Здоров’язбереження як провідна ідея громадянського суспільства: шляхи впровадження

України як демократична, правова і соціальна держава може реалізуватися лише шляхом сприяння розвитку громадянського суспільства. Громадянське суспільство відзначається високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних якостей, утворює розвинені правові відносини з державою; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. До найсуттєвіших ознак-вимог громадянського суспільства можна віднести визнання людини, її інтересів, прав і свобод у ролі головної цінності суспільства. Для досягнення цього, насамперед, необхідне налагодження ефективної взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства, що повинна базуватися на партнерстві, взаємозацікавленості у досягненні цілей, пов'язаних з процесом демократизації усіх сфер державного управління і суспільного життя, соціально-економічним і духовним прогресом, всебічним забезпеченням захисту прав і свобод людини та громадянина.

До найважливіших з них належить право на охорону і збереження здоров’я, закріплене, першочергово, Конституцією України й Основами законодавства України про охорону здоров’я. Проте проголошені нашою державою основні принципи охорони здоров'я на практиці, на жаль, реалізуються недостатньо і не завжди.

Саме тому Україна, приймаючи політику ВООЗ, впроваджує в життя Міжгалузеву комплексну програму «Здоров'я нації» на 2002-2011 роки, яка спрямована на задоволення потреб населення в охороні його здоров'я, забезпеченні прав громадян на якісну і доступну медико-санітарну допомогу, створення умов для формування здорового способу життя. Згідно з прийнятим у 1998 році ВООЗ документом "Політика досягнення здоров'я для всіх у ХХІ столітті" усі члени Євробюро ВООЗ повинні розробити і здійснювати таку політику на державному, регіональному та місцевому рівнях за підтримки відповідних міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Серед положень Програми провідне місце займає ідея збереження здоров’я населення як фактору формування безпеки держави.

Для України на часі питання «озброєння» ідеологією збереження здоров'я, що характеризується: по-перше, питомою вагою здоров'я як суспільної цінності у свідомості людей, у політиці державного управління та різних галузях діяльності; по-друге, значущістю індивідуального і громадського здоров'я, вираженій у різних формах суспільної свідомості – політиці, моралі, праві, освіті, мистецтві, ЗМІ тощо.

Зважаючи на рекомендований міжнародною спільнотою комплексний міждисциплінарний підхід у розв’язанні питань збереження та зміцнення здоров’я громадян, доцільною, на нашу думку, поряд із медиками, є погоджена участь фахівців різних спеціальностей і галузей у вирішенні цієї проблеми і, в першу чергу, працівників соціальної сфери.

Діяльність фахівців соціальної роботи, яка ґрунтується на визнанні життя кожної конкретної людини найвищою цінністю й спрямована на вирішення проблем та зміни в суспільстві, у житті людей, сімей, громад, яким вона послуговується, сприяє найповнішому розкриттю можливостей і власного потенціалу людей, допомагає їм збагачувати своє життя, попереджує виникнення дисфункцій у їхньому житті та в суспільстві. Актуальність такої здоров’язбережувальної діяльності особливо зростає в періоди загострення соціально-економічних та суспільно-політичних ситуацій, в умовах кризи, яку сьогодні переживає Україна.

Здоров’я та якість життя людей - питання національної безпеки країни

У сфері охорони здоров'я, як відомо, основними інвесторами є держава, приватний сектор, громадянське суспільство. Так, у більшості країн провідна роль належить державі та державним видаткам, що покликані забезпечити доступність та справедливість у розподілі медичних послуг. І чим краще фінансується медицина, тим більша середня тривалість життя.

Ключовими проблемами, які є сьогодні для нашої країни в цілому і для українців, за визначенням Прем'єр-міністра України Арсенія Яценюка, це вже питання національної безпеки: низька тривалість і якість життя.

В нашій країні на систему охорони здоров'я з Державного бюджету виділяється близько 4% ВВП. Більшість із цих коштів спрямовуються на оплату комунальних послуг медзакладів та оплату праці медичних працівників. Наприклад, частка ВВП, що витрачається на потреби медицини у Франції та Німеччині становить понад 10%, а в США досягає 15%. Водночас будь-яке збільшення державних асигнувань на охорону здоров’я повинно бути підкріплене спроможністю існуючої системи забезпечити максимально ефективне та прозоре використання наявних ресурсів.

Результати прогнозних досліджень щодо актуальних питань сфери охорони здоров’я та медичних закладів, проведені Урядовим контактним центром наприкінці 2014 року шляхом телефонного опитування громадян, які звертаються на урядову "гарячу лінію", виявили, зокрема, такі тенденції. На питання "Куди ви звертаєтесь, коли хворієте?" 67% опитаних відповіли, що при захворюванні звертаються до державних медзакладів, 7,3% користуються платними послугами лікарень та поліклінік, 21,5% опитаних обирають самолікування, 1,3% звертаються до народних цілителів та використовують методи нетрадиційної медицини, а 1,8% взагалі пускають все напризволяще. До платних закладів звертаються переважно особи до 34 років, тоді як люди літнього віку становлять найбільшу частку серед користувачів безоплатної медицини.

Як повідомили Укрінформу в управлінні взаємодії з громадськістю Урядового контактного центру (Центр), з початку 2015 року на урядову "гарячу лінію" надійшло понад 1 400 звернень з питань, пов’язаних із якістю медичних послуг у лікарнях та центрах первинної медико-санітарної допомоги.

