2. Історичний розвиток взаємовідносин людини з природою (первісність)

Первісні стада стародавніх мавпоподібних людей, за даними археології, займалися збиральництвом, лише іноді полюючи на великих тварин. Горбчастий тип зубів пітекантропів вказує на використання ними рослинно-тваринної їжі. Невелика концентрація в природі високопоживних кормів перешкоджала скупченню тварин – об’єктів полювання людини. Тому стада прадавніх мавполюдей були нечисельні і вели кочовий спосіб життя.

Геологічне значення людства вперше виявилося, очевидно, близько мільйона років тому, коли найстародавніші представники цього роду навчилися користуватися вогнем (набули навичок збереження і використання вогню) і стали виготовляти перші знаряддя праці. Цим людина поклала початок своїй перевазі над тваринами. Оволодіння вогнем було пов’язане з переходом від первісно-стадного життя до, хоча і примітивної, але організації людського суспільства. Виникли поселення, а з ними і спеціалізація функцій окремих членів первісної общини. Все це привело до виникнення перших зачатків антропогенних змін природи в околицях великих стаціонарних поселень (спалювання рослинності, знищення певних видів тварин і т.д.).

З появою неандертальців, які вміли виготовляти різноманітні кам’яні знаряддя і добувати вогонь, пов’язується швидке скорочення чисельності багатьох видів тварин (мамонта, шерстистого носорога, печерного ведмедя, ряду видів биків і оленів), на яких вони полювали. Людина тисячоліттями знищувала їх у більшій кількості, ніж вони народжувалися.

Як на мене, щоб відобразити істинні колізій у системі «людина-природа» у первісному суспільстві необхідно використати такий підхід, за якого характеризуються взаємовідносини між ними на різних стадіях (періодах) (наприклад, залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці). Також, на мою думку, найбільш обґрунтованим і доцільним у даному випадку є підхід до аналізу взаємостосунків суспільства і природи через призму його господарської діяльності. Саме тому мною розглянуті господарсько-культурні типи людського суспільства періоду первісності. В результаті виділені 2 етапи (періоди) становлення взаємовідносин між людиною і природою, які безпосередньо припадають на первісне суспільство:

1. Етап мисливсько-збиральницької культури;

2. Етап аграрної культури (початкова стадія).

2.1 Розвиток взаємовідносин людини і природи у кам’яному та бронзовому віках

Історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік.

Палеоліт (епоха палеоліту (давній кам’яний вік) починається з початком антропогенезу, а закінчується в Х тисячолітті до н. е.)

Ранній палеоліт (від появи людини до 150 тис. Років тому)

Рання людина була повільнішою і слабкішою, ніж великі хижаки, не мала такої природної зброї, як ікла та кігті. Люди навчилися компенсувати ці недоліки, використовуючи камінь, кістку, дерево. Майстри раннього палеоліту створювали гострі знаряддя, сильно б’ючи каменем об камінь. Вибиралися тверді гірські породи, частіше за все кремінь. Як наслідок, предки сучасної людини все більше відділялися і віддалялися від тваринного світу. Виготовлення знарядь праці, випрямлення постави, зміна ходи, спільні узгоджені дії, що вимагали сигнальної системи, м’ясна їжа вдосконалювали наших пращурів.

Близько 1,5 млн. років тому з’явилося ручне рубило – основне знаряддя праці архантропів (людиноподібних мавп доби раннього палеоліту, що виготовлялося шляхом оббивання кам’яної заготівки з двох боків. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму завдовжки 20-25 см, вагою до 1,5 кг. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо.

Приблизно 300-200 тис. років тому люди оволоділи вогнем. Одним з його джерел, ймовірно, були дерева, що загорілися від блискавок. Невипадково у багатьох народів збереглися легенди про героя, що викрав небесний вогонь і подарував його людям (наприклад, грецький міф про Прометея). Спочатку вогонь тільки підтримували. На одній з палеолітичних стоянок в Китаї археологи знайшли шар попелу товщиною 6 м.

