3. Принцип "мирського аскетизму""

Відповідно до цього принципу, повсякденна мирська діяльність вважається різновидом релігійної практики людини і сприяє наступному спасінню душі. Тому від людини як норма повсякденного життя вимагалось те, що раніш покладалося в основному на священиків, ченців і людей, які добровільно обрали шлях святого життя, — слідувати євангельському побажанню всім, "хто цього світнім користується, якби не користувались" (1 Кор. 7:31), постійно викорінювати різного роду мирські схильності шляхом внутрішньої самодисципліни.

У цілому, даючи оцінку протестантизму як релігійному явищу, не можна не погодитися з позицією К. Маркса: "Він розбив віру в авторитет, відновивши авторитет віри. Він обернув попів у мирян, обернувши мирян у попів. Він звільнив людину від зовнішньої релігійності, зробивши релігійність внутрішнім світом людини"

Починаючи з Макса Вебера, фахівці вбачають в особливостях культової практики протестантизму відображення складних економічних і соціально-політичних процесів, що відбувалися в західному суспільстві в період становлення протестантизму в XVI—XVII ст., а саме — формування в них капіталістичних ринкових відносин. Тому було потрібно, образно кажучи, спустити людину з небес на землю, змусити не думати про "добрі справи", якими вона заслужить рятівну благодать, а зрозуміти: "Життя людське надто коротке і дорогоцінне, і його слід використати для "підтвердження" свого покликання. Тра-таж часу на мирські розваги, "пусті балачки", розкіш, навіть на сон, якщо це виходить за необхідні для нашого стану здоров’я межі..., морально абсолютно неприпустима"^*63. Тому треба віддати всі свої сили, енергію, помисли і капітали власній підприємницькій справі, щоб процвітати і побачити в успіху прояв божої милості.

Хоча в ході подальшого розвитку протестантизм не зазнав істотних віронавчальних і обрядово-культових змін, в організаційному плані він розколовся на безліч різних груп і сект. За деякими підрахунками, їх число вже перевищило 20 тисяч і продовжує збільшуватися зі швидкістю 2-3 релігійні організації на тиждень. Разом з тим серед численних протестантських напрямків історично виділялися три — лютеранство, англіканство, кальвінізм. Крім того, з різних сект і течій, що виникли пізніше (у XVI11-XX ст.), масштабів самостійної Церкви (або деномінації) досягли баптизм, п’ятидесятництво, методизм і адвентизм.

2.Ранній протестантизм та його особливості. Ранній протестантизм: лютеранство, анабаптизм, цвінгліанство, кальвінізм, англіканство.