Громадяни порушували питання ненадання медичної допомоги у державних та комунальних медичних закладах; скаржилися на некоректну поведінку медичного персоналу, неналежний рівень організації прийому пацієнтів; зверталися зі скаргами на неякісне лікування у вказаних медзакладах, що призвело до погіршення стану здоров’я. У зверненнях йшлося також про незадовільний санітарний стан у медичних закладах, ненадання комунальних послуг у зимовий період. Переважно такі звернення надходили з Дніпропетровської, Харківської, Донецької, Одеської областей та м. Київ.

Так, заявниця з м. Нікополь Дніпропетровської області звернулася за сприянням у наданні невідкладної медичної допомоги у зв'язку із появою передвісників пологів у її доньки. За словами заявниці, жінку було госпіталізовано до акушерсько-гінекологічного відділення Орджонікідзевської центральної міської лікарні Дніпропетровської області, але необхідної медичної допомоги породіллі того дня надано не було. Натомість їй запропонували почекати прибуття лікарів, котрі працюють у ранкову зміну. Невдовзі після звернення заявниці на урядову "гарячу лінію" вагітній жінці було проведено кесарів розтин. Медичну допомогу породіллі та немовляті було надано у повному обсязі, що підтверджено зворотним зв’язком.

Про сприяння в наданні медичної допомоги своїй дитині просила жителька с. Нечаяне Миколаївського району Миколаївської області. Жінка повідомила, що хворій на ангіну дитині відмовили у лікуванні в Миколаївській обласній дитячій лікарні. За результатами розгляду звернення Управлінням охорони здоров’я обласної держадміністрації, дитину заявниці було госпіталізовано до іншого медичного закладу – Миколаївської обласної дитячої інфекційної лікарні, де їй було надано необхідне лікування. У цьому переконалися фахівці Центру, зателефонувавши заявниці.

Заявник із м. Краматорськ Донецької області звернувся зі скаргою на неможливість проведення рентгенівського обстеження в Краматорській міській лікарні №3 через обмеження годин прийому. Чоловіку відмовили в обстеженні, оскільки він прийшов занадто пізно. Аби вирішити своє питання, пацієнту довелося звернутися на урядову "гарячу лінію" у пошуках допомоги. Під час зворотного зв’язку з фахівцями Центру заявник повідомив, що йому було проведено рентгенівське обстеження.

Часто люди страждають, втрачають здоров’я, життя через те, що їм не змогли допомогти у міських багатопрофільних лікарнях, вчасно не направили до високоспеціалізованих медичних закладів. Наприклад, щоб врятувати хворого від гострого інфаркту, потрібні сучасні технології і висококваліфіковані фахівці. Зокрема, у Національному науковому центрі "Інститут кардіології імені М. Стражеска", за словами директора, через 10 - максимум 30 хвилин після привезення хворому ставлять коронарний стент і відновлюють кровообіг. Тому Інститути Національної академії медичних наук пропонують ідею створення єдиного медичного простору.

2

Мельничук І.М. доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри філософії та суспільних дисциплін ТДМУ імені І.Я.Горбачевського

