Огороднік Ірини Поб-409-4-0.д

1. На основі праць видатних вчених і педагогів зробити ретроспективний аналіз етико-педагогічний ідей в історії педагогічної думки.

Протягом багатьох століть український народ створив національну систему духовних цінностей, у структурі якої чільне місце займає педагогічна культура і педагогічна етика. Провідна роль в українській школі завжди належала народному вчителю, бо, за влучним висловом Івана Франка, “вчителем школа стоїть”. Вчитель продукує творців матеріальних і духовних цінностей українського народу.

Золотим фондом української педагогіки є морально-етичні погляди вітчизняних просвітителів. Їх ідеї про гуманістичні взаємовідносини вчителя з учнями, з батьками, колегами покладені в основу сучасного явища “педагогічна етика”.

Широкого розповсюдження в Київській Русі набули перекладені твори давньогрецьких авторів. У “Ізборнику Святослава 1073 р.” наводитися “Повчання дітям Ксенофонта” (біля 430 – 355 до н.е., Коринф), давньогрецького письменника і історика, учня Сократа. У ньому викладені рекомендації щодо формування моральної поведінки дітей.

“Я, дети, говорю вам, отойти от жизни человеческой, знаете ведь, как в жизни своей жил без лукавства, как во всем честен был и любил всех, не ради сана великого, не из гордости. Не укорял никого и никого не оклеветал, ни малого, ни великого. Не оставлял церковь божию ни вечером, ни утром, ни в полдень. Не презрел нищих, не оставил странных и печальных, не презрел никогда ведь и заключенных в темницах, необходимое давай им, и тех, кто в плену избавил, не помышляя о чужой доброте…Так и вы живите, дети мои, да и вас бог ублажить и долголетие явит и сотворит. Убогих посещайте, вдов защищайте, немощных милуйте и осуждаемых неправо избавляйте, мир имейте со всеми. Более всех с теми, кто в пустыне и в пещерах, и пропастях земных добро творит. Помните монастырь, монахов и стыдитесь, и почитайте, и милосердствуйте. Матерям же вашим честь отдайте, и все добро им сотворите, да господа увидите радующегося и о том возвеселитеся в века. Все, сколько имеете золотом и серебром, и ризами, раздайте неимущим, и в работе сущей, как своих детей, любите и милуйте юных и старым свободу дайте, пищу им до смерти давая, и просто говорю: как меня видели творящим, и вы творите, да спасетесь и уподобитесь святым. Мать не забывайте, волю ее творите...” [31,79].

Ксенофонт підкреслює етичні правила його відношення до людей: “у всім чесний був і любив всіх”, “не докоряв нікого і нікого не обмовив”; те, що ми сьогодні відносимо до педагогічної етики.

Велику роль у становленні морально-етичних педагогічних ідей зіграло “Повчання Володимира Мономаха дітям” (1096) – унікальний документ стародавньої педагогіки. Філософсько-педагогічні міркування Володимира Мономаха зачіпають ті ж проблеми етики, які розглядав Ксенофонт.

Володимир Мономах наставляв дітей: “Треба лжі берегтися, і п’янства, і блуду, бо в цьому душа погибає і тіло. А якщо хто йде по землях своїх за давниною, то хай не чинить шкоди ні своїм людям, ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, щоб їх не прокляли.

Де йтимете чи станете, напоїть, нагодуйте стороннього; а ще більше вшановуйте гостя – хоч простого, хоч знатного, якщо не можете дарунком, то їжею чи питвом. Люди ці, мимо ходячи, прославлять або засудять чоловіка по всіх землях.

Недужого треба одвідати, за мерцем іти, бо всі ми смертні. І чоловіка не можна минати, не привітавши, не сказавши доброго слова.

Жінку потрібно любити, але не давати їй власті над собою.

Коли щось добре вмієте – не забувайте, а чого не вмієте – учіться, як це робив батько Володимирів. Сидячи дома, вивчив п’ять мов і мав почесть від інших країв. Лінощі ж усьому лихому мати: що людина вміє – те забуде, а чого не вміє – того не навчиться.

А добре поводячись, не лінуйтесь ні до чого доброго, а насамперед до церкви ходити. Хай не застане вас сонце в постелі – так батько Мономахів діяв і всі люди достойні”

Іоан Грішній в “Настановах багатіям” також приділяє увагу вихованню етичних взаємовідносин між людьми, не дивлячись на те, до яких верств населення належить людина.

