1 Див.-: Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. - с. 193. 1 Див.: Там само.

Декларація закріплює всі основні міжнародно визнані права і свободи людини, хоча і ставить їх у залежність від норм мусульманського права. Зокрема у ній підкреслюється, що всі люди рівні, оскільки їх об'єднує поклоніння Богу, а істинна віра є гарантією зростання достоїнства людини на шляху її удосконалення. Жодна людина не має переваги над іншими, крім тих, хто має більше благочестя і веде більш праведне життя (ст. 1). Декларація проголошує, що людина народжується вільною і поклоняється тільки Всевишньому Аллаху (ст. 11). Ключове значення має ст. 24 цього акта, відповідно до якої всі закріплені в ньому права і свободи обмежені нормами шаріату. Крім того, встановлено, що шаріат є єдиним джерелом для тлумачення і роз'яснення будь-якої із статей Декларації (ст. 25).

Незважаючи на ці застереження, практично жодне положення цього документа не суперечить міжнародно-правовим актам з прав людини, які не тільки не виключають, а, навпаки, припускають специфіку здійснення цих прав з урахуванням національних і релігійних особливостей різних країн.

Отже, найбільш значною і розробленою системою права в країнах середньовічного Сходу було мусульманське право (шаріат)¹. Ця правова система виникла й оформилася в межах Арабського халіфату, і процес її розвитку був тісно пов'язаний з еволюцією арабської державності від невеликої патріархально-релігійної общини на початку VII ст. (за пророка Мухаммеда) до однієї з найбільших феодальних імперій VIII—X ст. (за династій Омейядів і Аббасидів). Значну роль у становленні шаріату відіграла діяльність Мухаммеда і перших чотирьох так званих праведних халіфів, за яких шляхом тлумачення заповідей, висловлювань і вчинків пророка були складені священні книги мусульман — Коран і Суна. Мусульманське право увібрало в себе багато елементів попередніх правових культур Сходу, зокрема правові звичаї і традиції доісламської Аравії і завойованих арабами територій.

У перші десятиліття розвитку Арабського халіфату шаріат відображав інтереси державної верхівки, що утворилася в умовах специфічного перехідного і багатоукладного суспільства і складалася з племінної аристократії, рабовласників і класу земельних власників, який формувався. У наступні століття мусульманське право перетворилося на порівняно повну і цілісну систему феодального права, що захищало інтереси державної верхівки, землевласників, багатих купців, мусульманського духовенства.

Шаріат із самого початку виник і розвивався як конфесіональне право, органічно злите з теологією ісламу, просякнуте його релігійно-містичними уявленнями. Відповідно до ісламу правові настанови розглядаються як частина єдиного божественного закону і порядку, яким повинен керуватися світ. Звідси шаріат у цілому і його власне нормативна частина (фікх), містить не тільки правові настанови, а й релігійну догматику ісламу, мусульманську мораль, а також норми, що визначають «відносини мусульман з Аллахом» (ібадат). Будучи-основою шаріату, релігійне світорозуміння і мораль обґрунтовували пасивність і споглядальність віруючих і тим самим сприяли зміцненню феодальної експлуатації. У Корані особливо підкреслювалася необхідність терпіння і смиренності: «Терпіть, адже Аллах з терплячими» (8, 48).

Тісний зв'язок права з релігійною догматикою дістав вияв й у самих нормативних приписах шаріату. У ньому передбачалося п'ять видів дій людини, яким надавалося і правове значення: обов'язкові; бажані; дозволені; недостойні (такі, що підлягають осуду, але не передбачають покарання) та заборонені (такі, що передбачають покарання). По суті все життя правовірного мусульманина було зведено до цих дій. Кожен вчинок мав узгоджуватися з релігійними веліннями ісламу, а з іншого боку, кожен його крок набував характеру юридичного акта.

Теологічна оболонка шаріату зумовила велику своєрідність власне правових інститутів, конструкцій і понять, що входили до нього, перешкоджала створенню в ньому стрункої внутрішньої системи, як це мало місце в римському праві. Однак до IX ст., коли процес становлення шаріату в основному завершився, він містив у собі деякі розроблені і відокремлені нові правові норми, які відображали потреби феодалізму, що розвивався. Формуванню системних і раціоналістичних засад у шаріаті багато в чому сприяла діяльність мусульманських богословів-правознавців. З них особливо популярними були Абу Ханифа, який мав титул «великого вчителя» (помер у 767 р.), Малік ібнАпас (помер у 795 р.), Мухаммед ібн-Ідріс аш-Шафії (помер у 820 р.), Ахмед ібн-Ханбаль (помер у 855 р.).

Однією з характерних рис мусульманського права була його підносна цілісність. Разом з уявленнями про єдиного бога — Аллаха — утвердилася ідея єдиного правового порядку, що мав універсальний характер. Крім того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення меж халіфату поширювало свою дію на нові території. Але воно на перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип. Мусульманин, перебуваючи у будь-якій іншій країні (наприклад, з торговими цілями), повинен був дотримуватися шаріату, залишатися вірним ісламу. Звідси поступово, з поширенням ісламу і перетворенням його на одну із світових релігій, шаріат став своєрідною «світовою системою» феодального права, що мала вирішальний вплив на правове життя ряду країн Азії й Африки. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату мало наслідком дедалі більший прояв у ньому місцевих особливостей і розбіжностей у тлумаченні окремих правових інститутів і вирішенні конкретних правових спорів. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямів в ісламі відповідним чином відбувся розкол і в шаріаті, де поряд з ортодоксальним (сунізм) виник й інший напрям — шиїзм, що й донині домінує в Ірані.

Поступово і прихильники ортодоксального напряму шаріату (до XIV ст.) розкололися на чотири основні групи (мазхаби), що становили по суті самостійні правові школи, виникнення яких пов'язане з іменами перелічених вище чотирьох найвизначніших мусульманських правознавців: ханифіти, малікіти, шафіїти, ханбаліти. Найбільш поширеним з них є ханифітський мазхаб.