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ

Створення теоретичного фундаменту дослідження процесів формування здоров’язбережувальної компетенції майбутніх фахівців актуалізує уточнення термінів і визначень, які є засадничими у галузі наукових сфер, дотичних до проблем здоров’я та підготовки людини до ведення здорового способу життя з метою здоров’язбереження. Суттєвою перешкодою становлення вітчизняної health education (освіти, спрямованої на здоров’ятворення, збереження здоров’я, формування культури здорового способу життя) виявилося неоднозначне трактування концептуальних основ інтегральної науки про здоров’я, яка зародилася на стику екології, біології, медицини, психології, педагогіки, фізичного виховання та ін. Наявність спільної науково-професійної мови значно полегшить взаємодію фахівців, котрі в освітній системі вищої школи знаходять підходи до взаєморозуміння та співробітництва в розвитку валеологічного світогляду студентської молоді, формування у них життєвого пріоритету здоров’я, культури здорового способу життя. Кінцевою метою такої освіти має стати формування здоров’язберігаючої компетентності як невід’ємної складової професійної компетентності майбутніх фахівців. Вивчення проблеми формування здоров’язберігаючої компетентності під час навчання студентської молоді, передбачає здійснення історико- методологічного аналізу і конкретизацію основних дефініцій, які складають понятійно-термінологічний апарат. Такими науковими поняттями є терміни «здоров’я», «здоровий спосіб життя», «здоров’язбереження». Оскільки людина як глобальний феномен є предметом дослідження багатьох наукових сфер (філософії, історії, соціології, культурології, біології, медицини, антропології, валеології, педагогіки, психології та ін.), відтак одночасно із загальними питаннями вивчення динаміки антропогенезу й особистісного розвитку особливої уваги набувають 6 проблеми, що стосуються здоров’я людини. Очевидними були передумови виникнення самостійної науки про шляхи та способи формування, збереження і зміцнення здоров’я людини. Але наявний багаж знань про здоровий спосіб життя, запозичений з народних традицій, укладів життя й народної медицини носив емпіричний характер і протягом тривалого часу не мав коректного наукового обґрунтування. Зокрема, орієнтація медицини на лікування та попередження патологічних станів сприяла розвитку науки про хвороби, залишаючи відкритим питання про сутність здоров’я. Тому загальноприйнятого трактування здоров’я людини як цілісної системи на сьогодні не існує. Сучасна наука нараховує близько 300 визначень цього поняття. У новій концепції здоров’я робоча група ВООЗ пропонує таке визначення цього терміну: «Здоров’я – це ступінь здатності індивіда чи групи, з одного боку, реалізувати свої прагнення і задовольняти потреби, а з другого, змінювати середовище чи кооперуватися з ним. Тому здоров’я розглядається як ресурс, а не мета життя» [2, с. 318]. Визначаючи філософсько-методологічні аспекти вимірювання прямих характеристик здоров’я, науковці тлумачать цей феномен як стан людини, завдяки якому уможливлюється повноцінне виконання соціальних функцій, пропонують розглядати його як динамічний процес рівноваги організму з навколишньою природою й соціальним середовищем, за якого всі закладені в біологічній і соціальній сутності людини здатності виявляються найбільш повно [1, с. 111]. Конструктивний підхід до здоров’я людини дозволив уперше сформулювати активну стратегію формування здоров’я. Так, у 1980 році І. Брехманом була започаткована «здоров’язнавча» наука з вивчення індивідуального здоров’я людини – валеологія. Семантика цього латинізму з самого спочатку не відповідала глобальному задуму створення всеохоплюючої науки по здоров’я, хоча і замисел, і становлення нової наукової галузі були діалектично та історично закономірними. Почала зароджуватися наука про здорове буття, або здоровий спосіб життя. Валеологічна сутність здоров’язнавства полягає у пошуку шляхів і способів формування індивідуального здоров’я, що набуло особливо бурхливого розвитку серед педагогічних наук. Всесвітня Асамблея здоров’язбереження на ХІІІ сесії у 1977 році поставила перед урядами всіх країн основне соціальне завдання на період до кінця ХХ століття: досягнення людьми планети такого рівня здоров’я, який дозволить їм вести продуктивний у соціальному та економічному 7 аспекті спосіб життя. Мета виявилася недосяжною у всесвітньому масштабі. Однією з причин було те, що розуміння терміну «здоров’язбереження» передбачало тільки охорону здоров’я населення. Примноження здоров’я здорових людей залишилося абстрактним поняттям і зводило всі програми до попередження та лікування хвороб. Заслуговує уваги той факт, що в Національній програмі США «Здоров’я народу» виокремлені три підходи до поліпшення статусу суспільного здоров’я, три організуючих принципи, наступних один за одним згідно рівня значущості: 1) забезпечення, «просування» здоров’я (health promotion); 2) захист здоров’я (health protection); 3) профілактичні медичні служби (preventive services). Такі ж принципи могли б стати основою програми здоров’я в будь-якій країні. Зокрема, в Україні дослідження здоров’язбережувального змісту очолив Г. Апанасенко, котрий розглядає здоров’я як динамічний стан людини, що «визначається резервами механізмів самоорганізації її системи (стійкістю до впливу патогенних чинників і здатністю компенсувати патологічний процес), характеризується енергетичним, пластичним та інформаційним (регуляторним) забезпеченням процесів самоорганізації, а також є основою прояву біологічних (виживання – збереження особи, репродукція – продовження роду) і соціальних функцій. Чим вище здатність індивіда реалізувати свої біологічні й соціальні функції, тим вище рівень його здоров’я.

Кравчук Л. В., кандидат історичних наук, викладач кафедри філософії та суспільних дисциплін ТДМУ імені І.Я.Горбачевського, Кравчук Л. О. кандидат біологічних наук, викладач кафедри загальної хімії ТДМУ імені І.Я. Горбачевського