“Чим більшим ти наділений від Бога багатством, тим більше і навіть більше того зобов’язаний віддати;

Твердо знай, у чому спасіння твоєї душі, – у тому, щоб нікого з людей не образити;

Будь грізним для підлеглих саном своїм, але люб’язним милосердієм своїм та ін.;

Колі хочеш, щоб тебе всі поважали, будь сам для всіх благодійником;

Не виправдовуй винуватця, навіть коли він тобі друг і не ображай правого, навіть якщо він ворог тобі”

Велику роль у розвитку освіти, духовної культури, становлення педагогічної етики зіграли братерства і общини міського населення, які почали створюватися в другій половині XVII ст. на Україні. Предмети, викладання яких велося в цих школах, були значною мірою пройняті гуманістичними ідеями.

Навколо братерств відбувалося об'єднання прогресивно настроєних діячів – письменників, поетів, вчителів. У них вчилися, а потім трудилися багато відомих просвітителів. Надаючи велике значення формуванню особистості людини, вони звертали особливу увагу на методи роботи з дітьми і найголовніше, на необхідність сумісної участі в навчальному процесі вчителів, дітей і батьків.

У виступі Арсенія Єласонського, першого ректора Львівської братської школи, викладача грецької мови перед братчиками, звертається увага на те, що учні повинні відчувати до вчителів не тільки страх, але й повагу. І вчителі повинні відноситись до учнів з повагою.

«Во-первых, заявляю им, что учился у наших учителей, у мудрейшего господина Матфея, людей благочестивых и правоверных… и буду учить их детей, во-первых, первую философию – боязнь бога…Во-вторых, принадлежащую любовь и уважение к их родителям, и ко всем старшим, и братьям во Христе, в-третьих, греческой письменности и языку… Я же решительно должен их обучать строго два часа быстрому (чтению), поскольку, конечно, воспринимается ими материал. Далее их будут обучать учителя в установленном порядке, буду показывать, обучая их, то, что нами было сказано, с боязнью и уважением до 9 часов. Необходимо, чтобы и дети питали по отношению к учителям доброжелательный страх и уважение”

Єпіфаній Славінецький (1600-1675) в роботі “Громадянстві звичаїв дитячих» вказує, що необхідне “навчання доброті, спільної речі бажати або не бажати, спільна прихильність, норови всіх людей зносити і терпіти, самолюбства не мати, не підноситися вище за інших, вірі і знаку старовинної дружби не шкодити, благодіяння завжди пам’ятати, приятелеві служити і догоджати”

Семіон Полоцький (1629-1680) бачив мир книгою, написаною богом. Завдання вчителя – навчити читати цю книгу за допомогою батьків. Природа дитини – “скрижаль ненаписанная” – зображення на якій багато в чому залежить від вчителя, від його відношення до дитини.

Славетний український педагог Феофан Прокопович (1681-1726) у своєму творі “Духовній регламент” відстоював необхідність формувати високоосвічену, духовно багату молодь. Ним визначено зміст роботи церковних шкіл, викладено багато цінних методичних порад і рекомендацій щодо виховання і навчання учнів. Він вказує на необхідність мотивації учнів: “А котрий (учень) не прикидав собі тупості, бажаючи відпущення додому, як то інші прикидають тілесну неміч від солдатства, випробуванню його розуму цілий рік покласти. І може розумний вчитель придумати засоби випробування такі, яких він пізнати і перехитрити не зможе.

Визначеним і добрим учителям звеліти, щоб вони спершу розповідали учням своїм коротко, але ясно, яка сила є даної науки: граматики, наприклад, риторики, логіки тощо. І чого бажаємо досягнути завдяки цьому або іншому вченню, щоб учні бачили берег, до якого пливуть, і більшу б охоту мали, і збагнули б щоденне надбання своє, а також недоліки”

Етичним відносинам між учителем і учнями, як учасниками навчально-виховного процесу, велику увагу приділяв філософ, поет, просвітитель, гуманіст Григорій Савич Сковорода (1722-1794). Г.С. Сковорода – один з видатних представників етико-гуманістичного напряму вітчизняної просвіти.

Мета навчання у Сковороди полягала в тому, щоб навчити людей досягати щасливого життя. Він уважав, що філософія як “верховна наука” повинна не тільки дати відповідь на теоретичні питання: у чому полягає добро, зло, щастя, – але і вказати людині шлях, як уникати зла, як досягти щастя. На думку мислителя, людина може прийти до щастя тільки через самопізнання. Він закликав: щастя в “спорідненій праці”, кожен повинен пізнати себе. Принцип “спорідненої праці” і вчення про щастя фактично є двома сторонами одного і того ж явища – відповідного своєму призначенню людського життя.

