8 На основі письмових

8 На основі письмових, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших джерел протягом багатьох сторіч дослідники намагаються вирішити проблему етногенезу українців.Першу спробу вирішити цю проблему зробив літописець Нестор у “Повісті минулих літ”, де започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка була домінуючою в ХІІІ-ХV ст. у працях польських і чеських вчених. Її прихильниками були російські історики С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.В ІХ ст. на сторінках Баварської хроніки викладена ще одна версія походження слов’ян – скіфо-сарматська, або азійська теорія, тобто предками слов’ян визнавали скіфів і сарматів. Пращурами слов’ян до кінця XVIII ст. вважалися також алани, роксолани, кельти, фракійці та інші. Хоча ці гіпотези не були достатньо науково обгрунтовані.В ХІХ–поч. ХХ ст. почався новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян. Праця чеського славіста Л. Нідерле ”Слов’янські старожитності” (1902 р.) започатку-вала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Центром прадавніх слов’янських земель Л. Нідерле вважав Волинь.Польські вчені Ю. Косташевський, Я. Чекаловський та інші у 30–40-х роках обгрунтували вісло-одерську концепцію, яка пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою.У 50–60-х роках виникає дніпро-одерська теорія (П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков), яка увібрала у себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій.Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію. На думку вчених, формування слов’янського етносу – це досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів, зокрема, можна виділити два основних:до рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е. слов’янський етнос зосереджується головним чином у межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь; в ІІ-І ст. до н. е. з появою зарубінецької культури центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою, Бугом, Дніпром.Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н. е., де слов’яни фігурують під назвою венеди. Візантійський хроніст Йордан в V ст. н. е. повідомляє про три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я).Динамічний і драматичний час пережили слов’янські племена на наших землях в II-VI ст. – ішов процес великого переселення народів; переміщення готів із Прибалтики у Причорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни. Вони створили між Доном і Карпатами державу, на чолі якої став Аттіла. Після кількох поразок від римлян і смерті Аттіли у 457 р. гунська держава розпалася. Відчувши, що гуни не становлять загрози, слов’янські племена у V ст. могутнім потоком пішли у візантійські землі. До кінця VII ст. анти і склавини захопили майже весь Балканський півострів, проникши до Малої Азії.Видатний український історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу, а їх союз – початком праукраїнської державності (з ІV ст.). Початковими ознаками державності у антів можна вважати: поступовий перехід від первіснообщинного ладу до появи елементів феодальних відносин (власності); визначення осілої території, яку займали антські племена; формування суспільного устрою на засадах демократії (віче, рада); наявність талановитих і авторитетних вождів, князів (Бож, Мезамир); військова дружина, яка виконувала роль мілітарної сили і органу управління.Прихід аварських племен із Центральної Азії і невщухаючі аваро-слов’янські війни (568–635 рр.) призвели до розпаду антського союзу.У VI-IX ст. більшість європейських та східних авторів ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України під назвою склавини.В результаті розселення слов’ян (VI-VII ст.) на території Східної Європи виникають три групи слов’янських племен: західна, південна і східна.Основною галуззю господарства слов’янських племен було орне землеробство.Виділяються такі галузі ремесла: добування і обробка заліза, ткацтво, деревообробка, прядіння, обробка шкіри, гончарство, ювелірне виробництво та ін.Швидкий розвиток економіки східних слов’ян обумовив розклад родоплемінної організації (VI-VIII ст.) і утворення перших територіально-політичних об’єднань – зародків держави.Віруваня східних слов’ян мали політеїстичний характер. Обожнюючи сили природи, слов’яни були язичниками. Найвищим божеством вважався Перун – бог грому і блискавки; Даждьбог, Стрибог – боги сонця і повітря були дарителями земних благ та ін.Таким чином, у стародавню добу Україну населяли різні народи і племена. Починаючи з епохи бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях

9 Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. є. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. є. добре відображена в археологічних матеріалах.Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно систематичне вивчення процесу зародження у давніх слов'ян класових відносин як обов'язкової умови становлення державності. До середини І тис. н. є. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'явилися східні, західні та південні слов'яни. Слов'янські народи:Західні слов'яни: поляки, чехи, словаки, верхні та нижні лужичани.Південні слов'яни: болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці.Східні слов'яни: українці (виникли на базі племінних союзів полян, деревлян, уличів, волинян, сіверян, тиверців, дулібів, білих хорватів); росіяни (виникли на базі племінних союзів словен, східних кривичів, радимичів, в'ятичів); білоруси (утворилися на базі племінних союзів полочан, дреговичів, західних кривичів).З арабських і перських джерел ІХ-Х ст. відомо, що на землях слов'ян існували три державні утворення: Куявія, Славія й Артанія. Історики вважають, що Куявія — це київська земля з Києвом. Славію ототожнюють зі слов'янськими поселеннями біля озера Ільмень, головним містом яких був Новгород. Щодо Артанії вчені розійшлися в думках: одні з них уважають її землями навколо Чернігова, інші — навколо Рязані. Та вірогідна думка, що Артанія тяжіє до Ростово-Суздальської Русі.Наприкінці IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва, і за іменем столиці державу називають Київською Руссю. Існують дві основні теорії утворення держави на Русі: 1) норманська; 2) природно-історичного процесу. Норманська теорія була висунута німецькими вченими Байєром і Міллером ще у XVIII ст., яка стверджує, що держава на Русі була створена норманами (шведами), апелюючи при цьому до літопису «Повесть временных лет», в якому йде мова про запрошення до Новгорода норманських вождів на чолі з Рюриком. Друга теорія стверджує, що держава на Русі була створена в результаті природно-історичного процесу. Для цього були необхідні політичні та соціально-економічні передумови. В процесі розвитку східнослов'янського суспільства союзи племен перетворюються в племінні княжіння (VIII ст.) Не можна заперечувати, що нормани у ІХ-Х ст. відігравали на Русі активну політичну роль, поклавши початок династії Рюриковичів. Проте вони не утворили східнослов'янську державу, (вона існувала й до їх приходу), а скоріш за все, каталізували об'єднання східнослов'янських земель і племен.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане: 1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин; 2) поступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання); 3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави (Хозарський каганат, Візантія тощо); 4) територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен; 5) економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію; 6) посиленням Києва, чому сприяло його географічне положення, економічне становище, політичне значення та попередня історична еволюція.

 

11 Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму.Незадовго до прийняття нової віри відбувся ряд важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той згодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тож погодився на вимогу. Володимир, у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення.Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів. Історичне значення цього часу полягала в наступному:

1) Залучення слов'яно-фінського світу до цінностей християнства.

2) Створення умов для повнокровного співробітництва племен Східно-європейської рівнини з іншими християнськими племенами і народностями.

3) Русь була визнана як християнська держава, що визначило високий рівень відносин з європейськими країнами і народами.

 

12 Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів.Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об'єднань східнослов'янських племен, що складалися впродовж доби розселення (V—VII ст.), наштовхнуло вчених на думку, що у роздробленості Київської Русі багато важив різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох східнослов'янських народів — українців, білорусів і росіян — пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород та Володимиро-Суздальська земля (на російських теренах).Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення

 

