Политология2

Новий час у Європі - епоха буржуазних революцій і наступного розвитку капіталізму на основі промислового перевороту та політичних перетворень. Початок Нового часу пов'язаний із формуванням ідеології Просвітництва, яке інтелектуально підготувало буржуазні революції. Ідеологія засновувалася на переконанні в здатності людського розуму пізнати діючі у світі закони і змінити всю систему суспільних відносин. Політична думка починає приділяти велику увагу проблемі індивіда як громадянина і характеру його взаємовідносин з державою. Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах.

Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців. Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). В своїх вченнях ці мислителі ставлять приватну власність на перше місце. Приватна власність – це початковий вимір моделі свободи з якої повинна брати початок уся система природного права.

На стику XVIII—XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політич­ної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно об­грунтував політичну доктрину лібералізму.

Виникають ідеї соціалізму(Т.Морр, Т.Кампанелло, М. Мореллі). Представниками утопічного соціалізму є Фур’є, Оуе, Сімон. Із утопічного соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).

Вчення К.Маркса (1818—1883) і Ф.Енгельса (1820—1895) виникло наприкінці 40-х років XIX ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурх­ливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса поля­гала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових і національних відносин, створені умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з по­гляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову бороть­бу і революцію, знищення одного класу іншим, через встановлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ на соціальні класи і приве­де до однорідного, соціальне справедливого суспільства.

Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в XX ст. Але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку часом. Проте й нині залишаються актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедли­вості та солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх тощо.

13.   Консерватизм та неоконсерватизм як політичні доктрини.

Це одна з найбільш популярних доктрин. Слово консерватизм походить від латинського слова консерватізме – зберігати, охороняти. Загалом концепція косерватизма походить від Платона, Нітше, Макіавеллі, Арістотеля. Писемна історія консерватизму починається від Французької революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму стає платформою і буржуазії. Консерватизм виступає як захисна реакція середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамідмом капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм спрямований на такі форми державного і суспільного життя, які склалися історично. Основні риси:

1.спадкоємність

2.стабільність

3.державний авторитет.

4.принцип свободи.

В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним, основні його положення іволюціонували. Консерватизм переростає в неоконсерватизм. Він виражає інтереси середнього класу, бо керується такими ліберальними принципами:

1.конституціоналізм

2.поділ влади

3.загальне виборче право.

16.   Влада як явище суспільно-політичного життя.

Влада в загальному розумінні – це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів – волі, авторитету, права, насилля.

Влада, як суспільне явище має структурний зміст, що дає змогу її класифікувати. Влада має типові, родові та видові характеристики. Тип влади можна визначити виходячи з існуючого в державі соціально-політичного устрою, а саме: тоталітарного, авторитарного або демократичного. Кожен з типів влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди влади, в свою чергу, можна класифікувати за видами. Так, у сфері політики існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.

Влада створюється та функціонує в суспільстві на кількох взаємопов’язаних рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій; середньому рівні, тобто у регіональних, обласних та ройонних маштабах, і на мікрорівні відносин між людьми, малими групами та всередині них. Середній рівень влади зв’язує два інших системою органів управління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них.

17. Механізм здійснення та поділ влад у суспільстві.

Дуже непростим є питання про неподільність та неоднорідність влади. Політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Саме її єдність та неподільність є гарантами стабільності політичного життя. Водночас політична й державна діяльність з реалізації влади не є однорідною, бо вона виступає в різних формах: законодавчій, виконавчій, судовій. Суть поділу влади полягає у впровадженні в політичне життя суспільства, його політичну систему таких стримувань та противаг, котрі б надійно забезпечували продуманість, єдність цілей, консенсус в діяльності всіх ланок державного апарату, гарантуючи цим належну ефективність його роботи.

Проблема поділу влад стала нині однією з найважливіших проблем удосконалення структури влади в Україні. Поєднання влади недопустимо. Так, наприклад, поєднання законодавчої та виконавчої влади підриває верховенство закону. Якщо судді не тільки судитимуть, а й займатимуться законотворчістю, то навіть життя людей може за певних умов опинитися під загрозою.

Влада в суспільстві повинна виконувати такі функції:

1.забезпечувати законні права громадян, їх конституційні свободи.

2.утверджувати право, як стрижень суспільних відносин

3.виконувати ідеологічну, економічну, соціальну та інші функції.

Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса, природний стан людей - це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх. Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права, яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю свободою, вони здобувають захист з боку суверена - держави. Саму державу Гоббс порівнює то зі штучною людиною, то з витвореним Богом, то Левіафаном, біблейським персонажем, що є величезним морським чудовиськом. Тільки навіюючи страх своїм підданим, держава здатна припинити постійну війну людей. Уклавши договір, люди вже не мають права від нього відмовитися, не мають права опиратися діям суверена. Лише в тому випадку, якщо влада не здатна гарантувати самозбереження підданим, вона перестає бути законною. Будучи прибічником абсолютної монархії, Гоббс наполягав на неподільному характері державної влади і був супротивником принципу поділу влади. 

Едмунд Бьорк і Жозеф де Местр. На рубежі XVIII-XIX ст. формується новий напрям суспільної думки - консерватизм. Біля його витоків стояли англійський філософ Едмунд Бьорк і французький філософ Жозеф де Местр.  Консерватизм став своєрідною реакцією на ідеологію Просвітництва і французької революції. Виступаючи проти революційних змін, ідеологи консерватизму підкреслювали, що в основі органічної цілісності суспільства лежить традиція, що знищення традиційної основи веде до загибелі суспільства. Якщо просвітники вірили у можливість перебудови світу на основі розуму, то консерватори, захищаючи порядок і традицію, зробили ставку на релігійні почуття та віру. 

