ТЕМА

Видатне місце у римській літературі того часу посідав Гай Юлій Цезар (102–44 рр. до н.е.) – визнаний другим після Цицерона оратор. Визначними за формою та за змістом були його мемуари “Нотатки про Галльську війну” та “Нотатки про Громадянську війну”, інші твори не збереглися. Автором цікавих історичних творів, присвячених окремим подіям був Гай Салюстій Крісп (86–35 рр. до н.е.), якому належать роботи “Про змову Катіліни”, “Югуртинська війна”, “Листи до Цезаря”. Майже всі галузі знань охоплюють твори Марка Теренція Варрона (116–27 рр. до н.е.), який завдяки своїм сатирам став відомий також як поет. Повністю зберігся його твір “Сільське господарство”.

Бурхливого розвитку набуває давньоримська поезія. Оскільки володіння поетичною творчістю вважалося ознакою шляхетності, володінню версифікацією навчали навіть у школах. У поезії того часу боролися дві течії: елліністична й традиційна, якщо першу започаткувала творчість Квінта Еннія (239–169 рр. до н.е.), останню представляв Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н.е.), автор знаменитої поеми “Про природу речей”, що містить систематичний виклад матеріалістичної філософії.

Яскравого вираження інтимних почуттів досяг у своїй поезії Гай Валерій Катул (87–54 рр. до н.е.). Основні свої твори він присвятив коханій жінці Лесбії. Вірші розкривають подробиці цього роману, що починається захопленням, а закінчується розчаруванням – хоча поет і після розриву продовжує любити Лесбію, однак повертатися до неї не збирається. Майстром давньоримської епіграми вважається Марк Валерій Марціал (бл. 40–104 рр. н.е.), що описує життя і звичаї тогочасних персонажів. Непримиренним сатириком був Децим Юній Ювенал (друга половина І ст. до н.е.). Зразком давньоримської прози став пройнятий еротичними мотивами, побутовою сатирою й релігійною містикою авантюрно-алегоричний роман “Золотий осел”, автором якого був Апулей (бл.125 – бл.180 н.е.). Філософські ідеї стоїцизму розкриває у своїх літературних творах визначний державний діяч, письменник і філософ Луцій Анній Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.). Його дев’ять трагедій на міфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубність пристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу й класицизму в Європі.

На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу – старі духовні цінності, створені полісним середовищем, вичерпали себе. У різних соціальних прошарках античного суспільства формувалася моральна атмосфера, на основі якої могло знайти розповсюдження християнське віровчення. На відміну від уявлень про людину, як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним "сином божим", а боротьбу за щастя і добробут переносила у внутрішній світ людини. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури. Таке віровчення було зрозуміле не тільки широким верствам простих людей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.

У середині II ст. правителі невеликого сирійсько-месопотамського князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнський культ, а з III ст. християнство активно поширюється у Вірменському царстві та Ефіопській державі Ассум. У 313 р. імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично стало визнанням християнства як державної релігії в країні.

Період становлення християнства ініціював величезну кількість літератури, що закладала основи християнської теології, викривала язичницькі культи та єресі. Усі перші століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами, а й іншими релігіями, що обіцяли вічне спасіння. У цей час формувалася система управління християнськими громадами, що поступово привело до формування християнської церкви – організації для управління релігійним життям християн.

Друга половина IV ст. була часом талановитих та освічених проповідників: Григорія Нізіанського, Григорія Ніського, Василія Великого, Іоанна Злотоустого.

Роль античної спадщини у розвитку європейської культури важко переоцінити. Після кардинального перевороту від значної частини античних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленому вигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймаючи її як невід’ємну частину свого становлення та розвитку.

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ ТА ВІЗАНТІЇ

Давній Рим розташований на території сучасної Італії, що на Апен-нінському півострові. Субтропічний клімат на півострові створює сприятливі умови для життя людини, і тому Італія була заселена ще за часів палеоліту. Але перехід на рівень землеробської культури (цивілізації-) був загальмований заболоченістю ґрунтів і незначними родовищами металів.

Ані автохтонні лігурійські племена, ані прибулі в II тис. до н. е. з придунайських областей племена італіків (умбри, самніти, латини) не вийшли за межі первісної культури на період заснування Риму латинами (VIII ст. до н. е.). Цивілізаційний рівень за того періоду забезпечували колоністи греки й фінікійці, а також етруски, які поселилися в районі нинішньої Флоренції приблизно в X ст. до н. е.

