Держпедагогіка

Отже, професійна майстерність базується на фундаментально загальній, загальнокультурній підготовці й забезпечується єдністю загального й професійного розвитку особистості. [20; 6]

175.

Ідеалом професійної зрілості є соціальний педагог, який має високий творчий рівень професійної компетентності. Це актуально тому, що за специфікою своєї діяльності соціальний педагог має бути соціальним архітектором, який вибудовує стосунки в соціумі та приводить їх в стан гармонії та відповідності, а, це потребує творчого підходу, емоційних зусиль, інтуїтивного передбачення.

Для нас важливі такі ключові компетенції соціального педагога: компетенція інтегрувати, компетенція сприйняття самого себе й оточуючих, технологічна компетенція (розуміння суспільного впливу, розвиток здібностей для прийняття рішень), екологічна компетенція (дбайливе поводження з людьми і світом природи), компетенція духовності, компетенція справедливості.

Для того, щоб засвоїти ці компетенції і застосувати здобуті знання на практиці, кожен соціальний педагог 1 раз на 5 років підвищує свою кваліфікацію в інституті післядипломної освіти педагогічних працівників на курсах підвищення кваліфікації. В залежності від категорій слухачів обсяг курсів становить від 72 до 144 годин.

Особи, які пройшли курси підвищення кваліфікації в інституті післядипломної освіти педагогічних працівників, отримують державний документ, що є підставою для їх чергової атестації.

Усвідомлюючи значення ролі соціального педагога в освітньому закладі, на даному етапі курси підвищення кваліфікації ставлять собі на мету:

1) підвищення рівня професійної компетентності соціального педагога;

2) розвиток творчого потенціалу спеціаліста.

Підвищення кваліфікації соціальних педагогів передбачає їх соціально-гуманітарну, функціональну підготовку, індивідуально-творчу роботу. На курсах підвищення кваліфікації соціальні педагоги знайомляться з реабілітаційною педагогікою, що ґрунтується на засадах життєтворчості, покликана допомогти визначити шляхи вирішення соціальної, медичної, психолого-педагогічної реабілітації дитини, життя якої обтяжене хворобою або іншими несприятливими соціально-педагогічними умовами.

Необхідна умова ефективної організації системи підвищення кваліфікації соціальних педагогів сьогодні – установка на подолання її автономності і замкнутості, якісна взаємодія з іншими суб’єктами освітянського простору. Це означає необхідність установлення тісних і ефективних зв’язків не стільки між закладами, скільки між професійними командами, які працюють над спільними проблемами. Тому особливе значення набуває формування професійних спільнот, які об’єднані єдиною системою цілей і цінностей, узгодженими способами їх досягнення.

Проведення семінарів, конференцій, дискусійних клубів, майстер-класів, презентацій проектів забезпечує різноманітне інноваційне і ініціативне професійне середовище, яке сприяє розвитку соціальних педагогів.

Технологічна готовність соціального педагога передбачає, на наш погляд, глибоке засвоєння таких змістових пластів:

– сутність процесів соціалізації, виховання, соціально-педагогічної підтримки, механізму і закономірності становлення особистості;

– педагогічні способи (технології) організації ефективної взаємодії з дітьми, підлітками, їх сім’ями;

– засоби педагогічного спостереження за динамікою цілісного розвитку дитини.

При організації курсів, з одного боку, важливо враховувати очікування самих педагогів, які обумовлені індивідуальним професійним досвідом кожного із них, а з іншого боку, розуміти необхідність актуалізації проблемних областей, можливо тих, які не усвідомлюються як значущі для їх професійної діяльності.

176.

Цілісність об'єктивно властива суспільним явищам і процесам і свідчить про наявність у них основних компонентів, що у своєму взаємозв'язку забезпечують їх повноцінне функціонування. Педагогічна система як цілісність є організаційною сукупністю цілей, змісту, умов, форм, методів навчання і виховання, що спрямовують та перетворюють життя і діяльність вихованців.

Педагогічний процес (лат. processus— просування вперед) — спеціально організована, цілеспрямована взаємодія педагогів і вихованців, метою якої є вирішення освітніх проблем і розвиток особистості.

