9.Нові ідеї в працях українських діячів культури XVII-XVIII ст

17-18 століття стали періодом Руїни не тільки державності, а й культури. І все ж Україна намагається зберегти ідею незалежності. Зростає зацікавленість природничими науками У лекціях К-Могил акад. використовувались елементи астрономії,фізики, біології, медицини.З’явились курси натурфілософії.Ф.Прокопович приніс в Укр найвищі досягнення наукової думки. Це ідеї Відродження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Він зробив спробу відділити філософію від теології Саме на цей період припадає розквіт укр. філософ думки Найбіл філософом Укр був Г.Сковорода, що вважав філософію тією ниткою Аріадни, що допомагає людині знайти вихід із найскрутн умовах життя провідна його ідея – проблема людського щастя і сенсу життя: «пізнай себе», «поглянь» у себе.Сковорода вчив:»Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ Людина щаслива, коли вільна і може займатися справою,до якої має природни здібності Філософ шанував свободу без неї не може запанувати справедливість Його спадщина – трактати, байки,вірші,афоризми.Філософ концепція Сков ґрунтується на тезі про існування трьох світів:макрокосмос, мікрокосмос (Людина),символічний світ БібліїПротягом усього життя Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати на могилі слова: “Світ ловив мене, та не впіймав”.Сковорода виступив як виразник етико-гуманістичних ідеалів людей праці. Його твори пройняті пафосом неприйняття несправедливої, ворожої людині соціальної дійсності, критикою вад панівних верств тогочасного суспільства, що позбавляло людину можливості утвердити себе у спорідненій праці, в якій Сковорода бачив єдиний засіб досягнення щастя. Як письменник Сковорода зробив важливий крок у розвитку української літератури. Його творча спадщина не утратила інтересу і для сучасних читачів.

10.Погляди Т.Г.Шевченка на культурно-історичний розвиток українського народу. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. Ліричний герой послання звинувачує у байдужості до розвитку освіти і національної свідомості Закликає співвітчизників зупинитись, замислитись і дбати про свою освіту та культуру.В українській новій літературі Тарас Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати у ролі придуркуватих провінціалів чи хитрецкого малороса, доводив, що самоствердження України має історичні та соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, освічуючи його у дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Тарас Григорович спростував великодержавне твердження про те, що українська мова загалом не існує, так і погляди русифікованого "освіченого" пануючого класу і його прибічників на українську мову як на мужицьке "наречіє". Збагативши рідну мову, розглядав її як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму та лихословлення, закликаючи навчатися чужого і не цуратися свого.

11.Наукова та культурна діяльність М.Грушевського. Михайло Грушевський становить епоху українського національно-державного відродження, яка охоплює усі головні ділянки українського життя і його динамічну боротьбу за самобутність української нації і її культури. Наукова і публіцистична творчість Михайла Сергійовича поставила твердий фундамент під наукове українознавство і розвиток української національної історіографії. Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського відродження, який поставив його на наукову основу, а разом з тим був і одним із провідних теоретиків у з’ясуванні й вирішенні національних питань і проблем, він вніс багато нового й оригінального у справу пробудження і формування національної свідомості нашого народу, українського державного відродження в ХХ ст. не вдовольнившись кар’єрою “кабінетного вченого”, він увійшов у світову історію водночас і як визначна політична фігура, талановитий громадський діяч, непересічний організатор і, взагалі, багатомірно обдарована особистість, універсалізму якої можна тільки щиро дивуватися. Волею долі йому довелося жити й творити на зломі двох століть і двох епох в історії українського національного відродження, ділити себе між двома частинами порізнених державними кордонами українських земель і уникати уваги поліційних органів двох велетенських європейських імперій. Але й ці непрості обставини не перешкодили йому стати одним з найвидатніших фундаторів української державності, провідним ідеологом української соборності, неперевершеним координатором українського науково-культурнПочаток науково-організаційної діяльності Грушевського, власне, й припадає на час його переїзду до Львова в зв’язку з призначенням у 1894 р. на посаду професора історії у Львівському університеті. Українофільські погляди М.Грушевського притягували українське студентсво. На лекції до молодого професора записалися всі, хто зачисляв себе до українства, крім студентів-теологів, яким для відвідування дисциплін, що читалися на інших факультетах, потрібен був спеціальний дозвіл. М.Грушевський прагнув, щоб курс вітчизняної історії зайняв належне місце й у підготовці майбутніх народних проповідників. Щоправда, добиватися дозволу студентам-теологам слухати його лекції доведеться цілих три роки.