Крістік 51-60

51.Типологія та стилі політичного лідерства

Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.

1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика).

Відповідно відрізняють:

1)авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;

2)демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;

3)відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.

2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють:

• консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися

• ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. реформаційне лідерство - лідер ставить завдання поступового еволюційного перетворення політичної реальності;

• революційне лідерство - лідер орієнтований на завдання фундаментальної зміни суспільної системи в цілому або окремих її сфер;

• реалістичне лідерство

• авантюристичне лідерство - при прийнятті рішень політик керується емоціями, а не тверезим розрахунком, прагне до досягнення завищених або ризикованих завдань.

3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:

• інструментальне лідерство

емоційне лідерство Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють:

• традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

• харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;

• раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади.

Кожний політичний лідер має специфічні риси характеру, методи взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна відрізнити деякі типи політичних лідерів.

Найбільш поширеною і майже класичною є типологія полі­тичного лідерства, яку розробив Макс Вебер. Він виділив три основних типи лідерства, підкресливши, що реально "чисті" ти­пи рідко зустрічаються, і пов'язав їх із типами влади (прав­ління).

1.Традиційне лідерство, що властиве традиційному прав­лінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу.

2.Раціонально-легальне лідерство означає вибір політич­ного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких він несе відповідальність перед виборцями.

1. 3.Харизматичне лідерство (харизма - винятковий дар, талант, властивий людині), при якому влада над іншими грунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажані, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій; ДОСВІДЧЕНИХ ДАЛЕКОГЛЯДНИХ ПОЛІТИЧНИХ ДІЯЧІВ, релігійних лідерів. 52. Поняття і структура політичної культури

Ґрунтовна розробка самого поняття політичної культури як сукупності індивідуальних позицій і орієнтацій учасників політичної системи, суб'єктивної сфери, що лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення, Сьогодні існує дуже широкий спектр думок, визначень і тлумачень категорії "політична культура", її структурних компонентів, змісту, функцій тощо. За підрахунками канадського дослідника Р. Патріка, до середини 70-х рр. минулого століття існувало більше сорока визначень поняття "політична культура". Через поняття політичної культури описують систему цінностей окремих особистостей і соціальних груп, зразки поведінки, соціально-економічні та інституційні сфери життєдіяльності громад тощо та визначають рівні сформованості політичної культури особи.

Можна виділити три показники, які визначають відповідно ці рівні. Показником першого рівня політичної культури особи є політичне пізнання, що включає такі елементи: рівень уваги до політичних подій; володіння інформацією і наявність власної думки; рівень компетентності у сфері політики.

Другий, більш високий рівень - це ставлення до політики і політичної системи. оказник третього, найвищого рівня - це ступінь участі в політичному житті суспільства. Цей рівень політичної культури передбачає: рівень політичної активності особи громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства Політична культура має складну, багаторівневу структуру, яка складається з таких основних змістових блоків: 1) політичні знання та політичні уявлення; 2) політична свідомість; 3) політична поведінка й політичні дії (участь у політичному житті, політична діяльність); 4) функціонування політичних інститутів (культури електорального процесу, культури сприйняття та реалізації політичних рішень, культури врегулювання політичних конфліктів). У свою чергу, політична свідомість та політична поведінка громадян теж мають свою внутрішню структуру. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання. 53. Типологія політичної культури Політична культура — складний та неоднорідний комплекс. В ньому представлені різноманітні рівні і типи культури: особистісний, груповий, класовий, регіонально-національний, суспільної системи. На відміну від культури суспільства виокремлюються політичні субкультури, властиві окремим групам населення або частинам системи. Серед найбільш важливих в політології називають такі типи субкультур, як регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові. Політична культура будь-якої спільності (від держави до окремих національних прошарків і груп) формується під впливом численних, різноманітних чинників. Ця обставина, очевидно, визначає і різноманіття типів політичної культури.

В класичній праці Г.Алмонда та С.Верби “Громадянська культура” виокремлюються три основних типи політичної культури: приходська, підданська та культура участі. Вони характеризуються суттєвими відмінностями. Приходська культура виключає наявність конкретних політичних ролей. Тут не конкретизуються політичні орієнтації. Парафіянин не має знань про політику, він зорієнтований на так звані первинні відносини в групах, на традиційні зв’язки, він замикається на місцевій та етнічній солідарності. Кругозір парафіян обмежений світом їх безпосереднього буття. Підданська культура базується на пасивному ставленні суб’єктів до політичної системи в цілому. Це позиція покори, залежності, підпорядкування. Культура участі — активістський тип; її суб’єкт —громадянин, який перманентно бере участь у політиці. Його позиція активна, він чітко орієнтований на політичну систему в цілому.

