Тема: «Недержавні організації як суб’єкт реабілітації осіб з особливими потребами»
План:
Розділ І. Особливості надання соціально-реабілітаційних послуг особам з фізичною та розумовою неповносправністю
1.1. Визначення та види неповносправності, проблеми з якими стикаються люди з неповносправністю;
1.2. Організація соціальної реабілітації людей з особливими потребами;
1.3. Міжнародна практика реабілітації осіб з особливими потребами.
Розділ ІІ. Функціонування установ та організацій, які проводять реабілітацію людей з особливими потребами
Інституційна допомога особам з особливими потребами:
Законодавча база щодо осіб з неповносправністю;
Види організацій та установ для людей з особливими потребами;
Роль недержавних організацій в здійсненні соціальної реабілітації людей з особливими потребами;
Функціонування громадських організацій у місті Львові, що працюють з людьми з особливими потребами.
Розділ І. Особливості надання соціально-реабілітаційних послуг особам з фізичною та розумовою неповносправністю
Визначення та види неповносправності, проблеми з якими стикаються люди з неповносправністю
Визначення неповносправності з’явилось у зв’язку з розвитком суспільства і усвідомленням функціональних обмежень, які постали перед багатьма громадянам. Такі речі, як залучення людей з неповносправністю у суспільне життя і зміна ставлення до них здорових людей, змусили сконцентруватись на якості життя. Та нажаль протягом багатьох років, мільйони неповносправних людей у всьому світі зазнають фізичної і духовної дискримінації. Суспільство намагається ізолювати або відмежити від себе неповносправних людей.
Неповносправність – тимчасова чи постійна неспроможність виконувати дії, які може виконувати більшість інших людей, зазвичай унаслідок фізичного чи психічного стану. [Все про соціальну роботу: навч. енциклопедичний словник – довідник : вид. 2-ге, виправлене, перероблене та доповнене / За науковою ред.. д.с.н., проф. В. М. Пічі, 2013. – 616 с]
Неповносправний- термін, що використовується для опису особи, чий особливий фізичний чи психічний стан або неміч обмежує її здатність виконувати певні обов’язки. Стан може бути тимчасовим чи постійним; він може бути частковим чи повним. [Все про соціальну роботу: навч. енциклопедичний словник – довідник : вид. 2-ге, виправлене, перероблене та доповнене / За науковою ред.. д.с.н., проф. В. М. Пічі, 2013. – 616 с]
Згідно з Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (Стаття 2) неповносправність – це втрата або обмеження можливостей рівноправної участі у житті суспільства у зв’язку з існуючими соціальними перешкодами та перешкодами і навколишньому середовищі.
Розрізняють такі види неповносправності:
Люди з розумовою неповносправністю.
Стан розумової неповносправності тривалий час вважався невиліковною вадою, яка не давала потенційної можливості індивіду для зростання та розвитку. Однак тепер розумово неповносправні вважаються людьми з надзвичайним потенціалом. Розумову неповносправність визначають через тестування на поведінку. Від цього тепер залежать дослідження та інноваційні програми, що продемонстрували значні покращення неповносправних осіб у всіх сферах життя, враховуючи навчання, працевлаштування, інтегроване проживання та рекреацію.
Більшості людям з особливими потребами потрібний супровід та підтримка. Виділяють чотири рівні необхідної підтримки, від яких залежить рівень функціонування особи з розумовою неповносправністю:
Не потребує підтримки. Людина може обслуговувати себе самостійно та обійтись без сторонньої допомоги.
Мінімальна підтримка. Людина потребує незначної підтримки в таких сферах, як організація діяльності, транспортування, побут, фізичне здоров’я, працевлаштування та самопредставництво.
Значна підтримка. Людина потребує регулярної підтримки, що охоплює інструктаж, асистування та нагляд у межах визначеної сфери пристосувальних навиків.
Постійна підтримка. Людина потребує постійного догляду протягом 24-х годин, що може передбачити підтримку функціональної життєздатності організму та відповідних пристроїв.[ Волошинський О., І.Горбацьо І., Мацельх А., Сварник М. Теорія і практика організації активного відпочинку та туризму для неповносправних осіб: навч.посіб. / О.Волошинський, І.Горбацьо, А.Мацельх, М.Сварник. – Львів: Ліга – Прес, 2009. – 128с.]
Дуже важливим є виявлення можливостей кожного індивіда і зосередження на них. Не можна недооцінювати можливості та інтереси людини. До людей з особливими потребами потрібно ставитись з повагою та розумінням, визнавати індивідуальні обмеження, давати право вибору, хвалити за успішні досягнення, дбати про безпеку та здоров’я.
Люди з фізичними вадами.
Фізичні вади можуть бути дуже різними. Існує велика кількість визначень та ступенів тяжкості фізичної недостатності. Такі терміни, як параплегія, церебральний параліч та м’язова дистрофія часто вживаються як спроби класифікувати фізичну недостатність, однак існує багато інших захворювань.
Артрит – цей термін охоплює понад 100 різних недуг, котрі спричиняють запалення суглобів, результатом яких є біль, набряки, а в найтяжчих випадках – втрата здатності пересуватися та пошкодження тканин та кісток.
Церебральний параліч – загальноприйнятий термін для групи станів, що характеризуються нездатністю повністю контролювати рухові функції. Такий стан може вражати одну або кілька кінцівок і є результатом не прогресуючого ураження мозку під час утробного періоду або невдовзі після народження. З цим станом пов'язаний комплекс інших неповноправностей.
Існує три типи церебрального паралічу:
Спастичний церебральний параліч. Найпоширеніша форма, може бути вражена одна або більше частин тіла, зокрема ті,що впливають на поставу, лежання, сидіння, стояння та ходіння. Можуть бути ослаблені функції руки та чутливості. Можуть бути розлади мови, жування та ковтання.