Лютеранство. Історично початок реформаційного руху пов'язується з виступом німецького ченця Мартіна Лютера. Мартін Лютер (1483—1546) 31 жовтня 1517 р. виголосив у Віттенберзькій церкві 95 тез проти всевладдя римського папи і торгівлі індульгенціями. Головна ідея його тез полягала в тому, що для спасіння необхідне внутрішнє покаяння грішника, яке не можна замінити ніякими зовнішніми обрядами та грошовим відкупом. Про радикальну реформу церкви не було й мови. Проте Рим на перегляд догматів відповів погрозами відлучення від церкви і розправою. Віттенберзький проповідник відмовився поступитися грубій силі. Почалися взаємні звинувачення, і справа закінчилась тим, що благочестивий монах публічно спалив папську буллу про відлучення його від церкви (10 грудня 1520 p.). Це був нечуваний крок відходу від букви релігійної віри, значення якого порівнювалося з іскрою, що потрапила у бочку з порохом. Виступ Лютера проти католицької церкви був сигналом до виступу всіх опозиційних і революційних сил проти феодалізму, виступу, який вилився у селянську війну в Німеччині (1524—1526 pp.). Основні принципи лютеранства викладені в «Книзі згоди» («Книга конкордії»), а також «Великому» і «Малому» катехізисі М. Лютера. М. Лютер рішуче нападав на претензію католицької церкви бути посередником між віруючими та Богом, на догму про те, що загробна доля залежить цілком від заслуг віруючого перед церквою. Між людиною і Богом, зазначав Лютер, не повинно бути ніяких посередників. Бог дає спасіння за своєю волею, а не за вимогами грішників. Доля віруючого визначається не церквою, а Божою милістю. Власними зусиллями досягти спасіння ніхто не може. Заслужити милість Бога і досягти спасіння віруючий може лише тоді, коли визнає себе безнадійно гріховною істотою, щиро повірить у «спокутну жертву Ісуса Христа». Рятує лише глибока віра в Бога. Вчення про особисту глибоку віру як єдиний і достатній засіб спасіння становить основу протестантської догматики і вимагає переосмислення традиційного віровчення католицької церкви. Висунутий Мартіном Лютером принцип «виправдання глибокою вірою» був спрямований проти католицької церкви та ієрархії. Лютер вимагав спрощення пишного католицького богослужіння, конфіскації церковного майна, ліквідації чернецтва, істотного скорочення кількості релігійних свят і таїнств. Він відкинув священний переказ (рішення церковних соборів, папські енцикліки, твори провідних богословів) як джерело віровчення і заявив, що основою віровчення є лише Біблія, зокрема Євангеліє. Тому лютеранська церква називає себе євангелістською. Все це зводило нанівець роль папства в церкві і духовному житті віруючих. Лютеранська концепція не заперечувала феодальних відносин, але вона значно обмежила роль духовенства, вважаючи соціальну активність одним із проявів релігійності, виправдовуючи нові відносини, які формувалися. Виступ М. Лютера проти католицизму, його тлумачення християнства відповідало інтересам німецьких бюргерів і князів, які прагнули звільнитися від влади папства і водночас вимагали збереження релігії. Це і зумовило швидку перемогу лютеранства в Німеччині. У тогочасному протестантизмі чітко визначилися два напрями: бюргерсько-поміркований, який очолював М. Лютер, і плебейсько-радикальний, який очолював Т. Мюнцер — ватажок селянського руху, відомий під назвою «анабаптизм» . Анабаптизм. Теолого-філософське вчення Т. Мюнцера було спрямоване проти догматів не лише католицької церкви, а й християнства взагалі. За Мюнцером, щоб осягнути справжню істину, людина повинна розірвати зі своєю гріховною природою, відчути в собі дух Христа і від «безбожної мудрості» навернутися до вищої божественної мудрості, безкорисливої і піднесеної. Фундаментом цього не може бути ні вчення церкви, ні проповіді «лицемірних попів», а лише глибока віра та її зміцнення через безпосереднє спілкування з Богом. Спілкування з Богом, учив він, приводить до зближення людської і Божої волі, коли людина стає складовою частиною божественного промислу, мислить і діє відповідно до Божих накреслень. Т. Мюнцер відмовився розглядати Біблію як єдине джерело одкровення, наполягав, що справжнє і живе одкровення — це розум. Соціальна програма Т. Мюнцера передбачала втілення християнських принципів на Землі. Царство Боже він розглядав як суспільний лад без багатих і бідних, де панують рівність, справедливість, братерство і свобода. Ця програма смертельно налякала німецьке бюргерство та його верхівку. Тільки-но почалася селянська війна, Лютер зрадив селянські маси і пішов на тісний союз з феодальними князями. Війна закінчилася поразкою і загибеллю Т. Мюнцера. Анабаптизм, який з Німеччини проник у сусідні країни, поступово виродився в менонітство, яке обстоювало принципи покірності, терпіння, непротивлення злу. На основі вчення Лютера склалася лютеранська церква. Релігійний культ цієї церкви заперечує верховенство влади папи римського і всю католицьку ієрархію, відкидає чернецтво, культ святих, Богоматері, вшанування ікон, скульптур. Головну роль у лютеранському культі відіграють провідні, колективні молитви і псалмоспіви. Лютеранські священики звуться пасторами, а не отцями, або патерами, як у католиків. Основою церкви є релігійна громада, або конгрегація, якою керує церковна рада з пастором. Лютеранські храми відзначаються суворістю архітектурної форми, простотою і скромністю внутрішнього оздоблення. Проте в них збереглися залишки впливу католицизму, зокрема, вівтарі, розп'яття, єпископат. Пастори одягаються у своєрідний одяг. Богослужіння супроводжується органною музикою. Лютеранська церква кожної країни існує самостійно і підпорядковується державній владі. Вона управляється колегіально — синодом, що складається з представників лютеранського духовенства і мирян. Державна влада призначає чиновників церковного управління та пасторів. Лютеранство поширено в Німеччині, Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії, Ісландії. Більшість лютеран німецького і скандинавського походження мешкає у США і Канаді. Лютеранські громади існують в Естонії і Латвії. У різних країнах світу налічується 190 самостійних лютеранських церков, які об'єднують майже 73 млн. віруючих. У 1923 р. виникло об'єднання лютеранських церков, яке нині має назву Лютеранська всесвітня федерація. У Швейцарії виник напрям протестантизму, що виступав за більш рішучу, докорінну перебудову церкви. Він дістав назву «реформаторство». Ця течія була представлена цвінгліанством і кальвінізмом. Цвінгліанство. Ульріх Цвінглі (1484—1531 pp.) започаткував Реформацію у Швейцарії, перебуваючи під впливом філософії Еразма Роттердамського. У 1523 р. опублікував 67 тез, де обгрунтував своє вчення. Це була перша протестантська праця німецькою мовою. Основні принципи віровчення викладені у книзі «Про істинні й хибні релігії». За основу свого віровчення Цвінглі бере послання апостола Павла, особливо його вчення про «спокутну жертву Ісуса Христа» і благодать Господню, яка дарується Богом глибоко віруючій особі. Цвінгліанство схоже в цьому плані з лютеранством, однак відрізняється від нього істотними рисами. Для У. Цвінглі істинним у релігійній вірі є те, що підтверджується Біблією, а для М. Лютера — те, що не суперечить Святому письму. Цвінглі більш послідовний спіритуаліст, ніж Лютер. Він вимагає викинути з культу все, що відволікає від віри: картини, музику, скульптуру, різні прикраси. Релігійні таїнства розглядаються як зовнішні ознаки, і Божа благодать через них не надходить. Наприклад, обряд причастя — лише спомин про спокутну жертву Ісуса Христа. Це по суті заперечення релігійних таїнств та обрядів. Відкидаються ним культ святих, пости, чернецтво, поклоніння мощам, проголошується принцип незалежності віруючих від єпископів і папи римського. У. Цвінглі дискутує в Цюріху з католиками