Також досить відомою є типологія політичної культури, яку дав польський вчений Є.Вятр. Він запропонував таку модель: 1) традиційна політична культура, властива докапіталістичним суспільствам; 2) політична культура станової демократії, при якій більшість народу повністю усунена від участі у політичній системі, а існуючи інститути та норми гарантують право політичної діяльності лише привілейованій меншості; 3) демократична та автократична культури, характерні для епохи капіталізму; 4) політична культура соціалістичної демократії, що стверджується в умовах переходу до соціалізму.

Крім вищезазначених типів політичної культури, які є класичними для політичної науки, можна за різними критеріями виділити ще декілька різновидів цього феномену політичного життя. Один з таких критеріїв - ступінь узгодженості у взаємодії політичних субкультур в тій або іншій країні. На цій підставі можна виділити два типи політичної культури: інтегровану (однорідну) і фрагментарну (різнорідну). Інтегрована політична культура характеризується: тенденцією до єдності в уявленнях громадян щодо функціонування і можливостей політичної системи країни; низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, перевагами громадських процедур у розв’язанні конфліктів; лояльністю стосовно існуючого політичного режиму. Тут особливо помітний вплив економічних чинників. Політична стабільність підтримується високим рівнем матеріального добробуту, розвинутою системою соціального захисту населення, численним середнім класом, що виступає соціальною основою політичної стабільності. Ще одним критерієм для типологізації політичної культури виступає орієнтація суспільства на ті або інші регулятивні механізми в рамках політичної системи. Історія суспільства знає два основних регулятивних механізми - ринок і держава. Пріоритетне використання того або іншого механізму в політичному житті породжує відповідні типи політичної культури - ринкової або бюрократичної. У результаті розгляду різноманітних типів культур необхідно відзначити, що в чистому виді названі типи зустрічаються дуже рідко. 54. Поняття політичної соціалізації ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Вперше цей термін застосували у XIX ст. американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард.

Політична соціалізація передбачає комплекс заходів , які готують людину до життя у сфері політики, визначають її політичну поведінку, впливають на уподобання та рішення.

Високий рівень політичної соціалізації громадян є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності. Процес політичної соціалізації характеризується протистоянням двох основних тенденцій: з одного боку – зростанням суспільної потреби у розвитку політичної свідомості особи, а з іншого – відчуженням людини від державного життя та від прийняття політичних рішень. Такі тенденції спостерігаються, зазвичай, на перехідних етапах розвитку суспільства. У цьому аспекті роль школи, вчителя є визначальною, адже ранні етапи політичної соціалізації придатні для переорієнтації особи, бо її політичні знання та погляди ще не повністю трансформувалися у переконання. Як стверджують дослідники, сааме дитячі та юнацькі роки є найважливішими як для соціалізації загалом, так і для політичної соціалізації, а прогалини у соціальному та політичному розвитку загрозливі для майбутнього. Тому роль педагога у політичній соціалізації особистості є надзвичайно відповідальною та вимагає тактовності й наполегливості. Політична соціалізація — це «процес розвитку, в ході якого діти і підлітки сприймають ідеї, політичну позицію і поведінку, типове для даної спільності» [1]. Іншими словами, політична соціалізація зводиться до засвоєння політичних цінностей і норм, необхідних для адаптації в сформованій політичній системі і виконання різних видів політичної діяльності. Політична соціалізація є одним з напрямків загального процесу соціалізації індивідів. Основними агентами політичної соціалізації виступають такі соціальні інститути, як сім'я, освіта, засоби масової інформації та інші. Велику роль в процесі політичної соціалізації в сучасному суспільстві виконують політологи і політологія, як наукова й освітня дисципліна.

Сам термін "політична соціалізація" був вперше введений в 1959 р. американським вченим Г. Хайменом [2].Основні напрямки, за якими розвивалася теорія політичної соціалізації в цей період, можна визначити наступним чином: це, по-перше, аналіз процесу політичної соціалізації, по-друге, вивчення "агентів", які впливають на процес соціалізації, і по-третє, дослідження продукту, який виходить на "виході" процесу політичної соціалізації, тобто, політична свідомість, політичні уявлення, орієнтації, установки.

