадяни коряться йому добровільно, в інтересах держави. За епохи еллінізму відбувалося обмеження монарха, але знову-таки відповідно до грецьких традицій, які вимагали, щоб монарх особисто довів свої здібності військового вождя й полководця.

Елліністична політологія концепції "царя" та "царства", яку потім використовували в Римі та Візантії. У цій концепції цар і царство вважалися божественними. Божественність правителя випливала з його прямих зв'язків з божими силами та з уподібнення його влади владі богів (мімесису). Звідси й священство держави, й ідея гармонії. До того ж античне коріння мають уявлення про правителя як спасителя (сотера) і пРо "живий закон", що відповідає за підтримання в суспільстві згоди в системі загального порядку. Правитель є частиною ідеї благочестя, розумного правління та "філантропії".

Римська політична традиція, з одного боку, була демократичніше, ніж устрій еллінських монархів, а з іншого — їй була властива більша авторитарність управління, жорсткіша дисциплінарність стосунків, значніша роль закону, а не традицій у підпорядкуванні громадян.

Але й у Римі діяв примат ідеї общини, держави, а не режиму особистої влади. Як писав Ціцерон (106—43 до н. е.), з усіх суспільних зв'язків немає важливішого й дорожчого, ніж той, що існує в нас із державою, усі прихильності й усіх охоплює одна вітчизна. Тому держава має право вимагати не просто лояльності до себе, але й "певного служіння державі та спільному благу" {Ре$риЬ/іса, гез рориіі). У цьому полягає й обов'язок захисту "вічного Риму" як вічної цінності, постійної й неподільної, а також утілення в життя жорсткого порядку (таксису). Візантією були успадковані символи влади, уніформа, а також магістратури як посади, характерні для римської державності.

Візантія підпорядкувала античну спадщину християнському світогляду. Ця система цінностей включала в себе такі основні ідеї: 1) громадянську — усвідомлення себе членом колективу, знання своїх прав і обов'язків, відчуття громадянської відповідальності за долю общини, залежність від громадської думки; 2) демократичну — причетність до управління, участі кожного в суспільному житті та діяльності; 3) республіканську — виборність, колективізм, тимчасовість магістратури.

Усі ці ідеї сформувала антична класична епоха на противагу східним формам суспільства й державності та на основі уявлень про рівність усіх вільних громадян, які повинні бути згуртовані проти рабів. Така програма поведінки стримувала поглиблення соціальної диференціації. Свобода та права громадянина були більшою цінністю, ніж багатство. Протиставлення "вільні громадяни — раби" давало певні гарантії, формувало уявлення "загального блага" як мети життя та розуміння самої общини як самостійної й особливої цінності.

Одночасно з правами й ідеалами грецького громадянина існував і набір нормативів, які регламентували його повсякденне життя. Він мав бути "розумним" і "поміркованим", тобто вміти поєднувати свої інтереси та вимоги з інтересами інших співгромадян і общини загалом, уміти вести власні справи "найкращим" чином для всіх і самого себе. "Розумність" греків була зумовлена, на їх думку, існуванням "правового" суспільства, яке захищало від сваволі, дозволяло висловлювати свою позицію та обстоювати її публічно, користуючись засобами логіки й риторики. Східні ж деспотії оцінювались як несумісні з грецьким і римським способами життя.

Греки відмовляли в розумності не лише східним деспотіям, а й варварським народам, де панувала влада вождів і царів, а право замінював ненадійний звичай. Звідси випливала ідея ототожнення варварів із рабами, оцінка їх як таких, що тільки й можуть бути рабами.

Наступною ланкою в цій ідеологічній конструкції було виправдання "античного імперіалізму", який розкидав грецькі колонії по світу, поширюючи "найдосконаліший лад" за межі Греції. Завоювання Александра Македонського були логічним завершенням цієї ідеології імперіалізму.