і здобуває перемогу. Міський магістрат проголошує основною релігією цвінгліанство, а Цвінглі обирається членом міської ради. Він спрямовує подальший розвиток реформації, полемізує з Лютером з питань церковної структури і державного устрою. Цвінглі обстоював республіканський устрій церкви, кращою державною формою правління вважав демократію. Особлива роль у державній структурі відводилася державному пророку, який повинен бути наставником і радником, сповіщати громадянам Божу волю. У. Цвінглі не лише пропагував нову релігію, він активно займався політикою: шукав союзників за кордоном, намагався організувати в Швейцарії союз протестантських кантонів, які б протистояли так званим «католицьким лісним кантонам». В одній із воєн, які точилися між протестантами і католиками, У. Цвінглі загинув як військовий священик. Цвінгліанство не набуло значного поширення, згодом воно злилося в кальвінізмом. Кальвінізм. Жан Кальвін (1509—1564 pp.) — французький богослов, активний діяч Реформації в Швейцарії. У Франції за антикатолицьку діяльність і пропаганду лютеранства він переслідувався, внаслідок чого і змушений був утекти із Франції та оселитися в Женеві. Ж. Кальвін грунтовно переосмислив у буржуазному дусі віровчення католицької церкви, вніс значні зміни до католицького культу. Він висунув і розвинув учення про «абсолютне приречення», згідно з яким Бог ще до створення світу визначив долю людей, тобто визначив тих, хто одержить спасіння, і тих, хто потрапить у пекло. Проте це, за Кальвіном, не повинно штовхати віруючого на пасивний шлях життя. Людині невідомо, чи буде вона врятована, чи ні. Вона своїм життям і діяльністю повинна заслужити милість Бога і довести, що вона є Божим обранцем. Успіх у справах може служити опосередкованим доказом того, що віруюча особа обрана для спасіння, а невдача — ознака приреченості. Цим самим кальвінізм освячував буржуазну заповзятливість у підприємництві. Послідовники кальвінізму поглибили це вчення, наголошуючи, що успішне підприємництво, доброчесність, набожність, працьовитість, покірність владі — все це прояви Божої обраності. Була висунута теза про «світське покликання» і «світський аскетизм», які вимагають повної відданості людини своїм справам, бережливості, а також відмови від комфорту, розваг, радощів життя. На грунті кальвінізму виникла кальвіністська церква. На відміну від компромісного лютеранства Кальвін істотно реформував християнську церкву, зробивши її простою, загальнодоступною і дешевою. Він повністю відмінив церковну ієрархію, запровадив виборність церковного керівництва, ліквідував єпископський сан. Основною ланкою церкви є релігійна громада, яку очолюють пастори і пресвітери. Пресвітери та пастори (їх ще називають «міністрами») становлять консисторію, яка керує релігійними справами. Догматичні питання вирішуються на зборах провідних богословів, пасторів і пресвітерів, які дістали назву конгрегацій, а в межах однієї держави — синодів. З релігійного культу була усунена розкіш, культ зазнав радикального спрощення. В кальвіністських храмах немає вівтарів, ікон і хрестів, органної музики, відсутні літургія та облачения пасторів. Богослужіння провадиться у формі спільних молитов, читання Біблії, співу псалмів. Із семи таїнств кальвіністи визнають лише хрещення і причастя, але розглядають їх лише як духовні символи, спомин про «спокутну жертву Ісуса Христа». Особливістю кальвінізму є нетерпимість до інших релігій і наукових знань, зокрема до тих відкриттів, які суперечать Біблії, а також прагнення обмежити громадське життя віруючих. Релігійні громади вдаються до дріб'язкового нагляду за громадським і особистим життям віруючих, забороняють розваги, яскравий одяг, танці, вимагають регулярного відвідування церковних служб. Прикладом ворожого ставлення до науки і культури було те, що сам У. Кальвін був ініціатором спалення іспанського вченого-гуманіста, відомого природознавця й анатома М. Сервета, який тоді випадково опинився у Женеві. Кальвін писав, що «Бог не щадить цілі народи, він велить вщент руйнувати міста і знищувати сліди їх, коли вони впадають в єресь». Кальвінізм виявився найбільш радикальною формою пристосування християнства до потреб буржуазної епохи. Подальша еволюція ка\ьвінізму відбувалася на основі врахування національних особливостей тих країн, де він поширювався, а також особливостей тих соціальних верств населення, ідеологію яких він виражав. Згодом кальвінізм втратив крайній радикалізм і набув поміркованішого характеру. На основі кальвінізму виникли релігійні угруповання: реформаторство, пресвітеріанство та конгрегаціоналізм. Реформаторство поширене у Швейцарії, Франції, Голландії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Латвії. В Україні реформаторські громади є в Закарпатській області. Пресвітеріанство і конгрегаціоналізм мають англо-шот-ландське походження, вони поширені у Великій Британії, США і ПАР. Кальвіністські церкви об'єднані у Всесвітній пресвітеріанський союз, до складу якого входить 125 незалежних церков. Послідовників кальвінізму тепер налічується близько 50 млн. чоловік. Англіканство. Виникнення цього напряму протестантизму зумовлено особливостями формування буржуазного суспільства у феодальній Англії. Реформація в Англії, на відміну від Німеччини, розпочалася з ініціативи правлячої верхівки. В 1534 р. англійський парламент прийняв «Акт про верховенство», яким було встановлено підпорядкування церкви державній владі. Англійська реформація здійснювалася з політичних мотивів. Король Генріх VIII був оголошений главою церкви, зв'язки з Римом були повністю розірвані. Монастирі були закриті, а земля та майно церкви були конфісковані на користь короля і лордів. Реформа спочатку не привела до корінних змін в організаційній структурі церкви, її догматах і обрядах, які залишилися католицькими. Лише в другій половині XVI ст. при королеві Єлизаветі І була завершена розробка догматичних принципів і культу англіканської церкви. Основи віровчення викладені у «Книзі спільних молитов» (1549 р.) і Символі віри, що містить 39 статей (1571 p.). Біблію було перекладено англійською мовою. Віровчення англіканської церкви є конгломератом католицизму, лютеранства і кальвінізму. Концепція спасіння поєднує лютеранський принцип спасіння шляхом особистої віри і католицьке вчення про спасаючу силу церкви. Зберігаються такі католицькі догмати, як віра в Святу трійцю, спокутування гріхів, боговтілення, друге пришестя, воскресіння, пишне богослужіння. Прийняті також лютеранські догмати: заперечення главенства папи римського, целібату, поклоніння іконам і мощам, відмова від індульгенцій тощо. До англіканських догматів належать визнання короля главою церкви, збереження церковної ієрархії та єпископату, визнання за духовенством права дарувати віруючим святу благодать. Релігійна Англія поділяється на дві провінції — Кентер-берійську та Йоркську, на чолі яких стоять архієпископи, що призначаються монархом за рекомендацією уряду. Архієпископи мають постійні місця у палаті лордів. Нині англіканство містить 25 автономних церков і 6 церковних організацій, що входили в минулому до складу Британської імперії. Англіканські церкви, крім Великої Британії, існують насамперед в її колишніх колоніях, зокрема у Канаді, США, Новій Зеландії, Австралії, Індії, Пакистані. Зберігаючи самостійність, ці церкви утворюють Англіканську спілку церков. Всесвітнім консультативним центром цієї спілки є Ламбетська конференція, що скликається один раз на десять років з середини XIX ст. Прихильників англіканської церкви у світі сьогодні налічується близько 70 млн. чоловік. Лютеранство, кальвінізм і англіканство належать до ранніх форм протестантизму. На їх основі виникло багато різних релігійних течій, які дістали спільну назву пізнього протестантизму.