Середній палеоліт (150-35 тис. років тому)

Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних змін: клімат став сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, розпочалося чергове, але на цей раз найбільше похолодання. Тобто близько 200 тис. років тому почалася льодовикова епоха. Люди опинилися в дуже жорстких природних умовах, проте виявили себе гідними їм протистояти.

Наслідки цих кардинальних зрушень у природі стали особливо відчутними у середньому палеоліті (мустьєрська епоха). Північна та більша частина Центральної Європи були закуті в льодовий панцир товщиною понад 600 метрів. На території України південна межа максимального зледеніння орієнтовно проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми.

Зміни в природі змусили первісну людину пристосовуватися до нових умов існування. Помітне зменшення флори, зумовлене сухим різкоконтинентальним кліматом, поява нових представників фауни – мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів, печерних ведмедів та інших тварин, призвели до того, що традиційне для попереднього періоду збиральництво дедалі більше поступається місцем полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрської епохи вирішальну роль. У цей час помітно поліпшується технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюються їхня форма та призначення: ручне рубило удосконалюється; з’являються кам’яні гостроконечники, що використовувалися як вістря для списів; набувають поширення скребла, якими обробляли шкури тварин.

Помітне ускладнення умов життя не зупинило поступального фізичного та розумового розвитку людини. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток). Він був невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом і нависаючим надбрів'ям. Об'єм його мозку становив від 925 до 1800 см³, особливо були розвинутими ділянки мозку, пов’язані з просторово-координаційними функціями та їхнім контролем. Неандерталець як більш розвинений тип людини попри складні умови існування, помітно розширив порівняно зі своїм попередником – архантропом ареал проживання.

Боротьба за існування змусила людину в середньому палеоліті виготовляти одяг із шкур тварин, інтенсивно заселяти печери, будувати штучні наземні житла, не тільки використовувати, а й добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала більш захищеною і менш залежною від природних умов.

Пізній палеоліт (35-11 тис. років тому)

Цей етап в історії людства порівняно з попередніми досить короткий, але він характеризується значними змінами в економіці, сфері соціальних відносин, мистецтві. Безперечно, центральною подією цієї доби стало завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу – Нomo sapiens. Цю людину за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон (Франція) називають кроманьйонцем.

З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам’яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки кісток та рогів, з яких виготовляла собі гарпуни, шила, голки та ін. Кроманьйонці стали використовувати перші знаряддя з вкладишами, винайшли списометальний пристрій.

Останнє, четверте, зледеніння, що відбулося в пізньому палеоліті, перетворило колективне загінне полювання на диких коней, бізонів, північних оленів і мамонтів у основний вид занять кроманьйонців, який забезпечував їхню життєдіяльність. Поступово склалася певна спеціалізація мисливських колективів. Так, майже 20-14 тис. років тому на теренах України досить чітко виділяються дві зони з різним типом господарства: південно-східна – мисливців на бізонів, та північно-західна – мисливців на мамонтів.

Помітне вдосконалення та урізноманітнення знарядь праці, підвищення продуктивності мисливства (кілька мисливців легко могли вполювати мамонта вагою 1-2 тонни) дали змогу кроманьйонцям відмовитися від виснажливих міграцій у пошуках їжі і вести більш осілий спосіб життя. Головним чином на берегах річок вони будували свої житла – землянки і напівземлянки, які у своїй сукупності утворювали первісне поселення – стоянку.