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Опозицію лібералізму й ідеї народного суверенітету склала політико-правова теорія Г.Гегеля. Захоплене ставлення до французької революції і Наполеона в кінці життя змінилося на критику демократії і захист прусської поліцейської держави, що здавалося йому реалізацією політичної розумності. Він поставив державу вище суспільства й особистості. Особистість здобуває свободу, виконуючи свій борг перед державою. Сама держава в змозі захищати себе від людей, чиї переконання порушують суспільний порядок. Разом з тим Гегель зробив великий внесок у розвиток наступної філософської і політичної думки, створивши теорію діалектики та обґрунтувавши ідею закономірного поступу історії. Досить цікавими є і погляди Гегеля на громадянське суспільство. Прибічники теорії суспільного договору фактично ототожнювали громадянське суспільство з державою. У Гегеля громадянське суспільство хоч і пов'язане з державою, воно є іншим соціальним утворенням, ніж держава. В його вченні громадянське суспільство нестійке і конфліктне. Суперечливість суспільства визначається майновою нерівністю людей і наявністю в його структурі станів, що переслідують особисті інтереси. Навпаки, держава - це єдиний організм, оскільки всі його частини існують заради цілого. Співвідношення громадянського суспільства з державою - це співвідношення здорового глузду з розумом. Звідси випливає, що держава покликана домінувати над суспільством. Тільки обмежуючи громадянське суспільство, держава може забезпечити його свободу. 

