6.Особливості вербальної комунікації в міжособистісному спілкуванні.

Основна форма вербальної комунікації в міжособистісному спілкуванні —бесіда, розмова. Будучи засобом організації спілкування невеликої кількості людей, що знаходяться поруч і добре знайомих, таке мовленняволодіє декількома визначальними особливостями. Це —так зване фатичне мовлення, основна мета якого —говорити, щоб висловитись і отримати підтримку тарозуміння. За звичай це обмін репліками, зміст яких асоціативно зв'язаний один з одним. Підтримання розмови може слугувати самоціллю.

Правила, якими користуються співрозмовники, визначаються ними переважноінтуїтивно. Це обмін думками і почуттями, нелогічний, але досить щирий. Партнери не прагнуть дійти єдиної точки зору, вирішити певну проблему, тому не особливо співвідносять і контролюють сказане, не дуже намагаються добирати «доречні» слова і фрази, порівняно мало перебивають один одного.

Промовець зазвичай віддає перевагу конструюванню нового слова, ніж пошуку в пам'яті потрібного. Словотворчість і мовний автоматизм полегшують процесс побудови мовлення і активно використовуються. Повсякденне мовлення може прийняти форму розмови «по колу».

«Говорити по колу» означає говорити без доказів, особливо якщо тема викликає у когось з співрозмовників сильні емоції або він упевнений, що його погляди приймаються всімаучасниками розмови. В цьому випадку людина просто наполягає на своєму, за принципом «це так, тому що це так».

Черговість партнерів в процесі бесіди не зводиться до послідовного обміну репліками. Бесіда може будуватися як тиради одногоз співрозмовників і періодичні схвальні вигукиіншого або як порушеначерговістьтверджень і відповідей. При цьому порушена послідовність відповідей, перехід з однієї теми на іншу не викликають у співрозмовників непорозуміньсаме тому, що контексти розмови очевидні кожному учаснику.

Таким чином, найважливішими характеристиками повсякденного розмовного мовленняможна вважати наступні:

1) Персональність адресації, тобто індивідуальне звернення співрозмовників один до одного, врахування взаємних інтересів і можливостей розуміння теми повідомлення; більш пильна увага до організації зворотного зв'язку з партнерами: адресат розмовного мовлення завжди присутній особисто, володіє тим же ступенем реальності, що і той, що говорить, активно впливає на характер мовленнєвого спілкування; позиція партнера безупинно рефлексується, переосмислюється, на неї реагують, її передбачають і оцінюють. Промовець чекає активного відповідного розуміння, будь то співчуття, заперечення або згода.

2) Спонтанністьі невимушеність; умови безпосереднього спілкування не дозволяють заздалегідь сплануватирозмову, співрозмовники вимушені думати і говорити водночас. Норми спонтанної природної промови припускають, що співрозмовники втручаються в промову один одного, уточнюючи або міняючи її тему; той, хто говорить може перебивати самого себе, щось згадуючи, повертаючись до вже сказаного. Висловлювання часто містять обмовки, повторення, виправленняі інші мовленнєві огріхи.

3) Ситуативність; безпосередній контакт співрозмовників, той факт, що предмет обговореннянайчастіше відомийспіврозмовникам, дозволяє використати міміку і жести як засіб компенсації неточності висловів, неминучої в неформальному спілкуванні. В той же час ситуативність передбачає врахування минулих ситуацій спілкування з даною людиною (якщо вони мали місце), її соціального статусу як умови, якунеобхідно враховувати, щоб бути зрозумілим. З цієї причини будь-яке висловлювання, цілком нейтральнее питання можуть бути наповнені гамою найрізноманітних почуттів, починаючи від простої цікавості і закінчуючи невисловленими докорами, прихованою образою.

Наприклад, в розмові між подругами на питання однієї з них: «Ну як, підійшли тобі мої записи?» інша може відповісти: «Так, всенормально» і одразу, засоромившись, додати: «Вибач, будь-ласка, я зовсім забула тобі подякувати».

Численні різноманітні випущення, посилання, умовні позначки, до яких вдаються люди під час розмови, включаючи певні значущі жести, —звичні риси нашого спілкування. Однак для співрозмовників, як правило, це не є серйозною перешкодою увзаєморозумінні. Людське спілкування, бесіда будуються за принципом максимальної економії і концентрації мовного потоку. Як тільки учасники взаємодії визначають для себе ситуацію, зміст бесіди, їх репліки стають всі більш і більш стислими. Сама ситуація, міміка, фізичні переміщення в просторі —всеце взаємозамінює і взаємодоповнює засоби спілкування, що різняться лише своїм зовнішнім виглядом.

4) Емоційність;ситуативність, спонтанність і невимушеність мовлення в безпосередньому спілкуванні посилюють йогоемоційне забарвлення, висувають на перший план емоційно-індивідуальне сприймання як теми розмови, так і співрозмовника. В цілому, для розуміння сенсу розмови більш важливі не точна зміна тверджень і відповідей, не їх граматична і синтаксична витриманість і навіть не те, що говориться, а те, як промовляється. Прагнення бути зрозумілим провокує співрозмовників до частого висловлення особистих оцінок, думок. При цьому емоційна безпосередність не тільки не ускладнює, але, навпаки, полегшує розуміння того, що відбувається в ціломуі стану співрозмовниказокрема.