Дискінетичний церебральний параліч. Характетезується аномаліями тонусу м’язів, що вражають ціле тіло. М’язовий тонус може змінюватися з години на годину протягом дня. Часто м’язи людини перебувають у скутому напруженому стані протягом активної пори робочого дня і стають нормальними або пониженими, коли людина спить. Часто ця форма супроводжується мимовільними рухами.
Атактичний церебральний параліч. Характеризується порушенням рівноваги і відчуття напрямку. Свідомі рухи можливі, але вони можуть бути незграбні та некоординовані. Очевидною є нерозвиненість дрібної моторики рук.
Церебральний параліч має багато форм, і немає двох цілком однакових людей з цим захворюванням.
Травми голови (травматичне пошкодження мозку)
Ураження мозку часто є наслідком травми голови, також спричиняти пошкодження мозку можуть й інші ураження, такі як інфаркт, аневризма, реагування на хімічні речовини чи ліки, недостатнє надходження кисню до мозку. Мозкова травма може спричинити невідворотну неспроможність виконувати ті завдання, які раніше виконувались з легкістю. Різні ділянки мозку відповідають за різні функції, коли ці ділянки пошкоджуються, може виникнути різноманітна неповносправність.
Розсіяний (множинний склероз)
Розсіяний склероз – це хронічне, прогресуюче захворювання центральної нервової системи, яке вражає здебільшого молодих та дорослих людей. Приблизно 50% людей з розсіяним склерозом потерпають на недостатність розумової діяльності. Але через депресію та схвильованість це завжди важко встановити.
М’язова дистрофія
М’язова дистрофія – це група прогресивних захворювань, яка характеризується, преш за все, слабкістю та втомою. Можуть бути зачеплені серцеві і дихальні м’язи. Найважчою є м’язова дистрофія Дюшена (дитяча м’язова дистрофія), яка вражає молодих хлопців, які рідко доживають до 13 років. Існують ще інші дитячі та кілька дорослих форм м’язової дистрофії, які можуть спричинити в людини помірні або тяжкі фізичні відхилення.
Поліомієліт
Поліомієліт – гостре інфекційне захворювання центральної нервової системи. Інфекція спричинена вірусом, що потрапляє до нервової системи через ніс чи рот. Поліомієліт уражає нерви, які керують м’язами, що іноді призводить до паралічу або часткового паралічу. [Волошинський О., І.Горбацьо І., Мацельх А., Сварник М. Теорія і практика організації активного відпочинку та туризму для неповносправних осіб: навч.посіб. / О.Волошинський, І.Горбацьо, А.Мацельх, М.Сварник. – Львів: Ліга – Прес, 2009. – 128с]
Богданова І.М. виділяє наступні види неповносправності:
фізичні: тимчасові або постійні відхилення у розвитку і (або) функціонуванні органу (органів) людини, хронічні соматичні захворювання, інфекційні захворювання;
психічні: тимчасові або постійні відхилення у психічному розвитку людини (порушення мови; пошкодження мозку; порушення розумового розвитку; затримка психічного розвитку; психопатії);
складні: поєднання фізичних і психічних відхилень (дитячий церебральний параліч тощо);
важкі: поєднання фізичних і психічних відхилень, за яких оволодіння освітою в обсязі державних стандартів є неможливою (ідіотія, аутизм тощо). Соціальна педагогіка - Богданова І.М.
Неповносправність ставить перед людиною бар’єри, зумовлює певні соціальні обмеження, які спричинені станом здоров’я. Дуже важливо для людини з особливими потребами знаходитись в доступному для її можливостей середовищі. Навколишній простір має бути не тільки безбар’єрним, але й сприятливим для неповносправних осіб. Люди з особливими потребами дуже часто стикаються з великою кількістю різних соціальних обмежень, до них і відноситься трудова ізоляція. Через неповносправність в людини дуже малий шанс знайти роботу, оскільки роботодавці не заохочені в тому, щоб брати таку людину на роботу. Також проблемою у працевлаштуванні є обмежений доступ до робочих місць, наслідком соціально – трудових обмежень людей з особливими потребами є малозабезпеченість. Іншою перешкодою для людей з особливими потребами є емоційний бар’єр. Дуже часто люди проявляють неконструктивну реакцію по відношенню до людей з неповносправнісю, можуть насміхатись, ображати, проявляти надмірну цікавість, відчувати ніяковість тим самим ображаючи почуття людей з особливими потребами. Комплексний характер має комунікативний бар’єр, розлад спілкування одна з найбільших проблем осіб з неповносправністю. Також наслідком багатьох функціональних порушень є обмеження життєдіяльності у сфері самообслуговування.[ Семигіна Т. В, Мигович І.І. Теорії і методи соціальної роботи: підручник / Т. В. Семигіна, І. І. Мигович. - К. :Академ. Видав., 2005. - 328 с. ]
Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» зазначає, що людям з неповносправністю гарантуються рівні з усіма іншими громадянами права та можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сфері життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість їм ефективно реалізовувати права та свободи людини і громадянина, вести повноцінний спосіб життя згідно їх можливостей, здібностей та інтересів. Однак люди з особливими потребами дуже часто стикаються з образливою реакцією з боку інших людей по відношенню до себе, що порушує їх права на рівність в реалізації своїх ресурсів та можливостей. [Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів]
У навчальний енциклопедичний словнику-довіднику «Все про соціальну роботу» зазначається, що рівність – це принцип, згідно з яким всі люди повинні мати однаковий доступ до послуг, ресурсів та можливостей.
У роботі з неповносправними людьми завдання соціального працівника є створення умов, які сприятимуть самоакцентуалізацій клієнта та якомога повнішому включенні його в суспільство.