Основним завданням етичного виховання філософ уважав формування у підростаючого покоління благородства і подяки. “Невдячний” і “аморальний” – для Г.С. Сковороди поняття-синоніми. Він закликав виховувати підростаюче покоління здатним з’єднати свої інтереси з інтересами інших. Його ідея “спорідненості” лежить в основі завдання виховання – “навчити подяки”.

Виходячи з положень гуманізму, він звернув увагу на виняткове значення у вихованні пошани і любові педагога до особистості дитини. Г.С. Сковорода підкреслював, що чуйність, гуманність і чесність, можуть формувати у юнацтва тільки такі педагоги, яким ці якості глибоко властиві.

Обґрунтувавши принцип природовідповідності, Г.С. Сковорода доводив, що виховання повинно враховувати природу дитини.

“Учитель и врач – несть врач и учитель, а только служитель природы, единственныя и истинныя и врачебницы, и учительницы. Буде кто чего хощет научитися, к сему подобает ему родитися” [33, 146].

Він звертав увагу на те, що без етичного виховання не можна сформувати освічену людину.

“Сіе несть воспитаніе и несть ученіе, но обузданіе, от человеческія помощи происходящее, всех беззаконников управляющее. Воспитание же истекает от природы, влияющая в сердце семя благія воли, да помалу-малу, без препятствій возрасши, самовольно и доброхотно делаем все тое, еже свято и угодно есть пред богом и человеки. Коликое идолопоклонство восписывать человеческим наукам и человеческим языкам восприносить и воспричитать воспитание? Кая полза ангельскій язык без добрыя мысли? Кій плод тонкая наука без сердца благого?” [33, 146].

Питання педагогічної етики знайшли своє освітлення в працях Якова Павловича Козельського (1728-1794) – видатного українського і російського просвітителя, філософа – матеріаліста, ученого – енциклопедиста.

Велику роль у формуванні особистості Я.П. Козельський відводив вихованню, стверджуючи, що дитину слід виховувати, а вже потім давати знання, при цьому указував на роль учителів і батьків. Етичні якості отримуються під впливом освіченого і вихованого вчителя.

“Философы говорят, что в молодых людях надобно прежде исправлять разум, а потом волю… напротив того, основываясь на опытах, утверждаю и доказываю, что лучше прежде исправлять волю, а потом разум, нижеследующими рассуждениями: во-первых, из опытов известно, что качество человека от воспитания, определенного ему в его юности, так чильно, что потом уже, в зрелых и возмужалых его летах, переменить то качество в другое весьма трудно и почти невозможно…, надлежало бы молодых людей до определенного возраста прежде всех наук учить приятному, чистосердечному и безобидному со своими ближними обхождению, а потом… допускать и до других наук… а которые до определенного возраста окажут себя к добродетели несклонными или хотя и склонными, да притворно, то таких, какой бы они ни имели природный разум, отнюдь не должно допускать к наукам для благополучия общества, коему и простой злодей вреден, а ученый уже не только будет несносен, но и совсем его погубить может”

Як вимогу до вчителя можна розглядати його твердження, що “не худо б при определении к должностям людей по возможности смотреть на их темпераменты, воспитание, качество разума, качество духа и качество сердца”

Етико-педагогічні ідеї розглядав у своїх творах Тарас Григорович Шевченко (1814-1861), що мріяв про достовірно народну школу, яка дала б учням глибокі знання і виховувала б бажання беззавітного служіння народу.

Великий російський учений, лікар, основоположник військово-польової хірургії, Микола Іванович Пирогов (1810-1881), зробив величезний вплив на розвиток педагогічної науки в Україні і Росії. Разом з ідеями безстанового навчання, наступної освіти, колегіальності в управлінні навчальними закладами і т.ін., він розвиває ідею морально-етичних відносин між учителями і учнями.

М.І. Пирогов уважав вчителів наставниками молоді, при цьому попереджав, що наставництво не повинне перетворюватися на лібералізм і змішування в діяльності вчителя основ університетської і гімназичної освіти.