55. Поняття, типологія та функції політичних конфліктів Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними – як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Конфлікт (від лат. сonflictus) у буквальному розумінні слова означає “зіткнення”. Конфлікти супроводжують людство протягом усього історичного шляху, впродовж усього життя людини (конфлікти з природою, між родами та племенами, між бідними та багатими, між різними політичними силами, державами, у виробничих колективах, сім’ї).

Найбільш гострі конфлікти відбуваються між індивідами і соціальними групами у сфері політики. Політика, з одного боку, є діяльність по попередженню і вирішенню конфліктів (“мистецтво житии разом”). З іншого боку, політика – це засіб провокації конфліктів, оскільки вона пов’язана з боротьбою за владу. Технологія і практика управління конфліктами визначаються не тільки загальними правилами, але й соціально-економічним, політичним станом суспільства, історичними, національними, релігійними і культурними особливостями.

КОНФЛІКТ – крайнє загострення суперечностей сторін, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві й пов’язаної з цим реальної чи надуманої суперечності інтересів, цілей і цінностей; зіткнення та протиборство (протидія) певних систем, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, держав та їх органів, окремих осіб. ТИПИ КОНФЛІКТІВ. Найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій.

Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві – праві, ліберали – консерватори, комуністи – соціал-демократи).

Конфлікт інтересів пов’язаний, у першу чергу, з зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення (як приклад, конфлікт через проведену в Україні номенклатурно-бюрократичну, а не народну приватизацію).

Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.

За своєю природою конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні).

Неантагоністичні конфлікти не носять діаметрально протилежного характеру: при обговоренні тієї чи іншої проблеми допускається різне її розуміння, простежуються різні способи її вирішення. Антагоністичні конфлікти характеризуються своєю непримиренністю: кожна із конфліктуючих сторін прагне здобути перевагу, що, як правило, заводить обидві сторони в глухий кут.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ

сигнальна (характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Там, де виникає конфлікт, у суспільних відносинах щось потребує серйозних змін. Тим самим конфлікт сприяє встановленню соціально необхідного стану рівноваги. Однак стан рівноваги – завжди відносний і тимчасовий, оскільки в ньому визрівають і чекають свого вирішення нові конфлікти);

інформаційна (розгортання, перебіг, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, що її породили та про співвідношення сил у суспільстві. Вивчення цієї інформації – важливий засіб пізнання суспільних проблем і процесів);

диференціююча (процес соціальної диференціації, що відбувається під впливом конфлікту, часто руйнує старі соціальні структури, змінює співвідношення їх елементів, визначає нові форми взаємозв’язку);

інтеграційна (у протистоянні із іншими групами зростає консолідація усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації її членів);

динамічна (конфлікт відкриває дорогу змінам, примушує рухатися вперед, розвивати політичну систему).

56. Динаміка та управління політичними конфліктами Управління політичними конфліктами є надзвичайно складним і суперечливим процесом, який можна поділити на чотири основних етапи: прогнозування конфліктів; запобігання ескалації конфліктів чи її стимулювання; врегулювання конфліктів; розв'язання конфліктів.

Управління конфліктом (conflict management) — це мистецтво і процес цілеспрямованого, обумовленого об'єктивними закономірностями впливу на його динаміку з метою: а) вдосконалення і розвитку політичної системи чи окремих 'й складових, або б) їх підриву й руйнування. Запропоноване визначення здасться досить коректним, оскільки воно враховує і відбиває два суттєвих аспекти

Перший — політичні конфлікти виконують як конструктивні, так і деструктивні функції. Другий — як самі конфліктуючі сторони, так і суб'єкти політичного управління можуть цілеспрямовано впливати на розвиток конфлікту, ґрунтуючись на власних інтересах.

Отже, управління політичними конфліктами можна розглядати у двох вимірах: внутрішньому і зовнішньому. У першому випадку (внутрішній вимір) йдеться про власну поведінку конфліктуючих сторін. У другому (зовнішній вимір) мається на увазі процес, в якому суб'єктами управління можуть виступати: держава та ЇЇ органи або незалежні посередники (медіатори).

Слід особливо підкреслити, що успіх управління політичними конфліктами (у контексті внутрішнього виміру) значною мірою залежить від поведінкових стратегій його учасників.