Спільне осіле життя первісних людей, локальне скупчення поселень є свідченням не тільки прогресивних змін у економіці, а й суттєвих зрушень у сфері соціальних відносин. Пізній палеоліт – це час, коли на зміну первісному стаду прийшла родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією. На основі родинних стосунків відбувалася консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства, внаслідок чого поступово склався родовий первіснообщинний лад. Характерними рисами цього ладу були спільне володіння засобами виробництва і зрівняльний розподіл надбань праці. Згуртованість родового колективу доводить складне полювання на бізонів, печерних ведмедів, биків, мамонтів, вовнистих носорогів. Мисливці заганяли тварин у ями-пастки, ущелини, прірви. Під скелею біля Солютре у Франції знайдені скелети 10 тисяч диких коней. Схоже кістковище бізонів знайдене в Україні біля Амвросіївки у Донецькій області.

Намагаючись пояснити механізм світобудови та визначити своє місце в навколишній дійсності, первісна людина в добу пізнього палеоліту активно формує першооснови власної релігійної свідомості: тотемізм – віру в спільного для конкретного колективу предка – певної тварини, рослини тощо; анімізм – віру в існування душі та духів, що нібито управляють усім матеріальним світом; фетишизм – поклоніння предметам неживої природи, віру в надприродні властивості матеріальних речей; магію – обряди, пов’язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.

Люди в цей період заселили всі континенти, по деяких скелетах вже можна простежити ту чи іншу сучасну расу (європеоїди, монголоїди, негроїди).

Вюрмське (валдайське) зледеніння

Вюрмське зледеніння за розміром льодовикового щита, порівняно з попереднім, рисським, було меншим, однак клімат вюрмського часу був холоднішим, Такий палеокліматичний парадокс пояснюється тим, що в цей час північна частина Світового океану вкрилася суцільним льодом, утворивши разом з материками своєрідний величезний суходіл. Європа опинилася в глибині цього суходолу, що зумовило її різкий континентальний клімат, який існує й понині в Сибіру.

Середньорічна температура на поверхні землі знизилася на 5°С. Максимум похолодання припадав на період 18-20 тис. років тому. П’ять відсотків всієї світової вологи зосереджувалося на суші у вигляді льоду. Внаслідок цього рівень Світового океану знизився на 100 м. Це спричинило зміну обрисів материків, зокрема, утворилися сухопутні «мости» до Британських островів, Індонезії, Аляски. Суходоли утворилися також на місці мілководних ділянок морів, зокрема, Азовського моря, Одеської затоки. Чорне море взагалі перетворилося на невеличке озеро, а Кримський півострів являв собою підвищену ділянку степової зони Східної Європи. Поглибились долини всіх річок. Узагалі рельєф став більш розчленованим, що сприяло загонному полюванню.

Материкові льодовики мали величезну товщу: в Північній Америці – 3800 м, у Гренландії – 3300 м, у Скандинавії – 2500 м. Під час максимуму валдайського зледеніння середньорічна температура в Європі сягала – 2°, січнева – 14 °, липнева – +12°. З наближенням до краю льодовика липнева температура знижувалася до +8° – 10°.

У той час уздовж межі льодовикового щита, яка проходила поблизу верхів'я Дніпра, існувала неширока зона (100-200 км) прильодовикової рослинності (поєднання степових і тундрових угруповань із березовим і сосновим рідколіссям). Південніше, приблизно до гирла Десни, утворилася зона перигляціального лісостепу (лугові степи з сосновими, листяними, зокрема березовими, лісами). Далі, до межі обмілілого Чорноморського басейну, простягалася велика зона холодних степів, яка по долинах річок і балок членувалася острівцями лісостепу (лугові степи з березовими, сосновими та широколистяними лісами). Вони займали Донецький кряж, центральну частину Приазовської височини, надпорізький вигин Дніпра та ширшим масивом – південну частину Пруто-Дністровського межиріччя.

У Прикарпатті великі території займали мішані та хвойні ліси, а в Карпатах – низькорослі чагарникові та альпійські луки. І лише Кримські гори були вкриті широколистяними і хвойно-широколистяними лісами.