ХРИСТИЯНСЬКА ІМПЕРІЯ

Візантія використала римську імператорську ідею, згідно з якою необмежена влада правителя починалася з "імперія" — безумовного військового мандата, який надавався за згодою армії, на відміну від цивільної умовної влади, що надавалася сенатом і народом. Імперій давав право призупиняти дію законів. Він був обмежений у часі, але пролонговувався за надзвичайних умов. У Візантії існували передумови для формування режиму особистої влади й водночас залишався непорушним республіканський принцип виборності. Виборність імператорів збереглася до кінця існування імперії, тому не могло бути успадкування влади.

Було використано також східні впливи на імператорську владу в Римі, її обожнення. У Римській імперії влада імператора вважалася священною, а самого імператора розглядали як прямого представника космічного божества (наприклад, Мітри). Серед римських політологів були популярними тези про імператора-спасителя та імператора-губителя. З'явилася тема узурпатора-спасителя, підтримка якого виправдана його боротьбою з імператором-тираном. Ця тема виявилася дуже популярною у Візантії. Отже, східні культи проклали християнству дорогу до союзу з державою. Щоправда, візантійські імператори не могли прямо ототожнити себе з богом чи сином бога, як це робилося в Ірані. Християнство оголосило божественним не самого імператора, а його владу. Воно санкціонувало й освячувало режим необмеженої монархії згідно з євангельською тезою "одне стадо, один пастир", кваліфікувало імператора як "обранця божого", його посланця (вікарія) на землі або заступника (єпарха), властителя "божою милістю", але не сином божим.

Про Костянтина як "творця" нової християнської імперії було створено легенду, нібито імператорську владу передав йому сам Бог. Звідси випливало не тільки божественне походження імператорської влади, але також її "освяченість" санкцією Бога (богообраність), священність усієї діяльності як виконання божественної волі. Протидія такій владі є "святотатством". Підпорядкування імператорові в земних справах повинно бути таким самим, як Богу у справах віри. Було розроблено концепцію спільного правління "разом із Сином Божим", а трон мав у своєму складі два сидіння: ліве пурпурове для імператора та праве золоте — для Христа.

Якщо бог Пантократор (Вседержитель) — глава небесного й земного порядку, то імператор (космократор) — володар у земних справах. Було створено відповідний церемоніал, та "дистанція", яка віддаляла імператора від підданих. Імператор повинен був і зовнішнім виглядом відрізнятися від звичайних людей. Зберігся опис урочистого в'їзду імператора Констанція (в 360 р.), де говориться, що він був схожий на "статую людини, не здригався від поштовхів коліс, не спльовував слину, не чухав носа, не сякався, і ніхто не бачив, щоб він поворухнув хоч однією рукою" [1, с. 122].

За часів Костянтина І єпископ кесаврійський Євсевій розробив не лише концепцію божественності імператора, яку ми вже розглянули, а й концепцію "християнської держави", згідно з якою імперія є державою християн, а імператор — світський правитель своїх підданих. Він відповідає за стан християнства й церкви перед Богом, бо є "вождем" християнського народу, "новим Мойсеєм".

Звідси й уявлення про імператора як "єпископа зовнішніх справ церкви", її активного покровителя, котрий має право на "облаштування" церковних справ і відповідає за них разом із її прямим духовним керівником — патріархом. Християнська концепція влади стала складовою політичної культури Візантії. Але це поєднання державних і релігійних справ не завжди було мирним. Зростання авторитету церкви та розміру монастирських земель турбувало імператорів, і почалася жорстка боротьба за перерозподіл влади й землі. Це відбувалося у феодальний період історії Візантії. На боці імператорів виступали військові землевласники й торгово-ремісничі прошарки населення. Боротьба провадилась у наскрізь ідеологізованому суспільстві, що потребувало маскування інтересів. Тому вона мала вигляд зіткнення іконоборців на чолі з імператорами Ісаврійської династії з іконошануваль-никами. Перші звинувачували других в ідолопоклонстві. Боротьба тривала понад століття (718—842 рр.) і закінчилась ідеологічною перемогою іконошанувальників, проте монастирське землеволодіння значно обмежили, а церковну владу підпорядкували імператорській.