Законодавство України передбачає досить широкий спектр соціальних послуг клієнтам соціальної роботи, зокрема, людям з особливими потребами. Згідно цих послуг можна визначити такі форми та методи соціальної роботи з неповносправними особами:
організація центрів соціальної реабілітації та адаптації;
збір та систематизація даних щодо дітей та дорослих з обмеженими можливостями;
спеціалізовані служби знайомств для людей з обмеженими можливостями;
групова робота, здійснення психолого–корекційної роботи, проведення тренінгів, семінарів, бесід;
індивідуальна робота, консультація з навчання і працевлаштування, вирішення юридичних питань, медико-соціальна та психилого-педагогічна робота;
організація дозвілля, масових заходів;
оздоровлення;
сприяння навчанню та працевлаштуванню. [Лукашевич М.П., Семигіна Т.В. Соціальна робота: теорія і практика: підручник М.П. Лукашевич, Т.В. Семигіна. – К. : Каравелла, 2011. – 368с.]
На сьогодні в Україні багато зроблено для того щоб люди з особливими потребами могли відчувати свою значущість в суспільстві. Люди з неповносправністю мають можливість спілкуватись з однолітками, проживати у власній сім’ї, а не далеко від дому, здобувати життєвий досвід, відвідувати загальноосвітні заклади. Це дає можливість людям з особливими потребами розвиватись, навчатись, вкладати свій ресурс в суспільство. [Луговський А., Сварник М., Падалка О. Реабілітаційний супровід навчання неповносправних дітей. / А. Луговський, М.Сварник, О.Падалка. - Львів: Колесо, 2008. – 144с
Соціальна реабілітація осіб з особливими потребами
На сьогоднішній день суспільство прагне задовольняти все ширше коло потреб людей з неповносправністю. В продовж останніх років медична модель неповносправності переходить в соціальну, яка спрямована на реабілітацію людей з особливими потребами не тільки з точки зору фізичного функціонування, але й намагається допомогти людині відчути себе корисною в суспільстві, зростати духовно та вчитись використовувати власні ресурси в задоволенні своїх потреб та подоланні зовнішніх бар’єрів. Людина з обмеженими можливостями розглядається не тільки як об’єкт спеціальної освіти, реабілітаційних заходів, соціальної роботи, а як активний об’єкт суспільного життя. [Бойчелюк В.Й. Психологія людини з обмеженими можливостями навч. Посібник В.Й. Бойчелюк, А.В. Трубанова. К.: Центр учбової літератури, 2001. – 264с.]
Згідно закону України «Про соціальні послуги» статті1соціальна реабілітація – це система соціально-медичних, соціально-педагогічних, соціально-психологічних та інших заходів, спрямованих на надання особам з порушеннями нормальної життєдіяльності допомоги у відновленні ними порушених функцій організму та способу життя (особи, звільнені з місць позбавлення волі; особи після тривалого лікування чи тривалого перебування у лікувальних закладах; неповносправні; наркозалежні та члени їх сімей; хворі на алкоголізм та члени їх сімей; діти з неблагополучних сімей; особи без постійного місця проживання; особи, що зазнали насильства; потерпілі від злочинів тощо). [Закон України «Про соціальні послуги»]
Соціальна реабілітація людей з обмеженими можливостями – це комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу людини, забезпечення соціальної адаптації в суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності. Юрків І.Я. РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА В СОЦІАЛЬНІЙ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ
Поняття соціальної реабілітації людей з особливими потребами можна розглядати в різних аспектах: як процес, як кінцевий результат і як діяльність. Соціальна реабілітація як процес розглядається як динамічна система, в ході якої здійснюється реалізація поставлених завдань фахівця з неповносправною людиною для відновлення її соціального статусу, формування власної особистості неповносправного та її інтеграція в суспільство.
Соціальна робота як кінцевий результат – це досягнення поставлених цілей людини з особливими потребами. Після проходження комплексної реабілітації у відповідних установах, людина вливається в соціально-економічне життя суспільства і не відчуває своєї неповноцінності.
Соціальна реабілітація як діяльність – це комплексна робота фахівця та неповносправної людини, суб’єктом соціально-реабілітаційного процесу виступає людина з особливими потребами.
Соціально-реабілітаційна діяльність – це робота фахівця з соціальної реабілітації та неповносправної особи задля підготовки людини з особливими потребами до повноцінного та продуктивного життя, за допомогою організованого навчання, виховання та створення для цього оптимальних умов. Акатов Л.І. Соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями здоров'я / М., 2004.
У своїй статті «Роль соціального педагога в реабілітації дітей з обмеженими можливостями» Юрків І.Я. зазначає, що соціальна реабілітація повинна базуватись на ряді принципів, які відображають основні вимоги, що пред’являються до соціально-реабілітаційної діяльності, і визначають її організацію, зміст, форми та методи реабілітаційного впливу. Автор зазначає такі принципи:
Принцип гуманістичного спрямування соціально-реабілітаційного процесу. Реалізація цього принципу потребує підпорядкування всього соціально-реабілітаційного процесу формуванню особистості людини з особливими потребами, орієнтованій на її гідності.
Принцип опори на провідну діяльність. В основі цього принципу лежить процес реабілітації на різних вікових етапах, він повинен відповідати провідній діяльності що є характерною для кожного вікового етапу і психологічним можливостям та обмеженнями, що пов’язані з віковими особливостями.
Принцип навчання діяльності передбачає активізацію людей з особливими потребами з метою оволодіння ними різноманітних видів діяльності, починаючи від найпростішої предметно-практичної діяльності до вміння максимально використовувати власні ресурси та потенціал.
Принцип опори на позитивні та сильні сторони особистості, він передбачає створення в соціально-реабілітаційному процесі довірливої, стимулюючої активності неповносправної людини, атмосфери з опорою на внутрішні мотиви, мотивацію успішності.