Поняття «навчально-виховний процес» виражає сукупність навчальних занять безпосередньо в навчальному закладі та виховної роботи за межами класу (групи, закладу освіти), що здійснюється педагогічним і учнівськими (студентськими) колективами за єдиним планом.

Отже, цілісність є закономірним властивістю навчального процесу. Вона об'єктивно існує, оскільки існує в суспільстві школа, процес навчання. Наприклад, для процесу навчання, взятого в абстрактному розумінні, такими характеристиками цілісності є єдність викладання і навчання. А для реальної педагогічної практики - єдність освітньої, розвиваючої та виховної функцій. Але кожен із названих процесів виконує і супутні функції у цілісному освітньому процесі: виховання здійснює не лише виховну, а й розвиваючу та освітню функції, а навчання немислимо без супутнього йому виховання та розвитку. Ці зв'язки накладають відбиток на цілі, завдання, форми і методи формування навчального процесу. Так, наприклад, у процесі навчання переслідується формування наукових уявлень, засвоєння понять, законів, принципів, теорій, що надають згодом великий вплив і на розвиток, і на вихованість особистості. У змісті виховання переважає формування переконань, норм, правил і ідеалів, ціннісних орієнтації і т.д., але в той же час формуються уявлення знання і вміння. Таким чином, обидва процеси ведуть до головної мети - формування особистості, але кожен з них сприяє досягненню цієї мети властивими йому засобами. На практиці цей принцип реалізується комплексом завдань уроку, змістом навчання, тобто діяльністю вчителя та учнів, поєднанням різних форм, методів і засобів навчання.  У педагогічній практиці, як і в педагогічній теорії, цілісність процесу навчання, як комплексність його завдань і засобів їх реалізації, знаходить вираз у визначенні правильного співвідношення знань, умінь і навичок, в узгодженні процесу навчання та розвитку, в об'єднанні знань, умінь і навичок у єдину систему уявлень про світ та способи його зміни. 

177.

Спосіб реалізації поставлених задач можна охарактеризувати як стилі керівництва. Німецький вчений Курт Левін розрізняє стилі за характером прийняття рішення в соціальній групі:

Авторитарний чи директивний стиль керівництва засновується на припущенні, що люди за своєю природою ледащі, не люблять брати на себе відповідальність та управляти ними можна лише за допомогою грошей, погроз та покарання. Він характеризується високою централізацією керівництва, єдинопочатком в прийнятті рішення, жорстким контролем за діяльність підлеглих. Співробітники повинні виконувати лише те, що їм наказано. При цьому вони отримують мінімум інформації. Керівник такого стилю, як правило, відмовляється від послуг експертів, думок підлеглих, не вносить свої пропозиції на обговорення. Він прагне уникнути таких ситуацій, в яких могла б проявитися його некомпетентність.

Отже, авторитарний стиль керівництва породжує нещирість, недовіру, напруженість у стосунках. Підлеглі змушені маскуватися і пристосовуватися, поводитись так, як бажає керівник.

Демократичний тип керівника, на відміну від автократа, прагне надання підлеглим самостійності відповідно до їх кваліфікації і функцій, які вони виконують, залучає їх до таких видів діяльності, як визначення цілей, оцінка роботи, підготовка та прийняття рішень, створює необхідні для виконання роботи передумови і справедливо оцінює зусилля, з повагою ставиться до людей і турбується про них.

Керівник демократичного типу особисто займається тільки найбільш складними і важливими питаннями, надаючи право підлеглим вирішувати усі інші. Він намагається радитися з ними і прислуховується до думки колег, не підкреслює своєї переваги і розумно реагує на критику, не уникає відповідальності ні за власні помилки, ні за помилки виконавців. Звичайно, йому, як і кожній людині, властиві побоювання за власний добробут. Однак, якщо цього вимагають інтереси справи, він сміливо йде на розрахований ризик. Максимально обґрунтовуючи рішення, що розробляються, він твердо втілює їх в життя.

Ліберальний тип керівника відрізняється відсутністю розмаху в діяльності, безініціативністю і постійним очікуванням вказівок зверху, небажанням приймати на себе відповідальність за рішення і їх наслідки. Керівник-ліберал мало втручається у справи підлеглих і не виявляє достатньої активності, виступає в основному в ролі посередника у взаємовідносинах з іншими колективами. Як правило, він дуже обмежений, можливо, через свою невпевненість у власній компетентності, а отже, і в становищі, яке він займає в службовій ієрархії. Такий керівник несподіваний у діях, легко зазнає впливу оточуючих, схильний пасувати перед обставинами і миритися з ними, може без серйозних підстав скасувати раніш прийняте рішення.

