Розділ 3. Пам’ятки архітектури. Мистецтво
Якщо надбання давньоруських письменників можна віднести до творів духовної культури (для людини Х чи ХІІІ ст.), то твори митців варто розглядати як досягнення в галузі матеріальної культури Давньоруської держави.
Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів іноземних країн і самобутній національний стиль. Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших руських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр – «гридниці світлі і тереми злотоверхі».
На прикордонних територіях Русі існувало чимало замків. Їх площі (переважно 1 га) відрізняють їх від укріплених частин більшості малих міст, що становили, як мінімум, 2 – 2,5 га. Самі ж замки були пристосовані для захисту їх незначною кількістю воїнів[18,с.1].
В Х – ХІІІ ст. оборонні, культові споруди в містах були збудовані, переважно, з дерева, лише найбільші та найважливіші будівлі були кам’яні, найбільше їх було у столиці Давньоруської держави – Києві.
В 989 р. Володимир Великий почав будову великої мурованої церкви, яку доручив «Настасієві Корсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів та вивінував усім, що взяв був у Корсуні,- іконами, посудом і хрестами». Це була Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир десятину своїх доходів[15,с.436].
Первісна Десятинна церква мала тринавне заложення з притвором і боковими крилами, котрі творили її опасання. Довжина церкви була 45, ширина – 35,5метрів.
Вона мала товсті, метрові мури і 2 – 2,5 метри глибини підвалини. Загалом, вона наближалась до базилічного типу і не мала центральної бані. Збереглося кілька десятків різнобарвних золотих і срібних кубиків мозаїк Десятинної церкви. Зберігся і шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось молодого святого[15,с.437].
В 1037р. в Києві розпочато будівництво Софіївського собору, який був головною громадською спорудою. Це п’ятинефний хрестовокупольний храм з хрещатим підкупольним простором та анфіладами бічних нефів. З трьох боків собор оточують два ряди відкритих галерей. З заходу між зовнішніми галереями були прибудовані дві башти. Широкі сходи у баштах вели на другий поверх, де розташовано два світлих зали, що, очевидно, призначалися для князя та його почту[8,с.408].
На мозаїках головної бані та на стовпах «переможної арки» відкриті сяк-так збережені фрагменти Христа – Пантократора, архангела, погруддя апостола Павла та Богородиці й архангела Гавриїла у сцені Благовіщення. Були відкриті і фрагменти Деіуса на самій переможній арці, первосвященика Арона і п’ятнадцять медальйонів із циклу Сорока Мучеників на підбанних арках[15,с.438].
Решту стін укривали фрески. «Житіями» Богородиці, св. Михайла, Петра та Юрія були розмальовані бокові апсиди, стіни головної нави покривалися сценами зі Старого і Нового заповітів, тоді як стіни бічних нав були виповнені постатями і погруддями святих. У цілому в малярській декорації кафедри витримано тематичний розподіл, уставлений тогочасною візантійською традицією[там же,с.438].
Крім мозаїк і фресок з біблійними зображеннями, там є фрески з побутовими сценами, навіть спроби портретного малярства.
Внутрішні стіни наріжних башт кафедри вкриті циклом картин (понад 130 фігур), які передають сцени з життя княжого двора, - воєнні вправи, лови і таке подібне.
У головній наві кафедри колись був збірний портрет родини князя Ярослава. Сам факт його існування свідчить про зацікавлення тогочасного малярства реальними постатями, яке, крім того, знайшло свій вираз і в ілюмінації рукописів[15,с.439].
Розподіл картин, типи постатей і стиль софійських мозаїк – суто візантійські. Вони виконані не одним майстром, а гуртом митців. В цьому гурті були першорядні сили і другорядні майстри. Перші з них дали твори витонченої досконалості, інші дали слабші, наче невирішені форми зображень[там же,с.440].
Працею одного, мабуть, головного митця, є частина вівтарного фризу святих, в першу чергу зображення Лаврентія, Василія Великого та Івана Златоустого. Обличчя Лаврентія – це, поза сумнівом, сирійсько – елліністичний портрет, близький до мозаїчних портретів VI ст. у Сан-Віталє в Равенні. Не менш портретні й голови Василія Великого й Івана Златоустого, пройняті глибокою психологією. Блиск фарб, ясних і яскравих, що переливаються ніжними, блакитно-зеленими відтінками, чіткість конструкції форми й незвичайна зручність в укладанні самої мозаїки кажуть бачити в авторі цих гідних подиву портретів майстра, що вийшов із першорядної мистецької школи.
Друга половина ХІ ст. характерна поширенням культового будівництва в багатьох давньоруських центрах.
У цей час масово засновуються монастирі й саме при них зводяться нові кам’яні храми. В Києві це собори Дмитріївського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом по всій Русі і став особливо характерним для ХІІ ст.
Першим його зразком став Успенський храм Печерського монастиря(1078р.). Він становив хрещату шестистовпну будівлю, увінчану однією банею. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, із заходу стояв нартекс – притвор, над яким розташовувалися хори. Всередині храм був опоряджений фресками і мозаїками, різьбленими плитами, по фасаду – декором із плінфи[23,с.332].