Ближче до кінця льодовикової епохи, коли льодовиковий щит відступив за межі Руської рівнини, рослинні об’єднання набули рис близьких до сучасних. У північній зоні місця прильодовикової рослинності зайняли лісові формації. Території від верхів’їв Дніпра і до гирла Десни займали соснові ліси. Південніше Прип’яті, в межиріччі Дніпра і Случі, а також у Західній Волині росли сосново-березові ліси, у Прикарпатті – темнохвойні (з ялини та піхти) і березово-соснові. В Карпатах збереглися субальпійські луки та гірські тундри, а в Кримських горах – широколистяні та хвойно-широколистяні ліси.

Південніше гирла Десни простягалися лукові й різнотравні степи. На півночі Лівобережжя вони поповнювалися березовими перелісками, набуваючи характеру лісостепу. Лісостеповими ділянками (з сосновими і широколистяними лісами) залишалися також підвищені регіони степової зони – Донецько-Приазовська височина, Надпорізький вигин, південна частина Буго-Дністровського межиріччя.

Розселення тваринного світу валдайської епохи слід роззглядати як результат зміни ландшафту. З посиленням зледеніння, скороченням лісових зон і поступовим розширенням степових і лісостепових перигляціальних ландшафтів більшість тварин втратила сприятливе природне оточення, внаслідок чого стався розпад біоценозів міжльодовиків’я, сформувався мішаний льодовиковий комплекс фауни.

На матеріалах фауністичних решток пізньопалеолітичних поселень України В.І. Бібіковою та Н.Г. Білан простежене зональне поширення окремих видів тварин. В епоху максимуму валдайського зледеніння через територію України, як установили ці дослідниці, проходило три фауністичні зони. Для першої зони (від краю льодовикового щита до гирла Десни) було характерним переважання тундрових і степових видів фауни (мамут, північний олень, носоріг, вівцебик), для другої (від гирла Десни до Надпоріжжя) – тундрових і степових видів з участю лісових (північний олені, кінь, бізон, мамут); для третьої (від Надпоріжжя до Чорноморського басейну) – степових видів, зокрема, бізона, коня, сайгака, частково північного оленя (під час сезонних міграцій).

У цілому на території України в пізньому палеоліті переважала певна спеціалізація мисливсько-збиральницького господарства по окремих регіонах. Подесення та Середнє Подніпров’я були зонами існування переважно мисливців на мамута. У степовій зоні України полювали на різних й питних, здебільшого бізонів і коней. У Подністров’ї та Прикарпатті крім мисливства, значного розвитку набуло збиральництво. В фіналі пізнього палеоліту в Поліссі мешкали також мисливці на північного оленя.

Виникнення мистецтва

Більшість вчених пов’язує появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу (до пізнього палеоліту). Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Так, австралійські аборигени і сьогодні вірять: якщо чоловіки намалюють або «освіжать» новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах священної печери, то справжні тварини і рослини будуть добре розмножуватися. Серед малюнків палеоліту рідко, але зустрічаються зображення людей у масках. Широко відомий так званий «Чаклун» з печери Трьох братів у Франції — напіволень-напівлюдина. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ.

Мезоліт (X-VI тис. до нашої ери)

Середній кам’яний вік – мезоліт є яскравим доказом сильного впливу природного середовища на життя і еволюцію людства. Закінчився льодовиковий період, потеплішав клімат, оновилися флора і фауна. Традиційні для попереднього періоду об’єкти полювання або ж вимирають, як мамонти та шерстисті носороги, або ж відходять на північ. Тварини які прийшли їм на зміну (кабан, вовк, лисиця, бобер тощо), були значно дрібнішими і рухливішими. Саме тому в мезоліті перед первісними мисливцями гостро стали проблеми зміни прийомів полювання, винайдення більш ефективної у нових умовах зброї, пошуку альтернативних мисливству джерел харчування. Людина не тільки суттєво удосконалює старі знаряддя праці (вони стають меншими за розмірами, зручнішими та ефективнішими), а й створює новий інструментарій для обробки дерева – долото, сокиру, тесло, виготовляє вкладишеві знаряддя (ножі, кинджали, списи) з крем’яними пластинами. Центральною подією розвитку первісної техніки в добу мезоліту було винайдення першої «механічної зброї» дистанційної дії – лука і стріли. Поява цього знаряддя полювання мала надзвичайно важливі наслідки: по-перше, суттєво зросла продуктивність праці мисливців – вбивати тварин можна було зі значної відстані, а птахів – на льоту; по-друге, вона сприяла перебудові соціального життя, оскільки людина могла сама себе прохарчувати, багатолюдні мисливські колективи розпалися і на зміну їм прийшла індивідуалізація виробництва та споживання, помітно зросла роль парної сім’ї.