Ліберальний стиль характеризується безініціативністю, невтручанням в процес робіт. Люди-керівники, які недостатньо компетентні, не впевнені в міцності свого службового місця, вони непринципіальні, питання вирішуються навіть без їх участі. У взаєминах з підлеглими коректні та ввічливі. Позитивно реагують на критику, не вимогливі до підлеглих та не люблять контролювати їх роботу. Надаючи незаслужені пільги, прагнуть закріпити власний авторитет.

Але з боку психології управління не важко побачити, що незалежно від стилю керівництва мотивація співробітників – один з важливих факторів збільшення продуктивності праці, покращення якості продукції.

180.

Під принципами соціального управління слід розуміти правила, основні положення і норми поведінки, якими керуються органи управління в соціальних умовах, що склалися в суспільстві. Вони визначають вимоги до системи, структурі, процесу і механізму соціального управління. Принципи управління являють собою результат узагальнення людьми об'єктивно діючих законів і закономірностей, властивих їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним початком їх діяльності. Отже, принципи соціального управління - це керівні ідеї, вихідні положення, що відображають закони розвитку відносин управління. Взаємозв'язок принципів, законів і закономірностей можна уявити в такій послідовності: закони соціального розвитку соціальні закони відповідного періоду (етапу) соціального розвитку закони та закономірності соціального управління принципи соціального управління. При цьому важлива відмінність між принципами і методами соціального управління полягає в тому, що принципи управління не вибирають - їм слідують. 

Принципи управління - це найбільш важливі закономірності, фундаментальні засади, на яких засновані організація, функціонування або розвиток систем управління.  Принципи становлять основне початок управління. Вони відображають сутність реальних процесів управління, що підкоряються певним законам. Вони так само об'єктивні, як і закони, які в них відображаються. 

Принципи управління відрізняються високою стабільністю в часі. Однак це не виключає гнучкості їх застосування в різних конкретних умовах. 

До основних принципів соціального управління відносять принципи: 

Єдиноначальності в прийнятті рішень і колегіальності при їх обговоренні; 

Єдності впливу всіх методів управління для підтримки цілісності соціальної системи; 

Поєднання галузевого та територіального управління; 

Пріоритетності у досягненні стратегічних цілей; 

Науковості соціального управління; 

Прогнозування соціального управління; 

Мотивації (стимулювання) праці; 

Відповідальності за результати соціального управління; 

Раціонального підбору, підготовки, розстановки та використання кадрів; 

Економічності та ефективності управління; 

Системності (розгляд об'єкта або суб'єкта управління як системи, що складається з різних ланок); 

Ієрархічності (розгляд систем як багатоступеневих, багаторівневих, які вимагають поділу на елементи; при цьому кожен ступінь управляє нижчестоящої ступенем і одночасно є об'єктом управління по відношенню до вищестоящого рівня); 

Необхідної різноманітності (керуюча система повинна володіти не меншою складністю і різноманітністю, ніж керована система); 

Обов'язковості зворотного зв'язку (отримання інформації про результати впливу керуючої системи на керовану систему шляхом порівняння фактичного стану із заданим); 

Поєднання єдиноначальності і колегіальності; 

Ситуаційного управління з прогнозування збурень; 

Програмно-цільового забезпечення; 

Делегування повноважень;

Гуманізму і моральності в управлінні; 

Гласності у прийнятті рішення. 

181.

До пріоритетних напрямів інформатизації ВНЗ належить інформатизація системи управління шляхом впровадження інформаційних технологій навчання та управління в навчально-виховний процес, що у свою чергу призведе до підвищення якості, доступності та ефективності навчання.