Походження етрусків та їх таємнича мова, про яку писав Діонісій Галікарнаський (І ст. до н. е.), що "вона ні на яку не схожа", і сьогодні залишаються незрозумілими. І це при тому, що існує близько 10 тис. пам'яток етруської мови, написаних грецьким алфавітом. Але є свідчення Геродота й археологічні дані про походження етрусків із Малої Азії. Прибувши до Італії морським шляхом, вони оволоділи територією між Тірренським морем (саму назву цьому морю пізніше теж дали на згадку про етрусків, бо греки називали їх тірренами) і нижньою течією ріки Тибру. Потім етруски рушили на північ і заселили всю територію рівнини, яка стала називатися Етрурія.

На відміну від поселень італійських племен, що мали вигляд селища чи городища родового типу, поселення етрусків нагадували грецькі міста-Держави. Вони були огороджені камінними зубчастими стінами й будувалися за єдиним планом: дві перпендикулярні вулиці, що йшли з півночі на південь та із заходу на схід, ділили місто на чотири квартали. Вулиці мали забруковану проїжджу частину й по два забрукованих тротуари. У місті була каналізація. Таких міст налічувалося 12. Вони об'єднувалися в союз, хоча й слабкий. Кожне місто проводило свою політику.

На чолі міських общин спочатку стояли царі. З розпадом родового ладу влада царів ослабла та перейшла до рук аристократії. Функції правителя було поділено між двома високими посадовими особами. Символами їхньої влади були пучки різок із застромленими в них сокирами (фасціями), складне викладене слоновою кісткою курульне крісло, а також інститут 12 лікторів, які крокували перед правителем. Усе це було відтворено в Римі. Стародавні римляни запозичили й архітектурні та сантехнічні досягнення етрусків. Особливо ж детально вони розвинули та втілили символічну складову етруської культури. Були запозичені зовнішні ознаки патриціанської гідності — золота кулька, яку носили на шиї, і тога з червоним облямуванням. Військові тріумфальні свята для полководців, про які йтиметься пізніше, римляни теж відзначали за схемою етрусків, для яких переможець був утіленням найвищого божества — бога неба Тіна (у золотій діадемі з жезлом з ебенового дерева, у пурпуровій туніці й на золотій колісниці).

Про релігію етрусків відомо мало, але з розписів поховальних камер можна визначити трійцю вищих небесних божеств: Тіна — римського Юпітера, Уні — римську Юнону, Менрву — римську Мінерву. Трійці небесній відповідала трійця божеств підземних: Мант — римський Лібер-Вакх, Манія — римська Прозерпіна, і третя богиня, ім'я якої невідоме, але яку в Римі шанували як Цереру. Свиту верховного бога Тіна складали 12 богів. До неї належали, зокрема, Сетланс — римський Вулкан, Маріс — римський Марс, Сатре — римський Сатурн.

Цікаво, що згадані розписи в гробницях чітко поділяються за своїм стилем на два періоди: оптимістичний із життєрадісними картинами повсякденного життя та песимістичний із зображеннями страждань, тортур і фантастичних примар. Ці періоди приблизно збігаються з перемогами етрусків та їхньою поразкою від Риму (IV ст. до н. е.). Мабуть, тут ми стикаємося з певною культурною закономірністю — оптимізмом переможців і песимізмом переможених.

Закономірністю можна вважати також запозичення культурних надбань інших народів. Не тільки римляни запозичували в етрусків, а й етруски запозичували в інших народів. Алфавіт та полісна організація державного ладу були запозичені в греків, а монументальні типу пірамід поховальні споруди та ворожіння на нутрощах жертовних тварин явно запозичені на Сході. Римлянам теж дуже подобалась "етруська наука" ворожіння на печінці. Бронзова модель печінки з поділом на 40 частин (відповідно до поділу неба) дійшла до наших днів (1877 р. її було знайдено в Піяченці).

Однак запозичені культурні програми асимілюються лише життєздатним етносом, який має високий рівень самоорганізації. А етруські міста, як уже зазначалося, не були об'єднані, вели міжусобні війни, а після поразок у греко-етруських війнах у VI ст. до н. е. вони були переможені Римом, в якому раніше деякий час навіть правили етруські царі.

ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ ТА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ РИМЛЯН

Історію Римської держави поділяють на три періоди — ранній Рим, або царський період, Римську республіку та Римську імперію. Царська епоха (VIII—VI ст. до н. е.) є періодом розпаду первіснообщинних відносин. На початку цього періоду "римський народ" складався з трьох триб (племен): латинської, сабинської та етруської. Триба охоплювала 10 курій, а курія — 10 родів, пізніше сімей. На чолі сім'ї стояв "патер фаміліас" з необмеженою владою над життям і смертю членів сім'ї. Звідси й термін "патриції", який позначав глав 300 родів.

На чолі всієї римської общини стояв цар, якого обирали на зборах. Таких царів починаючи з легендарного Ромула було сім. Останні три царі були етрусками. Тарквіній Давній побудував у Римі перший цирк, храм і Капітолій, а також підземний стічний канал — Велику Клоаку, що збереглася дотепер. Його наступник Сервій Туллій здійснив важливі соціальні реформи, на основі яких було запроваджено поділ римського вільного населення за майновою ознакою (уведено шість майнових розрядів залежно від розміру земельного наділу; пізніше майновий ценз було встановлено в грошовій формі), замість трьох племінних триб державу поділили на чотири територіальні. Останній, сьомий цар Тарквіній Гордій був вигнаний із Риму повсталим населенням у 509 р. до н. е. Від цієї події почався період Римської республіки, який тривав до 31 р. до н. е., а потім настав період імперії, що завершився у 476 р.

Крім патриціїв, які брали участь у куріальних зборах та батьки яких засідали в сенаті, римське суспільство мало ще дві категорії вільного населення: клієнтів і плебеїв. Походження обох груп не зовсім зрозуміле для істориків. Можливо, плебеї були вихідцями з сусідніх із Римом общин і тому не належали до складу римських родів і курій. Вони мали особисту свободу, але не мали ні політичних прав, ні права вступати в шлюб з представниками патриціанських родів. Плебеї займалися сільським господарством, ремеслом і торгівлею. Деякі з них віддавали себе під заступництво патриціїв і набували статусу клієнтів. Заступник (патронує) захищав клієнта в суді й узагалі опікувався ним, а клієнт зобов'язаний був зберігати вірність і надавати патронусу різні послуги.

У патриціїв від самого початку були напружені стосунки з плебея-Ми- Останні вимагали своєї частки під час розподілу завойованих зе-Мель, а також розширення політичних прав і законодавчого захисту від сваволі патриціїв.

Особливої гостроти боротьба плебеїв досягла 494 р. до н. е., коли тягар боргів і сваволя кредиторів примусили плебеїв здійснити "сецесію" — вихід із Рима на Священну гору — і відмовитися від участі у війні з еквами. Воєнна загроза примусила патриціїв піти на поступки. Плебеям було дозволено обирати двох або чотирьох народних трибунів, які мали право припиняти рішення посадових осіб міста та сенату. Обраний трибуном плебей ставав недоторканною особою. Якщо на нього хтось чинив замах, то зловмисника оголошували поза законом, і його кожен міг убити безкарно.

Під тиском плебеїв, які вимагали кодифікації права, з патриціїв було створено комісію "десяти мужів" — децемвірів, яка в 451—450 рр. до н. е. розробила "Закони XII таблиць". Вони були записані на мідних пластинах і встановлені на Форумі (центральній площі) для загального огляду. Ці закони регламентували життя римлян майже тисячу років, зокрема й життя "ромеїв" Візантії (до VI ст). Вони були записом звичаєвого права, що відповідало умовам формування класичного рабовласницького ладу. Рабство в V ст. до н. е. було ще патріархальним. Наприклад, батько мав право продати в рабство власного сина, але не більше трьох разів. Якщо сину вдавалося тричі здобути свободу, то він. виходив з-під влади батька. Фіксувалося співіснування родової та індивідуальної власності й жорсткий поділ на вільних і рабів. Якщо вільного громадянина за крадіжку сікли різками, то раба після тортур скидали зі скелі.

Закони XII таблиць не захистили плебеїв від утисків. Вони давал кредитору можливість розпоряджатися не тільки свободою, а й життям; неспроможних боржників. Допікала плебеїв також заборона вступати в шлюб із членами сімей патриціїв. Лише 445 р. до н. е. завдяки напо^ легливості трибуна Канулея цю заборону скасували.