3.Пізій протестантизм та його особливості. Розвиток капіталізму висував перед релігією дедалі нові завдан­ня, — це й спричинило появу нових протестантських напрямів, які умовно можна назвати пізнім протестантизмом. До нього належать баптизм з євангелізмом, адвентизм, єговізм, п'ятидесятництво та інші дрібніші течії. Із переходом капіталізму в стадію імперіалізму буржуазна ідео­логія звертається до відкритої реакції, посилюється її увага до релі­гії. Усі релігійні трансформації всередині традиційних напрямів християнства в ХІХ—ХХ ст. визначені ідеологічним розвитком бу­ржуазного суспільства. У післяжовтневий період на релігію покла­далося особливе завдання, а саме — протистояти марксизмові-ленінізмові й прямим осудом, і перекрученням, і навіть релігійною фальсифікацією. Звідси поява нових релігійних течій і напрямів у християнстві, зокрема в протестантизмі.

Серед цих напрямів найзначнішим є баптизм. Баптисти цілком поділяють основні принципи протестантизму, але особливого зна­чення надають таїнству хрещення: вважають, що включення в релі­гійну общину має здійснюватися за свідомого ставлення до віри, тому хрещення здійснюють над дорослими; того, хто переходить у баптисти з інших християнських церков, перехрещують. Право тлумачення Біблії, на їхню думку, належить усім членам общини. Частина баптистів вважає, що головним джерелом віровчення є Євангелія, вони називають себе євангелістами, або євангельськими християнами (в межах баптизму). До сучасних баптистів дуже бли­зькі квакери. До баптистського напряму примикають і методисти. Методизм відокремився від англіканства ще у XVIII ст. Його за­сновниками були брати Веслей, Джон і Чарльз. Назва цієї течії пі­шла від головного принципу: методично виконувати релігійні ви­моги. Особливістю методизму є широка пропаганда терпіння й покори. Організація будується на основі суворого централізму: громада складається з класів по 12 осіб, громади об'єднані в окру­ги, на чолі яких стоїть суперінтендант або єпископ. Систематично відбуваються окружні конференції. Існує Всесвітня методистська рада, яка включає 55 національних церков, найбільшою є методист­ська церква США. Численні громади в англомовних країнах, колиш­ніх британських колоніях. В Україні методисти мають 8 громад.