Розглядаючи неповносправність з точки зору соціальної моделі Шевцова А.Г. можна побачити, як автор акцентує свою наукову працю на таких принципах соціальної реабілітації: принцип нової моделі неповносправності, системно - синергетичний принцип, принцип неперервності, освітній принцип.
Принцип нової моделі неповносправності:
Становлення стратегії розвитку реабілітаційної теорії та практики має бути пов’язано насамперед зі змінами соціально-психологічного та соціально-економічного ставлення до самого визначення «неповносправність», застосуванням нової моделі неповносрпавності. У цій моделі в центрі уваги перебуває взаємозв’язок між людиною і навколишнім середовищем (у тому числі і соціальним). Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні та фізичні умови (культура суспільства, психологічний клімат, соціальна і політична організація, «бар’єрна інфраструктура» тощо), у яких живе і працює людина з ослабленим здоров’ям, звужують можливості її самореалізації, тобто, люди з особливими потребами розглядаються як пригноблена група. Суть проблеми неповносправності - у нерівності можливості при проголошенні рівності прав. Змістом соціальної роботи стає соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями і допомога в усвідомленні й реалізації ними своїх невід’ємних людських прав. Завдяки порушенню стереотипного мислення суспільства щодо осіб з особливим потребами та підсиленому інтересу держави до проблеми реабілітації людей з особливим потребами, на сьогоднішній день можна розглядати соціальну реабілітацію неповносправних на одному рівні з медичною.
Системно-синергетичний принцип реабілітації
В державній Концепції ранньої соціальної реабілітації осіб з неповноспраністю зазначено, що серед основних принципів ранньої соціальної реабілітації неповносправних має бути «системний (не ізольований від інших форм реабілітації) підхід до ранньої соціальної реабілітації людей з особливими портребами, який забезпечить їм реалізацію можливостей, гарантованих кожному громадянину Конституцією України».
Дуже часто в методичних рекомендаціях до комплексної реабілітації людей з особливими потребами принцип системності психолого-педагогічної реабілітації орієнтує фахівців на сприяння людини як «об’єкта» реабілітації не в розумінні «носія» окремих якостей та властивостей, а в розумінні єдиної, цілісної системи, суб’єкта, що знаходиться у стані своєрідного та динамічного розвитку. Системно - синергетичний принцип часто застосовується в педагогіці, і є загальною ознакою сучасних педагогічних досліджень.
І.П.Підласий пише: "Педагогічна система - це об’єднання компонентів (частин), що залишається стійким під час змін". Підласий І.П. Практична педагогіка або три технології. Інтерактивний підручник для педагогів ринкової системи освіти —К.:Видавничий Дім «Слово», 2004.— 616 с. В "Українському педагогічному словнику" зазначено таке: «системний підхід у педагогіці спрямований на розкриття цілісності педагогічних об’єктів, виявлення в них різноманітних типів зв’язків та зведення їх у єдину теоретичну частину». [Гончаренко С. Український педагогічний словник. - Київ: „Либідь”, 1997. - 376с. ]
В центр системного моделювання реабілітації процесу необхідно ставити людину як соціально-психічну систему, що самоорганізується.
Принцип неперервності реабілітаційного процессу
Наслідком системно - синергетичного принципу є принцип неперервності реабілітаційного процесу.
Це принцип переходу від «реабілітації на все життя» до «реабілітації через все життя», що є обов’язковою складовою сучасної парадигми соціальної реабілітації комплексного типу. Люди з неповносправністю мають потребу у постійному соціальному супроводі, і цей супровід повинен забезпечуватись безперервно, починаючи з самого раннього віку. Аспекти ранньої реабілітації людей з особливими потребами тісно пов’язані з концепцією неперервності в процесі їх соціальної реабілітації. Медична реабілітація людей з особливими потребами проводиться фахівцями, батьками чи опікунами регулярно та постійно, розуміння фактору проведення реабілітації соціальної в достатньому обсязі ще не має. Рання реабілітація розглядається з позиції безперервності всієї реабілітації, включаючи професійну, для змоги бути включеним в соціум, відчувати свою приналежність. Якщо реабілітація людини з особливими потребами перерветься в ранньому дитинстві, і не буде її продовження, то ця людина випадає з ланцюга реабілітаційного процесу, і в подальшому зусилля реабілітаційного закладу, який буде займатись з цією людиною, може бути марним. В індивідуальній програмі ранньої реабілітації людини має бути концептуально закладена можливість наступної безперервної соціальної реабілітації через все життя, постійне підвищення та вдосконалення соціальної компетентності.
Неперервність процесу реабілітації протягом всього життя людини, потребує постійної корекції свого життєвого шляху, знань, умінь та здібностей заради адаптації до мінливих соціальних умов. Це відповідає поняттю «відкрита реабілітація» та принципам відкритості й динамічності системи соціальної реабілітації, у зв’язку з чим остання має знаходитись у процесі постійного пошуку і зміни, весь час формуючи нові орієнтири й цілі, реабілітаційні технології. Однак соціальна реабілітація не може проводитись виключно в спеціалізованих закладах, а має включати в себе родину, соціально-культурне оточення неповносправної особи, побутову сферу, загальний освітній заклад, засоби масової інформації тощо. Таким чином принцип реабілітаційного процесу забезпечує перманентну реабілітацію і соціально-психологічно-педагогічну корекцію особистості індивіда як у часі, так і у системному реабілітаційному просторі. Шевцов А.Г. Методичні основи організації соціальної реабілітації дітей з вадами здоров’я: Монографія. – К.: НТІ «Інститут соціальної політики», 2004. — 240 с.