Інформатизацію управління НВП у ВНЗ базують на теорії, методиці й технології раціонального управління НВП. Цей процес має свою специфіку і притаманні тільки йому закономірності. Специфіку інформатизації управління НВП виявляють у своєрідності предмету, продукту, приладдя й результаті праці науково - педагогічних працівників. Впровадження ІТ управління відбувається в напрямах: упровадження інформаційних процесів створення інформаційної інфраструктури ВНЗ з метою збирання, обробки та зберігання необхідної інформації; застосування відповідних програмних продуктів й апаратного обладнання для обробки інформації, що має потрібний користувачеві вигляд (програмно-технічні засоби для проведення аналітичної роботи); проведення організаційно-технічних заходів для забезпечення функціонування програмно-технічного комплексу, підтримки повноти, цілісності й оновлення інформаційного навчального середовища ВНЗ з урахуванням принципів і властивостей походження й використання інформації у прямому і зворотному напрямах, що забезпечує неперервність інформаційних процесів. Результатами інформатизації управління навчально-виховним процесом у ВНЗ є: розвиток змісту, методів, форм і засобів управління й навчання з урахуванням рівня світових стандартів; інтеграція навчальної, дослідницької й виробничої діяльності; підвищення ефективності та удосконалення управління НВП; використання інформаційних ресурсів з одночасним кадровим забезпеченням усіх напрямів інформатизації в ВНЗ; досягнутий рівень інформаційної культури всіх учасників навчально-виховного процесу.

За своєю спрямованістю інформатизація управління НВП є сукупністю інформаційних процесів, що формують інформаційне навчальне середовища ВНЗ з урахуванням ієрархії системи освіти, зв’язків окремих ланок навчально-виховного процесу, якісно нового рівня розв’язання завдань управління, об’єктивної суті законів управління й можливості прогнозування і регулювання розвитку ВНЗ.

Суттєвою тенденцією модернізації управління НВП шляхом інформатизації ВНЗ є використання інформаційних технологій управління. Інформатизація управління НВП передбачає впровадження інформаційних систем управління, що проектують з урахуванням принципів системності і комплексної всіх процедур, включаючи комунікаційні процеси.

Інформатизацію управління навчально-виховним процесом стримує недостатність уваги до проблеми створення і використання інформаційних освітніх мереж. Створення інформаційної мережі закладів освіти дасть змогу вирішити такі проблеми як: акумуляція, розподіл та споживання інформаційних ресурсів науковими установами та освітніми закладами, в тому числі: створення електронних бібліотек; надання послуг глобальної інформаційної мережі Internet упровадження методів і засобів телекомунікаційних технологій використання дистанційних методів навчання 2.

Отже, інформатизація управління навчально-виховним процесом у ВНЗ є умовою розвитку загальноосвітнього навчального закладу й одним із шляхів підвищення якості, доступності та ефективності змісту, організаційних форм і методів управління й навчання шляхом впровадження інформаційної системи управління навчально-виховним процесом. Водночас з розв’язанням проблеми інформатизації ВНЗ (забезпечення апаратно-програмної, правової, соціально-економічної, навчально-методичної та інших складових) інформатизація управління НВП залежить від відношення до неї керівника навчального закладу, від рівня психологічної й фахової готовності всього науково - педагогічного колективу до означеного процесу.

182

Під вихованістю у педагогіці розуміють комплексну властивість особистості, яка характеризується наявністю і ступенем сформованості соціально цінних якостей і властивостей, що відображають усебічність її розвитку.

Діагностування вихованості — це розпізнання і вивчення істотних ознак вихованості, їх комбінацій, форм вираження як реалізованих цілей виховання. Діагноз встановлюється тоді, коли педагог ще не володіє повною інформацією про вихованість учня, а робить висновок на основі її суттєвих проявів з метою встановлення причин, що перешкоджають досягненню бажаного ступеня розвитку якостей і властивостей особистості; визначення факторів, які сприяють успішній реалізації цілей виховання.

Діагностика спрямована на вивчення учнів, які удосконалюють своє самостановлення, і педагогів, що організовують пізнавальну, трудову, художньо-естетичну та ін. діяльність вихованців, створюють умови для зміни позиції особистості у системі відносин, її всебічного формування.

Знання вихованця повинно прийти до вихователя не у процесі байдужого його вивчення, а лише в процесі спільної з ним роботи і найактивнішої йому допомоги... А.С. Макаренко

Отже, поняття «діагностика виховання» ширше, ніж поняття «вимірювання виховання». Вимірювання проводиться з метою констатації стану вихованості. У діагностиці ж оцінка вихованості є причиною більш глибокого вивчення протікання виховного процесу, визначення шляхів його удосконалення на основі знання про способи й умови взаємодії його компонентів.