Баптистська церква побудована нібито на відновлених демокра­тичних принципах первісного християнства. На відміну від католи­цьких і православних громад, баптистські мають фіксоване членст­во. До громад, створених за територіальним принципом, входять лише повнолітні, що пройшли хрещення за баптистським обрядом; вони вважаються «братами» й «сестрами». Ті, хто готується до вступу в громаду й проходить відповідну підготовку та перевірку, називаються «наближеними», по завершенню підготовки їх хрес­тять. Більше половини членів баптистських громад — це люди стар­шого віку і усі вони пережили труднощі війни й післявоєнного часу. До громади прийшли з різних причин: під впливом релігійних ідей, не витримали психологічної напруженості тяжкого часу й т. ін. Але їхні політичні позиції залишилися такими самим, як у всіх радянсь­ких людей. Осіб середнього віку (30—40 років) в громадах мало. Останнім часом дещо збільшився приплив молоді. Вона має вищий освітній рівень, веде активну соціальну діяльність поза громадою.

У зв'язку з міграційними процесами прискорилося зростання міських баптистських громад, які ведуть повсюдну релігійну про­пагандистську діяльність. Особливу увагу баптисти приділяють зміцненню релігійної сім'ї та релігійному вихованню дітей. З'їзд ЄХБ (1985, Москва) йшов під девізом: «Хай світить світло ваше перед дітьми». У 1989 р. відбулася Всесоюзна молодіжна конфере­нція ЄХБ, яка розглядала проблеми етичного виховання молоді, християнської сім'ї, милосердя, музично-хорового служіння і бап­тистської літературно-поетичної творчості. Громада має сильні соціально-психологічні засоби закріплення релігійного впливу, виробленого в сім'ї. Духовенство володіє від­працьованими прийомами психологічного впливу на віруючих, во­но навчилося управляти їхніми почуттями й помислами. Богослу­жіння та зібрання в громадах, обряди й церемонії за участю віруючих включають механізми навіювання, наслідування, конфо­рмізму. Збудження страху, погрози чергуються з утішанням та за­спокоєнням, психологічна напруженість знімається радісним по­чуттям надії, створюється ілюзія спілкування з Богом, негативні емоції витісняються позитивними.

У баптистських громадах широко практикуються заходи взаєм­ного контролю, до порушників релігійних норм застосовуються рі­зні форми покарання (викриття, умовляння, зауваження, відлучення від церкви), які змінюють статус віруючого в громаді (відсторонен­ня від проповідей, від спільного співу тощо). Особлива роль у баптистській громаді належить пресвітерові, посвяченому в духовний сан пожиттєво, його влада аналогічна вла­ді єпископа в православ'ї чи католицизмі. Він веде богослужіння, проповідує, здійснює обряди, керує життям общини. Його опора — вчитель церкви, диякони й дияконисі. Перші двоє висвячуються в духовний сан, але не пожиттєво, а на певний час. Дияконисі права на сан не мають. Учитель церкви — це помічник пресвітера, він ве­де пропаганду і роз'яснення віри, допомагає вивчати Біблію, здійс­нювати активну виховну діяльність. За необхідності може заступа­ти пресвітера.

Диякони переважно виконують господарські функції, вони є обов'язковими членами церковної ради. Дияконисі ведуть роботу серед віруючих жінок, займаються матеріальним забезпеченням громади. Крім матеріальних проблем, на дияконів і дияконис по­кладається контроль над життям віруючих, відвідування їхніх до­мівок, поради й т.д. У кожній баптистській громаді обираються проповідники, які під керівництвом пресвітера або вчителя церкви готують і прого­лошують проповіді. За наявності хору й оркестру в громаді обира­ють регента й диригента, після обрання вони підлягають пресвітер-ському посвяченню. Дуже важливим у баптистській громаді є посада керівника молоді, що обирається нею за представленням пресвітера. Він зобов'язаний доводити до пресвітера необхідну ін­формацію про духовні настрої молоді. Є також посада церковного касира, який зберігає та веде облік грошових коштів, підлягає пре­світерові та дияконам. Охоронець порядку регулює процес бого­служіння, розсаджує віруючих і всіх відвідувачів, стежить за освіт­ленням, вентиляцією, дисципліною.