Політична думка епохи Відродження та Нового часу  У соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з XIV століття в Італії та з XV століття в інших країнах, відбувається цілий ряд змін, що знаменують початок тієї історичної епохи, яка отримала назву Відродження. Однією з головних рис епохи Відродження є відмова від переважної орієнтації всієї ідеологічної системи на надприродне, духовно-релігійні цінності, «порятунок душі» і поворот у бік земних природних потреб та інтересів людини. На передній план у ту епоху виходять мирське життя, діяльність людини в цьому світі, заради цього світу, для досягнення щастя людини у цьому житті, на Землі. У політичній думці епохи Відродження на місце релігійного, теократичної пояснення політики, держави і права приходять світські концепції, в яких висувалися і відстоювалися вимоги незалежного від церкви держави, єдиної та централізованої державної влади.  Розвиток ринкових відносин поступово знімало покрив таємничості і надприродності з суспільних відносин і оголювало реальні механізми взаємодії людей. На зміну теологічної, релігійно-етичної трактування політики приходить її раціонально-критичне розуміння. Теологічний підхід базувався на авторитарній некритичному сприйнятті сфери політики як наслідку божественного одкровення. Вирішальну роль у цьому сприйнятті відігравало емоційно-вольове відношення - відношення віри. Раціонально-критичне розуміння базується на аналізі політичної практики. Тепер мислителі не займаються конструюваннямідеальних моделей держави моралізаторськими повчаннями, а більше прагнуть зрозуміти і пояснити природу існуючих політичних відносин.  Найбільш яскравими представниками політичної думки Відродження були Н. Макіавеллі (1469 - 1527 рр..) В Італії і Ж. Воді (1530 - 1596 рр..) У Франції. Флорентієць Николло Макіавеллі в роботах «Государ», «Судження про першу декаду Тита Лівія», «Історія Флоренції» вперше розробив концепцію світської держави, виводячи закономірності для функціонування не з божественного одкровення і теології, а з розуму і досвіду людини. Політика, на його думку, є лише автономна сторона людської діяльності, вона є втіленням вільної волі людини в рамках необхідності. Політику визначають не Бог і заснована на божественному одкровенні християнська мораль, а сама практика, природні закони життя і людська психологія. Макіавеллі приходить до розуміння того, що в кінцевому рахунку в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь і прагнення до збагачення.  Головним в політичних поглядах Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає відмову від умоглядних схем належного, морального, облік в політиці справжніх умов дійсності, підпорядкування політичних дій практичним інтересам. Макіавеллі заперечував абстрактні політичні ідеали, оперував поняттям ситуації, відкрив відносність оцінок у політиці. На його думку, немає 1 незмінно добрих і незмінно поганих засобів досягнення політичних цілей. Мета виправдовує засоби залежно від тієї чи іншої ситуації. Політичний реалізм Макіавеллі висловився також у тому, що він визначив сферу морального як сферу абсолютного, а політику - як сферу відносності і підкреслив: не слід сферу політики оцінювати мірками абсолютного.  Політика, на думку Макіавеллі не може керуватися поняттями «добра і зла» та іншими моральними категоріями, оскільки вони лежать за межами сфери відносного. Ось як висловлює цю думку Макіавеллі у своїй знаменитій праці «Государ»: «Тепер залишається розглянути, як государ повинен вести себе по відношенню до підданих і союзників. Знаючи, що про це писали багато, я побоююся, як би мене не вважали самовпевненим за те, що обравши той же предмет, в тлумаченні його я більш за все розходжуся з іншими. Але маючи намір писати щось корисне для людей розуміють, я вважав за краще слідувати правді не уявної, а справжньою. Бо відстань між тим, як люди живуть і як має жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради належного, діє скоріше на шкоду собі, ніж на благо, так як я, бажаючи сповідати добро у всіх випадках життя, він неминуче загине, стикаючись з безліччю людей, далеких добру. З чого випливає, що керівник держави, якщо він хоче зберегти владу, повинен придбати вміння полишати добра і користуватися цим умінням дивлячись по потребі ».  Аналізуючи політичне життя конкретного суспільства, Макіавеллі відзначає великий вплив у ній боротьби протилежних соціальних груп: простого народу таеліти, імущих і незаможних. Зі співвідношення борються в суспільстві сил він виводить і конкретні форми держави: правильні (монархію, аристократію демократію) і неправильні (тиранію, олігархію і «розбещеність»). В якості ідеалу Макіавеллі висуває змішану форму держави, в якій би поєднувалися монархічний, аристократичний і демократичний елементи влади. Але в реальних умовах Італії того часу, на його думку, потрібно сильна централізованадержава, яка здатна забезпечити єдиновладдя государя.  Ідеологом сильної централізованої держави, що базується у своїй діяльності на мирських цінностях, був також француз Жан Боден. Свої політичні погляди він виклав у роботі "Шість книг про державу». Важливу роль у подоланні феодальних чвар, об'єднання держави та зміцненні їм внутрішнього світу грає, на думку Бодена, суверенітет одностороннє і безумовне панування єдиної пануючої волі, вища абсолютна і постійна влада над політичною спільнотою.  Головною в теорії про суверенітет є ідея належність всієї влади тільки державі. Таким принципом держава відрізняється від сім'ї і будь-якого об'єднання, втілює єдиний порядок і протистоїть анархії. Ідея державного суверенітету є одним з найважливіших завоювань політичної думки того часу. Вищий характердержавної влади Боден вбачав у тому, що вона завжди має верховенством, стоїть вище всіх інших видів панування. Абсолютність влади полягає тому, що вона не обмежена жодними умовами і, незважаючи на свою складну структуру, виступає як єдине ціле, є тижні мій. Сталість ж означає, що державна влада не встановлена ​​на будь-який строк, а існує за власним правом.  На думку Бодена, суверенітет належить не народу, а монарху. Боден - прихильник абсолютної монархії. Монарх в його концепції - «джерело права і закону». Сам же він кориться закону «божественним або природним» і повинен поважати свободу і власність громадян. Боден особливо підкреслює важливість повагу власності і обмежує права монарха у справі збирання податків. Завдання монархії, на думку Бодена, цілком очевидні. Вона повинна протистояти теократії, феодальної децентралізації і станової роздробленості. Таким чином ідея суверенітету була сформульована Боденом як спосіб протистояння єдиної королівської влади домаганнями папства на владу, а також розбратами аристократії, громадянськими війнами і селянськими повстаннями. Історія показала, що значення ідеї суверенітету вийшло далеко за межі рішення цих завдань.  Певний історичний інтерес представляє висловлена ​​Боденом думка про зв'язок форм держави і кліматичних умов. Для помірного поясу, на його думку, типовим є держава розуму, бо живуть тут народи мають почуття справедливості, любов до праці. Південні народи байдужі до праці, тому потребують релігійної влади. Північні народи, що живуть в суворих умовах, визнають тільки силу, них управління віз можна тільки сильною державою.  Подальший розвиток політичної теорії у західних країнах відбувається на тлі буржуазних революцій XVI - першої половини ХІХ ст. Політичні ідеї, що лежать в основі буржуазної ідеології, що зародилися ще в епоху Відродження, отримують свою всебічну розробку в Новий час. На його початковому етапі домінуюче значення набувають ідеї знищення обмежень, накладених феодальною державою на свободу індивіда. У подальшому громадянська концепція політики отримує своє логічне продовження у соціальній концепції, в якій акцент з індивіда переноситься на соціальні групи як суб'єктів політики. У цілому сукупність соціально-політичних ідей, висунутих буржуазними мислителями Нового часу отримало назву ідеології лібералізму (від лат. Liberalis - вільний).  