З X ст. почався новий етап розвитку культури Візантії — цілковита перемога християнства в усіх сферах суспільної свідомості. Суспільство стабілізувалось. Усі компоненти культури класифікувалися під певним кутом зору, який полягав в утвердженні й узагальненні спіритуалістичних принципів, тобто в пріоритеті духовного, дуже далекого від реальних потреб, у всіх сферах життя. Письменники та художники не прагнули відтворювати дійсність. Натомість вони створили систему символів для втілення певних ідей. Мистецтво обслуговувало релігію. Створювалися лише канонічні твори, герої яких були стереотипними й виконували стандартні дії на тлі абстрактних пейзажів.

Відбувся розрив із античним розумінням гармонії тіла й духу, за яким здоровий дух перебуває в здоровому тілі. Одночасно заперечували єретичні вчення про нездоланну безодню між духовною й тілесною складовими буття людини. Візантійська культура усвідомлювала трагедію такого зіткнення, тому й намагалася поєднати несумісне шляхом підпорядкування тілесного духовному. Мучеників і святих проголосили ідеалом, а жадобу, похіть і марнославство — вадами людства.

У художніх творах типу "Життя Євгенія та дочки його Марії" описано протиприродні ситуації (дівчина оголосила себе хлопцем і взяла на себе вину за зґвалтування, а потім жебракувала з чужою дитиною) як зразки великого терпіння й самовідданості.

І все-таки християнству не вдалося повністю підпорядкувати собі всі сторони духовного життя, хоча в жорстко регламентованому державному університеті, який відновився 1045 р., все ж намагалися поєднувати віру з розумом. Автор книги "Логіка" Михайло Пселл (1018—1096) захищав право людини на наукове пізнання світу, а вищу мудрість залишав вірі. На думку його послідовника Іоана Італа (нар. 1025), розуму підвладне й надчуттєве буття. Він заперечував чудеса та безсмертя душі. Це вже було занадто для того часу, і в 1082 р. його звинуватили в єресі, піддали анафемі (церковному прокляттю), після чого він Десь зник. Його учень Євстратій Нікейський доводив перевагу логіки над богословською традицією.

Звичайно, ці окремі паростки раціоналізму не могли відчутно похитнути впевненість церкви в її монополії на істину. У 1045 р. патріарх Константинополя Михайло Кіруларій закрив підпорядковані Риму церкви й монастирі та оголосив прихильників західної церкви єретиками. Відповідним чином діяла й західна церква. Так відбувся офіційний розкол (схизма) та п°Діл на православних і правовірних (католиків), а фактично ці церкви давно вже вирізнялися структурою й догматикою, бо формувались у різних умовах.

Для східної церкви були неприйнятними як обрядові, так і догматичні правила латинян. В обрядах це стосувалося вживання для причастя прісного хліба замість квасного, дотримання суботнього посту, целібат, звичай священиків голити бороду, хрещення за допомогою одного лише окроплювання, без занурення в купіль, зневажання культу ікон, місце яких зайняло скульптурне розп'яття. У догматиці неприйнятним був додаток латинянами до символу віри "Мощие" ("і від сина"), що означало визнання джерелом Святого Духа не тільки Бога-Отця, але й Сина. Це богословська проблема Трійці.

Якщо відійти від суто богословських питань суперечки про Трійцю й використати ширший культурологічний підхід, то можна побачити реальну проблему ефективності тієї чи іншої програми поведінки, яка має філософську, політологічну й соціологічну складові. Філософська проблема співвідношення єдиного й різноманітного та її модифікація "загальне—особливе—одиничне" постійно виникає в суспільстві, коли віддають перевагу загальнонародному чи приватному інтересові. Візантійська позиція пріоритету "загального", "духовного" на відміну від західної, де "одиничне" та "приватне" завжди цінувалося, дійшла до нас через радянські часи й тепер зіткнулась із приватновласницькими матеріальними інтересами.

Політологічна й соціологічна проекції цієї проблеми полягали у виборі монархічного (для Сходу) чи ієрархічного (для Заходу) принципів організації, переваги традицій (Схід) чи новацій (Захід), ролі старшого й молодшого поколінь у реалізації надбіологічної програми поведінки. Захід обрав молодь та новації — й одержав роздрібненість. Переваги Заходу проявилися лише за умов науково-технічної революції, коли наука й новаторство стали продуктивними силами.