З усіх посадових та інших осіб складається церковна рада об­щини, цілком підпорядкована пресвітерові, який має право скасу­вати її рішення навіть розпустити раду з тих чи інших міркувань. Часто ці ради узурпують функції виконавчого органу, зареєстрова­ного владою. Богослужіння у баптистів складається з трьох частин. Перша — підготовча: спільні співи, читання літератури, привітання, розса­джування присутніх. Пресвітер або проповідник вирішують питан­ня про послідовність богослужіння та його учасників. Друга части­на — основне богослужіння: спільна молитва, кілька проповідей (3—5), індивідуальні молитви з місць, співи, декламація віршів, те­атралізовані виступи, привітання від інших громад, оголошення. У заключній частині богослужіння пресвітер бесідує з окремими членами громади, гостей влаштовують на ночівлю в сім'ї членів громади, віруючі спілкуються, гуртом прибирають приміщення. Святкові богослужіння особливо урочисті. Молитовні зібрання включають проповіді, спільні молитви, співи, читання літератури. їх можуть проводити групи віруючих. Практикуються спеціалізо­вані зібрання: членські (тільки членів громади для вирішення особ­ливо важливих питань), молодіжні, жіночі, дитячі, батьківські.

Одним із способів посилення релігійного впливу на віруючих у баптистів є активізація міжгромадських зв'язків. Обмін делегація­ми, спільні богослужіння, вечори-зустрічі молоді з метою міжгро-мадських шлюбів, гастролі виїзних півчих груп, хорів та оркестрів. Це об'єднує віруючих, активізує релігійний конформізм. Для сучасного баптизму характерний новий підхід до нерелігій-ного світу: не ізоляція, не протиставлення себе світові, а прийняття його на основі нібито наявності своєї духовно-моральної переваги. Починаючи з 1961 р., Союз ЄХБ переживає серйозну кризу, спричинену появою екстремістської течії «ініціативників». Останні утворили Раду церков ЄХБ, яка проводить обструкціоністську дія­льність серед місцевих громад. У ініціативників важливу роль віді­грають «благовісники», обрані з'їздом пресвітерів. Це роз'їзні на­глядачі за громадами певного регіону. Вони дбають про посилення найреакційніших сторін баптистського вчення, підігрівають місти-ко-есхатологічні настрої, закликають віруючих до відмови від уча­сті в громадсько-політичному й культурному житті, провокують порушення законодавства про релігію, збуджують релігійну воро­жнечу й нетерпимість, їх заохочує частина зарубіжних реакційних баптистських діячів. Ця кризова ситуація в баптизмі поступово до­лається. Громади ЄХБ в Україні утворюють Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-бабтистів, який має свої друко­вані органи, навчальні заклади.

Адвентизм. Адвентизм в основі свого віровчення має тверджен­ня про близькість «другого пришестя» Христа, який встановить своє «тисячолітнє царство» і здійснить «Страшний суд», при цьому душі грішників загинуть, а душі праведників знайдуть вічне бла­женство. Це вчення з'явилося в 1833 р.: баптист Вільям Міллер (1782—1849) у США опублікував свої «дослідження», в яких через тлумачення пророцтв Старого Завіту визначив, що «друге пришес­тя» Христа відбудеться в 1843 р. Соціальні умови життя дрібної буржуазії у США стимулювали песимістичні настрої, очікування «кінця світу», приреченості. Тому у Міллера знайшлося чимало послідовників. Невдовзі ста­ла очевидною абсолютна неспроможність цього пророцтва, довело­ся призначати нові строки «кінця світу». Однак адвентистський (від лат. — пришестя) рух вижив, бо в містичній формі відображав реа­льний страх дрібної буржуазії і трудящих перед стихійною дією економічних законів антагоністичного суспільства. Найбільша те­чія адвентизму виникла в 1863 р. Це адвентисти сьомого дня, які вважають святковим днем тижня суботу. Вони надають особливого значення творам американської пророчиці Є. Уайт (1827—1916), яка обстоює положення «санітарної реформи» (досягнення вірую­чими фізичної досконалості до «другого пришестя» Христа), цер­ковної десятини й активної місіонерської діяльності.