“Из некоторых отдельных мнений видно, что в педагогических советах гимназии существуют два взгляда об отношениях наставников к ученикам. Одни думают, что учителя – братья, другие – что они отцы ученикам. А я думаю, что ни то, ни другое. Наставники должны оставаться наставниками в полном смысле, не более и не менее. Более от них нельзя требовать. Те, которые хотят наложить на учителей обязанности родительские, забывают, что они требуют более, нежели сколько человек может исполнить. Отцом можно быть только своих детей. А те, которые сравнивают учителей с братьями, отвергая все принудительные меры, и говорят, что не должно учеников понуждать ходить в классы, не взыскивать за незнание и леность и т.п., очевидно, смешивают способ университетского образования с образованием гимназическим”

Підкреслюючи, що вчитель є зразком для наслідування, М.І. Пірогов попереджав: “Если в настоящее время обнаруживается какой-то антагонизм между учениками и учителями, не пользующимися милостью учеников, если проявляется дух своеволия и неповиновения, если учителя для сближения с учениками, приглашая их к себе, критикуют с ними же вместе других наставников, то все это доказывает, что ни учителя, так поступающие, ни сами педагогические советы не понимают надлежащим образом прямых своих обязанностей. Учителя – потому, что во вред и ученикам и всему учебному учреждению поселяют вражду, неуважение и недоверие там, где весь успех дела основан на гармоническом согласии действий и взаимном уважении и доверии; педагогические советы – потому, что им следовало бы тотчас же предпринять энергические меры для прекращения зла, подвергнув в своих заседаниях не простым намекам, а беспристрастному суду и точному исследованию поступки его членов, употребляющих во зло имя и достоинство учителя...”

На думку М.І.Пірогова: основою навчально-виховного процесу і взаємин між педагогами і дітьми є гармонійна згода дій, взаємна пошана і згода.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870) – видатний український і російський педагог, засновник наукової педагогіки, у роботах якого отримали подальший розвиток морально-етичні ідеї, головною метою виховання вважав формування етичної людини, корисного члена суспільства.

К.Д.Ушинський уважав, що досягнення цієї мети багато в чому залежить від організації процесу виховання і навчання й особистості вчителя. Учитель, на його думку, не тільки викладач, але в першу чергу наставник: “Наставницька і виховна діяльність, можливо, більше, ніж будь-яка інша, потребує постійного натхнення; а тим часом вона більше, ніж усяка інша діяльність, віддалена від уваги суспільства, наслідки її виявляються нешвидко і помічає їх мало хто, найрідше сам вихователь; а одноманітність її може приспати розум і привчити його до несвідомості”

Наставник, на думку К.Д.Ушинського, подібний до плідного лугу сонця для молодої душі.

В основі морального виховання – відмова від педагогіки страху, від підтримки шкільної дисципліни шляхом нагород і покарань. Таке завдання може виконати вчитель, що поважає і любить дітей. Головними способами морального виховання є не покарання, а переконання словом, прикладом наставника.

“Найголовнішим шляхом людського виховання є переконання, а на переконання можна тільки впливати переконанням. Усяка програма викладання, всяка метода виховання, хоч би яка вона була хороша, не перейшовши в переконання вихователя, залишиться мертвою буквою, що не має ніякої сили в дійсності. Найпильніший контроль у цій справі не допоможе. Вихователь ніколи не може бути сліпим виконавцем інструкції: не зігріта теплом його особистого переконання, вона не матиме ніякої сили. Нема сумніву, що багато що залежить від загального розпорядку в закладі, але найголовніше завжди залежатиме від особи безпосереднього вихователя, що стоїть віч-на-віч з вихованцем: вплив особи вихователя на молоду душу становить ту виховну силу, якої не можна замінити ні підручниками, ні моральними сентенціями, ні системою покарань та заохочень. Багато, звичайно, важить дух закладу; але цей дух живе не в стінах, не на папері, а в характері більшості вихователів і звідти вже переходить у характер вихованців”

Велику увагу К.Д.Ушинський приділяв пізнанню вчителем душі вихованця, саме знання психологічних особливостей дитини повинне визначити вибір вчителем способів виховання.

“Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, якою вона є насправді, з усіма її слабостями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами. Вихователь повинен знати людину в сім’ї , в суспільстві, серед людства й на самоті із своєю совістю; у будь-якому віці, в усіх класах, в усіх становищах, у радощах і горі, у величі й приниженні, в розквіті сил і в недузі, серед необмежених надій і на смертному одрі, коли слово людські втіхи вже безсиле. Він повинен знати спонукальні причини найбрудніших і найвищих вчинків, історію зародження злочинних і великих думок, історію розвитку будь-якої пристрасті й будь-якого характеру. Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу – а засоби ці величезні!” [96, 261].

На думку К.Д.Ушинського, педагог у повсякденній діяльності повинен бути і психологом.

“Але хіба на ділі не всякий педагог – і без того психолог? Він вивчає свого вихованця, його здібності, нахили, достоїнства і вади, спостерігає розвиток розуму, керує ним, хоче давати напрям волі, вправляти розсудок, розкривати розум, бореться з лінощами, з упертістю, викорінює погані природні нахили, формує смак, прищеплює любов до істини – одним словом, щохвилини перебуває в сфері психологічних явищ… або примушує зубрити учнів від крапки до крапки й карає тих, хто не вивчив урок чи пустує в класі” Педагогічний процес пропонувалося організовувати в атмосфері розсудливості і гуманності: “У школі повинна царювати серйозність, що допускає жарт, але що не перетворює всієї справи на жарт, ласкавість без удаваності, справедливість без прискіпливості, доброта без слабкості, порядок без педантизму і, головне, постійна розумна діяльність”

Педагог, письменник, просвітитель, громадський діяч Олександр Васильович Духнович (1803-1865) серцевиною виховання вважав формування високоморальної особистості. При цьому вирішальну роль у формуванні особистості відводив учителям, яких називав “просвітителями народу”. У своїй роботі “Народная педагогия...” він багато місця відводить характеристиці обов’язків народного вчителя і нормам його взаємин з дітьми.

Етичні вимоги до вчителя, які висловив О.В. Духнович, носять загальнолюдський характер:

“Першою і найбільш потрібною учителеві якістю хай буде добронравність. Бо він є дзеркало, дивлячись в яке, юнаки бачать весь розквіт доброчесності. Бо хоч людина за темпераментом своїм вже в крові має той чи інший нахил, його однак (якщо він не відповідає добрим звичаям) можна виправити завдяки вихованню навичок, тобто намагаючись, щоб юнак зрозумів розмежування між добрим і злим. Отже, хай буде учитель дзеркалом добрих звичаїв, і чого вчить або вчити збирається, те саме, як на зразкові, хай показує на собі самому. Бо мета навчання полягає в тому, щоб учні були добронравними, богобоязливими, до обов’язків своїх ретельними, одним словом такими, що служитимуть на славу богові і на користь вітчизні, і заради того треба, щоб вкоренилася в молодих ще серцях доброчесність і викоренилися вади”

Приклад у вихованні дітей, у першу чергу приклад батьків і вчителів, є головним засобом морального виховання. Етико-педагогічні ідеї властиві творам Павла Арсеновича Грабовського (1864-1902) – поета, публіциста. Він писав про низький рівень викладання вчителів – священників, про тяжкий матеріальний і моральний стан учителів, особливо сільських учительок, про знущання над ними попів, писарів, інспекторів. І при цьому, відмічав він, самовіддано працювали в сільських школах, з позиції гуманізму реалізуючи високе своє призначення.

“Учительница настолько не гарантирована и в отношении своей личности, и в отношении своего места, что ее может ни за что “выжить” всякий, на кого только найдет охота “потешиться”. Я мог бы подтвердить это рядом красноречивых фактов, но не делаю этого, так как они известны почти всем в нашем уезде. Живут между собою учительницы в высшей степени дружно, идеально; главными чертами, отличающими их у нас от всех остальных барышень, являются: простота, искренность и серьезность. Не думайте, читатель, что я идеализирую учительниц: всякий, отлично знающий их у нас, подтвердит мои слова” Відомий український письменник, громадський діяч Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913) підкреслював, що велике значення для виховання дітей має гуманне відношення до них вчителя.

2. Глосарій основних понять педагогічної етики.

Педагогічна етика — це наука про моральну цінність сто­сунків, вироблених у навчально-виховній діяльності. 

Педагогіч­на діяльність — це процес, суб´єктами якого є вчитель та учні.