ФІЗИЧНЕ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ

Хоч і фізичне виховання є тільки однією із умов духовного виховання, але його роль дуже важлива і необхідна. Душа може проявляти своє життя і діяльність свою з усім матеріальним світом не інакше, як через тіло і внаслідок загадковості і надзвичайного тісного зв’язку її з тілом, в ній відображається все тілесне становище і відбуваються відповідні зміни її. Для прикладу: тілесна ніжність відображається на духовній слабості і робить людину не здатною до самовладання; між іншим, тілесна міцність і загартованість суть хороша і надійна основа для духовної мужності, рішучості, твердості, сміливості. Або кому не відомо, що розладнане хворе тіло руйнує і дух - робить його дратівливим, нервовим в діях, незадоволеним, а тривалі хвороби можуть привести навіть до повної зміни поглядів на світ і життя; між іншим, хто почуває себе завжди здоровим, той буде веселим, енергійним, діяльним. Навіть наші попередники усвідомлювали, “що здоровий дух - в здоровому тілі”. Отже, мета фізичного виховання полягає в тому, щоб зробити тіло штучним і здоровим органом, а також знаряддям (або символом) душі. Предметом фізичного виховання є людське тіло і його функції. Зробити людське тіло здоровим, сильним, гнучким і прекрасним, здатним до наполегливої творчої і фізичної праці - така головна ціль, яку можемо поставити перед фізичним вихованням [1, с. 118]. Висновок перший: Важливість фізичного виховання як умови виховання духовного полягає в тому, що людська душа може виявити свою життєдіяльність і зв'язок з предметним світом лише через фізичне тіло. Тому фізична і духовна сторони морального виховання тісно взаємопов’язані. Здоровий організм залежить від правильної діяльності всіх головних органів, особливо мозку, легень і нервової системи. То ж нервова система 27 займає центральне місце в організмі, і діяльність всякого органу завжди супроводжується діяльністю відповідних частин нервової системи, тому в центрі уваги при фізичному вихованні неминуче ставиться нервова система. Необхідно постійно слідкувати за тими функціями нервової системи і направляти відповідним чином їх розвиток. Тому що всяка затримка в розвитку нервових функцій неминуче відіб’ється на розвитку всіх решти функцій не тільки фізичних, але і духовних. Аналогічно ж розладнання і слабкість нервової системи негайно відбивається на всьому організмі. Так як людський організм повинен постійно протистояти шкідливим впливам навколишнього середовища, то йому постійно загрожують різноманітні хвороби, а тому і виникає необхідність зробити наше тіло витривалим, стійким до всіх шкідливих явищ. Поставлене завдання можливо вирішити тим чи іншим методом загартування. Але найбільш ефективним в цьому плані є обливання і звичайне купання [2, с. 143]. Сьогодні є дуже різноманітна кількість теоретичних і методичних рекомендацій. Краса тіла залежить від пропорційності розвитку його форм, правильного положення окремих органів і його легкості та граціозності всіх тілесних рухів. Таким чином, при фізичному вихованні особливу увагу звертають на гармонійний розвиток всіх органів тіла, щоб вони зберігали належне положення, і щоб в рухах було по можливості якнайбільше виразності, живості і грації. Висновок другий: Правильне і ефективне функціонування носія духовної діяльності - головного мозку, нервової системи -у визначальній мірі залежить від фізичного стану людини, від гармонійного розвитку і злагодженої діяльності всіх складових людського організму. А це, в свою чергу, впливає на можливості, ефективність виховної роботи. Витривалість і здатність до праці досягається постійними і систематичними вправами всіх наших м’язів і нервової системи. А тому всі фізичні вправи чи то ігри, спорт чи гімнастика повинні проводитись планомірно і постійно. Необхідно, щоб ні один день в житті не проходив без фізичних вправ. Всяка діяльність як фізична, так і духовна передбачає ті чи інші рухи. Праця робітника і вченого, художника і музиканта зводиться до цілого ряду різноманітних рухів. А таким чином друга мета фізичного виховання зводиться до вироблення навиків здійснювати різноманітні рухи з вправністю і швидкістю. В процесі занять фізичними вправами необхідно 28 поряд з подачею теоретичних знань закріплювати і практичні навики, які в перспективі завжди себе окуплять і оправдають фізичний розвиток. Фізичний розвиток також залежить і від діючих в єдності ендогенних і екзогенних моментів з домінуючою роллю останніх. Від конституційних успадкованих, або вроджених - структурних і динамічних (фізико- хімічних) особливостей тканин організму залежать деякі індивідуальні особливості, які інколи зводяться до значних коливань у рості, вазі, окружності грудей і інших показників фізичного розвитку. І якщо все-таки правильно поставлена методика фізичного виховання, то роль зовнішніх і внутрішніх факторів і успадкованих особливостей не зможе так виявитись повною мірою, якби було упущено зовсім фізичне виховання. І ми можемо простежити цікаве явище: з перших днів народження дитини всі клопоти батьків і лікарів сконцентровані над фізичним благополуччям. Результати такого зневажливого ставлення ми можемо спостерігати не тільки в школах, а і в інших закладах, де значна частина дітей страждає на малокрів’я, виснажена і постійно піддається різним захворюванням. Педагогові не слід забувати, що тіло росте і розвивається, головним чином, до 21-23 років, а духовне життя може розвиватися все життя. А тому прогалини в знаннях завжди є можливість поповнити, а фізичний урок, отриманий в період посиленого росту тіла, нічим не буде змоги компенсувати. [3, сю 127]. Отже, в період формування та розвитку тіла фізична сторона виховання повинна бути на першому місці. Висновок третій: Фізичний стан людини кардинальним чином визначає її здатність до праці, до всіх видів і виявів життєдіяльності. Якість життєвих навичків - від простих, механічних, до творчих, художніх, вимагає відповідного фізичного стану органів тіла як виконавців таких навиків. Людина складається із тіла і душі, і робота всіх її фізичних органів ніколи не припиняється. Фізіологічні функції нашого організму складають значну частину всього нашого життя. Необхідно тільки пригадати, яку роль в нашому житті відіграє харчування і рух. А тому постає ясною турбота про те, щоб все органічне життя і тіло проявлялось яскраво і енергійно. Нехтування органічними функціями завжди жорстоко карається. Відомо, які страждання може викликати розладнання якої- небудь органічної функції, хоч би системи травлення. Нарешті, в результаті тісного зв’язку душевних і тілесних функцій, певний ступінь розвитку тілесних органів є необхідною умовою для 29 розвитку духовного життя. Відомо, що більш розвинуті в фізичному відношенні діти в середньому володіють і більш сильним духовним розвитком. Всім духовним переживанням відповідають певні фізіологічні процеси в мозку, і якщо ці процеси будуть проходити мляво, то і відповідно духовні переживання не досягнуть належної сили, яскравості і глибини. Висновок четвертий: Специфіка фізичного виховання полягає в тому, що вона, за своїм змістом, є нібито лише “ преамбулою” до виховання духовного, до інших видів виховання, але за формою стосується тих життєвих функцій людини, які ніколи не припиняються, бо їх припинення означало б кінець життєдіяльності і неможливість будь-якого виховного впливу. Важливість фізичного виховання як умови виховання взагалі полягає в тому, що людська душа може виявити свою життєдіяльність в свій зв'язок з предметним світом лише через фізичне тіло. Тому фізична і духовна сторони морального виховання, як і всіх інших видів виховання, тісно взаємопов ’язані. Правильне і ефективне функціонування носіїв духовної діяльності - головного мозку, нервової системи - у визначальній мірі залежить від фізичного стану людини, від гармонійного розвитку і злагодженої діяльності всіх складових людського організму. А це, в свою чергу, впливає на ефективність і визначає можливості виховної роботи. Фізичний стан людини кардинально визначає її здатність до праці, до всіх видів і виявів життєдіяльності. Якість життєвих навиків - від простих, механічних, до творчих, художніх, - вимагає і можлива лише за відповідного фізичного стану органів людського тіла як виконавців таких навиків. Особливості фізичного виховання визначаються тим, що воно, будучи за своїм змістом своєрідним “прологом” до всіх інших видів виховання, за своєю формою стосується тих життєвих функцій людини, які ніколи не зупиняються, бо їх припинення означало б завершення життєдіяльності і унеможливило б будь-який виховний вплив.