Освітній принцип соціальної реабілітації
Дві принципові позиції в програмі соціальної реабілітації людини з особливими потребами, такі як розвиток особистості в цілому і розвиток когнітивної сфери, навчальний компонент, «працюють» на майбутнє - на соціалізацію людини, на її повноцінну інтеграцію у суспільство. При цьому освіта є найбільш універсальним та інтегральним засобом цієї реабілітації. І саме цей компонент має забезпечити безперервність соціальної інтеграції, адже освітня система, система навчання підлягають чіткої стандартизації і забезпечені потужною методичною та змістовною базою, відповідними фахівцями, державними та суспільними ресурсами, наскрізною структурою державних та недержавних навчально-виховних закладів тощо [Шевцов А.Г. Принцип неперервності та освітній принцип у моделі соціальної реабілітації дітей з інвалідністю// Соціальна педіатрія: Збірник наукових праць. - К.: Інтремед, 2003. - 346 с.].
Реабілітація засобами освіти полягає у відновленні її права на соціальне успадкування культурно-історичного досвіду людства, досягнення для людини максимально можливої інтеграції в суспільство в доступних для неї сферах. Обмеження в життєдіяльності і соціальній недостатності людини з особливими потребами безпосередньо зв'язані не з первинним порушенням, а саме з «соціальним вивихом». Соціальну інтеграцію неповносправної людини можна здійснити засобами освіти, але не масової й традиційної, а спеціально організованої, особливим образом побудованої і з передбаченням «обхідних шляхів» досягнення тих освітніх задач, що в умовах норми досягаються традиційними способами.
О.Л. Гончарова та О.І. Кукушкіна із Інституту корекційної педагогіки Російської академії освіти визначають такі умови застосування реабілітації засобами освіти:
На рівні віку - збіг початку цілеспрямованого навчання з моментом визначення порушення в розвитку дитини (з початку перших місяців життя);
На рівні змісту освіти - висування тих задач, що не включаються в зміст освіти дитини, що нормально розвивається;
на рівні методів навчання - побудова «обхідних шляхів» навчання, використання специфічних засобів освіти, більш диференційоване, «покрокове» навчання, що не застосовуються в освіті в звичайній ситуації;
На рівні організації - це особливі форми організації освітнього середовища, що не потрібні дитині, яка нормально розвивається ;
На рівні меж освітнього простору - максимальне розширення освітнього простору, що означає необхідність постійного цілеспрямованого навчання дитини за межами освітньої установи;
На рівні тривалості освіти - це пролонгованість процесу навчання і вихід за рамки шкільного віку;
На рівні підготовки кадрів фахівців для системи спеціальної освіти - це принципова зміна профілю професійної підготовки вчителя, тобто забезпечення підготовки фахівця з діагностики і подолання «соціального вивиху», корекції розвитку дитини, відновленню порушених зв'язків у різних областях розвитку;
На рівні визначення кола осіб, що беруть участь у реабілітації засобами освіти - це обов'язкове включення батьків у процес реабілітації засобами освіти і їхня особлива підготовка силами фахівців. Гончарова Е.Л., Кукушкина О.И.. Реабилитация средствами образования: особые образовательные потребности детей с выраженными нарушениями в развитии // Альманах ИКП РАО, 2000. –№1
Освітня система держави може стати як фундаментом, базою для розбудови державної системи соціальної реабілітації дітей з особливими потребами, так й інструментом для забезпечення її неперервності.
Основною метою соціально-реабілітаційного процесу є забезпечення інтелектуального, емоційного та фізіологічного розвитку людини з обмеженими можливостями, спроба її максимального розкриття власних ресурсів та потенціалу задля інтеграції в суспільство.
Суспільно - соціальна інтеграція людей з особливими потребами має забезпечуватись виконанням певних вимог:
Ббезбар’єрний доступ до всіх державних установ та громадських організацій;
Навчання дітей з особливими потребами у загальноосвітніх навчальних закладах, створення умов для реалізації їх потенціальних можливостей у всіх сферах суспільного життя;
Вдосконалення організації медично - соціальноїної експертизи втрати працездатності, надання реабілітаційної допомоги населенню;
Надання державної підтримки громадським організаціям для неповносправних;
Соціальна підтримка осіб з обмеженими можливостями та контроль за їх реалізацією. Соціальна робота і формування громадянського суспільства: монографія / В.П. Бех, М.П. Лукашевич, М.В. Туленков. НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2008. – 599с.
Ефективна інтеграція людей з особливими потребами в суспільство повинна забезпечуватись не лише в організації, але й в привичній для людини обстановці, а саме в колі сім’ї. Соціальний працівник повинен ставитись до батьків як до партнерів, вивчати спосіб функціонування цієї сім’ї і розробляти індивідуальну програму, що відповідає потребам і стилю життя цієї сім’ї.
Міжнародна практика реабілітації осіб з особливими потребами
Організація об'єднаних націй визначає реабілітацію як процес, що має на меті зробити можливим для людини з особливими потребами досягнення оптимального фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б допомогли їм максимально відчувати себе рівними в суспільстві. Реабілітація може містити заходи для забезпечення і відновлення функцій, або ж компенсації втрати або відсутності функції чи функціонального обмеження. Реабілітаційний процес залучає широке коло заходів і видів діяльності, починаючи від більш основної та загальної реабілітації до дій, спрямованих на досягнення кінцевої мети, наприклад професійної реабілітації Стандартні правила щодо урівняння можливостей інвалідів. Організація Об'єднаних Націй. — Львів: Товариство «Надія», 1998. – 48 с.
Завдяки розвинутим реабілітаційним програмам у країнах Заходу тисячі людей з особливими потребами живуть максимально повноцінним життям, маючи роботу, друзів, корисне і здорове дозвілля, сповнені людської гідності стосунки, що без налагодженої, розвинутої, розгалуженої системи реабілітації було б проблематичним.
