soc_psi

1. Сутність, структура та функції соціальної психології. СП – це сфера науки, яка намагається зрозуміти природу і причини людської поведінки та мислення в різних соц.ситуаціях. Вона спрямована на розуміння чинників, що формують дії і думки конкретної людини в конкретних соц.ситуаціях. Більшість чинників, що впливають на соц.взаємодію розділяють на: 1) дії та особливості інших людей; 2) основні когнітивні процеси; 3) екологічні змінні (транспорт, шум місце); 4) культурний чинник; 5) біологічний чинник. СП— наука про взаємозв'язок соціального і психічного, їх взаємодію, взаємозалежність, взаємовпливи на рівні окремої людини, спільності; про соціально- психологічні явища, які виникають у процесі соціальної взаємодії і характеризують індивіда і групу. Мета СП полягає у вивченні зв’язків між людьми Структура соціальної психології. І. Методологія як складова СП. Проблеми, які вивчає методологія: 1) історія розвитку СП; 2) основні положення, пов’язані з визначенням місця і ролі псих.чинника в соц.житті; 3) принципи, закони і категорії СП; розробка та теор.передумови використання методів СП. ІІ. Теор.частина, або феноменологія – конкретні психол.явища, які досліджуються в СП.  1) соц.-психол.проблеми особистості; 2) соц.-психол. характеристикики спілкування; 3) соціальна психологія спільностей; 4) психологія міжгрупової та міжіндивідуальної взаємодії. ІІІ. Практ.частина, або праксеологія – розробляє прикладну психологію у різних сферах психологічної практики, зокрема: психологія побуту, психологія політики, етнічна психологія, правова психологія, психологія релігії, психологія мистецтва.

Функції соціальної психології. Як самостійна галузь знання, соціальна психологія реалізує усі функції, властиві психологічній науці: теоретико-пізнавальну, комунікативну, гуманістичну, прогностичну, прикладну та ін. Теоретико-пізнавальна функція передбачає повне і конкретне пізнання соціально-психологічної реальності, її структури, механізмів розвитку та функціонування з позицій інтересів людини і групи, а також з'ясування закономірностей, механізмів та чинників, що детермінують соціально-психологічні явища. Комунікативна функція реалізується як систематизація знань з проблем сприймання, передавання інформації, взаємодії і взаємовпливу людей. Гуманістична функція полягає в дотриманні норм етики і моралі щодо індивіда, в захисті соціальних спільностей, верств, відтворенні й передаванні соціального досвіду. Прогностична функція передбачає формування соціально-психологічних прогнозів щодо співвідношення індивідуального і соціального, суб'єктивного відображення об'єктивної реальності. Зміст прикладної функції полягає у з'ясуванні на основі теоретичного й емпіричного аналізів закономірностей становлення соціально-психологічної реальності форм існування та способів функціонування ціннісного ставлення індивіда до соціальної дійсності, вироблення практичних рекомендацій з різних аспектів взаємодії, впливу людей один на одного та сприйняття їх у соціальній спільноті.