Зникнення великих стадних тварин, зростання населення, масове винищення дичини внаслідок використання лука і стріл зумовили кризу мисливського господарства (детальніше про неї див. нижче!). У пошуках альтернативних засобів існування, а також через те, що після танення льодовиків з’явилися великі водні простори, людина активніше починає займатися рибальством. Очевидно, спочатку це було варіантом полювання зі списом, гарпуном чи луком, але згодом техніка рибальства суттєво удосконалилася: були винайдені гачки, сіть з поплавками, блешні з річкових черепашок, складна система загородок на річках та озерах, а також плоти зі зв’язаних колод, човни, видовбані зі стовбурів дерев, тощо. Криза мисливського господарства зумовила підвищення ролі не тільки рибальства, а й збиральництва. Головними об’єктами збиральництва були різноманітні їстівні рослини та ягоди, а також раки та молюски. Стабільності існування людини в епоху мезоліту сприяло приручення диких тварин (спочатку собаки, а потім – свині).

Криза мисливсько-збиральницького господарства

Із закінченням льодовикової епохи змінився режим температури, вологи, а відповідно – рослинний і тваринний світ. Своєрідний тундро-лісо-степовий прильодовиковий ландшафт із численними стадами тварин мішаного льодовикового комплексу фауни змінила зональна структура навколишнього середовища, близька до сучасної.

За межами невеличкого льодовика, який залишився в горах Скандинавії, утворилися зони тундри, тайги, широколистяного лісу, напівпустель. Тварини мішаного льодовикового комплексу розселилися в зонах, сприятливих для окремих видів. Зокрема, на території сучасної лісової зони України замість мамутів, волохатих носорогів, бізонів, велетенських оленів з’явилися лісові тури, благородні олені, косулі, кабани, бурі ведмеді. І тільки північні олені, як у льодовиковий час, продовжували свої сезонні міграції крізь цю територію.

Лісові тварини не утворюють великих стад. Тому на них неможливо влаштовувати великі облавні полювання, які відразу давали значну кількість м’яса. Крім того, умови полювання в лісі обмежують обрій мисливця і він бачить тварин лише якусь мить між деревами і кущами. Ці обставини ускладнили процес полювання. До того ж у лісовому біоценозі зменшилася кількість біомаси на одиницю площі.

У степових зонах біомаса, насамперед, тваринного світу була зведена нанівець хижацьким мисливством общин пізнього палеоліту. Свого часу внаслідок наступу льодовика населення північних районів переселилося до південних степових і лісостепових зон. Поступово в позальодовиковій зоні виникла критична палеодемографічна ситуація. Більша частина біомаси цих регіонів була знищена.

Подальша інтенсифікація облавного мисливства не давала бажаних наслідків. З відходом льодовика первісні общини поступово починають розселятись у північні райони. Розпалися міцні, згуртовані колективи мисливців на великих тварин. На їхнє місце прийшли невеличкі, рухливі групи мисливців та збирачів, які в пошуках життєзабезпечуючих ресурсів розселилися по долинах невеликих річок і балок, де археологи знаходять ледве помітні сліди їхнього перебування.