Відвідування лекцій М.Грушевського, безперечно, послужило згуртуванню української молоді у Львівському університеті.Титанічна праця М.Грушевського на ниві національно-культурного відродження Галичини зосереджувалася навколо проблем розбудови національної науки та культури. Вона охоплювала науково-організаторську, видавничу та культурно-просвітницьку діяльність.Особливе значення для творчого зростання Грушевського як дослідника та вченого мало Наукове товариство ім. Шевченка. Саме тут особливою мірою проявився його блискучий талант наукового організатора, який мав не тільки підрядне значення для його досліджень, але також в цілому глобальне значення для формування національної науки. Грушевський опрацьовував свою концепцію відродження української науки на базі західної гуманітарної культури, керуючись при цьому ідеями філософського позитивізму.Чимало зробив Михайло Грушевський для розвитку і збільшення періодичних та серійних видань НТШ.Серед наукових видань НТШ унікальні монографії, джерельні матеріали, десятки книг, всього понад 1170 томів. За ініціативою Грушевського на спільному засіданні історико-філософської і філологічних секцій 15 січня 1896 р. утворено окрему Археографічну Комісію, яка взяла на себе обов’язок збирання і видання історичних джерел і літературних пам’яток. Історичні матеріали Комісія видавала серії “Жерела до історії України-Руси”, яких вийшло 11 томів. У перші роки діяльності Комісії головну роль вів Михайло Грушевський. Крім “Жерел до історії України-Руси”, Археологічна Комісія видавала ще “Пам’ятки українсько-руської мови і літератури”, які служили для видання літописних історико-літературних пам’яток і пам’яток історії освіти, церкви і культури. До 1914 р. було надруковано 7 томів.Михайло Сергійович Грушевський був ініціатором організації бібліотечної справи на Україні з метою об’єднання всіх українських фахівців для публікацій повного бібліографічного покажчика українського друку. Друкованим органом Бібліографічної комісії були “Матеріали до українських бібліографій”, саме в них були надруковані перші томи цього покажчика.За пропозицією Грушевського 18 квітня 1906 р. Було засноване видання, яке отримало назву “Українсько-Руський архів”. До цієї серії ввійшло 10 томів, а саме: т. І, VI, VII “Опис рукописів Народного Дому з колекції А.Петрушевича” Іларіона Свенціцького, в яких друкувалися оригінальні рукописи Львівських збірок.За час головування М.Грушевського в НТШ почали вперше в нашій історії виходити періодичні видання в галузі природничих та математичних наук.М.Грушевський проявив себе як блискучий організатор видавничої справи в Галичині – безумовно, в інтересах усієї соборної України. Він “утворив у Львові загальноукраїнську наукову базу з великою оперативністю друку”. Крім видавництва самого НТШ, став ініціатором створення і першим редактором “Українсько-руської видавничої спілки”, що відіграла величезну роль на ниві національного усвідомлення і культурного піднесення в Україні. Грушевський домігся в 1898 р. реформи тижневика “Зоря”, на базі якого започатковано видання славетного “Літературно-Наукового Вістника”.Михайло Грушевський був твердо переконаний в тому, що наука покликана служити народові та народним інтересам. Ця ідея наскрізна у його творчості та діяльності. Він випередив багатьох дослідників свого часу, здобуваючи щораз більші наукові висоти і водночас підносячи українську науку до небувалого рівня. Свої праці він постійно насичував глибоким соціологічним змістом, спирався на найрізноманітніші джерела, прагнучи досягти максимальної об’єктивності.Коло його наукових зацікавлень надзвичайно широке. Та насамперед М.Грушевський визначний історик. Величезне значення Грушевського як історика безпосередньо пов’язане з національно-культурним відродженням української нації в першій чверті ХХ ст.Без усякого сумніву вершиною наукового доробку вченого протягом львівського періоду, та й навіть усього його життя, була “Історія України-Руси”, яку він розпочав у Львові у 1897 р. “Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого покоління… Сю роботу я уважав задачею свого життя”.10-томна “Історії України-Руси” М.Грушевського стала культурно-науковою цитаделею українського національного і наукового відродження в якій проаналізовано багатовимірний розвиток українського народу від його давніх початків до 1657 р. включно. Головною історіографічною концепцією автора цієї монументальної праці є наукове обґрунтування перманентності українського різнобічного історичного процесу на всій території, заселеній українським народом. Михайло Сергійович приєднувався до традицій “Київської держави Володимира Великого, що була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія” і тому українська демократична держава зовсім правильно за державний герб взяла “старий знак Володимира Великого, ставить його на своїх грошах, як ставився він колись”.ого і суспільно-політичного життя кінця ХІХ – початку ХХ ст.