Адвентисти об'єднуються в громади, які утворюють «союзи», що входять до 10 дивізіонів, розподілених по європейському, азіат­ському та американському відділеннях. На чолі всієї структури — Генеральна конференція, яка обирає Виконавчий комітет, розташо­ваний у Вашингтоні (США). Вважають, що кількість адвентистів становить близько 4,5 млн осіб. Ця організація швидко зростає, в 1978—1982 рр. вона збільшилася на 800 тис. осіб. На 54-й сесії Ге­неральної конференції (1985) прийнято програму, за якою за п'ять років організація має збільшитися на 2 млн осіб. Єговізм. Єговізм відокремився від адвентизму в 1872 р. Пропо­відник Ч. Рассель почав твердити, що пришестя Христа відбудеться невдовзі, що до його приходу необхідно готуватися вже тепер. У 1884 р. Верховний суд штату Пенсільванія (США) зареєстрував ре­лігійне «Товариство Сторожової вежі, Біблії та брошур». Це покла­ло початок рухові єговістів. Згодом їм було дозволено вербувати послідовників, проводити зібрання, мітинги, створювати навчальні заклади, засоби інформації й т. ін. Назва єговістської організації кілька разів видозмінювалася й уточнювалася. Деякий час вона називалася «Міжнародним товари­ством дослідників Біблії». Його послідовники вважають метою й змістом свого життя проповідь Біблії, вони «свідчать істинність» слова Єгови й тому називають себе «свідками Єгови». Єговістське богослов'я полягає в модерністському, соціально-політичному коментуванні Біблії, в тлумаченні її сюжетів і міфів відповідно до мислення сучасної людини. Таке тлумачення втілене у «Перекладі Біблії Нового світу» (1963).

Єговізм заперечує християнське вчення про Трійцю, безсмертну душу, пекло й чистилище, всі християнські таїнства та обряди. На думку єговістів, Христос і дух святий — породження Єгови, але Христос виконував лише покутну місію. Єгова — це центр Всесві­ту, від нього походить увесь світ, що розвивається за законами ево­люції. Сучасний світ є ареною боротьби Єгови й Христа із Сата­ною, вона виявляється у війнах, політичних, економічних та екологічних кризах, катастрофах, міжнародній напруженості, зло­чинності, занепаді моральності і т.д. Ця боротьба завершиться все­світньою битвою — «армагеддоном», після чого настане Царство Боже, а саме — для праведників і єговістів, решта — «сатаністи» — загинуть.

Усі труднощі суспільного розвитку й пороки суспільства єговіс­ти пояснюють гріховністю людей і підступами Сатани. Вони ви­ключають наукові шляхи вдосконалення суспільства, його револю­ційне перетворення і, що дуже важливо, боротьбу за мир. Зразком державності вони визнають США. Центр єговістської організації міститься в Брукліні (США). На чолі її стоїть «керівна корпорація» з її членів і комітет директорів на чолі з президентом та секретарем. Йому підпорядковані числен­ні окружні бюро та філіали в багатьох країнах світу. Видаються журнал «Сторожова вежа» накладом в кілька мільйонів примірни­ків, інша література 163 мовами світу. Місцеві організації, здебіль­шого, нелегальні, добре налагоджені конспіративні зв'язки з керів­ництвом, використовується величезна інформація від низових ланок.

Общинами свідків Єгови керує «корпорація старійшин» у складі затвердженого Бруклінським центром голови громади, служителя території (контролює місіонерську діяльність членів общини), керів­ника піонерського служіння (пошуки й залучення до єговізму неофі­тів), керівника повторних відвідувань (завершення вербувальної ро­боти), служителя теократичного навчання (контроль за вивченням і правильним трактуванням віруючими єговістської літератури), слу­жителя літератури (бібліотекаря). Кожен член єговістської громади має конкретні завдання у тих чи інших галузях діяльності, щороку всі, у тому числі й старійшини, звітують про свою роботу, одержу­ють оцінку, потім нове призначення чи завдання.

П'ятидесятники. Дуже близькі до баптизму християни єванге­льської віри, які утворили релігійний напрям, названий п'ятидесятництвом. Він виник у США в 1901 р. Його догматичною особливістю є віра в те, що, подібно до того, як на 50-й день після «воскресіння Христа» на його учнів-апостолів «зійшов Святий Дух», вони заговорили різними мовами й пішли в усі країни пропо­відувати християнство, так і тепер невпинною й ревною молитвою можна домогтися сходження на віруючого Духа Святого й «гово­ріння іншими мовами», а це означає, що Святий Дух дарує людині одкровення. Це друге, після водного хрещення в дорослому віці, «духовне хрещення». Досягається воно груповими багатогодинни-ми моліннями, нестямним вигукуванням, що призводить до істерії, яка й видається за осяяння Святим Духом. Крім сходження Святого Духа, п'ятидесятники вважають свою обраність підтвердженою наявністю у них дев'яти «духовних да­рів»: слова мудрості (знання Біблії), слова знання (мистецтво про­повідувати), віри (яка дається Святим Духом), зцілення (лікування хворих), чудотворення (в буквальному розумінні слова), пророцтва, розрізнення духів (уміння розпізнавати в людині нечисті духи й ви­ганяти їх), говоріння «іншими мовами» (глосолалія), витлумачення «інших мов» (як найвищий дар). Серед п'ятидесятників значного поширення мають ідеї швидко­го «другого пришестя» та хіліазму, практикується пророцький культ, у громадах є пророки і цілителі.

П'ятидесятники проповідують релігійну і громадську ізольова­ність, вимагають відмови від активного суспільного життя, визнан­ня вічної й неокупної провини перед Богом, абсолютної покірності пресвітерам. У сучасному п'ятидесятництві немає ідейної та організаційної єдності. Існує багато різних напрямів: воронаївці, смородинці, му-рашківці, трясуни, сіоністи, асамблеї Бога, Церкви Бога та ін.

