2. Конституцiя України є основним I визначальним зако-

ном держави, джерелом державного права. Мiж останнiм i аг-

рарним правом iснує вiдповiдне спiввiдношення. Через галузь

аграрного права впроваджуються (застосовуються) тi норми

Конституцiї, для яких (залежно вiд особливостей субєкта i

обєкта аграрних правовiдносин) є властивими юридична си-

ла прямої дiї. Такою є правова норма ст. 36 Конституцiї Ук-

раїни, що визначає права громадян на обєднання для досяг-

нення i реалiзацiї певних прав. Порушення цiєї конституцiй-

ної норми має мiсце у випадку вчинення перепон для здiй-

снення такого обєднання, зокрема в разi нескликання з вини

посадових осiб (голова i правлiння) КСГП загальних зборiв

членiв пiдприємства для вирiшення питання про реорганiза-

цiю або лiквiдацiю пiдприємства. Спiввiдношення мiж дер-

жавним правом i аграрним правом у цьому разi полягає в по-

рушеннi ст. 31 Закону "Про колективне сiльськогосподарське

пiдприємство". Реалiзацiя конституцiйної правомочностi се-

лян-членiв пiдприємства перебуває у прямому звязку з на-

явнiстю у галузевiй нормi права вiдповiдної санкцiї, що має

бути застосована в разi вчинення порушення ст. 36 Конститу-

цiї України i ст. 31 Закону "Про колективне сiльськогоспо-

дарське пiдприємство".

3. Конституцiя України (ст. 13) визнає землю, її надра, ат-

мосферне повiтря, воднi та iншi природнi ресурси власнiстю

Українського народу. Вiд iменi Українського народу право

власностi здiйснюють органи державної влади i мiсцевого са-

моврядування. Основний Закон країни закрiпив право при-

ватної власностi на землю. Аграрне i земельне законодавство

надає право власностi на землю колективним сiльськогоспо-

дарським пiдприємствам i позбавляє цього права державнi

сiльськогосподарськi пiдприємства. В результатi має мiсце

протиставлення земельних правомочностей колективного i

державного сiльськогосподарського пiдприємства.

Стаття 56 Земельного кодексу України, прийнятого 13 бе-

резня 1992 р., передбачає право громадянам України на одер-

жання у власнiсть земельних дiлянок для ведення селянсько-

го (фермерського) господарства; ведення особистого пiдсоб-

ного господарства; будiвництва та обслуговування жилого

будинку i господарських будiвель (присадибна дiлянка);

садiвництво; дачного i гаражного будiвництва. Якщо вiдноси-

ни з приводу ведення селянського (фермерського) господар-

ства становлять собою предмет аграрного права, то всi iншi є

предметом цивiльного права. Цiльове призначення земельних

дiлянок i змiст правосубєктностi iстотно впливають на їхню

правову природу i пiдкреслюють їхню спiльнiсть i розмежування

правовiдносин.

Земельними є ПР.ЧНОПiДНОСИПИ щодо права власностi на

землю i права землекористування, правосубєктностi учасни-

кiв земельних правовiдносин, процедурно-процесуальних вiд-

носин, повязаних iз здiйсненням землевпорядкувальних ро-

бiт, правовий режим земель населених пунктiв та iншi зе-

мельнi правовiдносини. Усi вони є предметом земельного

права як галузi права. Одначе органiзацiйно-правовi право-

мочностi субєктiв права власностi на землi сiльськогосподар-

ського призначення i права користування ними з боку дер-

жавних сiльськогосподарських пiдприємств розглядаються як

аграрнi правовiдносини. Їхнiм предметом, цiлями i завдання-

ми є органiзацiйно-управлiнське забезпечення рацiонального

використання земельних дiлянок для сiльськогосподарських

цiлей, забезпечення їхнього екологiчного використання, про-

дуктивностi i якостi як природного ресурсу. Додержання цих

органiзацiйно-управлiнських вимог покладається на керiвнi

органи i посадовi особи, власникiв i субєктiв землекористу-

вання. Цi правомочностi охоплюють собою додержання зе-

мельного законодавства i належну охорону i збереження

земель.