василь стефаник
.docx
Зміст
-
Основні риси експресіонізму як течії модернізму.
-
Віхи життєвого шляху Василя Стефаника.
-
Проблема добра і зла, злочину і кари у творчості митця (новела “Новина”)
-
Концепція життя і смерті, сенсу страждання: новели “Скін”, “Палій”, “Сама-саміська”.
-
Новела “Камінний хрест” як втілення ідеї всезагального взаємозв’язку всього сущого.
-
Національно-патріотична тематика: новела “Марія” (історичний час, представлений у творі; символічність образу Марії; доля синів; соборність України як ідеал; портрет Шевченка у новелі: деталь чи символ).
1. Основні риси експресіонізму як течії модернізму.
Експресіонізм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція, що сформувалася на початку ХХ століття. Батьківщиною експресіонізму була Німеччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоєних долею культури напередодні першої світової війни. Художникам-експресіоністам(В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.) світ вбачався абсурдним, негармонійним і хаотичним, ворожим щодо "природної" людини. Тому ставлення до дійсності визначилось тим, що предмети і явища отримували властивості особистих почуттів і рис художника. Свої почуття, світогляд на установки, враження від буремних подій і спосіб художнього відчуття вони намагались донести з максимальною виразністю, гостротою, наполегливістю - з найбільшою експресивністю. Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.
Визначальні риси експресіонізму:
- зацікавленість глибинними психічними процесами;
- заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
- оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм всеохоплюючий пафос;
- суб’єктивізм і зацікавленість громадянською темою.
Основні творчі принципи експресіонізму.
Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. З усіх напрямків нового мистецтва 20 ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною буржуазною дійсністю. В творах одних майстрів експресіонізм приводив до надзвичайного загострення трагічного світосприйняття , у інших — до художніх утопій, елітарності, замкненого середовища, котре сприймалося острівцем порятунку духовних та гуманістичних цінностей. Цей конфлікт призводив до радикальності художніх рішень, до бунтівного протиставлення і розриву з академічними традиціями.
Стилістика експресіонізму в 20 столітті відбилася у кіно, живописі, графіці , літературі, скульптурі , найменше у архітектурі.
Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.
2. Віхи життєвого шляху Василя Стефаника.
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року у селі Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) у селянській родині. Середню освіту здобув у гімназіях Коломиї (1883–1890 роки) та Дрогобича (1890–1892 роки), де познайомився з майбутнім письменником Л. Мартовичем. У 1892–1900 роках вивчав медицину у Краківському університеті. Літературну діяльність розпочав у 1890 році, опублікувавши у журналі «Народ» статтю «Жолудки наших робітних людей і читальні». Протягом 1890–1897 років писав ліричні етюди, поезії в прозі. Вперше опублікував свої художні твори (новели) в 1897 році у чернівецькій газеті «Праця» («Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмі», «Побожна», «Сама-самісінька»). У 1899 році виходить перша збірка новел Стефаника «Синя книжечка», згодом — «Камінний хрест» (1900 р.), «Дорога» (1901 р.), у 1905 році — вибрані оповідання «Моє слово» (тут вміщено лише два нові твори — «Моє слово» і «Суд»). У 1903 році під час відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві познайомився з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Коцюбинським, тоді ж відвідав могилу Т. Шевченка у Каневі. З 1902 до 1916 рік не писав нових творів, займався громадською діяльністю. З 1904 року жив у селі Стецеві. У 1908 році обраний послом австрійського парламенту у Відні. З 1910 року жив у рідному селі. Під час першої світової війни у 1914–1918 роках перебував здебільшого у Відні, на початку 1919 року відвідав Київ. З 1916 року повернувся до літературної творчості. Із творів, написаних під час війни та у повоєнний час, склалася збірка новел «Земля» (1926 р.), в якій було розкрито трагічну долю галицького селянства під час світової війни («Дитяча пригода», «Вона-земля», «Пістунка»), пробудження національної свідомості («Марія») та поразку визвольних змагань («Сини»).
7 грудня 1936 року, після тяжкої хвороби Василь Стефаник помер у селі Русові.
3. Проблема добра і зла, злочину і кари у творчості митця (новела “Новина”)
Оригiнальнiсть новел Стефаника полягає ще, як вiдзначив Iван Франко, у новому способi "бачення свiту крiзь призму чуття i серця не власного, авторського, а мальованих автором героїв". Стефаник живе iнтересами своїх героїв, глибоко спiвчуває їм. "Всi нариси Стефаника, - пiдкреслювала Леся Українка, - пройнятi тим животворним духом спiвчуття автора до своїх персонажiв, який надає непереможної чарiвностi художнiм творам i якого не може приховати навiть найоб'єктивнiша форма".
Стефаника називають майстром психологiчної новели, i одним iз його шедеврiв є "Новина". Новела починається повiдомленням про вражаючий i страшний факт: "У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотів утопити i старшу, але випросилася". В основу новели покладено конкретну подiю, яка трапилася на Покуттi наприкiнцi голодного 1898 року в селi Трiйцi. "У Трiйцi вмерла жiнка одного чоловiка i лишила двоє дiтей. Не було кому їх чесати i обперати. Одного вечора взяв чоловiк маленьку дитину на руки, а бiльшу за руку й повiв до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. "Но то йди собi сама додому й газдуй, а я йду до суду замельдуватися. Заки я вернусь з кримiналу, то ти давно вже у ...мамках будеш". Та й розiйшовся тато з донькою", - з гiркотою писав про цей трагічний факт Стефаник Кобилянськiй 14 жовтня 1898 року.
Образ Гриця Летючого сам по собi трагiчний. Цiлу зиму Гриць, не маючи палива, спав з дiтьми на холоднiй печi, страшенно голодував. Його дiти були такi худенькi, що дивно було "як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi". Коли вони просили їсти, доведений до вiдчаю Гриць роздратовано вигукував: "то їжте мене, а що я дам вам їсти?"
У цих гiрких словах виливається нарiкання Гриця на тяжку селянську долю. Голоднi дiти не зважають на щоденнi батьковi прокльони, до яких вони вже звикли. I коли батько дав їм шматок хлiба, то "вони, як щенята коло голої кiстки, коло того хлiба заходилися". Тяжко жити Грицевi самому, а ще тяжче йому, батьковi, дивитися на страждання виснажених голодом дiтей-сирiт, в яких, здавалося, були живими лише очi, налитi вагою горя, а решта тiла уже зовсiм висохла вiд голоду. "Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла б з вiтром, як пiр'я".
"Мерці" – не раз думав про них Гриць, i його пройняло жахом, кинуло в пiт. I з цієї хвилини Гриць задумується, чи не краще було б дітям вмерти, аніж так страждати. Але смерть не приходила. Батько впадає у вiдчай.
Любов до дiтей i бажання швидше, за одним разом, покiнчити з крайнiм бiдуванням та з усіма муками, як важкий камiнь, давить груди. Нестерпнi страждання й усвідомлення безвихiдностi становища примушують Гриця пiдняти руку на рiдних дiтей i приректи себе на страту: "Скажу панам, що не було нiякої ради: анi їсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!"
Розкриваючи психологiю своїх героїв, зображуючи їхнi почуття i переживання, Стефаник найчастiше вдається до контрастних зiставлень i порiвнянь. У новелi "Новина" нарочитiй зовнiшнiй грубостi Гриця, яка знаходить вияв у його лайливих словах, протиставляється його душевна доброта, батькiвська любов до дiтей.