2. Основні підходи до визначення предмета соціальної психології. Людині як істоті, яка має різноманітні стосунки з іншими особами, від природи властивий соціально-психологічний тип мислення, певний спосіб сприймання й пояснення подій, явищ, станів, які вона може спостерігати як у себе, так і в людей, які її оточують, та в соціумі. Саме тому у предметі СП проблеми, пов'язані із особистістю та особливостями її взаємодії з іншими людьми, посідають чільне місце. Зародження соціальної психології на стикові психології і соціології, її виокремлення як самостійної наукової дисципліни об'єктивно зумовлене такими явищами суспільного життя, які не можуть бути досліджені без допомоги об'єднаних зусиль цих двох наук (соціології і психології). Інша причина, яка вказує на двоїстість становища СП, є сама історія становлення цієї дисципліни, яка водночас визріла в надрах психологічного й соціологічного наукового знання. Все це створює труднощі для визначення предмета соціальної психології. Процес уточнення предмета соціальної психології можна уявити як хронологічне виокремлення певних періодів: 1) накопичення соціально-психологічних знань у сфері суспільних і природничих наук (з давніх часів аж до середини XIX ст.); 2) виокремлення соціальної психології із соціології і психології та перетворення на самостійну галузь знання (друга половина XIX — почате XX ст.); 3) оформлення соціальної психології як самостійної науки з усіма атрибутами, характерними для неї (20-ті роки XX ст.). Як бачимо, за різних періодів розвитку соціальної психології її предмет визначали як: 1) причинну зумовленість психічного соціальним, шо було предметом обговорення ще під час дискусії 1920-х років і стало передумовою розвитку соціально-психологічних досліджень у рамках загальної психології та педагогіки; 2) співвідношення соціальної (суспільної) психології та ідеології, психології соціальних груп та особистості (традиції, громадська думка, звичаї, інші масові психічні явища суспільної свідомості); 3) закономірності поведінки людей, зумовлені їхньою спільною діяльністю, взаємодією та взаємовпливом один на одного. Основні підходи. І. Соціологи вважають, що СП потрібно розглядати як науку про масові явища психіки (визначення Бехтерева). ІІ. Предметом СП повинна бути особистітсть (Мясищев). ІІІ. СП є наука, що вивчає і масові психічні процеси, і проблеми особистості (інтегральний підхід Андрєєвої). Останній погляд на СП склався поступово як результат дискусії про предмет соціальної психології у 20-х і 60-х роках. Його можна вважати компромісним рішенням, що поєднало в собі два різні підходи — психологічний і соціологічний. Виходячи з цього погляду, дослідження в галузі СП підтверджують, що до визначення предмета СП слід рухатися як від особистості, так і від масових психічних явищ. Саме в рамках цього підходу Г. Андрєєва пропонує робоче визначення предмета СП: вивчення закономірностей поведінки та діяльності людей, зумовлених належністю їх до соціальних груп, а також психологічні характеристики цих груп. Вітчизняний соціальний психолог М. Корнєв небезпідставно стверджує, що на сучасному етапі розвитку суспільства та СП розуміння її предмета потребує певного уточнення з ряду причин: 1) предмет кожної науки, у тому числі й соціальної психології, не є чимось застиглим, її конкретні наукові та соціально-історичні умови постійно спричиняють його зміни; 2) в багатьох визначеннях предмета СП, не є винятком і те, що було наведено вище (див. визначення Г. Андреєвої), розглядається радше не її предмет, а об'єкт; 3) стверджуючи самостійний статус соціальної психології як міждисциплінарної науки, варто чітко визначити її місце в системі наукового знання та розглянути її зв'язки з іншими науками. Саме тому ніколи ще так активно проблеми СП не обговорювалися у вітчизняній та зарубіжній психології, як на рубежі XX і XXI століть.

3. Передумови виникнення соціальної психології як самостійної галузі знання. Донаукові емпіричні передумови виникнення СП як самостійної галузі знання. 1. Досвід практичного використання законів суспільної психології, що стихійно склався. 2. Досвід використання засобів мистецтва (художня література). 3. Досвід використання релігійного знання. 4. Досвід дійств шаманів, відунів, тощо 5. Культурно-психологічні традиції різних духовних шкіл (буддизм, йога). Етапи становлення СП. І етап. Філософський. Накопичення СП знань в Сфері філософії. Філософськими витоками СП теорії є: 1) ідеї Платона (про ірраціональність поведінки мас); 2) ідеї Аристотеля (про суспільні інстинкти); 3) СП пояснення процесів суспільно-політичного життя. Локк, Гоббс, Макіавеллі: «Людям притаманний егоїзм. Матеріальний інтерес є основним чинником взаємодії людини з соціумом. Тільки розвиток держави може захистити людей від взаємного знищення». Дідро, Руссо: «Людина від природи є доброю. Гуманізм…Освіта врятує світ». Кант: «Особистість цінна сама по собі… Є лише зоряне небо над головою та моральний закон всередині нас…»; 4) ідеї російських філософів-революційних демократів: Белінський, Чернишевський, Герцен, Радищев; 5) основні ідеї укр.