Кульчицький В. Й., кандидат педагогічних наук, доцент кафедри філософії та суспільних дисциплін ТДМУ імені І. Я. Горбачовського Кульчицька Т. В. учитель історії та правознавства Тернопільської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №7 з поглибленим вивченням іноземних мов

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’Я – ОДИН ІЗ ГОЛОВНИХ АСПЕКТІВ ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

Процес формування особистості визначається діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, спадкового і соціального, матеріального і духовного, цілеспрямованого і стихійного, позитивного і негативного. Серед основних чинників цього процесу можна виділити вплив природного середовища та соціального оточення, суб'єктів суспільного та сімейного виховання, самовиховання, предметно-практичну діяльність та спілкування. Актуальність проблеми формування культури здоров’я особистості пояснюється рядом суперечностей і особливо між потребами суспільства у здорових громадянах і неухильним погіршенням їх здоров’я; між потребами виробництва у здорових фахівцях, і відсутністю методик їх оздоровлення під час навчання; між природним бажанням людини бути здоровою і її знаннями про здоров’я та вміння його зберігати і зміцнювати. Важливою умовою розвитку будь-якої держави є здорові громадяни. Теперішній час характеризується стрімким погіршенням стану здоров’я українців. Слід відзначити, що негативні зміни у даному випадку стосуються не тільки фізичного здоров’я, але й психічного та духовного. Зазначені негативні тенденції спонукали до появи нового напрямку у педагогіці – «культура здоров’я», засновником якого є вітчизняний науковець В. Горащук. Зазначений напрямок спрямований на формування в особистості ціннісного ставлення до власного здоров’я. На думку В. Горащука «культура здоров’я – це важливий складовий компонент загальної культури людини, обумовлений матеріальним і духовним середовищем життєдіяльності суспільства, що виражається в системі цінностей, знань, 31 потреб, умінь і навичок з формування, збереження й зміцнення її здоров’я» [1, с. 167–174]. Розглядаючи культуру здоров’я як якісну характеристику педагогічних, культурологічних знань і володіння оздоровчими технологіями, дослідник визначає культуру здоров’я як продукт ведення здорового способу життя. В. Горащук зазначає, що ведення здорового способу життя – це показник ступеня оволодіння культурою здоров’я людиною. Суспільство і держава зацікавлені в тому, щоб процес оволодіння культурою здоров’я громадянами був цілеспрямованим і ефективним [2, с. 132]. Сучасні умови розвитку українського суспільства висувають нові вимоги до системи освіти та виховання підростаючого покоління. Молодь значно раніше інших категорій населення відчуває наслідки деформації суспільства, гостро переживає свою соціальну незахищеність, прискорене падіння духовності, зростання психічної нестабільності та фізичної слабкості. Перегляд стратегії, змісту, методичного забезпечення навчально-виховного процесу, стану здоров’я дітей і молоді, який погіршується з кожним роком, вимагає зміни у ставленні системи освіти до цієї проблеми. Україні необхідне покоління з високим рівнем освіченості, культури й здоров’я, здатне сприймати загальнолюдські цінності, творчо, продуктивно діяти в будь-якій галузі соціальної практики. Основою формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя особистості є гуманістичний підхід, сутність якого полягає у створенні сприятливої ситуації для її готовності до сприйняття й адекватного реагування на виховні дії освітнього та соціального середовища. Результатом сформованості здорового способу життя є культура здоров’я як інтегративна якість особистості і показник вихованості, що забезпечує певний рівень знань, умінь і навичок формування, відтворення та зміцнення здоров’я і характеризується високим рівнем культури поведінки молоді стосовно власного здоров’я та здоров’я оточуючих. Культура здоров'я – це важливий складовий компонент загальної культури людини, що визначає формування, збереження та зміцнення її здоров'я. Культурна людина є не тільки «споживачем» свого здоров'я, але й його «виробником». Високий рівень культури здоров'я особистості передбачає її гармонійне спілкування з природою й оточуючими людьми. 32 Елементом культури здоров'я є уважне і правильне ставлення людини до самої себе, прагнення до самопізнання, формування, розвитку і самовдосконалення своєї особистості [3]. Саме тому, культура здоров'я – це не тільки сума знань, обсяг відповідних умінь і навичок, але й здоровий спосіб життя гуманістичної орієнтації. Рівень культури здоров'я визначається знанням резервних можливостей організму (фізичних, психічних, духовних) і вмінням правильно використовувати їх. Отже, заняття фізичними вправами, активний руховий режим мають велике значення у формуванні здорового способу життя, духовного та фізичного розвитку учнівської та студентської молоді. Заняття фізичними вправами зміцнюють здоров’я, підвищують нервово-психічну стійкість до емоційних стресів, підтримують фізичну і розумову працездатність

. Луців О.Р. кандидат економічних наук, викладач кафедри філософії та суспільних дисциплін ТДМУ імені І.Я.Горбачевського ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОЇ СКЛАДОВОЇ ЗДОРОВ’Я ЯК ШЛЯХ ГАРМОНІЙНОГО РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