ТЕМА № 3. куЛЬТУРА західноєвропейського середньовіччя. (2 год.)

Мета заняття: розкрити культурно-історичне місце західноєвропейського Середньовіччя у становленні західноєвропейської цивілізації, значення християнства як системоутворюючого фактору, амбівалентність культури західноєвропейського суспільства.

Опорні поняття: феодальне суспільство, середньовіччя, світова релігія, християнство, теоцентризм, католицизм, аскетизм, ієрархічність, богослов'я, патристика, схоластика, романський та готичний стилі, амбівалентність культури,

ПЛАН

0. Світоглядні основи культури середньовіччя.

1. Культура Західної Європи:

а) загальна характеристика;

б) романський та готичний стилі в мистецтві;

в) еволюція культурних орієнтирів поведінки особистості (лицарство).

0. Народна культура (стисла характеристика).

ТЕМА № 4. куЛЬТУРА епохи відродження та нового часу.. (2 год.)

Мета заняття: ознайомлення з соціально-історичними передумовами становлення культури епохи Відродження, її хронологією та періодизацією; загальна характеристика світоглядних основ ренесансного мислення та нової концепції особистості; ознайомлення із зразками художньої культури італійського Відродження, ідеями гуманізму та Реформації, ознайомлення з провідними суспільними ідеями європейського Просвітництва, їх впливом на найбільш поширені течії художньої культури – бароко, класицизм; розкриття значення Просвітництва для розбудови засад європейської цивілізації.

Опорні поняття: Ренесанс (Відродження), гуманізм, Реформація, протестантизм, культ праці, особиста відповідальність, Проторенесанс, Дученто, Треченто, Кватроченто, Чінквеченто, антропоцентризм, індивідуалізм, титани Відродження, Просвітництво, буржуазна республіка, релігійні війни, просвітницька ідеологія, енциклопедисти, філософський раціоналізм, бароко, класицизм, юридичний гуманізм.

ПЛАН

1. Культурно-історичні підмури світоглядних та художніх процесів Відродження.

2. Італійське Відродження. Відродження і Русь: подобість або відмінність?

3. Відродження та Реформація: спільне та відмінне.

4. Загальна характеристика соціально-економічного і політичного розвитку Європи в Новий час.

5. Значення ідей Просвітництва, художня культура ХVІІ ст. і мистецтво бароко.

6. Юридичний гуманізм як досягнення просвітницької ідеології.

ТЕМА № 5. європейська культура ХIХ століття. (2 год.)

Мета заняття: розкрити ускладненість напрямків розвитку світової культури ХIХ ст., протиріччя духовного життя людства, кризові стани сучасної цивілізації, її надбання, та потенції подальшого проґресу.

Опорні поняття: промислова революція, романтизм, «Весна народів», натуралізм, реалізм, академізм, модернізм, декаданс, «Срібний вік». науково-технічний прогрес, імпресіонізм, індустріальна цивілізація,

П Л А Н

1. Основні віхи історії та характерні риси культури ХІХ ст.

2. Роль науки та техніки в культурі ХІХ ст.

3. Провідні стильові системи: романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм, декоданс.

4. Світове значення культури ХІХ століття. Століття класики.

Семінар № 6. культура хх-ХХI століття. (2 год.)

Мета заняття: розкрити ускладненість напрямків розвитку світової культури ХХ ст., протиріччя духовного життя людства, кризові стани сучасної цивілізації, її надбання, та потенції подальшого проґресу.

Опорні поняття: модернізм, постмодернізм, ніцшеанство, фашизм, науково-технічна революція, тоталітаризм, експресіонізм, абстракціонізм, масова культура, концептуалізм, екзистенціалізм, індустріальна і постіндустріальна цивілізація,

П Л А Н

1. Індустріальна цивілізація й проблеми культури.

2. Тоталітаризм і культура.

3. Масова культура.

4. Постіндустріальне (інформаційне) суспільство, постмодернізм та глобальні проблеми сучасності.