філософів про соціальний устрій, про взаємовпливи та ролі в розбудові держави: Сковорода, Шевченко, Костомаров. ІІ етап. Феноменологічний (описовий). Виділення описової СП із філософії (50-ті рр. ХІХ ст. – 20-ті рр. ХХ ст.). Соц. передумови (1. становлення масового виробництва; 2. розвиток мовознавства; 3 розвиток кримінології) вплинули на розгортання наступних процесів розвитку наукової СП: І. Виділення СП явищ в самостійні класи (спілкування, малі соціальні групи, навіювання, тощо) ІІ. Розробка специфічних способів вивчення цих явищ = психологічних теорій: 1. Теорія психології народів (нім. Школа – Лацарус, Вундт). Основна ідея: існує надіндивідуальна душа, що підпорядкована надіндивідуальній цілісності, якою є народ, або нація. 2. Теорія психології мас (італ. та франц. психологічні школи – Тард, Лебон). Основна ідея: рушійною силою соц.розвитку є наслідування, яке відіграє в суспільному житті таку ж роль, як спадковість в біологічному.. Досліджується: проблема мас та еліти суспільства, вплив вождів (основними ознаками маси є домінування почуттів, неуособленість, втрата інтелекту та особистісної відповідальності. 3. Теорія соц.інстинктів (англ.та амер.психол. школа – МакДугал). Основна ідея: рушійною силою соц.поведінки людини є інстинкти: інстинкт відтворення роду (створення сім’ї) та відповідні почуття = ревнощі, жіноча покірність; інстинкт будівництва = почуття творення; стадний інстинкт = почуття належності; інстинкт набуття матеріальних цінностей = почуття власності; інстинкт втечі = почуття самозбереження; інстинкт боротьби = емоції гніву та страху. ІІІ. Оформлення експериментальної СП в самостійну науку. (20-ті роки ХХ ст.) Тейлор – засновник психології організації і управління. Дайоль – франц.дослідник, інтерпретує нормативний порядок як реальність суспільства, як чинник соц.поведінки. Е.Мейо – вперше починає інтенсивно досліджувати міжособистісні стосунки людей. Олпорт, Мьоде – основоположники СП-експерименту (поняття: соц.фасілітація=стимулюючий вплив однієї людини на іншу, соц.інгібіція=паралізуючий вплив однієї людини на іншу). Бехтерев в 1910р. сформулював предмет і завдання СП (СП потрібно розглядати як науку про масові явища психіки). Блонський, Корнілов займаються проблемами особистості і взаємин в малих соц.групах. Початок розвитку СП як самостійної науки.

4. Основні етапи становлення соціальної психології. СП як самостійна галузь наукового знання почала формуватися в кінці XIX ст., хоча само поняття почало широко уживатися лише після 1908 р. у зв'язку з появою робіт У. Макдугалла і Е. Роса. Деякі питання соціальної психології були поставлені давно в рамках філософії і носили характер осмислення особливостей взаємовідношення людини і суспільства. Проте дослідження власне соціально-психологічних наукових проблем почалося в XIX ст., коли соціологи, психологи, філософи, літературознавці етнографи, медики почали аналізувати психологічні феномени великих соціальних груп і особливості психічних процесів і поведінки людини залежно від впливу навколишніх людей. Поставлені проблеми важко було вивчати лише в рамках тих, що існували тоді наук. Необхідна була інтеграція соціології і психології, оскільки психологія досліджує психіку людини, а соціологія - суспільство. Основні етапи становлення соціальної психології. І етап - становлення СП як науки (з середини XIX ст. по 1908 р.). Визначаються предмет вивчення і основні проблеми. Видаються перші фундаментальні роботи по основних питаннях соціальної психології. На цьому етапі вирішення і теоретичний аналіз соціально-психологічних проблем привертають увагу фахівців різного профілю: психологів, соціологів, філософів, літературознавців, етнографів і так далі. Більшість робіт по СП були видані в перший період розвитку даної науки. ІІ етап (до середини 40-х рр. XX ст.) характеризується появою наукових соціально-психологічних шкіл, орієнтованих як на розробку фундаментальної теорії, так і на прикладні аспекти дослідження. Один з найбільш впливових соціальних психологів цього періоду Курт Левін, творець теорії групової динаміки, досліджував проблеми соціальних чинників волі як цілеспрямованої поведінки; соціальної психології малих груп, лідерства, особи в групі і так далі Було проведено велику кількість експериментальних робіт і одночасно розроблялися фундаментальні теорії які не втратили своєї актуальності у наш час. ІІІ етап (з середини

1940-х рр. до наших днів) пов'язаний з вирішенням практичних завдань, роботою на соціальне замовлення. Експериментальна психологія продовжує свій розвиток, фундаментальні теоретичні розробки відступають на другий план. Соціальна психологія знаходить широку популярність, вводиться в загальноосвітні вузівські програми і є одним з обов'язкових предметів вивчення для фахівців різних профілів. Така пильна увага до соціально-психологічних питань викликана потребами вдосконалення і стабілізації суспільних стосунків на всіх рівнях соціальної стратифікації.