12.Основні концепції та погляди на розвиток культури України в сучасних умовах. Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту.З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційне створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників української мови» та «Просвіти» — не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти проблемам розвитку національної культури.У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура— це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності.Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості.Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.Менше значення в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно повільніше, долаючи на своєму шляху істотні перепони.У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві.Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей.

13.Біосферна концепція культури В.Вернадського Зокрема, він був організатором і першим президентом Всеукраїнської академії наук, Національної книгозбірні Украї­ни, Комісії по вивченню продуктивних сил України тощо. Всесвітню славу вченому принесли створені ним вчення про біосферу та ноосферу. Відповідно до його визначення середовище, що оточує сучасну людину, можна умовно розділити на природну — біосферу і штучну — ноосферу, тобто знову створену (або перетворену) людиною (господарське освоєння території, підприємства, населені пункти і т.д.). В. І. Вернадський одним із перших усвідомив величезний перетворюючий вплив живих організмів на всі три зовнішні оболон­ки Землі в планетарному масштабі, тісну взаємодію і взаємоза­лежність усіх форм життя. Це дало йому поштовх до створення всеохопної теорії біосфери, тобто тієї частини зовнішніх оболонок нашої планети, які безпосередньо пов’язані з існуванням життя на Землі. Як геніальний логік та аналітик, творець доктрини про ноосферу В.І. Вернадський бачив, що роль людини у біосфері не обмежується лише біогеохімічними функціями. Завдяки розумовій діяльності (науковій функції) і величезним технічним можливостям ця роль набула вимірів геологічної сили, коли людина перетворилася на вирішальний чинник прискорення еволюції біосфери до її завершальної стадії — «ноосфери» Зміст його концепції такий: впливати на природу, змінювати біосферу слід особливо раціонально, думаючи не про сьогоднішні вигоди, а про майбутні наслідки. Обов’язковою умовою діяльності людини, за Вернадським, як і раніше, має залишатися сприятливий стан біосфери, адже людина, як і інші живі істоти Землі, пристосована лише до тих природних умов, до тих сполучень природних агентів, у яких вона виникла й живе. В іншому середовищі, якісно відмінному від цього, люди жити не можуть. Біосфера, що сформувалася еволюційно як складова частина космічної організації матерії і з якою нерозривно пов’язана людина, має бути збережена на благо людей. Саме в цьому полягає сенс ноосфери — не стихійне руйнівне втручання в природу, а науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Згідно з поглядами В. Вернадського, людина спроможна взяти на себе роль свідомого регулятора всіх глобальних процесів — від екологічних до соціальних, визначивши подальшу долю біосфери. На переконання вченого, людська діяльність має неминуче привести до «тріумфу розуму і гуманізму» на Землі. Вчені, підкреслював В. Вернадський, мають відстояти інтереси науки, зберегти і провести через бурхливу епоху народного життя наукові установи, існування яких забезпечить подальший розвиток суспільства. Зруйнувати, наголошував він, легко навіть розчерком пера, а от відновити перерване наукове життя — завдання надзвичайно важке. Аналізуючи сьогодні стан нашої науки, дивуємося актуальності практично всіх думок академіка В.