Сучасність підтвердила вчення стародавніх філософів, що перш за все, необхідно берегти духовне здоров’я людини, тому що воно є основою гармонійного фізичного розвитку. Духовна складова здоров’я людини визначається багатством духовного світу, знанням і сприйняттям духовної культури (цінностей освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики тощо), включає рівень свідомості, особливості світогляду, життєвої самоідентифікації, ставлення до сенсу життя, оцінку власних здібностей і можливостей їх реалізації відповідно до індивідуальної ментальності [2]. 33 Саме духовність, як одна з форм прояву морального потенціалу людини, спрямованого на добро, співчуття та безкорисливість здатна врятувати суспільство і саму особу від агресії та жорстокості. На сьогодні перед суспільством стоїть одне з важливих завдань – виховати духовно, психічно, соціально та фізично здорову людину. Інтегрований вплив цих чотирьох складових визначає людину як цілісного індивіда. Стан здоров’я людини залежить на 20% від спадковості, на 10% від рівня розвитку медицини, на 20% від стану довкілля, на 50% від способу життя. Тому справедливі є слова: «Ваше здоров’я у ваших руках». Людина біологічно запрограмована на багато більше років життя, ніж відводить собі. Ілля Мечников стверджував: «Людина, яка померла раніше 150 років вчинила над собою насильство» [1]. Cьогодні дуже часто можна почути: «Гроші втратив – нічого не втратив, час втратив – багато втратив, здоров’я втратив – все втратив». Але не дивлячись на це людина звикла сподіватися не на захисні сили свого організму, а на всемогутність медицини. Академік М. Амосов стверджував: «Щоб бути здоровим, потрібні власні зусилля, постійні і значні. Замінити їх не можна нічим». Духовна складова нашого здоров’я – це суть нашого буття, кредо, яке забезпечує цілісність і гармонійність нашої особистості. Так Демокрит описує духовне здоров’я як «благий стан духу», при якому душа перебуває в стані рівноваги та спокою. В цій ситуації особистість здатна приймати адекватні рішення, поводитися доброзичливо, суспільно- грамотно, гармонійно з навколишнім середовищем. Психологічний спокій дає умиротворення для душі і тіла. У повсякденному житті потрібно вдало мобілізовувати всі резерви свого організму. Це допоможе подолати життєві негаразди, зменшити ризик захворювань, покращити наш психологічно-емоційний стан – продовжити життя та поліпшити його якість. Адже як говорив грецький філософ Сократ: «Здоров’я – це ще не все, але все інше без нього – ніщо!» Здоров’я – це найцінніший скарб для кожного. Тільки здорова людина може по справжньому відчувати радість життя, продуктивно працювати, з насолодою планувати майбутнє.

Пилипишин О.І., викладач кафедри філософії та суспільних дисциплін ТДМУ імені І.Я. Горбачевського

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРОБЛЕМИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ МОЛОДІ