5. Розвиток сучасної зарубіжної соціальної психології. У західній соціально-психологічній науці в ХХ ст отримали розвиток наступні теоретичні підходи: І. соціокультурний підхід Е. Росса — джерела соціальної поведінки людей властиві не окремій особі, а соціальній групі, соціальна поведінка пояснюється впливом великих соціальних груп. Група розглядалася як своєрідна цілісність, що володіє свідомістю. Відповідно до сучасного соціокультурного підходу вважається, що переконання, цінності і забобони людини обумовлені перш за все чинниками групового рівня (нація, соціальний клас, норми культури); ІІ. еволюційний підхід У. Макдугалла — направлений на пошук причин соціальної поведінки у фізичних і психічних схильностях, що допомагали нашим предкам виживати і породжувати потомство. Передбачається, що тварини, найбільш пристосовані до умов довкілля, мають більше шансів вижити і породити на світ життєздатне потомство, передавши йому у спадок відповідні властивості. Ці властивості з часом замінюються новими властивостями живих організмів, більше відповідними для певного середовища; ІІІ. теорія соціального научіння (А. Бандура і Р. Уолтерс) — соціальна поведінка розглядається як продукт минулого досвіду індивіда і його научіння в процесі здобуття винагород і покарань. Особлива роль в розвитку тих або інших поведінкових форм відводиться наслідуванню. Так, наприклад, діти можуть навчитися агресії, спостерігаючи за різними формами агресивної поведінки дорослих. Важлива роль в розвитку індивідуальної поведінки відводиться також переконанням, очікуванням, можливості вибору і самопідкріпленню; IV. феноменологічний підхід К. Левіна — соціальна поведінка людини керується її суб'єктивною інтерпретацією подій соціального світу. Основним в системі поглядів Левіна на соціальну поведінку людини є поняття “життєвого простору”, в яке входить вся сума можливих подій, які впливають на індивіда з минулого, сьогодення і майбутнього, як це йому представляється. Поведінка людини при цьому розглядається як її рух крізь ділянки даного життєвого простору, одни з яких привабливі, а інші — ні. Інтерпретація людиною тієї або іншої ситуації, згідно з Левіну, пов'язана з її цілями в даний момент. Так, наприклад, якщо фанат якої-небудь футбольної команди бажає вплутатися в бійку із залицяльниками “чужої” команди, він може інтерпретувати випадковий поштовх як агресивний випад з іншого боку; V. соціально-когнітивний підхід — зосереджується на ментальних процесах, що беруть участь в тому, яким чином індивід звертає увагу на соціальні події, інтерпретує їх і зберігає в пам'яті. Прибічники цього підходу вважають, що психічні процеси, пов'язані з тим, які саме події привертають увагу людини, як він інтерпретує ці події і зберігає їх в своїй пам'яті, особливим чином здатні впливати на соціальну поведінку людини, направляючи її увагу до того або іншого аспекту ситуації. Вони також можуть робити вплив на розуміння цієї ситуації на основі виниклих у неї асоціацій даної події з аналогічним досвідом минулого, що зберігся в пам'яті. Розглянуті підходи до розуміння соціально-психологічних явищ не протирічать один одному, а є лише однією з граней соціально-психологічного аналізу, які взаємно доповнюють один одного. Поєднання цих підходів і їх комплексне використання забезпечують всебічне вивчення того або іншого явища соціальній психології.