Другою важливою особливістю діагностики є прогностичний характер її висновків. Прогноз потрібний для того, щоб внести необхідні корекції розвитку школяра: підсилити бажані і нейтралізувати небажані тенденції. У цьому розумінні діагностика є основою індивідуального підходу до вихованця. Проте, оскільки розрив між метою і досягнутими результатами спостерігається постійно, завдання діагностики вихованості актуальне для всіх вихованців. Ступінь вихованості колективу визначається на підставі своєрідного поєднання вихованості всіх його членів.

Третьою особливістю діагностики вихованості є те, що перевага в ній надається методам, які сприяють виявленню цілісної позиції особистості школяра. Вимірювання ж базується на узагальненні оцінок окремих актів поведінки вихованця. Будучи спрямованою на потреби організації виховного процесу, діагностика передбачає згорнуті рішення педагога і тому надає перевагу інтегративній діагностичній інформації. А це передбачає й інтегральну оцінку ступеня сформованості позиції особистості, а також її окремих позицій.

183.

Соціальне виховання - плекання людини в спеціально створених виховних організаціях у процесі планомірного створення умов для його відносно цілеспрямованого позитивного розвитку і духовно-ціннісної орієнтації. С.в. - Складова частина щодо контрольованої соціалізації (поряд із сімейним вихованням, релігійним вихованням, корекційним вихованням і дізсоціальним вихованням). С.в. здійснюється у взаємодії різних суб'єктів: індивідуальних (конкретних людей), групових (колективів) і соціальних (виховних організацій та органів управління). У виховних організаціях виховання реалізується в трьох взаємопов'язаних і в той же час відносно автономних за змістом, формами, способам і стилю взаємодії суб'єктів процесах: організації соціального досвіду виховуваних, їх освіти та надання їм індивідуальної допомоги. 

Управління процесом виховання — діяльність педагогів, що забезпечує планомірний і цілеспрямований виховний вплив на вихованців.

Воно передбачає передусім підбір змісту виховної роботи з урахуванням вимог суспільства до рівня вихованості учнівського колективу взагалі й кожного його члена зокрема. Для реалізації змісту виховання потрібні форми, методи і прийоми виховної роботи, які б імпонували школярам. Усе це допоможе зробити виховний процес цілеспрямованим і систематичним. Суть управління виховним процесом — виявлення виховних можливостей сім'ї, громадських організацій, культурно-освітніх установ, засобів масової інформації для ефективнішого використання Їх впливу на школярів. У процесі управління вихованням важливо організовувати і спрямовувати колективне та індивідуальне життя й діяльність учнів, створювати умови для збагачення їх власного досвіду. Тому першорядне значення має встановлення гармонійних стосунків між вихованцями і вихователями на демократичних і гуманістичних засадах. Авторитарний стиль педагогів призводить до формування безініціативного виконавця чужої волі, невпевненої у власних силах людини. Інша крайність — відсутність вимогливості та контролю за поведінкою дітей, що сприяє формуванню безвідповідальності, недисциплінованості та інших негативних рис у вихованців.

Важливим в управлінні процесом виховання є формування гуманних взаємин між учнями. Треба не лише навчити дітей бути доброзичливими й гуманними до однокласників, а й формувати організаторські навички, виховувати вимогливість до товаришів, непримиренність до порушень дисципліни і порядку в школі та за її межами.

Управління виховним процесом слід спрямовувати на розвиток самостійності, ініціативності школярів. Це можливо за умови, що педагоги націлюють учнів на самостійний пошук цікавих видів діяльності, самостійне забезпечення необхідних для їх здійснення умов. Тому завдання педагогічного колективу — допомогти школярам самостійно організувати діяльність у школі та за її межами. Виховання самостійності, ініціативності школярів не повинно применшувати керівної ролі педагога. Він має залишатися мудрим старшим другом і наставником дітей, але на умовах співпраці з ними.

Управління процесом виховання потребує постійного вивчення результатів виховної роботи, рівня вихованості учнів і колективу, виховних можливостей педагогічного колективу та батьківської громадськості й коригування змісту і методики виховного процесу з метою їх удосконалення.