Поняття здоров'я виникло давно; натомість у зв'язку з постійним погіршенням стану здоров'я молоді проблема здоров'язбереження, незважаючи на науково-технічний прогрес, є актуальною і в наш час. Відтак виникає потреба звернутися до історії розвитку проблеми здоров'язбереження, простежити її розв'язання на різних етапах розвитку суспільства. Проблеми здоров'язбереження молодих людей у процесі навчання, які найбільший відсоток добового часу проводять у навчальному закладі та за комп'ютером, почали досліджуватися не так давно. Актуальними сьогодні стали школи сприяння здоров'ю. Водночас поза увагою залишається здоров'я студентів, яке під час їхнього навчання у ВНЗ погіршується і потребує збереження. Початок розв'язання проблеми здоров'язбереження вбачаємо в аналізі її розвитку за різних історичних умов. Отже, метою публікації є розкриття історичних аспектів розвитку проблеми здоров'язбереження молоді. Ще у первісносуспільний період, коли все було підпорядковане одній меті – забезпеченню умов існування та виживання в природних умовах – діяльність людей мала здоров'язберігаючий характер. Стан свого здоров'я, успіхи й невдачі під час полювання, ловлення риби люди пов'язували з певними богами, амулетом тощо. Знання про здоров'язбереження передавалися від покоління до покоління у вигляді розповідей, основні з яких стосувалися траволікування. В епоху рабовласницького ладу (IV тисячоліття до н.е. – V століття н.е.) було започатковано першу систематизацію знань про здоров'язбереження людини. Лікарі, філософи активно шукали способи збереження здоров'я людини. Підтвердженням того є посібник зі здоров'я, що дійшов до нас, – китайська книга „Кун-фу”; пам'ятка індійської маловідомої епохи – збірник трактатів „Аюр-Веда-Гараки”; праці давньогрецького лікаря Гіппократа і видатного лікаря Сходу, філософа й поета Ібн-Сіни (Авіценни). 44 Так, у Стародавній Греції цінували гарне здорове, вправне тіло та фізичну красу. Основними засобами здоров'язбереження людини були фізичні вправи, харчові обмеження, постійне тренування волі і характеру, що було обумовлено потребою держави в сильних, здорових воїнах, здатних воювати та перемагати. Дух змагання і перемоги греків сприяв виникненню у 776 р. до н.е. Олімпійських ігор, які проводяться і в наш час. Відтак, в Афінах формування збереження здоров'я здійснювалося під впливом гуманістичних ідеалів, культу краси людського тіла, а у Спарті – було громадським обов'язком, вимогою наслідування запитам і цілям войовничої країни, де перемагає найсильніший та найздоровіший. Християнство характеризується гармонійним розвитком людини, що передбачало її духовне і фізичне оздоровлення. У часи Середньовіччя – епоху лицарства – погляди на формування духовного і фізичного стану людини як єдиного цілого її здоров'я почали руйнуватися: духовенство піклувалося духовним збагаченням людини, а образ лицаря асоціювався з фізичною силою та красою. Середньовіччя ліквідувало стародавню цивілізацію, тому рівень культури, особливо фізичної, став значно нижчим від античної, оскільки всі сторони суспільного буття контролювалися духовенством. У житті простого народу – селян і міщан – побутували народні засоби фізичної культури: народні ігри, забави, ігри з м'ячем, танці, масові купання, фехтування, стрільба з лука, метання каміння, боротьба, а лицарі обов'язково володіли “сімома лицарськими доблестями”, а саме: їздити верхи, плавати, володіти мечем, списом, щитом, фехтувати, полювати, грати в шахи, складати вірші та співати на честь дами серця. У ХIV-ХVI ст. – в епоху Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело та ін.) – зроблено значний вклад у поєднання краси тіла і духу особистості як взаємопов'язаних складових здоров'я людини на основі вивчення пропорцій тіла і механіки її рухів. Так, біомеханічні винаходи Леонардо да Вінчі стали підставою для вивчення будови і функцій організму. Провідними ідеями того часу були такі: людина починала відчувати себе частиною природи; хвороба все менше розглядалася як Божа кара, а як те, з чим може владнати людина. У ХVII-ХVIII ст., тобто в епоху Просвітництва, в Європі з'явилися нові підходи до розв'язання проблеми здоров'язбереження, запропоновані Д. Локком і Ж.-Ж. Руссо. Так, англійський педагог Д.Локк розробив систему підготовки джентльмена, який має здоровий дух у здоровому тілі. 45 Методика вченого будувалася на єдності фізичного, психічного і розумового компонентів здоров'я завдяки вихованню тіла, характеру і розуму людини. Ж.-Ж. Руссо висунув теорію природного виховання (загартування, обмеження в їжі), яка також відіграла прогресивну роль у здоров'язбереженні тогочасного покоління. Отже, філософія тих часів остаточно зарахувала людину до природного світу й довела, що саме розум допоможе їй піклуватися про здоров'я. Історія розвитку вітчизняної педагогіки свідчить про те, що ще у період Київської Русі ставилися вимоги до фізичної працездатності і здоров'я людини, оскільки вона повинна була вправно виконувати господарські обов'язки й розв'язувати військові проблеми держави. Основними напрямами здоров'язбереження були такі: фізичне виховання в сім'ї; військово-фізичне виховання в побуті та в освітніх закладах. Народна фізична культура слов'ян зосереджена в рухливих іграх, забавах, розвагах, танцях, змаганнях і підпорядкована побутово-релігійному календарю, що наближує людину до природи і сприяє її оздоровленню. За часів Запорозької Січі було створено досить ефективну систему здоров'язбереження, в основі якої – не тільки фізичний, а й духовний розвиток людини за допомогою формування і збереження таких цінностей, як шанування засад честі, справедливості, лицарських чеснот, родових традицій шляхетності, здорового способу буття. Основними засобами здоров'язбереження були фізичні і психофізичні вправи, спрямовані на самопізнання, саморозвиток, тілесне і психофізичне вдосконалення. Друга половина XVIII століття – час діяльності російського вченого М. Ломоносова, – який акцентував увагу на першочерговій важливості руху у здоров'язбереженні; ним розроблено вказівки до регламенту Московської та Академічної гімназій з організації правильного режиму харчування та його повноцінності, розкладу дня і занять, медичної допомоги тим, хто навчається. О.Суворов розробив військово-педагогічну систему, що сприяла здоров'язбереженню воїнів; її основним засобом були фізичні вправи та загартовування. Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. проблема здоров'язбереження набула особливого значення. Науковці з анатомії, фізіології та гігієни людини розпочали наукові дослідження цієї проблеми, оскільки цьому сприяла зростаюча соціальна цінність здоров'я людини. 