3. Структура норми права

Хоча норма права є первинним елементом системи права, вона є досить складним утворенням, що має свою структуру. Специфічна структура норми права є одним з напрямів втілення такої ознаки норм права, як формальна вираженість.

Структура норми права – це логічно узгоджена внутрішня будова правової норми, що відображає її розподіл на складові елементи та зв'язок цих елементів між собою.

Для досягнення функцій правового регулювання норма права повинна містити у собі такі компоненти: умови, за настання яких норма починає діяти, зміст правової норми (правило поведінки), наслідки, які настають у разі невиконання вимог правової норми.

Структура норми-правила поведінки включає три структурних компоненти: гіпотезу, дис­позицію та санкцію. Щоправда, іноді виділяють дещо по-іншому логічні елементи норми права, включаючи в її структуру оголошення, веління, забезпечуючий і каральний). Існує і уявлення про двоелементну структуру норми права, яка містить регулятивний (гіпотеза та дис­позиція) і охоронний (гіпотеза та санкція).

Структура вихідної норми (норми, яка не містить правила поведінки) включає ознаки правового поняття, явища, принципу, суспільно-політичної ситуації.

Саме правило поведінки, що містить права та обов'язки учасників правовідносин, передбачене диспозицією, але це не є підставою до ототожнення понять «диспозиція» та «правова норма», диспозицію не можна протиставляти іншим елементам правової норми. Кожен із перерахованих елементів має у структурі правової норми особливе місце та призначення. І лише в результаті цілісного об'єднання трьох структурних компонентів норми права ми можемо говорити про можливу ефективність її застосування.

Таким чином, норма права у своєму загальному вигляді може бути виражена формулою: [якщо..., то..., інакше...].

Гіпотеза - частина правової норми, що вказує на конкретні життєві обставини (юридичні факти), при наявності чи відсутності яких реалізується норма права та виникають, змінюються або припиняють­ся правовідносини.

За допомогою гіпотези передбачений диспо­зицією абстрактний варіант поведінки пов'язується з конкретни­ми особами, з тим чи іншим життєвим випадком, подією або дією, місцем, часом тощо.

Гіпотези поділяються на види за різними критеріями.

Гіпотези залежно від структури бувають прості, складні та альтернативні. Проста гіпотеза передбачає одну умову, через яку реалізується правова норма. Складна - це та гіпотеза, яка пов'язує дію норми з настанням декількох (двох або більше) обста­вин. Альтернативна гіпотеза - різновид складної гіпотези, особ­ливість якої полягає у тому, що для дії норми права необхідним є настання будь-якої умови, зазначеної у складній гіпотезі.

За наявністю або відсутністю юридичних фактів гіпотези поділяються на позитивні та негативні. Позитивні пов'язують реалізацію правового припису з настанням певних умов. Так, для укладення шлюбу необхідними умовами є досягнення шлюбного віку та інші умови. Негативні передбачають, що застосування норми права здійснюється у разі відсутності зазначених у гіпотезі умов (ненадання допомоги хворому особою, яка була зобов'язана надати таку допомогу).

За ступенем визначеності гіпотези бувають визначеними та відносно визначеними. У визначених вичерпно називається умо­ва, з настанням якої правило поведінки вступає в дію (договір позики на певну суму - письмова форма). (якщо позов поданий недієздатною особою, то суд залишає його без розгляду).

Відносно визначені містять формулювання у загальній формі, наприклад: «з причин, що виз­нані судом незадовільними». (усиновлення, що проводилось без згоди батьків, у випадку якщо таке було необхідне, може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам).

(усиновлення, що проводилось без згоди батьків у випадку якщо таке було необхідне - визначена гіпотеза.

може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам) – невизначена гіпотеза.

За формою виразу гіпотези поділяються на абстрактні (за­гальні) та казуїстичні (конкретні). Абстрактні - умови застосу­вання норми визначаються загальними, родовими ознаками. Ця гіпотеза пов'язує дію норми з настанням конкретних обставин певного виду, абстрагуючись від окремих випадків. Це дозволяє охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків Норми з абстрактною гіпотезою є стабільними внаслідок того, що родові ознаки, які містить у собі гіпотеза, є стійкими явищами.

Казуїстична (з лат. «казус» - випадок) гіпотеза визначає умови дії норми, використовуючи більш вузькі, видові ознаки. Тому нор­ма поширює свою дію на більш вузьке коло відносин, внаслідок чого є менш стабільною. Історично казуїстична гіпотеза виникла раніше, але у сьогоденні практично зникла з нормотворчості, її зас­тосування призводить до збільшення кількості юридичних складів і одночасно не дає можливості досягти повноти юридичного визна­чення.

Диспозиція - частина правової норми, що містить правило поведінки, згідно з яким повинні діяти учасники пра­вовідносин, закріплює права та обов'язки сторін, визначаючи ме­жі поведінки.