Моральність служить орієнтиром для навчання: вона його направляє, впорядковує, іноді накладає обмеження і визначає зміст навчання. Фактично, перше завдання освіти - це навчити школярів зі знанням справи, критично оцінювати моральний аспект життя. Звідси випливає, що знання основ моралі - це те знання, яке потрібно вчителям в першу чергу. Безумовно, сказати точно, що таке моральний аспект життя і як вчителі повинні знайомити з ним учнів, нелегко, та й саме визначення буде беззаперечна.  Існує ряд способів, за допомогою яких моральність співвідноситься з викладанням. Вони в якійсь мірі накладаються один на одного. Розглянемо більш детально етичну сфера викладання  Професійна етика. Всі ми причетні сфері моральності. Вчителі, як і всі люди, повинні керуватися певними зобов'язаннями - наприклад, говорити правду, сприяти миру і вміти співчувати іншим, не тільки в приватному житті, але і в професійній.  Але вчителі до того ж - представники специфічної професії. Їх "служба" пов'язана з особливими моральними вимогами.

Гуманізм - це новий світогляд, усвідомлення повноти величі людини, її здатність зрозуміти і перетворити на благо все багатство і розмаїття довкілля, з яким людина пов'язана нерозривно, оскільки є "вузлом", центром світу, творцем власного буття.

Принцип педагогічного гуманізму (лат. humanus - людяний) - моральний принцип, на якому основується гуманізація навчально-виховного процесу, центром якого є дитина.Принцип педагогічного гуманізму передбачає також повагу до прав і свобод дітей. їх регулює Конституція України та правові акти, а також норми міжнародного права, зокрема Декларація прав дитини, Конвенція про права дитини, Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей, Пекінські правила, Статут дитячого фонду України тощо.

Права́ дити́ни — система можливостей, які необхідні особі для її комплексного та цілісного розвитку в умовах і відповідно до вимог середовища, беручи до уваги незрілість дитини (за міжнародно-правовими актами визнається «кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи, вона не досягає повноліття раніше»).

Педагогічна деонтологія - наука про професійну поведінку педагогічного працівника, про його обов’язок. Змістом педагогічної деонтології е система моральне етичних норм і принципів, необхідних педагогові для виконання своїх професій­них обов’язків.

3. Аналіз відповідні статті Закону України «Про освіту» та Кодексу законів «Про працю» щодо юридичної відповідальності вчителя за порушення норм педагогічної етики.

У законі України «Про освіту», статті 54, зазначено, що «Педагогічною діяльністю можуть займатися особи з високими моральними якостями, які мають відповідну освіту, професійно-практичну підготовку, фізичний стан яких дає змогу виконувати службові обов’язки» .У статтях 55 і 56 визначені права і обовязки педагогічних працівників.

«Педагогічні і науково-педагогічні працівники мають право на:

Захист професійної честі, гідності; вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи, індивідуальну педагогічну діяльність.

«Педагогічні і науково-педагогічні працівники забовязані:

-Постійно підвищувати свій професійний рівень2педагогічну майстерність, загальну культуру;

-настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до працівників, загальнолюдської моралі правди, справедливості, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості;

-захищати дітей, молодь від будь –яких форм фізичного або психічного насильства;

- додержуватись педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини учня, студента.

Таким чином, у законі України «Про освіту» чітко визначена необхідність дотримання вчителем норм педагогічної моралі, сформульовані основні принципи етичної поведінки, що цілком відповідає державній політиці України у сфері освіти.

У Кодексі законів про працю в 36, 40, 41 статтях, визначаються положення щодо регламентації трудової діяльності людини і педагога особливо.

У статті 36 визначенні підстави припинення трудового договору. У пункті 4 однією із таких підстав є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (стаття 40, 41), або на вимого профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу(стаття45).

Порушення норм педагогічної етики, низька кваліфікація, аморальні дії вчителя можуть бути серйозною підставою для припинення з ним трудових взаємин і звільнення з роботи відповідно до статті КЗпП України.

У статті 40 «Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» трудові відносини з працівником можуть бути припиненні роботодавцем у випадку «виявленої невідповідальності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоровя, які перешкоджують продовженню роботи; покладених на нього трудовим договором або правилом внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення ; поява на роботі у нетверезому стані у стані наркотичного або токсичного сп’яніння.

У статті 41 «Додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов», особливо виділяється пункт 3, де звільнення відбувається у випадку»вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку не сумісного з родовженням ціє ї роботи».

Отже, педагогічний працівник дії якого суперечать нормам професійної етики може бути звільнений і притянутий до юридичної відповідальності. В цьому разі все залежит від характеру вчинку, його наслідків, реакції з боку адміністрації, учнів, батьків та інших учасників навчально-виховного процесу. Вчитель звільнений за статею 41 п.3, вважається професійно тне придатним і не може продовжувати свою педагогічну діяльність в інших закладах освіти.