Для подолання цієї кризи ранньопервісне населення робило кілька інновацій. При полюванні, як уже вище вказувалось, почали широко використовуватись лук і стріли. Мезолітичні луки, що збереглися в торфовищах, виготовлялися з сосни, в’яза, тиса, ясена та інших порід дерев. Вони мали довжину 150-180 см. Для них використовували стріли довжиною 58-65 см. Помічником мисливця став домашній собака. Збільшилась частка збиральництва й почалось інтенсивне рибальство.

З’явилися спеціалізовані рибальські приладдя: сіті, плетені з кропиви, верші, човни. В історії людства рибальство посідає особливе місце. В палеолітичну добу рибальство існувало, але було обмежене в просторі. Воно, як додаткове джерело харчування, застосовувалось у відносно теплих регіонах. Річ у тім, що в холодних прильодовикових зонах, де були великі енергетичні витрати людського організму, риба виявилась не досить калорійною. Тому енергетичні потреби палеолітичних мисливців прильодовикової зони задовольнялися висококалорійним, жирним м’ясом ссавців. Оскільки при переході до голоцену клімат став значно теплішим, рибальство перестало бути нерентабельним і поширилося на великих територіях.

Свідченням інтенсивного збиральництва є купи панцерів слимаків, виявлені на поселеннях Криму, а також пекарські ями для приготування слимаків та молюсків. Пекарські ями добре вивчені у Криму та північно-західному Причорномор’ї. На поселенні Мирне вони являли собою циліндричні заглиблення, діаметром 60 см і глибиною 30-40 см. Такі ж розміри мали ями-вогнища. У вогнищах розжарювалось каміння, яке потім перекладалось у пекарські ями. На розпечене каміння клали м’ясо чи інші продукти, перекривали їх листям та землею, аж доки вони під дією температури не ставали придатними для вживання.

В різних регіонах земної кулі перебудова господарської діяльності та перехід до мезоліту мали свої особливості, зумовлені своєрідністю природного середовища та демографічною ситуацією. З цього часу також простежується помітна нерівномірність розвитку людського суспільства, яка, значною мірою, була спричинена виникненням відтворюючих форм господарства.

Так, на Близькому Сході та в Середземномор’ї перехід до голоцену супроводжувався посиленням посухи. Напівстеповий ландшафт, який тут існував під час льодовикового періоду, суттєво не змінився. Склад рослин і тварин практично залишився попереднім, але вони, здебільшого, тепер концентруються в долинах річок та в оазисах. У цих мікрорайонах виникає відносна перенаселеність, що згодом призвела до екологічної кризи. Іншими словами, природа сама вже була неспроможною вчасно відтворювати утилізовану людиною біомасу, то ж їй (людині) не залишалося нічого іншого як допомагати природі вирощувати рослини і тварин або покидати ці місця й шукати інші «кормові» площі.

Первісні люди за традицією починають інтенсифікувати усталені форми господарської адаптації – мисливство і збиральництво. Однак, поряд зі старими формами господарювання, на Близькому Сході та в Середземномор’ї уже в мезоліті починають зароджуватись принципово нові методи культурної адаптації. Інтенсифікація збиральництва сприяла становленню початкових форм землеробства, а інтенсифікація мисливства – скотарства. Цей процес Г. Чайлд визначає як оазисну неолітичну революцію, про що детальніше йтиметься нижче.

Немає потреби наводити далі приклади виникнення кризових ситуацій в інших регіонах земної кулі. Вони виникають там і тоді, коли потреби людей суперечать можливостям природи відтворити необхідну для подальшого існування суспільства біомасу. В тих випадках, коли людина здатна подолати кризову екологічну ситуацію завдяки інтенсифікації традиційних форм господарства в умовах багатого на природні ресурси оточуючого середовища (індіанці північно-західного узбережжя Північної Америки) або розселюючись на нові вільні території, привласнюючі форми господарства існують ще тривалий час. Для деяких народів цей процес не завершився й понині.