Епоха Відродження з історичної хронології є періодом пізнього Середньовіччя і носить перехідний характер. У працях мислителів цієї епохи ще сильно вплив релігійної ідеології. Остаточний розрив із середньовічними уявленнями про божественне походження влади відбувається лише в новий час з створенням і розвитком теорій природного права і суспільного договору. Перші спроби створення таких теорій зустрічаються у нідерландських мислителів Гуге Гроція (1583-1645 рр..) Та Б. Спінози (1632-1677 рр.).. Однак у цих мислителів дані теорії існують тільки в схематичному вигляді. Досить розвинене систематичнерозвиток вони одержують в політичних навчаннях англійських мислителів Томаса Гоббса (1588-1679 рр..) І Джона Локка (1632-1704 рр.).  Т. Гоббс виклав своє політичне вчення у філософському купі «Про громадянина» та трактаті «Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської». Держава Гоббс розглядав як людське, а не божественне встановлення. Воно виникло, на його думку, на основі суспільного договору з природного додержавного стану. Вихідним пунктом в обгрунтуванні концепції Гоббса є положення про те, що всі люди від природи рівні у відношенні як фізичних, так і розумових здібностей. З рівності здібностей Гоббс виводить рівність людей на досягнення ними своїх цілей: кожен у природному стані маєправо на все. Природа дала людям все. Так як люди мають однакові права на все і прагнуть здійснити ці свої права, між ними неминуче виникає боротьба. Загальним принципом при природному стані є «війна всіх проти всіх».  У результаті війни всіх проти всіх стає неможливим нормальне життя. У природному стані всім однаково загрожує небезпека бути винищеними. Страх смерті робить людей схильними до світу, а «розум підказує підходящі умови миру, на основі яких люди можуть прийти до угоди». Так в результаті суспільного договору, на думку Гоббса, і створюється держава. Освіта Держави, по суті справи, означає створення суспільства. Суспільний договір в концепції Гоббса є об'єднання кожного з кожним. Це свого роду договір об'єднання, за допомогою якого маса пре обертається в організоване суспільство і утворює єдине обличчя. Це нове обличчя - держава, воля якого в силу угоди багатьох людей вважається за волю їх усіх з тим, щоб держава могла розпоряджатися силами іздібностями окремих членів в інтересах загального миру і захисту: «той, хто є носієм цієї особи, називається сувереном, і про нього говорять, що він володіє верховною владою, а всякий інший є підданим. Люди встановлюють державну владу на умовах повного і беззастережного підпорядкування. Державна влада єдина і нічим не обмежена. Вона діє безконтрольно і не перед ким не відповідальна. Вона стоїть над законами цивільними, які тільки від неї отримують свою силу.  Створюючи держава, люди переносять належні їм права або на одну особу, що утворює монархію, або на збори представників усіх станів, що утворює республіку, або на представників одного стану, що утворює аристократію. Але у всіх випадках вся повнота влади знаходиться в руках тієї особи або того органу, якому вона передана. Гоббс - прихильник абсолютної монархії. Ніяких «змішаних» правлінь, при яких король мав би свою владу ділити з владою одного зборів, Гоббс не допускає. Він також вважає унеможливити будь-яке поділ влади між різними органами держави.  Дещо іншу концепцію природного права і суспільного договору формулює співвітчизник Гоббса Дж. Локк у своєму творі «два трактату про уряд». На відміну від Гоббса, Локк у своїй договірної теорії походження держави вважає, що природний стан не було станом повного безправ'я і війни всіх проти всіх ». Навпаки, первісним станом людства були природна свобода і рівність. Основними засадами природного права Локк визнає особисту свободу і повагу до приватної власності. Договір, відчужує права окремих людей на користь держави, не скасовує природних прав, а лише покладає на останнього обов'язок дотримуватися принципи природного права, і перш за все право приватної власності. Якщо держава порушить цю договірну обов'язок, піддані вільні від покори йому: вони мають право розірвати договір.  На відміну від Гоббса, Дж. Локк - прихильник конституційної монархії. Поміняти природний стан на абсолютну монархію, пише він, це те ж, що щоб уникнути шкоди, що завдається лисицею, віддати себе в пазурі лева. У своєму обгрунтуванні конституційної монархії Локк вперше в буржуазній політичній літературі висунув вчення про поділ влади. На його думку, потрібно розрізняти ці гілки влади законодавчу, виконавчу і союзну (федеративну). Законодавча влада здійснює право видавати закони, виконавча - проводить закони в життя, а союзна - займається питаннями політики. Судова влада у Локка входить до складу виконавчої. Принцип поділу влади означає, по Локку, що кожна з них повинна знаходитися в руках особливого органу. Однак ці влади нерівноправні. Законодавча влада - верховна. Вона повинна керувати іншими владою. Але і вона не безмежна, її, наприклад, обмежує право власності громадянина.  Дж. Локк не тільки творець оригінальної теорії природного права, суспільного договору і поділу влади, він заклав основу для соціоцентрична парадигми політики. до Дж. Локка кордон і сфера політики ототожнювалися з державою. У Дж. Локка вже постає питання про взаємодію держави і громадянського суспільства. Під державою Локк розуміє не тільки якийсь тип суспільного устрою або форму правління, а незалежне співтовариство людей, яке створюється для підтримки громадського порядку і для збереження приватної власності. Дж. Локк навіть використовує спеціальний термін «політичне суспільство», яке ширше поняття «держава», оскільки воно включає в себе всі види добровільних спілок та угод між людьми при виборі ними способів та форм правління.  Ідеї ​​Локка отримують свій розвиток у роботах відомого політичного мислителя Франції Шарля Луї Монтеск'є (1689-1755 рр..), Викладені ним у творі «Про дух законів». Монтеск'є в аналіз політичної сфери вводить дію не тільки різних соціальних факторів (релігії, моралі, звичаїв, рис характеру, способу життя, основних занять), але й фактори географічного середовища. Так, він стверджує, що в жарких країнах клімат сприяє встановленню деспотичної форми правління. Спека призводить до втрати мужності, легкодухість народу, і він не може посилено виступати проти свавілля і зловживання владою з боку правителів, упокорюється зі своїм рабським становищем. Навпаки, холодний клімат зберігає людям мужність, і в країнах з таким кліматом частіше встановлюються республіки. Помірний клімат Європи сприяє встановленню монархій.  Серед факторів, що впливають на форми правління, Монтеск'є називає грунт, ландшафт, величину території країни. Так, він стверджував, що «республіка за своєю природою вимагає невеликій території, інакше вона не втримається». Монархія ж за своєю природою вимагає середньої величини. Навпаки, для деспотії характерні великі розміри держави.  Проте головний внесок Монтеск'є у політичну теорію пов'язаний з обгрунтуванням теорії поділу влади. Мета поділу влади гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання влади, забезпечити їхню свободу. А це, на думку Монтеск'є, можливо тільки при відносно незалежному існування законодавчої, виконавчої та судової влади. «Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати один одного», - пише він у своєму знаменитому трактаті «Про дух законів». 