Общину п'ятидесятників очолює пресвітер, якого висвячують ієрархи вищого рангу — єпископи, котрі за своєю «святістю» є апостолами, вони володіють усіма «дев'ятьма дарами». Пресвітери підлягають єпископам, котрі висвятили їх, незалежно від територі­альної належності общини.

В общині є також диякони й диякониси, проповідники, проро­ки, зцілителі (останні дві посади виконуються анонімно). Існують адміністративні посади: секретарі, касир, помічник касира, керів­ник і секретар місіонерського відділу, керівники секції сім'ї, від­ділу молоді. У кожній общині функціонують жіночі відділи, або сестринські ради, які контролюють приватне життя віруючих, по­дають допомогу їхнім сім'ям, займаються благодійництвом (від­діл Тавіфи). У сучасних великих общинах діють хори й оркестри, є регенти, диригенти, органісти.

4.Протестантизм в Україні. Протестантизм в Україні — друга за кількістю віруючих група християн після православних; перевершує за чисельністю католиків. За різними дослідженнями в Україні протестанти складають від 1,3% до 2,4% населення. Підрахунок кількості протестантів важкий тим, що не всі протестантські церкви та групи офіційно зареєстровані та ведуть докладну статистику членів. Водночас, станом на 2013 в Україні налічується 10 613 протестантських церков, що становить 28,7% від усіх релігійних об'єднань України.

Протестантизм в Україні не являє собою єдине ціле, але розділений на кілька конфесій та безліч деномінацій. Тим не менше, існують декілька організацій координуючих протестантські церкви: Рада Євангельських Протестантських Церков України, Український євангелічний альянс, також протестанти беруть активну участь у Всеукраїнській раді церков та релігійних організацій та Українському біблійному товаристві.

У сучасних умовах протестантизм в Україні є найдинамічнішою конфесією. Неабияку роль у зміцненні позицій сучасного протестантизму відіграє наявність сталих джерел поповнення їхніх лав. Це, по-перше, сімейне виховання у родинах, які розглядаються як «домашні церкви» (третина послідовників баптизму — молодь до 30 років); по-друге, поступове зростання пропагандистської та місіонерської активності. За період незалежності протестантські організації створили 95 % усіх зареєстрованих в Україні релігійних місій. За статистикою адвентистів, тільки у середині 90-х років XX ст. у період проведення у київському Палаці спорту євангельської програми всесвітньо відомого проповідника з Австралії Джона Картера прийняли водне хрещення й поповнили громади АСД 3,5 тис. нових членів. По-третє, протестанти складають лише 2,2 % населення країни, усі члени їх організацій — активні, «реальні», чи справжні віруючі, тоді як серед православних переважає тип пасивного «масового віруючого». Особливість сучасного українського протестантизму — полягає у відображенні національно визначених рис. Протестантське середовище активно використовує національні обрядові традиції під час молитовних зібрань, релігійних свят; спостерігається відновлення української мови у проповідництві та общинному житті. Протестантизм дедалі частіше розглядається як невіддільна складова релігійної історії українського народу.   Лютеранство представлене Українською лютеранською церквою, до складу якої входять переважна більшість із 70 зареєстрованих громад (1,5 — 2 тис. віруючих) і 60 священнослужителів. Громади лютеранської церкви існують в Києві, Львові, Тернополі, Кремінці, Запоріжжі, Севастополі, Сімферополі, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Маріуполі. У 1996 році офіційно зареєстровано Єпископат лютеранської церкви з центром у Києві.   Кальвінізм в Україні репрезентований Закарпатською Реформатською Церквою (107 громад, 99 культових споруд, у тому числі 10 збудованих в останнє десятиліття, 71 священнослужитель, 81 недільна школа, одне періодичне видання). Англіканство представлено на території України лише двома громадами.   Баптизм залишається найвпливовішою з протестантських конфесій, об'єднуючи до 40 % усіх протестантських спільнот. Найрозгалуженішим протестантським центром церковного типу є на сьогодні Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн — баптистів. Союз діє як самостійна, незалежна у внутрішньому житті структура. Союз складається з п'яти обласних об'єднань у межах України та 5 об'єднань баптистських церков діаспори — США, Канади, Австралії, Аргентини та Парагваю. У структурі Союзу створена розгалужена мережа духовних навчальних закладів.   П'ятидесятництво. Активний процес будівництва церковної організації відбувається у п'ятидесятництві, що об'єднує приблизно 30 % усіх протестантських спільнот. Так, у 1990 році на з'їзді у м. Коростень більшість п'ятидесятницьких церков вирішили об'єднатись у Союз християн віри євангельської (п'ятидесятників) України. Союз об'єднав майже всіх християн віри євангельської (у західних областях) та більшість християн євангельської віри (на сході і півдні). Союз на федеративних засадах входить до спільного для більшості п'ятидесятницьких г