Починаючи з 30-х років ХІІ ст., культова архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як міркуваннями престижу, так і практичними. Кількість культових монументальних будівель значно збільшилася, проте їхні розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало менш вишуканим[там же,с.333].
На окрему увагу заслуговує Борисоглібський храм Чернігова – шестистопний одноверхий, прикрашений пілястрами з напівколонами та аркатурними поясами й розписаний фресками. Виділяють його серед інших, насамперед, капітелі й кутові камені порталу, виготовлені з вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднані фантастичні звірі й плетиво рослинного орнаменту. За характером зображення чернігівські капітелі перегукуються з білокам’яною різьбою Володимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода[там же,с.333].
В кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястром, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам, складний і розвинутий профіль яких добре поєднується з пілястрами. В цих елементах, можливо, проявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури[23,с.334].
Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився в П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопасним стрільчастим завершенням. Усі фасади розчленовані складно профільованими пілястрами, аркатурними поясами, нішами. Перспективні портали церкви заглиблені в товщу стін. Всередині вона була розписана фресками, мала майолікові підлоги[там же,с.334].
Пам’ятки києво-чернігівського будівництва, за всієї різноманітності деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокутної будівлі з базилікою. Центральна баня з круглим або гранчастим, одразу розмірно низьким, а відтак чимраз вищим підбанником спиралась на чотири внутрішні стовпи-пілони, об’єднані між собою повнолукими арками.
Покрівлі клалися безпосередньо на склепіннях, через що набирали пливких, хвилястих ліній. Обрамування вузьких, повнолуких вікон творила система вкладання одна в одну ніш-заглиблень. Зовнішня декорація була скромна й витримана, обмежуючись до обрамування вікон, пілястрів і напівколонок на підбанниках [15,с.446].
Галицька архітектурна школа – це явище, в якому візантійська традиція об’єдналася із західноєвропейськими технічними ідеями в нову життєздатну і оригінальну цілісність.
Усі церковні будівлі характеризуються однаковим стилем: тесаний камінь, однакові різьби і поздовжньо-базилічний або досередній, переважно квадратний, чотиристовповий, триапсидний план. Ті будівлі були твором одної архітектурної школи, що об’єднала дві творчі стихії, приписувані дотепер двом різним стилям, тобто візантійську конструкцію і романську декорацію[8,с.374].
Близько 1200 року збудовано церкву Св. Пантелеймона. Вона тринефна, чотиристовпна, побудована із блоків вапняку, добре підігнаних один до одного. Апсиди розчленовані напівколонами з капітелями корінфського ордеру. Над ними аркатурний пояс. Перспективні портали церкви заглиблені в товщу стіни і прикрашені романською різьбою. Західний – центральний портал оздоблений колонками з корінфськими капітелями[23,с.333].
Дуже розвиненим в Давньоруській державі був іконопис. Найулюбленішою темою іконописців була Богородиця. Традицією свого домонгольського походження славляться кілька Богородиць: Смоленська, Ченстохівська, Холмська, Володимирська, Ігорівська. Багато ікон присвячено святим – Миколі, Юрієві, Дмитрієві Солунському, Феодорові Тирону і Феодорові Стратилату, пророку Іллі, архангелам Михаїлові і Гавриїлу, євангелистам, Кузьмі і Дем’янові, й нарешті, святим давньоруського походження – Борисові і Глібу та Антонієві і Феодосію Печерському. Поряд із постатями чи групами святих, іконописці малювали сцени зі Старого і Нового Завітів, беручи за зразки церковний стінопис чи мініатюрні картини рукописів[15,с.459].
Особливо інтенсивно розвивалась мініатюра. Кращі з давньоруських ілюмінованих рукописів – це Остромирове євангеліє, прикрашене трьома мініатюрами євангелистів; Збірник Святослава з мініатюрами Христа на престолі, собором святих і портретом Святослава з родиною; Трірський псалтир 70-х років ХІ ст., що поряд з мініатюрами німецького походження має 5 мініатюр, пов’язаних з Руссю тематикою, походженням і стилем[15,с.460].
Давньоруські князі розпоряджалися великими ресурсами золота і дорогоцінностей, тому золотарство на Русі було однією з переважаючих ділянок мистецької культури. Для орнаментації золотарських виробів використовували емаль, «рисунок черню», тобто, дрібножолоблений чи витиснений орнамент.
Цікаві своїм напівхристиянським, напів’язичницьким характером були змійовики. Це круглі, пишно декоровані медальйони, що на лицьовому боці мали зображення якогось святого, а на звороті – плетінковий, змієподібний орнамент, від чого і походить назва [там же,с.466].
Таким чином, важко прослідкувати стиль давньоруської дерев’яної архітектури через погане збереження будівельного, натомість, до нас дійшло чимало пам’яток, збудованих із каменю. Без сумніву, християнські храми Х-ХІІІ століть будувались за візантійським стилем, а також із врахуванням локальних особливостей території величезної держави. З трьох основних видів архітектурних пам’яток (оборонні, культові та громадські споруди) останні два збереглися досить погано через спустошливу монгольську навалу 1241 року. Сотні пам’яток було зруйновано, ще більше мистецьких виробів із золота переплавлено, забрано чи знищено внаслідок походів сусідніх правителів на Русь. Очевидним є те, що науковцям відома лише маленька частинка творів давньоруського мистецтва.