Ш.Л. Монтеск'є є також одним з основоположників радикально-демократичного спрямування в західноєвропейській політичній думці, в творах якого принципи свободи, рівності перетворилися на розгорнуті політичні вчення. Свободу і рівність Монтеск'є розглядав як фундаментальні властивості людської природи, а, отже, і «держава розуму». Він вважав, що суспільний інтерес задовольняється лише шляхом проходження правильно сприйнятим приватному інтересу. Розуміючи свободу як незалежність, він вважав, що в суспільному житті стикаються окремі свободи, а тому свобода є право робити все, що дозволено законом, звідси - «дозволено все, що не заборонено законом».  Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр..) У своїх роботах «Про причини нерівності», «Про суспільний договір або принципи політичного права» поглиблює соціоцентричну підхід до розуміння політики. У його роботах суб'єктами політики виступають соціально неоднорідні групи, між якими постійно виникають суперечності і боротьба. Походження держави Руссо виводить з нерівності людей. Руссо розрізняє два види нерівності: фізичне, що випливає з відмінності у віці, здоров'я і т.п., і політичний стан, що складається в різних привілеї, якими одні люди користуються на шкоду іншим. Політичне нерівність, на думку Руссо, не є законом природи, природним станом людини, а продукт тривалого розвитку. Початковий період життя людства, так зване природне стан, характеризується, на його думку, тим, що всі люди раніше були вільні, ніхто не знаходився в стані залежності від іншого, та й «які узи можуть зв'язувати людей, які нічим не володіють». Таким чином, Руссо заперечував в «природному стані» людей наявність приватної власності. У первісному стані, вважав Руссо, люди жили відокремлено один від одного.  Первісна людина, на думку Руссо, володів тим перевагою перед іншими тваринами, що був здатний до вдосконалення. Ця його здатність і призвела до нерівності. Винахід знарядь праці та перехід до осілого способу життя зумовили поступове зближення людей, зробили їх потрібними одне одному. Обробкаметалів і землеробство викликали великий переворот в їх господарській діяльності, призвели до виникнення приватної власності і пов'язаної з нею соціальної диференціації суспільства: виникнення багатих і бідних. Таким чином, власність, по Руссо, була головною причиною соціальної нерівності, а разом з нею і громадянського суспільства, держави. При поясненні причини походження держави, Руссо є прихильником теорії суспільного договору. В основі держави, на його думку, лежать свідомий план, угода між людьми. Бажаючи скористатися для досягнення своїх власних цілей силами бідняків, багаті запропонували бідним укласти цивільний союз, утворити державну владу, яка повинна буде служити запорукою миру і справедливості. Союз був укладений, сформувалосясуспільством держава. Основне завдання суспільного договору, пише Руссо, полягає у знаходженні такої форми асоціації, яка б захищала і охороняла загальної силою особистість і власність кожного члена і в якій кожен, з'єднавшись з іншими, залишався б у той же час вільним. Права всіх людей, що вступають в подібну асоціацію, повинні бути відчужені на користь суспільного цілого. «Зате кожна людина набуває тут громадянську свободу і право власності».  Вчення про суспільний договір служить обгрунтуванням його у генія про демократію. Верховна влада в договірній державі має належати народу. Вимога народного суверенітету - основа політичного вчення Руссо. Цей суверенітет неотчуждаем і неподільний. Оскільки народний суверенітет неотчуждаем, Руссо відкидав представницьке правління. Оскільки народний суверенітет неподільний, Руссо заперечував проти поділу влади на законодавчу і виконавчу. Функціївиконавчої влади, вважав він, є лише проявом суверена, виконання запропонованих ним законів. У відправленні цих функцій і полягає роль уряду, що є таким чином допомогою ланкою між народом - сувереном і окремими громадянами - підданими.  У північноамериканської політичної думки правова концепція «невідчужуваних» прав людини, ідея суспільного договору як основи утворення держави і вчення про поділ влади доповнилися концепцією стримувань і противаг, які забезпечуються при федерально-республіканської форми правління Дж. Медісона (1751-1831 рр.).. Американська революція, скасувавши всі стани та привілеї, визнала народ як єдине джерело влади. Дотримання принципів безпосередньої демократії створило грунт для формування в суспільстві двох фракцій: більшості і меншості. Більшість, що перебуває при владі, прагне і далі обмежувати права меншості. Для подолання тиранії більшості Дж. Медісон запропонував систему збалансованого розподілу влади, яка отримала назву системи «стримувань і противаг».  Як зазначалося раніше в концепції поділу влади Ш. Л. Монтеск 'є, законодавча, судова і виконавча влада були розділені, але за своїм статусом вони були нерівнозначні. Дж. Медісон стверджує принцип рівноцінності всіх трьох гілок влади, що забезпечує можливість контролювати і стримувати один одного.  Значний внесок у розвиток політичних ідей внесли німецькі мислителі Іммануїл Кант (17 24-1804 рр..) І Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.).. Канту своїх роботах «До вічного миру» і «Метафізичні початки вчення про право" велику увагу приділяв розвитку ідей лібералізму. Наріжним каменем його політичної теорії є положення про те, що кожна людина має абсолютною цінністю і не може розглядатися тільки як засіб для досягнення якихось цілей. У політиці, на думку Канта, необхідно прагнути до гармонії цілей і засобів. Кант також багато уваги приділяє ролі права у встановленні меж сваволі. Право, за Кантом, має примусовою силою, носієм якої є держава. Держава, за його словами, - це об'єднання людей, підпорядкованих правовим нормам. Так Кант, по суті справи, призводить до думки про необхідність існування правової держави, яке б забезпечувало свободу особистості.  