Плебеї продовжували боротьбу за політичні права та основну цінніс суспільства — землю. У політичній сфері зміни наставали швидше, вона відносно відірвана від життєвих інтересів і надає великі можливе для маневрів. Зокрема, патриції порівняно легко погодилися модифіку вати одну з головних посад, яка виникла в період республіки, — кон сульську. Замість двох консулів-патриціїв почали обирати трибунів консульськими повноваженнями (давати згоду на зібрання сенату т' зборів). їх могло бути від 3 до 8 чоловік. Але одночасно було вве дено посади цензорів, які обиралися лише з патриціїв для проведенн цензу, тобто оцінки майна кожного громадянина та його місця ієрархії суспільства. Цензори мали право перевіряти виконання громг

дянами обов'язків перед державою, що було вже тотальним контролем над їхнім приватним життям. Отже, контрольні функції консулів перейшли до цензорів.

Лише 367 р. до н. е. плебеї домоглися економічних поступок патриціїв, зокрема права на користування громадською землею, обсяг якої постійно зростав як результат завоювань. Таке рішення ставало водночас перешкодою на шляху концентрації земельної власності в руках купки багатіїв.

У Римі домінувало дрібне й середнє землеволодіння, а основою суспільства було сільське господарство, спочатку натуральне, а з IV ст. до н. е. — на основі грошових відносин. Спочатку як гроші використовувалися мідні брусочки певної ваги, а з 275 р. до н. е. почали карбувати монету — мідний асе. То був рік перемоги над епірським царем Пірром (його знамениту "перемогу" над римлянами було здобуто 279 р. до н. е.). Велика радість охопила Рим. До храму Юнони Монети (Тієї, що застерігає) були принесені дуже багаті пожертвування. Було також ухвалено закон про карбування монет тільки в цьому храмі.

Земельна власність, як і будь-яка інша, жорстко регламентувалася законами. Населення було поділене на категорії, які мали різні права залежно від розміру власності. Римляни високо цінували економічну незалежність, ототожнювали її зі свободою ("оплата перетворює людину на раба", тобто робить залежною від того, хто платить), але спокійно мирилися з ієрархією прав, боролися не за її скасування, а за розширення прав тієї чи іншої групи римських громадян. Отже, можна визначити першу відмітну ознаку римської культури — нерозривний зв'язок громадянства та землеволодіння, їх правову регламентацію, що породжувала другу відмітну рису — ієрархію прав та обов'язків громадян і спільнот.

Лише повноправні римські громадяни (патриції та плебеї) мали право брати шлюб за римським законом, вільно розпоряджатися власним майном, звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних 'вересів, голосувати на зборах і обіймати посади. Усі ці повноправні громадяни були приписані до римських триб, кількість яких у середині

ст. до н. е. зросла до 35 (4 міські триби та 31 сільська). Крім того, повноправними громадянами вважалися жителі римських колоній, що були засновані як стратегічні центри в різних місцях Італії.

Існувала також категорія громадян із обмеженими правами. Вони мог-Ли Ступати в шлюб за римським звичаєм і розпоряджатися своїм майнем, але не мали права голосувати й обіймати посади в Римі. Це були

жителі міст, які називалися муніципіями. Деякі з таких міст мали самоврядування, в інші ж призначалися префекти з Риму.

Ще більше були обмежені в правах "вільновідпущеники", які не могли вступати в легальний шлюб за римським законом, а голосували лише на трибальних коміціях (народних зборах).

До жителів муніципій за своїм юридичним статусом наближалося населення латинських колоній, у яких було чинним не римське, а латинське право. Вони були автономними, карбували власну монету, а їхні обов'язки відносно Риму обмежувалися військовою підтримкою на рівні окремих підрозділів — когорт.

Ще слабше пов'язувалися з Римом категорії жителів Італії, які називалися соціями (союзниками). Міста такого типу ("федеративні") зобов'язані були допомагати Риму військами. Вони були обмежені у своїй політиці, бо їм заборонялося починати війни із власної ініціативи й підписувати договори з третьою стороною без згоди Риму.

І нарешті, особливу групу союзників Риму становили грецькі міста Південної Італії, що допомагали йому лише флотом.