На Заході в різних країнах розумово неповносправні особи користуються підтримкою держави спеціально для того, щоб мати можливість проживати в громаді. Багато національних і міжнародних документів спрямовані на забезпечення права всіх людей з особливими потребами бути повноправними членами своїх локальних спільнот. Враховуючи, що реабілітаційні програми є важливим елементом підтримання здоров’я, функцій та якості життя цієї категорії громадян, ООН підкреслює, що всі реабілітаційні служби повинні працювати в межах їхніх місцевих спільнот. Громадські лідери руху неповносправних осіб, у контексті світових тенденцій, керуються стандартними правилами ООН, щодо зрівняння можливостей неповносправних, а зокрема: «Держави повинні розробити національні реабілітаційні програми для неповносправних осіб. Такі програми повинні ґрунтуватись на дійсних особистих потребах неповносправних і на принципах повної участі й рівності, до цього повинні мати доступ всі неповносправні, включно з особами, з важкою фізичною чи інтелектуальною неповносправністю що потребують реабілітації. Люди з особливими потребами та їхні родини повинні мати змогу брати участь у розробці й організації реабілітаційних служб, які їх стосуються. Треба заохочувати родини людей з особливими потребами до участі в реабілітації, наприклад, у ролі підготовлених учителів, інструкторів або порадників».
У США та Канаді реабілітацію можна трактувати двояко. З одного боку це процес відновлення чи компенсації функцій, а з другого — галузь професійної діяльності з окресленою сферою знань і навичок, специфічним колом компетенцій, відокремленим від інших професій. Якщо для прикладу розглядати сферу діяльності фізичної реабілітації, то можна побачити що на Заході активно застосовується метод фізичної терапії (physical therapy) та заняттєвої, або працетарапії (occupational therapy), в Україні ці методики за останні роки теж поступово розвиваються. Kane R. Looking for Physical Therapy Outcomes / / Physical Therapy. Journal of the American Physical Therapy Association. Vol. 74, №5, 1994. – Р. 425-429.
Фізична терапія історично заміщує собою лікувальну фізкультуру, але значно виходить за її рамки, і має за мету відновлення не лише рухливості особи, але й усіх функцій організму, підтримку оптимального рівня здоров'я людини і досягнення нею максимальної незалежності при різного роду порушеннях, захворюваннях і функціональних обмеженнях. Працетерапія також трактується досить широко і стосується адаптації особи до свого стану, залучення її до різного роду діяльності та пристосування оточуючого середовища до особливих потреб людини зі зниженою справністю. До сфери роботи заняттєвого терапевта належить підбір і тренування за відповідними техніками, індивідуальний підбір різноманітних допоміжних пристроїв для пересування, покращання рівноваги, задоволення побутових потреб, підтримки конкретних видів діяльності.
Важливим елементом реабілітації в країнах Європи та Світу є робота з родиною. Сам спеціаліст може займатись з людиною з особливими потребами лише певний час, натомість основний час клієнти проводять вдома. Якщо батьки та інші родичі не будуть керуватися встановленими цілями та дотримуватися порад, користь буде дуже невелика. Отже слід навчити робити все необхідне батьків та інших родичів, скеровувати, контролювати та заохочувати їхню діяльність. Часто родичі дуже переймаються проблемами члена своєї родини і хочуть самі докладно знати все про хворобу та реабілітацію, старанно виконують усі поради, обговорюють дії, вчинки та досягнення і фактично стають повноправними членами реабілітаційної команди. Вдосконалення цього виду діяльності, а також відмова від великих стаціонарних закладів опіки якраз і стали зародком розвитку особливого напрямку — громадсько базованої реабілітації (Communiti based renabilitation).
Інтенсивно розвиватись цей напрямок почав на Заході в 1970 роках, через вплив організацій споживачів. Наприклад в Канаді це були організації захисту неповносправних, психічно хворих та організацій для дітей із розумовою неповносправністю, які вимагали перенесення та деінституалізації реабілітаційних і соціальних служб у громади. [Crichton A., Jongbloed L. Disability and social policy in Canada. – North York: Captus Press, 1998. – 370p.
Основою цього підходу є думка, що реабілітація має надаватись не у відриві від середовища проживання особи, не у спеціалізованих, специфічно обладнаних закладах і тим більше не в закритих від стороннього доступу інституціях-інтернатах, а супроводжувати людей з особливими потребами там, де вони живуть, на рівні з іншими людьми, тобто в домашніх умовах, школах, клубах, часто на базі громадських організацій.
Особливу підтримку набули агенції послуг, які заснували організації людей з особливими потребами та їхніх батьків. Цьому передували велика робота з планування та координації, оскільки передбачалася повна децентралізація управління та розподілу коштів [Disability, Community and Society – Exploring the Links. – North York, Ont.: The Roeher Institute, 1997. – 217p.]. Кошти більше не надходили до установ, а розподілялися за індивідуальними зверненнями. Кожна особа могла вибрати надавача послуг, який би краще задовольняв потреби чи створював зручніші умови. Надавалася фінансова підтримка незалежному проживанню в громаді. Була реорганізована система підготовки, найму і підтримки спеціалістів. Значно розвинулися служби підтримки сім'ї.
В деяких небагатих країнах — таких, як Індія, організація системи реабілітації передбачає, що безпосередніми надавачами послуг є здебільшого пересічні люди, часом без спеціальної освіти. Тому їхня концепція полягає в максимальній простоті інструкцій. Вважається, що коли застосуванню якоїсь методики не можна навчити людину, котра не має спеціальної підготовки, краще таку методику не застосовувати взагалі. У багатьох бідних країнах місцеві громади беруть на себе безпосередню відповідальність за долю людей з особливими потребами.