6.Розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології. В Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, соціальна психологія пройшла складний шлях становлення: від бурхливого розвитку в 20-х роках ХХ століття до стагнації, застою і фактичної заборони у 30 — 50-х роках. Це зумовлювалося багатьма причинами, серед яких: виконання цілком конкретних замовлень у сфері політики, управління, виробництва, а звідси й односторонність соціально-психологічного аналізу дійсності; „шкідливість” і, отже, непотрібність СП досліджень з точки зору тих ідеологічних і соціально-політичних засад, що існували  в країні, тощо. Відродження соціальної психології припадає на 60-ті  роки ХХ століття. Вона стає навчальною дисципліною і починає викладатися в ряді навчальних закладів України, створюються відділи та лабораторії у науково-дослідних інститутах, установах. Однак тривала ізольованість радянської психології від світової науки, її ідеологізація призвели до деформацій у її розвитку, що позначилося, перш за все, на відриві соціально-психологічної теорії від практики, на розумінні соціальної психології тільки з позицій марксистського підходу. Виникла ситуація, коли досить високий рівень психологіч­ної теорії поєднувався з низьким рівнем СП практики впровадження соціальних техноло­гій. І це в той час, як на Заході СП рекомендації, спрямовані на психологічну регуляцію поведінки людини і соціальних спільнот, доволі інтенсивно впроваджувалися у практичну діяльність політиків, управлінців, бізнесменів. Гальмувало загальний роз­виток вітчизняної соціальної психології і тривале домінування в цій галузі знання американських підходів. Йдеться, передусім, про американський досвід, методики та техніки досліджень, застосування новітніх засобів реєстрації та об­робки результатів, високу лабораторну культуру експери­менту, які забезпечували їм пріоритет та визнання в соціальній психології. Все це призвело до того, що теоретичні тези, підходи та методи американських дослідників стали переноситися на наш ґрунт, часто без критичного осмислення (уявлення про західну “першосортність” у порівнянні з вітчизняною “другосортністю”). В процесі так званого запозичення не враховувався етнопсихологічний аспект проблеми, соціокультурний контекст підготовки як спеціалістів із соціальної психології, так і, власне, тих, кому на практиці потрібні СП знання для ефективної діяльності. Дедалі очевидним ставало й те, що методи підготовки фахівців мали принциповий недолік: вони були зорієнтовані на передавання знань і формування часткових умінь, а не спиралися на рефлексію як внутрішній механізм розвитку професійного мислення. Саме тому видані в Радянському Союзі в 60 — 80-ті роки підруч­ники здебільшого виконують свою освітню функцію, тобто дають загальне уявлення про соціальну психологію як науку, але не вільні від ідеологічних штампів і не врахо­вують останніх змін, які відбулися у розвитку цієї науки. Більше того, поза увагою деяких учених залишився факт виникнення в Європі у 70-ті роки етапу аналізу американської со­ціальної психології, критики її прагматичної позитивіст­ської спрямованості, обмеженості теоретичних концеп­цій та напрямів. Актуальні та перспективні напрямки в СП теорії та практиці (за Л.Е. Орбан-Лембрик): 1. Погляд на предмет, категорії та структуру соціальної психології з позицій минулого і сучасності. 2. Особливості спілкування на сучасному етапі розвитку суспільства. 3. Духовний, комунікативний потенціал індивіда, соціально-психологічні прояви особистості в умовах утвердження нової системи цінностей. 4. Соціально-психологічні дослідження системи відносин “індивід – група – суспільство”. 5. Резервні можливості міждисциплінарних зв’язків соціальної психології.