Уся ця розгалужена й деталізована система прав та обов'язків підпорядковувалася одній меті — військовій ефективності. Таку орієнтацію можна вважати третьою відмітною ознакою культури Стародавнього Риму. Кожний римський громадянин у віці від 16 до 47 років був зобов'язаний у разі потреби відбувати військову службу. Як правило, римська армія складалася з 4 легіонів, до кожного з яких входило 4200 піхотинців і 300 кіннотників із найзаможніших сімей. Піхота ж склада лась із 3000 важкоозброєних і 1200 легкоозброєних воїнів. Кожному легіону давалися на допомогу когорти латинян і союзників.

У бою легіони мали перебувати в центрі бойових лав, а когорти — на флангах. На чолі армії стояли консули, які самі добирали собі помічників — легатів з-поміж сенаторів або військових трибунів. Консулам допомагали також квестори, які завідували військовою скарбницею.

Важкоозброєна піхота легіонів дробилася на маніпули, а ті — на центурії, якими командували центуріони, що ходили з різкою в руках — символом їхньої влади та знаряддям тілесних покарань.

Бойовий порядок легіону складався з трьох ліній по 10 маніпулів у кожній: у першій лінії билися молоді воїни віком до 24 років зі списами, у другій — 24—30-річні бійці, у третій — старі й досвідчені, яких називали тріаріями. Лінії вступали в бій одна за одною залежно від складності ситуації. У найскладніших боях брали участь усі аж до; тріаріїв. Звідси й походить крилатий вислів: "Черга дійшла до тріаріїв".

Славетна дисциплінованість римського війська, яка зробила його непереможним, забезпечувалася технологією не тільки бойових дій, а й підготовчих. Кожен легіонер носив із собою лопатку й кілочки. Щоденно наперед висилали особливий загін під командуванням військового трибуна та в супроводі жерця-авгура, щоб підшукати придатне місце для табору. Там споруджували палатку для командуючого, потім для квестора та для окремих підрозділів війська. Увесь табір оточували ровом, валом і огорожею. Наприкінці споруджували трибунал — поміст, із якого командуючий виступав перед солдатами. Військовий табір був зразком порядку й гармонії.

Дисципліну у війську підтримували й суворими покараннями, і нагородами. Римляни мали достатньо продуману систему символічних заохочень, на яку слід звернути увагу сучасним менеджерам, бо засоби впливу на людину з урахуванням навколишнього середовища повторюються.

За доблесть командирам і рядовим воїнам вішали на груди мідні дощечки чи одягали на руку помітні за розміром браслети. За врятування життя римського громадянина нагородою був вінок із дубового листя, а воїн, який перший піднімався на стіну ворожого міста, мав не лише символічну нагороду, а й матеріальну — золотий вінок. Найвищою відзнакою для полководця був тріумф — урочистий в'їзд на колісниці на вершину Капітолія (гори, де був розташований сенат).

Право на тріумф давав сенат. Тріумфатор їхав на колісниці, запряженій четвіркою білих коней, тримаючи в руках ебеновий жезл (згадайте символіку етрусків) із зображенням орла. За його спиною стояв раб і тримав над його головою золотий вінець Юпітера Капітолійського. Герой торжества вбирався в туніку, розшиту пальмами, і надягав на голову лавровий вінок. Відкривали процесію полонені й заручники, за ними Рухалися ліктори зі в'язками різок, потім ішли музиканти. Завершували процесію воїни-переможці (також у лаврових вінках), співаючи тріумфальні пісні. На Капітолії на полководця вже чекав сенат у повному складі. Переможець складав там частину військової здобичі та здійснював жертвоприношення Юпітеру. Добитися тріумфу було важко, бо його Давали лише за розширення території держави чи за дуже важливу перемогу. Якщо ж перемога не була такою значною, то замість тріумфу призначалась "овація", або малий тріумф: командуючий військом вступав у Рим і піднімався на Капітолій не на колісниці, а пішки чи верхи, у миртовому, а не лавровому вінку та приносив у жертву богу — покровителю держави не бика, а лише вівцю.