Подальший розвиток вчення про правову державу отримало в роботі Гегеля «Філософія права». Свобода особи та її права, за Гегелем, реалізується насамперед через власність. Свобода і приватна власність, за Гегелем, - нероздільні поняття. Дж. Локк, Ш. Л. Монтеск 'є, Ж-Ж. Руссо розглядалигромадянське суспільство як політичне суспільство. Гегель поглиблює социоцентристских підхід, вводячи в поняття «політики» гру групових інтересів. СамеГегелю належить заслуга розробки та розмежування категорій «громадянське суспільство» і «держава». Громадянське суспільство, за Гегелем, - це сфера панування приватних інтересів, їх вільна гра, але відрізняється високо ступенем організації. Єдність суспільства може бути досягнуто шляхом узгодження приватних інтересів шляхом їх представництва в органах влади, для узгодження множини інтересів необхідно державу як вищий суддя. Суспільство стає громадянським, тому що воно керується державою. Без держав не може з'явитися і громадянське суспільство. Тому «в дійсності держава є взагалі перше, всередині якого сім'я розвивається в громадянське суспільство, а сама ідея держави розпадається на два моменти ...».  Ідеології лібералізму в політичній думці Нового часу протистояв консерватизм. Лібералізм ідеологічно обгрунтовував твердження капіталістичного способу виробництва і буржуазні цінності. Консерватизм виник як антибуржуазна, феодально-клерикальна ідеологія, що перешкоджає революційному перетворенню суспільства. Творцями ідеології консерватизму є англійський мислитель і політик Едмунд Берк (1729-1797 рр..), Французькі громадські діячі Ж. де Местр (1734-1821 рр..) Та Л. де Бональд (1753-1840 рр.)..  Консерватизм виходив із заперечення ідеалів свободи, рівності, розуму і прогресу, висунутих епохою Просвітництва і Французької революцією 1789 р. Існуючі в суспільстві політичні інститути, перш за все сім'я і держава, на думку консерваторів, є відображенням природного ходу подій. Отже щоб не допустити руйнування суспільства як життєздатної системи, не слід втручатися в самореалізацію життєвого досвіду. Е. Берг у роботі «Роздуми про французьку революцію», критикуючи ідею природного права і суспільного договору, вважав, що держава є результат природної еволюції. де Местр і де Бональд називали революцію сатанинським справою, так як вона, на їхню думку, лише руйнує, а не створює. В якості ідеалу правління де Местр розглядав абсолютну монархію.  Поряд з політичними ідеями, які обгрунтовують виникнення та затвердження капіталістичних суспільних відносин (лібералізм) і протистояли йому консерватизмом, в ХVI - першій половині ХІХ століття розвивався утопічний соціалізм, представники якого в своїх працях заперечували як старий, феодальний так і новий, буржуазний лад. Найбільш відомі представники утопічного соціалізму: англієць Томас Мор (1478-1535 рр..), Італієць ТомазоКампанелла (1568-1639 р.), англієць Джерард Уінстенлі (1604-після 1652 рр..), Француз Жан Мельє (1664-1729 рр.). , Анрі Сен-Симон (1760-1825 рр..), Шарль Фур'є (1772-1837 рр..), англієць Роберт Оуен (1771 - 1858 рр..). У творах цих мислителів обгрунтовувалася необхідність принципово нових порядків, заснованих на рівності всіх членів суспільства, колективній власності обов'язкову працю для всіх, громадському самоврядуванні. Майбутнє суспільство вони пов'язували з народовладдям з найширшою участю трудящих в управлінні громадськими справами. Так, в ідеальній державі, описаному в книзі Т. Мора «Утопія» (місце, якого немає), панує суспільна власність на основі колективної організації праці та розподілу, всі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу і звітують перед ним. Традицію народовладдя йде від Томаса Мора, продовжив Уінстенлі. Ідеалом суспільного устрою він проголосив «вільну республіку», в якій передбачаються виборність і змінюваність всіх посадових осіб. Причому ніхто не може бути обраний на громадську посаду, поки їй не виповниться сорок років, так як тільки до цього віку, на думку Уінстенлі, людина набуває досвід управління собою та іншими.  Поряд зі спробою створити проект ідеального суспільства в роботах соціалістів-утопістів міститься критика інститутів державної влади. Так, Мельє вважав, що сутністю державної діяльності є організоване насильство. Сен-Симон вважав, що в промисловій системі відпадає необхідність в політичних інститутах з численними установами та посадами, що політика замість управління людьми буде замінена управлінням речами і виробничими процесами. У цих положеннях Мелье і Сен-Симона міститься думка про скасування держави.  Сучасні політичні вчення Заходу  Найбільшим кроком у розвитку політичної теорії взагалі і соціалістичної ідеології зокрема є вчення Карла Маркса (1818-1885 рр..) І Фрідріха Енгельса (1820-1895 рр..) - Марксизм. На думку ряду політологів, марксистська концепція політики в її класичному вигляді виступила в якості такого собі «мосту», який забезпечить наступність між класичними концепціями минулого і сучасними її інтерпретаціями. Багато сучасні концепції політики формувалися під безпосереднім впливом марксизму або в боротьбі з марксизмом.  Концепція політичної сфери у вченні Маркса і Енгельса базується на таких передумовах:  1. Обумовленість політичної сфери сферою економічної. Політична сфера є не чим іншим, як надстрой кою над базисом - сукупністю виробничих відносин. «Спосіб виробництва матеріального життя, - писав Маркс, - обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі». Це положення означає, що політичну реальність не можна зрозуміти тільки з самої себе, що для цього необхідно звернутися до аналізу матеріальних відносин в суспільстві. Такий підхід дозволив по-новому поглянути на багато питань, які протягом століть хвилювали політичну думку, перш за все на питання про походження і сутності держави. За Марксом і Енгельсом, земні основи держави коріняться у матеріальних інтересах людей. Держава породжується не вільною волею людей, а є закономірний результат поділу праці та пов'язаного з ним утворення соціальних класів.  