І. Вернадського. Підтримкою нинішнім науковцям можуть стати мудрі слова геніального вченого, філософа і мислителя: «Понад усе необхідна зараз сила духу, спокійна сміливість думки і небоязкість розуму». І хоча, за теорією американського вченого Е. Гофлера, ми перебуваємо на гребені Третьої хвилі розвитку цивілізації, озирнімося назад, адже майбутнє нерідко пізнається через минуле. І тут неоціненне значення мають ідеї В. Вернадського, що можуть допомогти людству вийти з тієї глибокої кризи, в якій воно опинилося. В. І. Вернадський вважав, що ноосфера — це такий стан біосфери, в якому мають виявитися розум і спрямована ним праця людини як нова, небувала на планеті, геологічна сила. Він визначив кілька загальних умов, які необхідні для створення ноосфери:людство має стати єдиним в економічному та інформаційному відношеннях; ноосфера — явище всепланетне, тому людство повинне прийти до цілковитої рівності рас, народів незалежно від кольору шкіри й інших відмінностей; ноосфера не може бути створена до припинення війн між народами.

14.Культуроантропологія і соціологія культури Антропологія культури — наука про матеріальну і духовну культуру людини, досліджує культурні процеси та їх результати, передусім у давні часи, хоча й цікавиться також культурами новітніми і сучасними. А.к. охоплює етнографію та етнологію, використовує здобутки мовознавства, соціології та релігієзнавства, займається дослідженням причин виникнення культури, її просторово-часових відмінностей, факторів змін і функцій культури. А.к. тлумачить культуру якнайширше — як сукупність знаків, символів та уявлень, зразків поведінки, знарядь та будь-яких інших витворів людської діяльності, інколи навіть таких інституцій, як шлюб, родина чи клан. Звертає також увагу на такі функції культури, як організація життя особи і спільноти, формування образу найближчого довкілля і світу, взірців наставлень та поведінки, а також виникнення почуття етнічної і видової ідентичності. До класиків А.к. зараховують Ф.Боаза (1858-42), Б.Малиновського (1884-1942) і М.Меад (1901-78). Спільною сферою А.к. і літературознавства є дослідження фольклору та міфів. На сучасну науку про літературу вплинули праці К.Леві-Стросса про структуру міфу і про міфи. Спорідненими з А.к. науками є соціальна та структуральна антропології.Соціологія культури – один з найпарадоксальніших напрямів соціологічної думки. Не дивлячись на той факт, що соціологічний аналіз культури є однією з головних задач соціології з моменту її появи, дотепер не існує згоди з приводу предмету вивчення власне "соціології культури" і місця цієї дисципліни в структурі соціологічного знання.Одні автори схильні розглядати соціологію культури як "галузеву соціологію" більш менш широкого обхвату, вивчаючу "сферу культури", "культурні процеси".Але якщо розглядати соціологію культури як галузеву дисципліну більш менш широку по обхвату явищ, що вивчаються, то неминуче встає питання про визначення меж "культури". Чому ми відносимо до "культури" релігію, науку, мистецтво, але не відносимо політику і економіку? Хіба ці сфери соціального життя у меншій мірі регулюються культурними значеннями і нормами?Існує точка зору, що розглядає соціологію культури не як напряму, що вивчає якийсь "сегмент" або "сферу" соціальної реальності, а як особливий підхід до бачення соціальної реальності взагалі.Відмінності між підходами до визначення предмету соціології культури багато в чому обумовлені різним розумінням того, що є власне "культура". Як відомо, "культура" – це одне з самих багатозначних понять, число визначень якого обчислюються сотнями. Можливо, саме у зв'язку з цією невизначеністю, а також ціннісної і світоглядної нагруженностью терміну "культура", багато дослідників взагалі стараються його не використовувати.