Перераховані особливості задають найважливіші функції промови в міжособистісному спілкуванні. До їх числа відносяться емотивна і конативна.

Емотивна функціяпов'язана з суб'єктивним світом адресанта, з висловленням його переживань, ставлень, оцінок; в ній знаходить свій вираз його самооцінка, його потреба бути почутим, зрозумілим. Конативна функціяпов'язана з установкою на адресата (що слухає), з прагненням на нього вплинути, сформувати певний характер взаємовідносин; в ній знаходять відбиток потребалюдини досягати поставлених цілей, справляти вплив на інших людей; виявляється ця функція в структурній організації розмови, цільовому спрямуванні мовлення.

Таким чином, розмовному мовленню властиві: постійна зміна позицій, особиста зацікавленість і активність співрозмовників, використання неповних речень, коротких фраз, великого числа займенників, побутової лексики, відсутність дієприкметників і дієприкметників. В процесі свого розгортання розмова часто набуває все більшої емоційності, що змушує співрозмовників уточнювати власне ставлення до предмету розмови, перевіряти стійкість власної позиції і позицій інших. Мовлення виявляється чинником особистого самовизначення учасників розмовної комунікації.

Висновки.

1. Мовлення —це використання мови з комунікативною метою, оскільки людське мовлення виникає у відповідь на необхідність вступити в спілкування з кимось або повідомити будь-що.

2. Структура мовної комунікації припускає виділення в якості складових наступні елементи: проходження інформації комунікативним ланцюгом (відправник —кодування повідомлення –рух каналами –розшифровка —одержувач), психологічні характеристики (намір, задум,мета, розуміння повідомлення), соціально-рольові характеристики (статусні і ситуативні ролі учасників спілкування, стильові прийоми).

3. На процес взаєморозуміння в мовленнєвому спілкуванні істотний вплив виявляють певні особливості використання мови: денотація і конотація, полісемія, синонімія, статичність висловлювання, суміщення спостереження і оцінки.

4. Для мовленнєвої поведінки при соціальній взаємодії основне значення мають оформлення соціально-рольового статусу учасників комунікації, властивий досить жорсткий контроль за змістом і формою повідомлень, зниження особистісної основи взаємодії.В соціально-орієнтованому спілкуванні дистанція між партнерами збільшується.

5. Мовлення в міжособистісному спілкуванні —це усне розмовне мовлення, для якогохарактерні:

а) персональність адресації;

б) непідготовленість і невимушеність мовленнєвого акту, що виявляється в меншій лексичній точності, свободі слововживання, використанні коротких і простих словосполучень і речень, відсутності прикметних і дієприкметних зворотів, наявності мовних помилок, заповнювачів пауз;

в) ситуативність;

г) емоційне забарвлення мовлення.

Персональність і безпосередність спілкування висувають на перший план функції мовлення, пов'язані з формуванням між співрозмовниками певного характеру взаємовідносин: легке, ні до чого не зобов’язуюче спілкування або серйозна розмова, що виявляє ціннісні установки співрозмовників.

Література.

Винокур Т. Г. Говорящий и слушающий. Вариантыречевого поведения. —М: Наука, 1993.

Грайс Г. П. Логика и речевое общение // Новое в зарубежной лингвистике. Вип. XVI. —М.: Прогресс, 1985.

Леонтьев А. А. Психология общения. —М: Смысл, 1997.

Ушакова Т. Н., Павлова Н. Д., Зачесова І. А. Речь человека в общении. —М.:

Наука, 1989.

Філоненко М. М. Психологія спілкування. Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 224 с.

Психолого-педагогічні засади професійного становлення особистості практичного психолга і соціального педагога в умовах вищої школи: Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. ІІІ Ч. – Тернопіль : Вид-во ТДПІ, 2003. – 264 с.

Питання.

Чи можна говорити про мову як про форму поведінки?

Перерахуєте основні структурні компоненти мовної комунікації.

Які найближчі і віддалені цілі можуть ставити перед собою учасники мовного спілкування?

Назвіть відомі вам мовні ролі тих, що говорять. Дайте загальну характеристику стилів що говорять і слухають.

Вкажіть особливості мови, здатні викликати труднощі в сприйнятті мови.

Які відмітні особливості мовної діяльності в соціально орієнтованому спілкуванні?

Чому на початку будь-якого комунікативного акту від його учасників потрібне розуміння власної соціальної ролі і ролі партнера?

Приведіть основні правила мовної комунікації, що забезпечують можливість спільної діяльності.

Як за допомогою мовних засобів можна демонструвати соціальний статус і регулювати соціальні відносини між тими, що спілкуються?

Які мовні прийоми підсилюють або ослабляють впливовість повідомлення?