Одним із важливих аспектів реабілітації людей з особливими потребами у міжнародній практиці є волонтерська діяльність. У більшості європейських країн, Америці та Японії діють національні центри волонтеріату, національні ради волонтерських організацій, формується мережа місцевих волонтерських агенцій. Особливістю роботи з волонтерами у світі є цілеспрямованість та гарна координація(менеджмент), що сприяє розвитку цього руху. Менеджмент включає планування волонтерської програми, залучення, навчання та підвищення кваліфікації, підтримку та супервізію волонтерів, сприяння співпраці з штатними працівниками, моніторинг та оцінку волонтерської діяльності.
Діяльність волонтерів у сфері соціальних послуг в Україні регулюється Законом України «Про благодійництво та благодійні організації», Законом «Про соціальні послуги», «Положенням про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг». Згідно із Законом «Про соціальні послуг» волонтер – це фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно корисний характер.
Висновки до розділу 1
Отже, неповносправність – тимчасова чи постійна неспроможність виконувати дії, які може виконувати більшість інших людей, зазвичай унаслідок фізичного чи психічного стану.
Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» визначає неповносправність як втрату або обмеження можливостей рівноправної участі у житті суспільства у зв’язку з існуючими соціальними перешкодами та перешкодами у навколишньому середовищі.
Неповносправність може бути фізична або розумова. Кожен з видів неповносправності має свої форми та захворювання. Неповносправність зумовлює перед людиною певні бар’єри та соціальні обмеження, які спричинені станом здоров’я. Через неповносправність в людини виникає дуже багато проблем, зумовлених її особливими потребами. Однією з таких проблем є працевлаштування, також великою проблемою для людей з особливим потребами є емоційний бар’єр. Дуже часто люди проявляють неконструктивну реакцію по відношенню до людей з неповносправнісю, можуть насміхатись, ображати, проявляти надмірну цікавість, відчувати ніяковість тим самим ображаючи почуття людей з особливими потребами.
У роботі з неповносправними людьми завдання соціального працівника є створення умов, які сприятимуть самоакцентуалізацій клієнта та якомога повнішому включенні його в суспільство, це є основною метою реабілітації людини з неповногсправністю.
Згідно закону України «Про соціальні послуги»соціальна реабілітація – це система соціально-медичних, соціально-педагогічних, соціально-психологічних та інших заходів, спрямованих на надання особам з порушеннями нормальної життєдіяльності допомоги у відновленні ними порушених функцій організму та способу життя. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу людини, забезпечення соціальної адаптації в суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.
Щодо міжнародного досвіду, то на сьогоднішній день багато національних і міжнародних документів спрямовані на забезпечення права всіх людей з особливими потребами бути повноправними членами своїх локальних спільнот. Враховуючи, що реабілітаційні програми є важливим елементом підтримки здоров’я, функцій та якості життя цієї категорії громадян, ООН підкреслює, що всі реабілітаційні служби повинні працювати в межах їхніх місцевих спільнот. Також в світовому досвіді добре розвинена волонтерська діяльність, що є ресурсом для надання реабілітаційних послуг клієнтам.
У нашій країні надання реабілітаційних послуг перебуває на початкових стадіях розвитку. Наданням реабілітації людям з особливими потребами здійснюють різні спеціалісти, базуючись на прийнятих світом правилами та цінностями.
Розділ ІІ. Функціонування установ та організацій, які проводять реабілітацію людей з особливими потребами
Інституційна допомога особам з особливими потребами:
Законодавча база щодо осіб з особливими потребами;
На даний момент в Україні з кожним роком зростає кількість людей які потребують соціального захисту. Для повноцінного забезпечення соціального захисту в будь-якій країні, однією з умов є повноцінне партнерство держави та недержавного сектора, яке забезпечить сприятливі умови для розкриття громадського потенціалу та спрямує розвиток соціальної активності. Одним з механізмів державної та суспільної підтримки людей у зв’язку з старістю, обмеженими фізичними можливостями чи складними життєвими обставинами є надання соціальних послуг. Ця форма соціальної підтримки населення, її розвиток – пріоритетний напрямок соціальної політики в Україні, зумовлений високим рівнем бідності населення, соціального сирітства, та проблем незахищених верств населення, зокрема людей з особливими потребами.
Однією з першочергових завдань соціальної політики є вирішення проблем людей з особливими потребами. Державна політика щодо людей з особливими потребами ґрунтується на законах, реалізація яких проводиться через проекти та програми які створюються для інтеграції людей з особливими потребами до суспільного життя, для підвищення їх матеріального забезпечення та створення безбар’єрного середовища. Першим Законом, який сформував мету соціальної державної політики є закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Згідно з цим законом мета державної соціальної політики полягає в створенні правових, економічних, політичних, соціально-економічних та соціально-побутових умов для задоволення потреб по відновленню здоров’я, матеріальній забезпеченості, трудовій та громадській діяльності людей з неповносправністю. Приєднання України до міжнародних документів, а саме «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для людей з особливими потребами», «Європейської соціальної хартії», «Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість неповносправних осіб» та інших міжнародно-правових актів, які вирішують проблеми людей з неповносправністю, дозволило гармонізувати норми державного законодавства відповідно до міжнародних стандартів. Великий поштовх дав Закон України «Про реабілітацію інвалідів» серйозним конструктивним змінам в забезпеченні конституційних та правових гарантій у сфері реабілітації та соціального захисту людей з неповносправністю. Низку законодавчо-нормативних актів було прийнято для його виконання, зокрема Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів», Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями», цей указ гарантує людям з обмеженими можливостями забезпечення доступного середовища, та реалізацію права на участь у всіх сферах суспільного життя. Також прийнято Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», цей закон забезпечує людей з особливими потребами правом на реабілітацію, урегульовує процес реабілітації, затверджує типові положення про центри соціальної та професійної реабілітації людей з обмеженими можливостями, затверджує типові положення про реабілітаційні установи змішаного типу для осіб з особливими потребами та неповноправних дітей, про установи для постійного чи тимчасового перебування людей з особливими потребами у реабілітаційних центрах. Визначено соціальні нормативи у сфері соціальної та професійної реабілітації, що встановлюють вимоги до змісту та обсягу реабілітаційних заходів щодо відновлення та компенсації обмежених функціональних можливостей неповносправних осіб.