13 Наприкінці ХІІ ст. в українських землях зложилася нова політична сила на Заході яка продовжила самостійне державне життя українського народу, ще більш як на століття.Найсильнішими серед південно-західних князівств були Галицьке й Волинське.Галицьке князівство після Любецького з’їзду (1097) раніше інших князівств відокремилося від Києва. Найбільшої могутності воно досягло за князювання Володимира Ярослава Осмомисла- мудрого, чесного, шановного в усіх землях князя.Волинське князівство відокремилося від Києва в середині ХІІ ст.. Його очолював волинський князь, внук Володимира Мономаха – Мстислав Ізяславич.Між Галицьким і Волинським князівствами розвивались економічні зв’язки, вони спільно вели боротьбу проти зазіхань польських і угорських феодалів на землі цих князівств. Все це створювало об’єктивні передмови для об’єднання в єдине князівство.С.Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство “першою українською державою”. Роман припинивши князівські міжусобиці, планував консолідувати сили для боротьби з зовнішніми ворогами, зупинити роздробленість князівства, обирати київського князя шістьма найбільшими князями.Але плани Романа не здійснились. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з поляками.Після смерті князя Романа і в зв’язку з тим, що його сини не могли успадкувати владу (старшому Данилові було 3 роки, а Василькові – один рік) розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл, численних усобиць й феодальних війн. Галицькі бояри намагился не допустити зміцнення великокнязівської влади. Вони дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголосивши князем боярина. В усобиці втручались інші руські князі, які прагнули підкорити Галицько-Волинські землі своїй владі, а також сусідні держави – Угорщина та Польща. Галицька земля не раз переходила з рук в руки. Необхідно зазначити, що важливою подією цього періода, тимчасового розпаду єдиної держави, було те, що мати малолітніх дітей Данила і Василька, княгиня Анна з надзвичайною енергією боролася за збереження синівських прав, укладала союзи, виступала проти галицьких бояр, рятувала синів. Велике значення у боротьбі за батьківський стіл мала непохитна відданість волинського боярства княжатам. З їх допомогою Романовичі міцно затвердилися у волинській землі, що давало їм велику силу в боротьбі за Галичину з угорським королем і ворожим галицьким боярством.Спираючись на підтримку середніх та дрібних бояр і городян Данило Романович зумів припинити усобиці і поновити єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 році він змістив з галицького престолу князя Ростислава.Відновивши єдність князівства князь веде активну боротьбу за втрачені позиції. Руські війська під проводом Данила у 1238 р. розгромили тевтонських лицарів які захопили північно-волинське місто Дорогочин. У 1240 р. князь поширює свій вплив на Київ, у якому сам жити не став, а поставив там свою “засаду” на чолі з воєводою Дмитром.Таким чином, у першій половині ХІІІ ст.. Галицько-Волинське князівство успішно відбило напади Угорщини, Польщі, німецьких лицарів, що дало змогу князю присвятити увагу внутрішнім справам.Данило Романови повів жорстоку боротьбу проти боярства, яке виступало проти нього. Відчуваючи реальність постійної загрози із Сходу і Заходу, спішно будує низку нових міст-замків, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. У Галицько-Волинських землях розвивалося сільське господарство, високого розвитку досягали ремесла – залізоробне, ювелірне, гончарне та інш. Порівняно широкий розвиток набула внутрішня і зовнішня торгівля. Галицько-Волинське князівство було однією із важливих ланок загальноєвропейської торговельної системи.Реформаторська діяльність Данила на подальше зміцнення князівства була перервана татаро-монгольською навалою, яка завдала князівству значних руйнувань. Незважаючи на руйнування воно залишалося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади хана, але у 1246 р. змушений був їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями.Формально визнавши владу хана Данило намагався виграти час і не відмовився від боротьби з Ордою. Князь збирає сили, укріпляє старі міста та зводить нові фортеці, реорганізує військо.В той же час зміцнюючи своє князівство, Данило Галицький веде активну зовнішньополітичну діяльність по створенню антиординської коаліції. Він примирюється з Польщею, Угорщиною, Литвою, укладає союз з Владимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями.Римський папа Інокентій ІV також пообіцяв Данилові реальну допомогу та королівський вінець з умовою, що буде укладена унія православної церкви з католицького під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти орди князь погоджується на ці умови і в 1253 р. він був коронований як Галицько-Волинський король. Але не діставши допомоги від папи Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту боротьбу із Золотою Ордою. Отримавши у 1254–1255 рр. перемогу над ордою яку очолював воєвода Куремси і визволивши від кочівників частину своїх земель, князь у 1258 році зазнав поразки від золотоординського війська і змушений був надати наказ про знищення значної частини міст-укріплень (Володимира, Луцька, Львова, Данилова та інш.).Незважаючи на те, що Данило Романович визнав владу Золотої Орди залежність його князівства від неї була меншою ніж інших руських земель.Главою держави залишався великий князь, якому належала верховна влада. Він міг приймати законодавчі акти, очолював військо, забирав податки, вести зовнішньополітичні зносини з іншими державами. У князівство майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною.У 1264 році галицько-волинський князь помер. Наприкінці ХІІІ – початку ХІV ст. внаслідок посилення феодальних усобиць і татарської навали єдність і могутність Галицько-Волинського князівства поступово послаблюється. На його землі все більше починають зазіхати польські, литовські та угорські феодали.Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325–1340). Після його смерті самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати. Галицько-Волинське князівство, як спадкоємець Київської Русі, має велике значення в історії українського народу. Воно зберегло від завоювань та асиміляції південну та західну гілку східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомлення власної самобутності.Воно охоплювало до 0,9 української території, відкрило широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну зберігаючи кращі традиції української культури, а також продовжило на 100 років традиції державності Київської Русі.На думу відомого українського дослідника М.Брайчевського “... було це не Галицько-Волинським князівством, як здебільшого узвичаєно вважати в історіографії. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславовичем об’єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5–6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько” За його словами, держава Данила виходила за рамки пересічного уділу і становила на багато масштабніше і значне утворення. Таким чином, її можна вважати загальноукраїнською державою.

