1. "Розстріляне Відродження" в історії української культури.

На початку 30-х років в Україні в цілому було подолано неписемність, широко здійснювалась підготока спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою. Але культурний розвиток проходив за умов повної ідеологізації всього суспільства, масових репресій, пе реслідувань інакомислячих, особливо інтелігенції. Політика українізації замінялася поверненням політики русифікації.Остаточний крах політики українізації стався у 1933 p., коли з посади наркома освіти було усунено Скрипника, який незабаром покінчив життя самогубством.

До України прибув П. Постишев разом з тисячами партійних функціонерів. Вони посіли всі керівні посади в республіці і почали виконувати завдання Сталіна. Було різко скорочено кількість українських шкіл. Відбулися зміни української абетки, граматики і словника (вони відтепер наближалися до російських), скорочувався відсоток українських учителів.

Багатьом ученим навішували ярлики «войовни чих фашистів», «махрових представників українсь кої націоналістичної контрреволюції». У 1931 р. було заарештовано М. Грушевського, а установи, якими він керував, — розігнано. Лідера українських істориків-марксистів М. Яворського було заслано на Соловки, де він загинув.

У листопаді 1933 р. П. Постишев похвалявся, що лише з Наркомату освіти «вичистили» біля 300 уче них і письменників. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник-новатор Микола Хвильовий.

У тому ж році за надуманими звинува ченнями було заарештовано Остапа Вишню, М. Ялово го, М. Ірчана та багатьох інших. Було припинено діяльність ряду науково-дослідних інститутів та уста нов. Протягом одного 1933 р. від наукової роботи було усунено 1649 осіб. У середині грудня 1934 р. у справі так званого «Ук раїнського центру білогвардійців-терористів» було засуд жено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких письменники М. Лебединець, 0. Близько, Г. Косинка, літературознавці Р. Шевченко,Терещенко та ін.

У 1935 р. були «викриті» «Всеук раїнський боротьбистський центр» та інші «антира-дянські організації». Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Шдмогильний, В. Поліщук, Г. Бнік та багато інших діячів культури. Протягом 1934—1938 pp. було заарештовано понад половину чле нів та кандидатів-стажистів Спілки письменників Ук раїни (97 із 193). У цілому жертвами репресій стали біля 500 українських письменників.

Було знищено всесвітньовідому школу художника-монументаліста Михайла Бойчука (1937 p.), репресо вано акторів театру «Березіль» на чолі з Лесем Кур-басом. Не було галузі української культури, якої б не зачепили репресії.

Було перероблено український правопис, наближе но його до російського. Закрились також всі українські школи та видання за межами України. Фальсифіку валась історія України. У 1938 р. запроваджується обов'язкове вивчення російської мови в усіх школах України.

Митці, українські науковці, що залишилися в живих, змушені були мовчати і без найменшого на тяку на критику зображати минуле й сучасне, про славляти більшовицьку партію, Сталіна. За цих над звичайно складних соціально-політичних умов письмен ники республіки зберегли українське художнє слово, а також можливості для відродження української літе ратури в майбутньому.

2. Порівняйте специфічні особливості мистецтва бароко в Лівобережній Україні та на західноукраїнських землях.

В Україні мистецтво барокко роздвоїлося: в Західній Україні (Підляшшя, Галичина, Волинь, Поділля) воно зберегло форми єзуїтського барокко, що залишилося ближчим до свого першоджерела; в Центральній та Східній Україні (Слобожанщина та Чорномор'я) воно сильно модифікувалося й набрало зовсім оригінального забарвлення — т. зв. козацького бароко. Різниця між цими двома галузями в основі одного стилю особливо яскраво виявляється в архітектурі, менше — в скульптурі, хоч добре помітна в скульптурі декоративній; найменше її знати в малярстві.

Головним центром ремесла й мистецтва в добу бароко в Україні зоставався Львів.

Тоді у Львові увійшло до вжитку загальне бажання оздоблювати церкви вівтарями, зробленими скульпторами, так що й замість мальованих ікон між пишною скульптурною орнаментикою вставляються скульптурні чи рельєфні ікони.

Крім скульпторів, різьбярів каменю, працювали в Західній Україні також скульптори — конвісарі або людвісарі. Так називалися відливачі з металу.

На Східній чи в Центральній Україні, де скульптура набула дикого значення головним чином як декорація пишної архітектури козацького бароко, вона різниться більше матеріалом скульптури, ніж стилем виконання. Коли в Західній Україні скульптори різьби працювали головно в камені, майстри козацького бароко різа переважно з дерева. Різали цілі постаті й рельєфи, іноді складні композиції.

Ще більше, ніж фігуральна скульптура, в Центральній та Східній Україні розвинулася орнаментальна дерев'яна різьба: обрамлення ікон, вівтаря і навіть цілі іконостаси. Якраз у добу бароко іконостаси, що раніше в церквах були невисокі, розвинулися в цілу багатоярусну стінку, що перегороджувала церкву, підіймаючись вгору аж до висоти найвищої церковної бані. Барокові багатоярусні іконостаси іноді являли собою густо різьблені високі стіни, що складалися з колон, арок, архітравів, які разом із тим служили обрамуванням ікон, але при тому пишалися іноді тонкою вибагливою різьбою.