8. Методи та методичні прийоми соціальної психології. Метод спостереження. Сутність його полягає в систематичному і цілеспрямованому сприйманні, фіксації психічних явищ з метою вивчення їх специфічних змін за певних умов, аналізу і використання у практичній діяльності. Широко використовується в СП для вивчення процесів сприймання та взаємовпливів, аналізу соціально-психологічного середовища, соціокультурної програми поведінки партнерів по взаємодії тощо. Перевага: порівняно з іншими, полягає в тому, що психіка виявляється в природних умовах, тобто спостереження дає інформацію про дії індивідів незалежно від їх установок на “бажану”, “схвалювану” поведінку. Спостереження поділяють на види: включене спостереження (передбачає, що дослідник на певний час стає учасником групи — об'єкта дослідження); невключене спостереження (спостереження “збоку”: спостерігач не є учасником групи — об'єкта спостереження). Виокремлюють відкрите (досліджувані знають, що вони є об'єктом спостереження) і приховане (досліджувані не підозрюють про спостереження за їх поведінкою і діяльністю) спостереження. Також існує систематичне (дослідник відвідує досліджуваний об'єкт протягом певного часу) й епізодичне. Спостереження може бути суцільним, коли фіксуються усі прояви психологічної діяльності протягом певного часу, і вибірковим, коли реєструються тільки ті явища, які безпосередньо стосуються питання, що вивчається. Метод опитування є надзвичайно поширеним у СП дослідженнях і використовується для з'ясування, чи розуміють досліджувані конкретні завдання, життєві ситуації, а також з метою отримати інформацію про інтереси, погляди, почуття, мотиви діяльності та поведінку особистості. Опитування ґрунтується на безпосередній (бесіда, інтерв'ю) чи опосередкованій (анкетування) СП взаємодії дослідника й опитуваного (респондента). Бесіда дає змогу одержати інформацію на основі вербальної (словесної) комунікації. За анкетного методу, на відміну від методу бесіди, не обов'язковий особистий контакт. Метод анкетування дає змогу зібрати багато матеріалу, вивчити велику кількість осіб. Недолік — в залежності інформації від наявності чи відсутності установки в опитуваних на щирість у відповідях, здатності респондента об'єктивно оцінювати вчинки людей, ситуації, свої якості та якості інших. Метод тестування. Тест (англ. test — проба, екзамен, випробування) — спеціально розроблені завдання і проблемні ситуації, використання яких у результаті кількісної та якісної оцінки може стати показником розвитку певних психологічних якостей, властивостей особистості. Основні види тестів: тести інтелекту, тести досягнень, особистісні тести, проективні тести, тести креативності. За формою тестові методи поділяють на вербальні, невербальні та змішані.  Метод групової оцінки особистості побудований він на феномені групових уявлень про кожного учасника групи в результаті пізнання людей у процесі їх спільної діяльності та спілкування. Передбачає одержання характеристики людини під час взаємних оцінювань з використанням прийомів безпосереднього оцінювання за n-бальною шкалою, ранжирування (послідовне розміщення) якостей, попарного їх порівняння та ін.  Метод експерименту: дослідник сам ініціює явища, які його цікавлять, а не чекає їх появи. Психологічний експеримент може бути природним (базується на управлінні поведінкою досліджуваних у природних умовах, тобто у спеціальних експериментальних умовах, які не порушують звичайного перебігу подій) і лабораторним (дослідження у штучних умовах, з використанням вимірювальної апаратури, приладів та іншого експериментального матеріалу).  Метод вивчення документів. Документами може бути будь-яка інформація, що містить дані про відносини в групі, вплив трудової діяльності на людину тощо. Робота з документами потребує від дослідника спеціальної підготовки. Особливо важливими є вміння визначити достовірність інформації, поданої в документах (з'ясувати, з якою метою складено документ, хто його автор та ініціатор; проаналізувати наміри осіб, які склали документ; виокремити опис подій та їх оцінку; встановити, чи був автор документа свідком зафіксованої події, чи переказав її зі слів інших або склав документ на підставі даних, одержаних від інших осіб, тощо).  Метод соціометрії. Започаткований він американським соціальним психологом Джекобом (Якобом) Морено для дослідження емоційно-психологічних відносин у малій соціальній групі. Його процедура спрямована на опитування кожного учасника малої групи з метою встановлення можливості його участі (неучасті) в певному виді спільної діяльності або ситуації. Кінцеві результати використання соціометрії можуть бути представлені у формі соціоматриць, соціограм, які графічно відтворюють структуру взаємин у групі або соціометричних індексів, що кількісно відображають психологічні взаємини у групі. Метод соціометрії має і певні недоліки, оскільки під час його застосування неможливо дізнатися про мотиви міжособистісних переваг або заперечень. Нерідко його результати спотворюються нещирими відповідями тощо. У СП використовують й інші методи та методики: шкали вимірювання соціальних установок, апаратурний метод тощо. Для отримання достовірних відомостей доцільно одночасно використовувати кілька методів.

9. Соціально-психологічна природа особистості. Елементами СП основи особистості є: соціально окреслена мета її діяльності; соціальні статуси, позиції і виконувані соціальні ролі; зумовлені статусами і ролями очікування; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; соціокультурна, етнопсихологічна програма поведінки; система знаків, яку вона використовує; соціально-психологічне відображення соціальних відносин; сукупність знань; рівень освіти і спеціальної підготовки; комунікативний потенціал; особистісні механізми регуляції соціального процесу; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Становлення особистості в соціумі з погляду соціальної психології неможливе поза суспільними відносинами, поза взаємодією з групою, спілкуванням і діяльністю. СП природа особистості реалізується і здійснюється у спілкуванні та взаємодії, відтворюючи реали соціального буття. У цілісній системі якостей особистості найзначущішими є комунікативні властивості та вміння, адже особисте життя та особистісний розвиток людини є всеохоплюючою комунікацією (йдеться про спілкування у широкому розумінні).   Комунікація (лат. communico — спілкуюсь із кимсь) — спектр зв'язків та взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаєморозуміння, сприймання, відтворення, вплив групи на людину чи однієї людини на іншу. СП підхід до розвитку особистості в соціумі ґрунтується на розумінні комунікативного життя індивіда як його спілкування з собою, іншими індивідами, зі світом, у процесі якого реалізується комунікативний потенціал особистості через згоду (незгоду), розуміння (нерозуміння), рефлексію (лат. reflexio — звернення назад, самопізнання), емпатію (грец. empatheia — співчуття, співпереживання), довіру, любов, атракцію (лат. attractio — притягування) тощо. Соціалізація особистості поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та сприйняття людьми один одного не можлива. Діяльність — специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, в тому числі й самої себе, умов і засобів свого існування; цілеспрямований взаємовплив учасників взаємодії. Інструментами такої діяльності є передусім СП механізми спілкування, міжособистісних стосунків та групових процесів: навіювання, наслідування, переконання, емпатія, соціальна перцепція (лат. регсерсіо —сприймання), каузальна (лат. causa — причина) атрибуція (лат. attributio.— приписування), СП рефлексія, взаєморозуміння, етнопсихологічні особливості індивідів, групові норми, санкції, групова згуртованість, СП клімат та ін. Особистість є ієрархією різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, що динамічно утворюють нову якість — комунікативне ядро, комунікативний світ людини. Готовність людини до повноцінного міжособистісного спілкування є складним багатокомпонентним процесом, який зумовлює одночасний розвиток психіки індивіда в кількох взаємопов'язаних напрямах. Головне в ньому — формування гуманістичного комунікативного ядра особистості, яке передбачає сприйняття людини як найбільшої цінності. Універсальною умовою ефективності взаємних контактів, формою розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії є діалогічний тип відносин. Російський філософ, культуролог і літературознавець Михайло Бахтін вважав діалогічні відносини універсальними, оскільки вони проходять крізь людське мислення і всі людські взаємини, тобто через життя людини у всіх його виявах. Тільки у спілкуванні, у взаємодії розкривається людина в людині як для інших, так і для себе. Діалог, за Бахтіним, набуває онтологічного статусу, оскільки існувати означає спілкуватися діалогічно. Тому діалог є не лише засобом формування особистості, а самим буттям людини, її самобутністю. У широкому розумінні СП природа особистості може бути охарактеризована як певний ступінь єдності комунікації та особистісних властивостей індивіда. Ступінь цієї єдності свідчить про певний рівень сформованості комунікативних можливостей особистості. Це положення конкретизується у вмінні особистості розв'язувати проблеми життя і діяльності засобами спілкування, у передаванні своїх знань і досвіду учасникам взаємодії, у способах організації стосунків на різних рівнях, у системі СП забезпечення саморозвитку тощо. Таке тлумачення комунікативної (СП) природи особистості виводить на психологічну та соціальну основи її розвитку, на співвідношення внутрішнього і зовнішнього, об'єктивного і суб'єктивного, індивідуального і соціального в ньому.