2. Відносна самостійність і активна роль політики по відношенню до економіки та інших сфер суспільного життя. Хоча базис первинний, а надбудова вторинна, тим не менш надстройние інститути грають активну роль в соціально-економічному базисі. Політика виступає не тільки як відображення економічних відносин, але й як важливий інструмент їх формування. Сформована політична сфера розвивається на основі власних закономірностей і внутрішніх імпульсів.  3. Політика - це результат і форма класової боротьби.  У класово-антагоністичному суспільстві політика пов'язана з дозволом протиріч між класами, що мають різні, а часто й протилежні класові інтереси. Це проявляє в різних формах класової боротьби, в тому числі і в соціальних революціях. Керівною ниткою марксистського аналізу політики є висунуте К. Марксом і Ф. Енгельсом положення про сутність класової боротьби як боротьби політичної, спрямованої на завоювання та утримання влади. «Політична влада у власному розумінні слова, - писали вони, - це організоване насильство одного класу для придушення іншого». Політична влада капіталістичного суспільства, за Марксом і Енгельсом, - це система диктатури буржуазії. З класової інтерпретацією політичної сфери пов'язані й такі положення марксизму: «Держава - це комітет з управління справами буржуазії», «комуністична партія є авангард робітничого класу». З цього випливає висновок, що аналіз громадської складання класів і соціальних верств є вихідним пунктом для розуміння політичної поведінки мас, партій і окремих лідерів.  4. Класовий поділ суспільства не вічно. Існує закономірність руху людської історії до знищення класів у суспільства без класів. Звідси випливає положення про закономірності відмирання держави і всякої політики. У комуністичному суспільстві повинна бути досягнута гармонізація приватних і громадських інтересів.  Марксистська теорія політики розкрила деякі глибинні чинники політичного процесу і мотиви політичної по ведення, і в цьому полягає її внесок у розвиток політичної теорії. Однак, роблячи надмірний акцент на економічній зумовленості політичного життя, в марксизмі часто недооцінювалися і навіть ігнорувалися деякі більш тонкі механізми політичної активності і діяльності: соціально-психологічні, соціокультурні, правові, демографічні та біологічнічинники.  В Європі та в Росії вплив вчення К. Маркса виразилося по-різному. У Росії переважний вплив отримала революційно-ідеологічна сторона цього вчення. На Заході в більшій мірі вплив марксизму проявилося через поширення ідей Маркса, перетворення окремих положень у частину сучасної наукової методології. Опосередковано розвиток політичної думки кінця ХІХ-ХХ століть відбувалося в значній мірі як суперечка з ідеями К. Маркса.  Під впливом ідей Маркса в сучасній політичній думці Заходу складається соціологічне напрям, який робить головний акцент на розкриття зв'язків політики з соціальними відносинами. У соціологічному напрямку особливо на початковому етапі (Г. Спенсер (1880-1903 рр..), Е. Дюркгейм (1858-1917 рр..) Широко використовується порівняльно-історичний метод. Порівняльно-історичний метод дозволив розкрити соціальні передумови розподілу влади, розвитку політичних режимів інститутів. В орбіту аналізу політичних процесів включав фактори, раніше не беруться до уваги: ​​зростаюча диференціація суспільства.  Марксистський погляд на політику як прояв класово боротьби вплинув також на становлення конфліктологічної напрямку в розумінні політики (К. Шмітт, Р. Дарендорф, Л. Козер та ін.) Політика, за Шміттом, являє собою особливий тип соціального відношення «лікаря-друга», «вертикальну вісь», як би пронизливий наскрізь всю суспільну структуру і, зокрема, економічну і духовно-культурне життя. Інакше кажучи, політика - специфічна форма з'єднання і роз'єднання людей.  Спроба обліку біологічних факторів у суспільно життя, в тому числі і у сфері політики, при збереженні установки класового підходу проявилася в одного з найвизначніших представників соціал-дарвінізму - німецького мислителя Людвіта Гумпловича (1832-1909 рр.).. У його роботах «Соціологія і політика», «Боротьба рас» і ін суспільне життя подається як нещадна і впродовж усього існування людства не припиняється боротьба між групами людей. На думку Гумпловича, на початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками орд привела і до виникнення держав, при яких на зміну боротьби між ордами приходить боротьба між станами, класами і партіями, викликана прогресивним поділом праці, духовними факторами, колективними уявленнями, віруваннями, міжнародними відносинами і т.д. Г. Спенсер у роботі «Підстави соціології» розробив теорію соціально-етичної зумовленості влади. Він вважав, що в процесі свого розвитку суспільство еволюціонує від військового до промислового (індустріального) стану. У військовому тип соціального устрою суспільство являло собою примусову організацію співпраці людей в досягненні спільної мети. У промисловому - здійснюється добровільна співпраця. Зміна типу суспільних відносин сприяє і зміни характеру влади. Військовий тип породжує деспотичні і авторитарні режими. Промисловий тип сприяє затвердження демократії. Г. Спенсер пов'язав характер влади з особливостями міжнародних відносин. Підготовка до війни, політика економії ведуть до централізації, придушення особистих свобод. Обстановка світу, навпаки, зміцнює права і свободи.  