Проаналізувавши вищевказані нормативно-правові джерела, варто зазначити, що ці документами забезпечують людям з особливими потребами такі права: право на повагу та самореалізацію; право на захист від принизливого ставлення, зловживання та експлуатацію; право на допомогу в максимальному використанні свого потенціалу; право на допомогу фахівця, співпрацю з ним, поінформованість про можливі ризики та переваги обраного напрямку дій; право на доступ до записів спеціаліста, які стосуються особи, якій надається реабілітація; право на свободу дій у разі, коли отримати допомогу спеціаліста неможливо; право на вибір фахівця, та на конфіденційний характер взаємин із фахівцем; право на отримання медичної чи соціальної допомоги, яка відповідає потребам його здоров’я; право на застосування позитивного підходу в сполученні з відповідними освітніми програмами та програмами професійної орієнтації.
В Україні сформовано державну систему соціальної підтримки людей з особливостями психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім'ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури і спорту
В основі провідних принципів розробки державних програм щодо людей з особливими потребами знаходяться напрямки діяльності з забезпечення людей з особливими потребами рівними можливостями. Створення рівних можливостей для людей з особливими потребами – це процес, завдяки якому такі загальні системи суспільства як фізичне і культурне середовище, житлові умови і транспорт, соціальні служби і служби охорони здоров’я, доступ до освіти і праці, культурного і соціального життя, включаючи спорт і створення умов для відпочинку робляться доступними для всіх. [Соціальна робота: теорія і практика. - Тюптя Л.Т. Іванова І.Б. навч. Посібник. К.: ВМУРОЛ «Україна», 2004. - 408 с.]
2.1.2. Види організацій та установ для людей з особливими потребами
В нашій країні діють державні та недержавні (громадські) установи для надання соціально – реабілітаційних послуг людям з особливими потребами.
Згідно закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» державне управління в галузі соціальної захищеності людей з особливими потребами здійснюється центральними органами виконавчої влади, Міністерством охорони здоров’я України та органами місцевого самоврядування. Діяльність держави щодо неповносправних осіб проявляється в створенні правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних умов, задля забезпечення їхніх прав і можливостей в суспільному житті.
Соціальна політика спрямована на управління соціальними процесами, діяльність держави полягає в створенні відповідних інститутів, розробці заходів, застосуванні механізмів, для задоволення соціальних потреб людей з неповносправністю.
На сьогоднішній день в Україні працюють безліч державних та громадських установ, які працюють з людьми з різними формами неповносправності. Зокрема у Львові функціонує багато державних установ для дітей з особливими потребами, а саме:
Школи – інтернати для дітей з різними видами неповносправності: для розумово неповносправних дітей, для дітей з затримкою психічного розвитку, для дітей з зниженим зором, для сліпих дітей, для дітей з заниженим слухом, для глухих дітей, для дітей з порушенням мовлення, для дітей з порушення опорно-рухового апарату, загальноосвітні санаторні школи інтернати, спец. школа – інтернат для дітей з наслідками ДЦП.
Дошкільні установи для дітей з вадами зору, порушенні опорно – рухового апарату, для дітей з вадами мови, затримки у психічному розвитку, установа для розумово неповносправних дітей.
Окрім установ для реабілітації неповносправних дітей, у Львові функціонують установи для молоді та людей старшого віку, наприклад:
Львівський міжрегіональний центр соціальної-трудової, професійної та
медичної реабілітації людей з обмеженими можливостями.
Комунальна реабілітаційна установа «Львівський міський центр реабілітації»
Міжрегіональний центр соціально – трудової, професійної та медичної реабілітації людей з особливими потребами.
Одним із державних закладів України, який проводить реабілітацію дітей та молоді з особливими потребами є Центр соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями. Ще у 2010 році функціонувало 14 центрів соціально – психологічної допомоги, в АР Крим, в Одеській, Закарпатській та Вінницькій областях, а також у Києві. За цей час послугами центру скористались 741 особа, з них 392 дитини і 349 молодих осіб. Кашуба Я.М., Панцир С.І., Коваль Я.Б., Єлькіна А.С., Бадовський В.В., Соціальні послуги для людей з особливими потребами, навч. Посіб.
Проведення реабілітації та надання соціальних послу в Україні завжди залишалось завданням держави, однак із становленням демократичного суспільства, почалися розвиватись недержавні (громадські) організації. Вони перебрали на себе значну частку надання послуг незахищеним верствам населення, зокрема в проведені реабілітації з людьми з особливими потребами.
Як громадські, так і державні установи повинні виділяти для себе основні напрямки роботи з людьми з особливими потребами, а саме:
Надання індивідуальних психологічних, медичних, соціально-педагогічних, інформаційних послуг людям з обмеженими можливостями;
Організація груп взаємодопомоги та взаємопідтримки для батьків, які виховують дитину з особливими потребами;
Діяльність клубних та творчих об’єднань для неповносправної молоді;
Організація громадських та благодійних акцій;
Навички соціально – побутової орієнтації. Соціальна робота і формування громадянського суспільства: монографія / В.П. Бех, М.П. Лукашевич, М.В. Туленков. НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2008. – 599с.
В Україні, а зокрема у Львові, діють безліч державних та громадських реабілітаційних служб, що надають послуги людям з особливими потребами. Як бачимо, під реабілітаційними службами мають на увазі заклади, де забезпечуватимуться особисті потреби людей з особливими потребами, а саме досягнення і підтримка їх фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, що і лежить у основі реабілітаційної діяльності.