Неоліт (VI—IV тис. до н. е.)

Новий кам’яний вік (неоліт) був надзвичайно динамічним, переломним в історії людства. Англійський археолог Г. Чайлд назвав цей період неолітичною революцією. Суть її полягає в переході від традиційного присвоюючого господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство). Завдяки цьому люди не тільки досягли помітного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливіші умови життя: їжа стала різноманітнішою, її добування стабільним, з’явилися харчові запаси. Перехід від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості в різних регіонах.

Неолітична революція сприяла злету людства до принципово нової економіки, нового способу життя. Її характерними рисами були:

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці. У добу неоліту традиційні форми обробки каменю – оббивання, сколювання, віджим – поступаються місцем шліфуванню, пилянню, свердлінню.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів. У епоху неоліту людина перейшла від пасивного присвоювання дарів природи до активного перетворення навколишньої дійсності силою своїх розуму та рук. Саме в цьому процесі виникає виробництво керамічного посуду, прядіння, а згодом і ткацтво. Вироби з кераміки дали змогу не тільки тривалий час зберігати воду, сипучі продукти, а й готувати варену їжу. Випалена на вогні глина стала першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Прядіння зумовило винайдення прясла – першого маленького колеса, яке, можливо, стало прообразом колеса в транспорті. Крім того, на основі прядіння виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт – тканину.

3. Перехід до осілого способу життя. Землеробство і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво. З появою харчових запасів життя людини стало стабільнішим, міграцію замінила осілість. Про перехід до осілого способу життя в добу неоліту свідчать побудова постійних жител, поява численних поховань померлих недалеко від осель та ін.

4. Активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили. Перехід у неоліті від мисливства до скотарства зумовив приручення майже всіх великих домашніх тварин – бика, свині, кози, вівці. Лише коня одомашнили вже в мідному віці. З появою примітивного наземного транспорту (саней та волокуш) людина починає використовувати худобу як тяглову силу.

5. Суттєві зрушення в демографічній сфері. Значне зростання населення зумовлює помітне збільшення кількості та розмірів поселень, щільності їх забудови. Як свідчать археологічні розкопки неолітичних поховань, зростає тривалість життя людини (в середньому її вік становив уже 30-32 роки).

Перехід до землеробства і скотарства сприяв помітним змінам в організації суспільного життя: зростанню ролі парної сім’ї, розквіту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів – кам’яних булав). Цей перехід суттєво вплинув і на світобачення людини, її духовний світ. Землеробський цикл, сезонне розмноження домашніх тварин вимагали розширення традиційного інформаційного кола, виникала необхідність накопичення нових знань. За нових обставин життя неолітична людина мусила не тільки враховувати кліматичні зміни та сезонний кругообіг явищ природи, а й передбачати їх. Під впливом нових знань про навколишній світ примітивна мисливська магія дедалі більше поступається місцем розвинутим землеробським та скотарським культам.

На цьому етапі у різних географічних зонах Землі розвиток пішов різними темпами і різними шляхами. У так званому «родючому півмісяці» (Єгипет, Південно-Західна Азія, узбережжя Персидської затоки) зміни відбувалися прискорено. На Півночі ж, навпаки, племена довго залишалися на тому ж самому рівні розвитку.

У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі, аж до виникнення і широкої розбудови міст. Її характерними рисами є аграрна економіка; ручна праця; мінімальне споживання і простий побут; уповільнений темп життя; органічне занурення в природу і залежність суспільного розвитку від природно-кліматичних ритмів; природно-демографічна саморегуляція (збільшення кількості харчових продуктів зумовлює посилене розмноження, зменшення – вимирання).

Абстрактне мистецтво

Перехід в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання сприяв поглибленню знань про навколишню природу, що вело до виникнення узагальнюючих понять, уявлень про світобудову. Життя людей неоліту залежало від доброго або поганого врожаю, від гарної або поганої погоди. Люди почали замислюватися про явища природи, виникла необхідність втілити в мистецтві небо, сонце, воду, вогонь, землю. З’явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко.

Енеоліт (IV-III тис. до н. е.)

Мідний, або мідно-кам’яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. У пошуках сировини для виготовлення знарядь праці давні люди натрапили на чисту самородну мідь, поклади якої виходили на земну поверхню. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом плавлення. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей.

Поступове витіснення кам’яних знарядь праці мідними, перехід від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли зростанню продуктивності праці, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації. Ці процеси створювали передумови для розкладу первіснообщинного ладу. Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен. Землероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі, схильні до міграції, приручили коня, активно експлуатували колісний транспорт, удосконалювали зброю.

Бронзовий вік (II — І тис. до н. е.)

Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилася суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву вона отримала від штучного металу – бронзи (сплав міді з оловом, свинцем, миш’яком або сурмою). Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення, що значно спростило технологію обробки (його можна було виплавляти в примітивних печах або на звичайних вогнищах). Ці переваги сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас. Однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося.

У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний розвиток такі чинники:

• зміна кліматичних умов (збільшення вологості);

• підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї;

• активізація міграційних процесів.

Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеціалізація в господарському житті: на мікрорівні це знаходить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні – завершується перший великий поділ праці – скотарство відокремлюється від землеробства.

На степових теренах домінувало скотарство. У добу бронзи перевага надавалася приселищному типу скотарства. Населення степу знало й культуру землеробства. Брак земель, складність їхньої обробки, жорсткі кліматичні умови (майже щорічні посухи та суховії) змушували зосереджувати основну частину посівів у заплавах, що забезпечувало порівняно високу ефективність. Однак наприкінці II тис. до н. е. роль землеробства в цьому регіоні гранично звузилася, бо розширення площ орних земель суттєво зменшило кількість пасовиськ, що спричинило занепад скотарства. Крім того, оранка заплавних земель порушила біобаланс: почали міліти ріки, вигорати степи, чимало земель стало непридатними для господарського використання.

У лісостеповій зоні були найсприятливіші умови для землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та випалюванні прилеглої до поселень ділянки лісу. З часом у цьому регіоні з’явилося орне землеробство. Необхідність освоєння глинистих та суглинистих підзолів, які були дуже родючими, але надзвичайно важкими для обробітку, підштовхнула процес розвитку знарядь праці, зумовила появу саме в добу бронзи рала. Найпоширенішими культурами в лісостепових районах були ячмінь, просо, овес, боби.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

1) помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

2) завдяки зростанню продуктивності праці з’явився додатковий продукт, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

3) з великосімейної громади виокремилося мала сім’я найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4) у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі прогресуючої майнової диференціації, потребою захисту власних територій та матеріальних цінностей;

5) ускладнювалася суспільна організація, створювалися особливі органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.

Отже, з усього вищевказаного видно, що впродовж кам’яного та бронзового віків спостерігались значні зміни взаємостосунків між людиною і природою. Саме навколишнє середовище належить до рушійних сил, які й спричинили виникнення людства. В наш час уже ніхто не заперечує, що безпосереднім «матеріалом» для виникнення людини була біологічна основа – тривалий і суперечливий шлях розвитку анатомофізіологічної і нервово-психічної організації її безпосередніх пращурів. Проте не лише біологічні передумови привели до виникнення людства. Становлення людини і суспільства значною мірою було зумовлене також іншими чинниками, перш за все соціальними, екологічними та космічними. На питання, що стало причиною появи людини вчені відповідають, що підвищена природна радіація, яка викликає мутації в живому організмі. Крім цього, на початкових стадіях розвитку людства надзвичайно сильно природа впливала на світогляд людини, її мислення, спонукала до розвитку, саме вона давала все необхідне для її існування. Людина ж, у відповідь, своєю діяльністю значно змінювала природу, зокрема її флору і фауну.