великокнязівської влади й відновлення централізації держави.

15 З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир 111 (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази.Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована.По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша). У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, яке він передав своєму племіннику —сілезькому князю Владиславу Опольському. "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.

У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Після смерті Спитка його вдова продала Поділля королю. За допомогу у війні проти тевтонського ордена, Ягайло в 1411 р. повернув Поділля Вітовтові. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. поляки зайняли Кам'янець та інші подільські замки.

 

16 У ХІV – ХVІ ст. внаслідок внутрішніх чвар, татаро-монгольської навали, литовської, польської та російської експансії розпалася Галицько-Волинська держава, припинило існування Київське князівство, а після Люблінської унії й утворення Речі Посполитої українські землі були поділені між сусідніми державами – більшість земель попала під владу Польщі, частина залишилась у Литви, Угорщини, Московського князівства та Молдови.В цей критичний момент історії українського народу, коли панівний стан українського суспільства у своїй більшості, зрадив національним інтересам, у другій половині ХVІ ст. на півдні Київського воєводства різко прискорюється процес формування нового суспільного стану – козацтва, який почав набирати авторитет в очах українського народу як лідер у боротьбі проти колонізації і відродженні суверенної української держави.Проблема появи та формування козацької версти й досі є дискусійною. У вітчизняній історії існує чимало гіпотез щодо походження українського козацтва (“Хозарська”, “Чорноклобуцька”, “черкаська”, “татарська”, “автохтонна”, “бродницька” та інші). Всі ці гіпотези можна об’єднати у дві групи – етимоквологіну та етнічну. Перша намагається відшукати початки козачини в різних словах спільних за звучанням чи значенням з терміном “козак”. Друга, основою якої є “автохтонна”, доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, та лицарством княжих часів. Так ці теорії підтримують вітчизняні історики М. Грушевський, М. Брайчевський та інші.М. Грушевський, зокрема в історії козачини виділяв щонайменше два етапи його розвитку.Перший – зародковий, “побутовий”, що з’явився в анти монгольських змаганнях проти хижих степовиків.Другий – класичний, період формування козацтва як організованої суспільної верстви українського населення ХV – ХVІ ст. До представників першого етапу сучасні українські історики відносять бродників та берладників, які ще за часів Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну культуру і в певні моменти являли собою неабияку соціально-політичну силу. Перші згадки про цих людей в історичних джерелах датуються 1146 р.Назву бродників більшість дослідників пов’язують з їх заняттям. Це були люди які жили на берегах великих рік, що правили за жваві торгівельні шляхи, і, як правило, на небезпечних для суден місцях. Вони долали броди на річках і були кормчими човнів та паромів.Появу терміна “берладники” вчені пов’язують з ім’ям князя Івана, який правив у м. Звенигородці на Галичині. Після невдалої спроби у 1145 р. закріпитися у столиці Галицького князівства м. Галич, знайшов собі притулок у м. Берладь і дістав прізьвисько Іван Берладник, а його прихильники – берладників. Дослідники зазначають, що це був войовничий люд, вередливий і відчайдушний, але відданий своїй землі до самого пожертви. В деяких джерелах їх називають “руськими біженцями”, “галицькими вигонцями”.В останнє бродники згадуються в джерелі під 1254 роком. Та це не означає, що саме тоді вони припинили своє існування. Цілком можливо, що після татаро-монгольської навали вони стали існувати під іншою назвою. Саме тоді з’являється термін “козак”. Він походить з пратюрьської мови, звідки перейшов до монгольської: означав людину самотню, не зв’язану ні з домівкою, ні з сім’єю. На Україні це слово закріпилося в розумінні “вільна людина не залежна від феодала і уряду”, український воїн, що боронить волю і незалежність народу.Розглядаючи другий етап розвитку козачини як нового стану українського суспільства дослідники зазначають слідуючи його головні функції та причини формування: