Синтаксис тексту
Реальним вираженням, зовнішнім проявом структури мовленнєвих утворень є їхня мовна форма. Поняття форми, співвіднесеної з певним змістом, як спроби існування та вираження цього змісту, його різних модифікацій, виникло в результаті того, що організація елементів системи може видозмінювати їхню структурну послідовність, викликати взаємозаміщення аналогічних елементів. Це пояснюється реальною взаємодією однієї системи (підсистеми у складі системи) з іншою (іншими), що викликає доцільні з тієї чи іншєї точки зору переміщення, опущення елементів за збереження їхніх сутнісних зв’язків. Наприклад, однакове за змістом речення може мати різний порядок слів у зв’язку з тим, що мовець більш або менш тісно поєднує його з попереднім реченням, виносить акцентований компонент на передній план і т.д. Або в іншому випадку, формуючи структуру речення (добір його лексичних елементів), у результаті осмислення взаємозв’язків окремих систем – синонімічних слів, обирають одне з них, котре й зумовлює деякі особливості форми цього речення. Форма відображає структуру (це своєрідна структура без "з’єднувальних швів") і відповідно виражає зміст, функцію складного утвору, але може мати суттєві відмінності за варіантного викладу того ж самого змісту. Так, частини речення можуть відокремлюватися одна від одної комою, крапкою з комою й навіть крапкою – тобто характеризуватися інтонаційними (а отже, й стилістичними) нюансами вираження передаваного ними змісту.
Розкриття закономірностей системно-структурної організації тексту великою мірою залежить від того, наскільки чіткими, визначеними є наші знання про поняття та засоби, що стосуються системного аналізу.
Здійснення аналізу текстів на ґрунті їхньої системності передбачає врахування притаманних їм спільних рис функціонування, тематичної орієнтації, комунікативної визначеності.
Речення і текст
Аспект співвіднесеності категорій речення й тексту розглядається в сучасних дослідженнях як найреальншшй предмет наукового пізнання, що веде до розкриття природи текстових утворів. Як зазначають дослідники, без речень неможливий ніякий текст, вони є тими обов’язковими компонентами, з яких складається його загальний комунікативний зміст. І самі вони не можуть бути справді зрозумілі поза текстом.
Поширені погляди на статус речення нерідко бувають діаметрально протилежними. З одного боку, й далі побутує уявлення про речення як про найвищу синтаксичну одиницю, з іншого – воно розглядається як елемент для побудови складних одиниць – надфразних єдностей, складних синтаксичних цілих, абзаців, і т.д. Цьому великою мірою сприяли праці Л.А.Булаховського. М.С.Поспєлова, Г.Я.Солганика. Г.О.Золотової. І.Р.Гальперіна, О. О.Нечаєвої, В. В.Одинцова, Л. М.Лосєвої та ін.
Існування складніших, ніж речення, побудов підтверджується їхньою логіко-змістовою єдністю, виокремленістю в тексті, наявністю синтаксичних зв’язків, що цементують об’єднання окремих речень (фраз), виявом деяких відношень, властивих структурі цілого. Розкриття природи складних синтаксичних побудов дає змогу наблизитися до розуміння закономірностей будови тексту. Тому так важливо з усією можливою точністю й чіткістю простежити формування складних текстових побудов шляхом сполучення речень. Дуже виразна в цьому плані думка В.Сланського: "Речення є найпростішою конкретною формою мовлення – своєрідною клітинкою, з якої розвиваються, а отже, й можуть бути з’ясовані й усі інші елементи та форми останнього”. За системно-структурного підходу до вивчення складних мовних утворів можливість опису їхньої цілісної єдності досягається знанням про складові елементи, а також про зв’язки та відношення між ними.
У практиці дослідження складових синтаксичних побудов основна увага приділялася засобам і видам міжфразового зв’язку. Таким чином, як елемент за цього підходу виступила синтаксична побудова, що містилася в кожній окремій фразі. Мислилося, що ця побудова і є реченням, і міжфразовий зв’язок на цій основі поціновувався як зв’язок речень... Таке зближення фрази та речення випливало з того, що одне з трактувань поняття "фраза" має немало точок зіткнення з осмисленням поняття "речення". Так, дуже поширеним є поняття про те, що фраза - це "найменша самостійна одиниця мови, актуалізована одиниця спілкування". Це по суті найменше окреме висловлювання. Речення – також найменша одиниця з точки зору смислової та співвіднесеної з нею структурно-синтаксичної, і йому притаманний комунікативний аспект. Але якщо речення виділяється передусім як елементарна смислова єдність і відповідно - синтаксична єдність (у формуванні якої беруть участь інтонація й пунктуаційні засоби), то фраза (ми беремо один із аспектів її осмислення) вичленовується як найменша комунікативне значуща одиниця з точки зору мовленнєвої протяжності, неперервності мовлення - звукового чи писемного; природно, будучи відтинком мовлення, вона має на цій основі й змістові, й синтаксичні властивості. Можливе також і поєднання речення з фразою, втім воно не обов’язкове.
До розряду композиційно-мовленнєвих одиниць належить також абзац, і відомо немало фактів його синтаксичної неоднорідності. Все це свідчить про необхідність уточненого розгляду меж речення в тексті для того, щоб за всіх випадків виявлення зв’язків, відношень між реченнями ми могли бути впевненими, що йдеться саме прії речення, про одиниці одного плану, одного рівня.
Ізольоване речення й речення, що фукцюнує в тексті, опиняються в різних умовах. Речення, залучені до побудови зв’язного мовлення, підлягають дії функціональної динаміки. Вона викликає активну протяглість, зчіплення речень, що необхідно для побудови текстових єдностей. Треба враховувати також, що речення в умовах контексту піддаються Істотному скороченню, компресії, бо накопичується відоме з контексту, й воно випускається в багатьох реченнях. Уже в контексті двох-трьох речень виникає можливість не повторювати відомі з попереднього речення компоненти (й так - у кожному наступному реченні). Це зумовлює помітні зміни форми речень, появу великої кількості неповних речень. Природним є також виникнення дуже тісного формального та змістового зв’язку речень, у тому числі й у межах фрази.
Установити межі речення в тексті – це, власне кажучи, означає з’ясувати, де починається й закінчується речення, тобто знайти межі його мовної форми. Та безсумнівно, що це водночас є й виявленням меж його змісту. І закономірно, що осмислення змісту речення дає змогу вибрати форму, відповідну цьому змістові.
У ланцюжку "слово – словосполучення – речення" одиниця, іменована реченням, є першою, котра слугує для вираження та повідомлення сенсу, співвіднесеного з думкою про дійсність. Цей сенс і є змістом речення.
Розуміння речення як синтаксичної побудови, що слугує для вираження однієї окремішньої, елементарної думки, одного окремішнього акту свідомості, не завжди перебуває в полі зору сучасних дослідників, а воно становить визначальну семантичну рису речення, котра допомагає виявити його серед інших комунікативне значущих одиниць, сприяє об’єктивному виокремленню його в мовленнєвому потоці, що піддається гнучкому й багатоманітному членуванню в залежності від його реального осмислення.
У кожному реченні повідомляється якийсь один мислений зміст: або це одне окреме повідомлення про вияв чого-небудь, або таке ж окреме повідомлення про чиюсь характеристику, або повідомлення про чий-небудь учинок, заняття, чи повідомлення оцінки кого-, чого-небудь і т.д. Якщо ці окремі повідомлення групуються в мовленні, але при цьому зберігають функціонально-змістову самостійність, то, навіть входячи до однієї фрази, вони з’єднуються в одне речення, а утворюють сполучення речень.