Політичні конфлікти відіграють провідну роль у житті суспільства. Політичні конфлікти -- це протистояння, конфронтація, теоретична і практична боротьба суб'єктів політики за утримання, захоплення або перерозподіл влади з метою збереження чи підвищення свого політичного статусу і зміцнення чи зміни політичного режиму та політичної системи. У своєму розвитку політичні конфлікти проходять кілька стадій, зокрема передконфліктну, конфліктну, врегулювання та після конфліктну. У політичному житті суспільства зосереджено безліч конфліктогенних чинників, а також існує чимало причин, які при певних умовах можуть сприяти зародженню конфліктів чи їх ескалації. Ці причини поділяються на об'єктивні та суб'єктивні. Від культури і мистецтва управління політичними конфліктами залежить політична стабільність суспільства та його національна безпека. Навчити високій культурі та мистецтву конструктивного управління конфліктами, що перманентно точаться в складній, мінливій і суперечливій політичній сфері людського буття, може, перш за все, політична конфліктологія. 57. Політичний розвиток та політична модернізація На кожному історичному етапі свого розвитку кожне суспільство прагне модернізуватися. Для країн посткомуністичного суспільства це означає швидкий рух до сучасних цивілізованих структур, високого рівня життя. А цього можна досягти на основі нових технологій і зрілих політичних відносин. Суспільство, для якого характерним є процес модернізації, прагне відтворюватися органічним шляхом, а не через розрив або руйнування попередніх організаційних структур. Воно прагне до збалансованості, гармонії економічної, політичної, правової та інших систем, а також їхніх внутрішніх елементів. ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.

“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.

“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

– політичній системі;

– політичній культурі;

– політичній поведінці. У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти.

Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу.

Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політичного процесу. Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як поєднання таких складових:

– зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій;

– формування нової модернізаторської політичної еліти;

– зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади;

– забезпечення реальної участі народу в політичному житті;

– підвищення впливу інформації;

– постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури. 58.Структурні теорії переходу до демократії Послідовність етапів посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність неабияк залежать від типу переходу, а останній, отже, залежить від типу або способу, а також швидкості заміни старих еліт на нові.

Дослідники розрізняють два основних типи переходу до демократії:

— розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контрелітами;

— перехід компромісами і взаємними уступками, коли досягається порозуміння між елітою та контрелітою.

Тип переходу не є довільним вибором суб'єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем делегітимізації старої еліти, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Перший тип переходу притаманний країнам, у яких стара еліта повністю втратила легітимність. За таких умов події можуть розгортатися двома шляхами:

— стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передання опозиції, і тоді перехід відбувається через абдикацію (відречення);

— вона вперто намагається зберегти позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни — маси "змітають" стару еліту революційним способом.

На відміну від переходу, революції пов'язані зі зламом не лише інститутів, а й правових та політичних норм, масштабними матеріальними та людськими втратами. До того ж, революції в Росії 1917 p., Китаї 1949 p., Ірані 1979 p., що призвели до утвердження в цих державах ще більш жорстоких режимів, переконують у безперспективності сподівань на утвердження демократії революційними методами. Тому успіх трансформації може бути гарантовано лише у випадку послідовного й глибокого реформування всіх аспектів суспільного життя.

Через абдикацію було здійснено трансформаційні процеси в Греції, Аргентині, Іспанії, НДР, ЧССР. Вимушено "відрікся" від влади М. Горбачов. Абдикація прискорює і полегшує перехід до демократії, робить його більш організованим і послідовним, оскільки з часу відречення перехід здійснюється під керівництвом нової політичної еліти. Проте абдикація не є надто розповсюдженим способом переходу.

Другий тип переходу з допомогою компромісів і взаємних уступок (про характеристику його стадій уже йшлося) відбувається також двома шляхами:

— через перемогу на виборах нових еліт та їх подальші переговори зі старою елітою, яка ще зберігає значні позиції;

— через "вростання" старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування "нових" еліт зі значною домішкою старих кадрів. Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, гальмує процес трансформації.

І все ж, розглядаючи особливості переходу з цієї позиції, треба пам'ятати, що виникнення та перемога нових еліт, пов'язані передусім із формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, не обов'язково супроводжуються заміною особового складу еліти. Інакше кажучи, ситуація перебування при владі "тих самих людей" в одних випадках означає тривалий процес стагнації та гальмування реформ (як це є в Україні), а в інших — може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як у Естонії чи Латвії). Усе залежить від рівня заангажованості старих еліт, від того, наскільки вони є відданими комуністичному режиму та тоталітарним методам правління. 59. Процедурні теорії переходу до демократії А. Переворський процес переходу до демократії розділяє на два основних етапи - лібералізацію і власне фазу демократизації.