46 Питання здоров'язбереження знайшло своє втілення і у працях класиків педагогіки. Наприклад, збереження здоров'я юного покоління посідало чільне місце в педагогічній діяльності А. Макаренка. Формулюючи мету виховання, він виокремив три основоположні завдання освіти: виростити дитину здоровою, сформувати в неї вміння працювати, сприяти її моральному становленню. У своїх працях видатний педагог приділяв значну увагу питанням режиму навчання і праці, особистої гігієни, санітарно-гігієнічним аспектам трудового виховання, психогігієни тощо. Великого значення збереженню здоров'я молоді надавав В. Сухомлинський, який у своїх роботах розглядав такі засоби збереження та зміцнення здоров'я молоді, як ранкова гімнастика, рухова активність, ходьба босоніж, походи, праця взимку на свіжому повітрі, купання у відкритих водоймищах, режим харчування (застосування продуктів, багатих на вітаміни). Його увага акцентувалася на принципах збереження здоров'я молоді за допомогою профілактики, ранньої діагностики, ліквідації проблем зі здоров'ям, що виникають, раціонального харчування та зміни поведінки в аспекті збереження здоров'я. Здорове середовище у процесі навчання педагог пов'язував із гігієнічною та комфортною психологічною атмосферою, безпекою навчання. Вчений підкреслював, що здоров'я його вихованців залежить від виховного впливу на них учителів, способу життя молоді, валеологічного наповнення навчально- виховного процесу навчального закладу. Натепер, на жаль, не існує масової роботи з молоддю щодо налаштованості на збереження здоров'я, значно зменшилася кількість спортивних шкіл, фізкультурно-оздоровчих клубів та, відповідно, скоротилася кількість залученої до занять в них молоді, що поступово призводить до погіршення стану її фізичного, психічного і духовного здоров'я. Сьогодні перед науковцями постає актуальна проблема забезпечення високого рівня фізичного, морального і психічного здоров'я молоді засобами і методами фізичного виховання з широким застосуванням національних традицій українського народу (козацькі забави, розваги та ін.). Окрім цього, значну увагу сучасні науковці приділяють психічному і духовному здоров'ю молоді, наприклад, визначаються способи забезпечення високого рівня психічного та абсолютного фізичного здоров'я людини за допомогою традиційних і нетрадиційних засобів 47 оздоровлення; акцентується увага на визначенні і розвитку екстрасенсорних здібностей особистості, захисті себе і своїх близьких від фізичного і психічного нападу, профілактиці та лікуванню сексуальних порушень; виокремлюються і актуалізуються аспекти, що суттєво впливають на здоров'я: правильне харчування, здоровий спосіб життя, служіння іншим людям, прагнення жити за Божими заповідями. Таким чином, сучасна система фізичного виховання молоді може стати універсальним засобом гармонізації та оздоровлення, виявлення і розвитку закладених Богом в людині її потенційних можливостей: духовних, психічних і тілесних. Проблему здоров'язбереження науковці розглядають у різних галузях наук: у сучасній філософії з'явилася так звана філософія здоров'я, в педагогіці – педагогіка щастя або валеологія сім'ї, яка розкриває проблеми мотивації та сексуальності молоді, підготовки її до сімейного життя, до народження дитини та її виховання, проблеми харчування, гігієни житла і домашньої медицини. У теперішніх умовах розгляд проблеми здоров'язбереження розпочинається з визначення поняття "здоров'я"; у науковій літературі пропонується понад 200 дефініцій цього поняття [1, с. 158]; дискусія щодо його визначення триває і натепер. Проблема здоров'я розглядається не тільки науковцями у галузі медицини, а й філософами, соціологами, психологами, педагогами та іншими фахівцями. Здоров'я, за визначенням у новому тлумачному словнику української мови, це стан організму, при якому нормально функціонують усі його органи [2]. За визначенням В.Соболевського, здоров'я – це запас міцності організму, тобто відношення максимальної безпечної потужності організму до робочого процесу [3, с. 49]. Г.Зайцев, А.Зайцев визначають здоров'я як важливу складову професійної готовності особистості до діяльності [4, с. 201]. Системне розуміння здоров'я як динамічного процесу рівноваги організму з навколишньою природою і соціальним середовищем, за якого всі закладені в біологічній і соціальній сутності людини здатності проявляються найбільш повно, пропонує Д.Венедиктов. Він стверджує, що здоров'я – такий стан організму, що дає можливість зберігати здоров'я і є довгостроковим збереженням здатності до відновлення після хімічних, фізичних, інфекційних, психологічних або соціальних впливів [5, с. 102- 103]. 48 За визначенням Є.Сталькова, В.Паніна, здоров'я є поєднанням біологічного (генетична програма, спадковість і конституція), фізіологічного (функціонування і характер адаптації органів і систем), психічного (емоційні реакції) та соціального (орієнтація у суспільстві) формування організму [6, с. 134]. Е.Буліч, І.Муравов визначають здоров'я як динамічний стан найбільшого фізичного й психоемоційного добробуту, в основі якого знаходиться гармонійне співвідношення взаємопов'язаних функцій і структур, що забезпечують високий енергетичний рівень організму за найменшої вартості його адаптації до умов життєдіяльності [7, с. 301]. Здоров'я також розглядається як результат самопізнання, оскільки від стану здоров'я залежить зміст відповідей на запитання про роль особистості у світі та суспільстві, а також ставлення до власного тіла, знання законів функціонування організму та ступінь їх вольової регуляції, ставлення до хвороби як ступеня здатності до пошуку, наявності особистісних настанов під час одужування [8, с. 175]. Відтак, аналіз літературних джерел не сприяв виявленню однозначного підходу до визначення поняття здоров'я, що створює труднощі у доборі засобів управління здоров'ям. Отже, здоров'я – це власна цінність людини, що дозволяє повноцінно проявляти себе за допомогою стійкого біологічного, соціального, психологічного станів у будь-якому виді діяльності (навчальній, професійній, спортивній тощо). Тому поняття "здоров'язбереження молоді" трактуємо як цілеспрямовану, усвідомлену, мотивовану діяльність студента щодо збереження свого фізичного, психічного, духовного і соціального здоров'я як ціннісної основи для самореалізації у професійній діяльності. Здоров'язбереження молоді є тим специфічним соціальним явищем, що спрямоване на створення умов для успішної освітньої діяльності без шкоди для здоров'я учасників цього процесу. Сьогодні, на жаль, не існує масової стимулюючої роботи з молоддю щодо налаштованості на здоров'язбереження, що, вважаємо, поступово призводить до погіршення стану здоров'я молодих людей, оскільки основну частину свого дозвілля молодь проводить біля комп'ютера або телевізора як основних джерел інформації. Отже, історичний аспект розвитку проблеми здоров'язбереження молоді свідчить, що в періоди розвитку людства, які характеризуються спрямованістю на єдність духу і тіла людини, система здоров'язбереження була високоефективною. У наш час необхідно реформувати систему 49 фізичного виховання молоді в такий спосіб, щоб визначити нові засоби заохочення і стимулювання її фізичної активності, які б допомогли зупинити регресування і погіршення стану її здоров'я, що неможливо без формування у молоді культури здоров'язбереження як світоглядної орієнтації.