Самі іконостаси в добу бароко стали незвичайно вибагливими й фантастичними. Поділи на ряди чи яруси ікон ошатною різьбою часто проводилися не рівними поземними лініями, але зигзагуватими, що підіймалися та спускалися й виступали вперед та відступали назад, так що й сам іконостас одними частинами виступав на церкву, іншими — відступав у глибину до вівтаря. Різьба іконостасів часто бувала позолочена і справляла враження тонкої й вибагливої мистецької праці. Декораційна орнаментальна скульптура дуже пишно розвинулася на Україні в часах барокко й силою інерції трималася й далі, розвивалася ще на протязі майже цілого XVIII ст., коли важке й пишне барокко відступило перед новим легким та галантним стилем цього галантного віку.

3. Охарактеризуйте своєрідність українського бароко.

Наприкінці XVI ст. в Італії, в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури, на зміну стилю Відродження прийшов стиль бароко.

В Україні бароко набуло своєрідних особливостей, зокрема, у цей стиль були привнесені традиції народного мистецтва. Найбільш яскраво цей самобутній стиль проявився в архітектурі Лівобережжя і Слобожанщини, возз'єднаних із Росією (1648—1654 pp.).

На західних землях України, що залишилися під владою польських магнатів, архітектура розвивалася в іншому напрямку. Тут були замовники з іншими смаками й вимогами, іншими були й архітектори (частіше іноземці), іншими були традиційні прийоми будівництва й будівельні матеріали, до того ж на той момент посилювалася політика католицької експансії. Саме цією політикою пояснюється будівництво великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Поділлі й Правобережжі, на Волині.

Після возз'єднання України з Росією почався новий етап в історії української архітектури. На возз'єднаних землях активно зводилися міста, розвивалися ремесла, торгівля, формувався новий уклад життя. З Правобережної України, Що залишилася під владою Польщі, на Лівобережні землі потягнулися цілими селами й містами переселенці. Західні центри української культури — Львів, Луцьк, Острог поступово втрачають своє значення, поступаючись місцем Києву, Чернігову, Переяславу, Полтаві й новозбудованим містам — Харкову й Сумам.

Повсюдно починається будівництво церков, православних монастирів, будинків козацької старшини — тепер вони стають основними замовниками. Якщо раніше кам'яні будинки були поодинокими, то тепер їх зводять масово.

Однією з причин, що сприяла розвитку нового архітектурного стилю, стало те, що український народ зруйнував практично всі католицькі будівлі й палаци ненависних йому польських магнатів. Тому стає цілком зрозумілим, чому нові будівлі не повинні були повторювати або нагадувати католицьке бароко. У зв'язку з цим українське бароко швидко виробило свої стильові особливості, включаючи в себе деякі риси російської архітектури, що виразилися в характері декору.

Нові міста Наддніпрянщини й Лівобережжя, на відміну від європейських міст, які зберігали регулярність вулиць і тісне розташування будинків, мали садибний характер. У придніпровських містах був запроваджений принцип давньоруського планування — радіально-порядковий, що мав мальовничий характер.

Найбільш яскраво й самобутньо стиль українського бароко проявився в XVII — на початку XVIII ст. у культовому зодчестві. Майстри прагнуть створювати виразні, вражаючі образи. Будуються монастирські собори, що за типом ближчі до традицій давньоруської архітектури, інші церкви — до типу українських дерев'яних церков. До першого типу належать давньоруські святині: київський Софійський собор, собор Єлецького монастиря в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря, який здавна вважався найпопулярнішою будівлею на Русі. Усі ці споруди мали хрестокупольний тип, після відновлення (XVII ст.) вони були «прикрашені» бароковим «одягом»: фасади збагатилися декором, з'явилися прибудови, надбудувалися верхи. Одним із найстаріших зразків такого типу є собор Троїцького монастиря в Чернігові.

У зв’язку з тим, що і в Україні, й у Росії працювали україно-російські бригади будівельників, то в культовому зодчестві України присутні елементи пластики й декору російської архітектури, а в Росії композиційні риси української архітектури, яскравим прикладом чого є московська Надвратна церква Новодівочого монастиря.

У XVII ΧVΙΙΙ ст. у монументальному зодчестві Києва. Лівобережжя України яскраво проявитися риси українського бароко. Він знайшло прояв у конструктивних особливостях, декорі. Але головна особливість стилю це почуття пропорції, розкриття внутрішньою простору що не порушує зовнішніх форм.

У XVIII ст. в архітектурі Західної України продовжував розвиватися стиль бароко з рисами, характерними для пізнього бароко в архітектурі Італії Польщі й Австрії. До початку XVІІІ ст.. різко посилилася католицька експансія і українське духівництво прийняло унію.