Усі ці деталі відтворено в книзі К. Куманецького "Історія культури Стародавньої Греції та Риму" [7]. Вони повторюються тут із певною метою, а саме: звернути увагу на системність процедури нагородження та її місце в загальній шкалі цінностей суспільства чи певної спільноти. Сучасні теоретики менеджменту Т. Пітере і Р. Уотермен та письменник А. Хейлі описують аналогічні процедури в діяльності процвітаючих фірм.

ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОСТІ ТА РЕЛІГІЇ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Протягом століть Рим здійснив еволюцію від полісу до імперії, від громадянина до підданого з його підвищеним почуттям порядку. Для громадянина типовими були безпосередні зв'язки в системі "община — громадянин", тобто зв'язки співучасті. Для підданого ж визначальними стали зв'язки в системі "імперія — підданий", тобто відносини підпорядкування, що формувались як ієрархічні та юридично оформлені. На відміну від китайських цензорів, котрі робили зауваження за порушення ритуалу, римські цензори точно визначали розмір майна та масштаб відповідних обов'язків на основі закону.

Ієрархічна соціальна й політична структура давала Риму певні політичні та військові переваги. Влада консулів мала риси монархії, авторитет сенату — аристократії, права плебеїв — риси демократії. Така "змішана влада" забезпечувала взаємний контроль гілок влади й міцність державного ладу. Римська держава могла вести успішні завойовницькі війни та створити світову, імперію, її військова машина була непереможною. Але вона перетворилась із засобу на мету суспільства й тому зруйнувала його. Зміна шкали цінностей відбувалася в усіх сферах ієрархічно організованого й мілітаризованого суспільства. Якщо за республіканських часів важливі були особистісні риси характеру (мужність, самовідданість, що було зафіксовано в легенді про Муція Сцеволу, який демонстративно спалив свою праву руку, аби показати етрускам римську мужність), то в імперії домінували характеристики статусу.

Криза республіканського ладу добре помітна на прикладі боротьби за владу. Ніякі жертви не вважалися надмірними для здобуття посади. Оскільки адміністративне просування починалося здебільшого з магістрату, де воно залежало від голосів бідноти, то загальновизнаний метод впливу на виборців полягав у організації пишних свят з іграми та роздаванням хліба, вина чи масла. Римський громадянин Квінт Галлій використав навіть похорони власного батька, щоб заручитися підтримкою римської черні. Для цього він організував грандіозні бої гладіаторів з дикими звірами.

Але головну роль на виборах відігравав відвертий підкуп виборців. З'явився навіть спеціальний термін — "акціпере" (брати). Існувала ціла система посередників між кандидатом і виборцями, які роздавали хліб і навіть не приховували своєї діяльності. З листа Ціцерона дізнаємося про коаліцію двох кандидатів проти третього та їхню обіцянку заплатити за своє обрання 10 млн сестерціїв одній із центурій.

Навіть зовнішньому супротивнику вдавалося підкупити римських полководців і політиків. Тому й стали відомими слова нумідійського царя Югурти про те, що Рим є продажним містом і дістанеться тому, хто захоче його купити.

Але ці "ринкові поправки" до мілітаристської політики Риму не перешкодили йому розширювати свої володіння. У 211 р. н. е. Римська імперія досягла максимальних розмірів. Сучасний американський політолог 3. Бжезинський бере Рим цього періоду за взірець для Сполучених Штатів Америки, твердячи, що Рим мав особливу "імперську місію", культурну перевагу над неримськими народами. На його думку, це була реальність, яка "не тільки узаконювала римське правління, а й схиляла тих, хто йому підкорився, до асиміляції та включення до імперської структури. Таким чином, культурна перевага, яку правителі сприймали без будь-яких сумнівів і яка визнавалася пригнобленими, закріплювала імперську владу" [3, с. 24].

І все-таки Римська імперія занепала внаслідок дії внутрішніх, а не зовнішніх причин. Дрібне землеволодіння ставало нерентабельним на тлі латифундій із сотнями й тисячами рабів. Селянство розорювалось і поповнювало римський пролетаріат, який не мав нічого, крім дітей ("про-лес"), вимагав "хліба й видовищ". Раби не вважалися людьми й повинні були працювати до знемоги, бо діяло правило: "Праця утримує раба від злодійства". Але така "праця" лише збільшувала ненависть рабів і до господарів, і до знарядь праці, тому вони навмисно ламали ці знаряддя. Через це їх робили важкими й незграбними, тим самим гальмуючи технічний прогрес.