Спенсер був непримиренним противником соціалістичних ідей. Задовго до звершення Великої Жовтневої соціалістичної революції він передбачив, що реалізація соціалістичних ідей призведе до державного соціалізму і тим самим породить катастрофу, аналогічну катастрофі, породженої Французькою революцією («пожирали своїх власних дітей»). На його думку, державний соціалізм, в якому держава зосереджує в собі дуже багато функцій, сприяє моральної деградації особистості.  Особливе місце в соціологічному напрямку належить німецькому соціологу Максу Веберу (1864-1920 рр.).. Як і класики марксизму, М. Вебер вважав, що політика - це область громадських відносин з приводу влади або до надання впливу на розподіл влади, чи то між державами, будь то всередині держав між групами людей, які вона в собі містить. Однак веберовский підхід відрізняється від марксизму акцентуванням уваги на соціокультурних чинниках політичного розвитку (цінностях, віруваннях, ідеалах і т.д.). Під впливом М. Вебера в політичній науці склалося стійке переконання про демократію як специфічної західній цінності, нерозривно пов'язаної з протестантською етикою, духом індивідуалізму, культурою консенсусу. Але й оцінка соціокультурних факторів не настільки однозначна, як оцінювалися в марксизмі соціально-економічні фактори. У цих чинниках Вебер не шукає всіх таємниць політичного розвитку. Він лише підкреслює їх велике значення, не заперечуючи значення та інших факторів.  Найбільш істотна ідея веберовской концепції політики полягає в тому, що політика є особливим видом людської діяльності. З одного боку, вона представляє собою підприємство, апарат легітимного панування, а з іншого - специфічну професійну діяльність, пронизливий все суспільне життя. Все суспільство і всі люди в цьому підприємстві в залежності від свого місця діляться на три категорії. Перша - політиків го нагоди (рядові виборці). Друга - політиків за сумісництвом (партійні активісти). Третя - професіонали. Політика, за Вебером, як самостійна сфера суспільного життя формується лише з виникненням державно-адміністративного апарату, як «штабу політичного підприємства всього суспільства», а також з відокремленням управлінської діяльності в особливу професію людей, пов'язану з контролем і розподілом влади. Значний внесок належить Веберу в розробку теорій влади, бюрократії, лідерства і інші розділи політології.  Веберовский підхід до політики як громадському підприємству, тобто певної макроструктуру, в якій усім громадянам задається те чи інше місце і роль у владних відносини надав серйозний вплив на формування структурно-функціонального методу аналізу політики. Найбільш великий представник структурного функціоналізму американський соціолог Толкотт Парсонс (1902-1979 рр.).. У його теорії соціальної дії суспільна система розглядається як що складається з чотирьох підсистем, кожна з яких виконує свої функції. Зокрема, політична підсистема завдяки своїй опорі на владу пов'язана зі здатністю забезпечувати організацію люде для ефективного колективного дії з тим, щоб досягати спільних цілей. Влада в політиці, для Т. Парсонса, являє собою таке ж засіб обміну і мобілізуючий стимул, яким економіці є гроші. Політика, за Парсонсу, включає в себе, з одного боку, соціальний механізм, а з іншого - інституційну структуру. Як соціальний механізм вона складається і трьох елементів: 1) визначення колективних цілей; 2) прийняття рішень; 3) мобілізації необхідних ресурсів для досягнення цілей. Як інституціональна структура вона також включає З елементи: 1) інститут лідерства; 2) органи влади; З) норми і правила регламентації. Соціальний механізм та інституційної структури з'єднуються в єдину систему політичних дій. Таким чином політичне життя як підсистема суспільства представляється Парсонсом як досить складна сукупність під дії лідерів на людей через органи влади в рамках регламенту правових правил політичної гри, що складається з певних цілей, прийняття рішень та їх реалізації посередництвом мобілізації ресурсів.  Ідеї ​​Т. Парсонса лягли в основу системного аналізу політичного життя та теорії політичних систем, які були розроблені Д. Істоном. Предметом політології, на думку Істона виступає аналіз процесів в життєдіяльності політичних систем, за допомогою яких відбувається авторитетне розподіл цінностей, типових способів реагування, що дозволяють системі підтримувати і забезпечувати виживання.  Значну роль у західній соціології грає інституціоналізм. Його представники Сеймур Мартін Ліпсет (нар. 1922 р.), Чарльз Роберт Мілз (1916-1968 рр..) Та ін вивчають стійкі форми організації та регулювання суспільного, в тому числі і політичного життя. Основним поняттям, використовуваним даним напрямком, є «політичний інститут», під яким мається на увазі створюване для виконання певних політичних цілей і функцій установа, що має внутрішню структуру і підпорядковано встановленим правилам і нормам діяльності.  Великою увагою в політичній науці США у 30-50-х роках ХХ ст. користувався біхевіоризм. Класики біхевіоризму (Ч. Меріем, Г. Лассауелл, Дж. Кетлін і ін) розглядають політику в контексті міжособистісної взаємодії. За їхніми уявленнями, політика складається із сукупності політичних дій взаємодій окремих індивідів, тобто із суми векторів індивідуального політичної поведінки. Індивіди вступають між собою у відносини влади, їх індивідуальні установки становлять основу політичного життя. У цьому випадку політична сфера розуміється перш за все як сукупна політична активність індивідів, що формується з певних дій і взаємодій («акцій» і «інтеракцій»). У рамках цієї методологічної установки були розроблені концепція політики як обміну ресурсами (П. Блау), «ігрова теорія політики (О. Брамс), теорія раціонально вибору політичних суб'єктів (Ф. Фіорна).