Диспозиція є центральним структурним компонентом норми права регулятивного характеру, що дозволяє при настанні умов, передбачених гіпотезою, врегульовувати суспільні відносини. Саме диспозиція містить у собі модель право­вої поведінки.

За характером приписів диспозиції бувають уповноважуючи­ми (надають право, визначають варіант дозволеної поведінки) зо­бов’язуючими (визначають обов'язок суб'єкта, варіант належної по­ведінки), забороняючими (містять у собі заборону скоєння певних протиправних дій або бездіяльності).

За ступенем визначеності виділяють визначені (закріплю­ють однозначне правило поведінки, можливість вибору іншого варіанта поведінки не надається) та відносно визначені (вказують на певні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки) диспозиції.

За формою виразу розрізняють абстрактні та казуїстична диспо­зиції, при цьому під абстрактною мають на увазі ту, яка розкриває тип поведінки, а казуїстична перераховує конкретні дозволи та забо­рони. Так, російське «Уложення про покарання» містило казуальні гіпотези та мало 2034 статті.

За способом викладення правил поведінки диспозиції поділя­ються на прості, описові, відсильні та бланкетні.

Проста диспозиція називає варіант поведінки, не деталізуючи його.

Описова диспозиція описує всі основні ознаки правил поведінки.

Відсильна диспозиція не містить повного описання правила по­ведінки, а відсилає для ознайомлення з ним до іншої статті певного нормативно-правового акта.

Бланкетна диспозиція для ознайомлення з правилами по­ведінки відсилає до інших нормативно-правових актів (інструкцій, правил) тієї або ж іншої галузі.

Санкція - частина правової норми, що вказує на наслідки реалізації чи нереалізації диспозиції правової норми (як правило, несприятливі наслідки, які настають внаслідок порушення диспозиції правової норми).

Санкція може містити: заходи відповідальності (штрафні, каральні, відновлювальні, компенсаційні); заходи попереджувального впливу (запобіжний); заходи захисту; інші несприятливі наслідки, які виникають внаслідок поведінки самого суб’єкта (втрата допомоги).

Саме санкції демонструють зв'язок норми права з державним примусом.

Санкції є найгнучкішою частиною правової норми і саме санкції найбільш чутливо «реагують» на зміну суспільних відно­син, змінюючи вид та межі відповідальності за порушення право­вої норми, соціальна значущість якої змінилася.

Санкції класифікуються, насамперед, за галузе­вим призначенням: кримінально-правові - являють собою ступінь державного примусу, що застосовується до осіб, визнаних судом ви­нуватими у вчиненні злочинів (позбавлення волі, штраф, позбав­лення права займатися певними видами діяльності тощо); адміністративно-правові - застосовуються адміністративними ор­ганами та судами до осіб, винуватих у скоєнні адміністративних проступків (штраф, позбавлення спеціального права, виправні ро­боти, адміністративний арешт); дисциплінарно-правові санкції пе­редбачені нормами трудового права та військового законодавства, застосовуються адміністрацією організації (командирами у Зброй­них силах) за порушення трудової (військової) дисципліни (заува­ження, догана, звільнення, попередження); цивільно-правові - зас­тосовуються до порушників норм цивільного законодавства з метою відшкодування завданих наслідків та поновлення порушених прав (відшкодування порушником заподіяної шкоди, вилучення майна з незаконного володіння, відшкодування збитків, примусове вико­нання невиконаного обов'язку).

За характером наслідків санкції бувають правовідновлюючі - пов'язані з відновленням порушених прав та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, не мають на меті покарати особу-правопорушника (відшкодування збитків, сплата аліментів, спла­та пені тощо), застосовуються у цивільному, господарському праві; штрафні (каральні) - активний примусовий засіб, спрямо­ваний на покарання правопорушника (позбавлення волі, штраф, виправні роботи), застосовуються у кримінальному, адміністра­тивному праві; превентивні (догана, попередження, привід, арешт майна, примусове лікування) - спрямовані на подальше не­допущення протиправної поведінки після скоєння особою право­порушення, а також на забезпечення можливості подальшого відшкодування завданих збитків. Застосовуються у кримінально­му, адміністративному, трудовому праві.

За ступенем визначеності санкції поділяються на: абсолютно визначені - вказують вид державного впливу, який застосовується у разі порушення норми (штраф за проїзд, у цивільному праві – пов­не відшкодування збитків); відносно визначені - встановлюють нижчу та вищу межу державного впливу на правопорушника (від-до); альтернативні - правозастосовець обирає з двох або більше варіантів державного впливу один, який застосовується до правопо­рушника (у санкції декілька видів несприятливих наслідків, перера­хованих з використанням сполучника «або»); кумулятивні - ті, які передбачають одночасне настання декількох наслідків несприятли­вого характеру (у санкції декілька видів несприятливих наслідків, перерахованих з використанням сполучника «та»).