Семінар №3

Потреби споживача: зміст та класифікації.

Потреба – це необхідність у певних речах, бажання володіти ними,

відчуття нестачі чогось важливого. Вони виникають тоді, коли людина

неспроможна їх задовольнити. Потреби надзвичайно різноманітні, й тому

існує кілька різних класифікацій: за характером виникнення, за

нагальністю задоволення, за засобами, що забезпечують задоволення

потреб, останні поділяються на матеріальні й нематеріальні.

Матеріальні – це потреби, що забезпечуються речами, а нематеріальні –

які задовольняються послугами. Матеріальні потреби вважаються базовими

або найсуттєвішими потребами.

Виділяють також нерозумні (нераціональні) потреби людини. З-поміж

матеріальних потреб людини вони вирізняється тим, що їх задоволення

шкодить здоров’ю, заважає духовному розвитку і спричиняє деградацію

особистості. Наприклад, алкоголь, сигарети, наркотики та ін.

До нематеріальних потреб відносять духовні та соціальні потреби. Духовні

потреби – це потреби в освіті, підвищенні кваліфікації та професійної

майстерності, в художній творчості, розвитку науки і мистецтва. Духовні

потреби стають для людини такими ж необхідними, як і матеріальні

потреби.

Соціальні потреби – це потреби людини в медичному обслуговуванні,

вихованні дітей, у вільному часі, відпочинку, в належних умовах праці й

навчання.

Людина прагне задовольнити насамперед найважливіші потреби. Як тільки їй

вдається задовольнити якусь важливу потребу, вона на певний час перестає

бути для неї рушійним мотивом. Одночасно виникає стимул до задоволення

наступної за важливістю потреби. Наприклад, людину, яка голодує, не

цікавлять ні події, що відбуваються у світі мистецтв, ні те, як на неї

дивляться і наскільки поважають оточуючі, ні те, чи чистим повітрям вона

дихає. Але в міру задоволення чергової найважливішої потреби на перший

план виходить наступна за нею. Свої потреби люди задовольняють за

допомогою товарів і послуг.

2. Поняття блага. Види економічного блага

Відчувши спрагу, ми п’ємо воду, чай, каву. Змерзнувши, одягаємо теплий

одяг. Усе, що задовольняє наші потреби – це блага. Здатність товару або

послуги задовольняти потребу називають споживчим благом.

Частину необхідних для життя людини благ вона бере від природи. Це

повітря, сонячні промені, джерела води, лісові ягоди й горіхи, гриби та

риба, квіти і лікувальні рослини. Все це безкоштовні блага. Безкоштовні

блага людина не створює, а знаходить у природі в готовому для

використання вигляді. Безкоштовність таких благ відносна. Вона означає тільки те, що ці блага не є продуктом людської праці, а отримані від

природи.

Проте людині треба значно більше благ, ніж природа здатна дати. Тому

люди навчилися виробляти й створювати необхідні їм блага. Отже, ті

блага, які людина створює спеціально, виробляє з метою задоволення своїх

потреб, називають економічними. Економічні блага виробляють на

підприємствах. Прикладами економічних благ є хліб, автомобілі,

телевізори, авторучки, велосипеди та ін.

Економічні блага поділяються на довготривалі та нетривалі.

Довготривалими благами можна користуватися багато років, наприклад,

меблями, холодильниками, автомобілями. Інші економічні блага людина

використовує тільки раз. До нетривалих економічних благ належать

продукти харчування, продукти нафтопереробної промисловості та ін.

Проте значно частіше в повсякденному житті ми користуємося іншою

класифікацією економічних благ. Це – товари і послуги.

Товари і послуги – це економічні блага, що є результатом людської праці.

Головна їх ознака за умов розвинутої економіки – здатність продаватися і

купуватися.

Товари – це уречевлені економічні блага. Їх можна упаковувати,

транспортувати, зберігати.

Послуги – це економічні блага, що не мають товарної форми; їх надають

людям, котрим вони потрібні, у формі цілеспрямованої корисної дії чи

обслуговування.

3. Закон спадної корисності та граничної корисності

Суть закону спадної корисності полягає у тому, що при зростанні запасів

товарів споживач оцінюватиме цінність кожного наступного товару дедалі

нижче.

Гранична корисність – це корисність останньої частини блага, що є у

розпорядженні споживача. Граничну корисність визначають за такою

формулою:

де MU – гранична корисність,

DU – приріст загальної корисності,

DQ – приріст споживчого блага.

Корисність блага можна зрозуміти, вивчаючи його спроможність

задовольняти визначені потреби. Проте одне й те ж благо може

задовольняти кілька потреб, наприклад, автомобіль можна розглядати і як

засіб пересування, і як можливість забезпечити комфорт, і як засіб

домогтися визнання, і як спосіб самовираження. Тому один і той же

автомобіль може мати велику корисність для перевезення вантажів, але

може бути непридатним для перевезення пасажирів і не задовольняти

потреби у престижі.

Семинар №5

Товар - це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюва-тись на інші блага в певних пропорціях. Отже, йому властиві спо-живна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Споживна вартість товару - це його здатність задовольняти потреби людини. Наприклад, хліб, м'ясо, молоко та інші продукти споживання задовольняють потребу в їжі; костюм, плаття - по-требу в одязі; верстат, нафто-, газопровід, виробничі споруди то-що - потребу в засобах виробництва. Отже, матеріальні блага і послуги задовольняють ті чи інші потреби як предмети особистого споживання або як засоби виробництва.

Кінцевою метою будь-якого виробництва є створення спожив-них вартостей. Якщо не брати до уваги ті конкретні економічні форми, в яких за певних умов виступають продукти праці, то ба-гатство суспільства завжди складається із споживних вартостей. Споживна вартість продукту праці безпосередньо не виражає сус-пільних відносин, але має історичний характер, оскільки її роль та значення змінюються залежно від змін у суспільстві. Якщо благо створюється виробником для особистого споживання, то воно має споживну вартість для самого виробника. Якщо ж внаслідок сус-пільного поділу праці продукт (послуга) призначається для когось іншого, то він є суспільною споживною вартістю. В умовах товар-ного виробництва споживна вартість - це здатність товару задо-вольняти потреби не самого виробника, а покупців.

Специфічно історичний характер споживної вартості проявля-ється не лише в тому, що вона є матеріальною основою обміну, а й у тому, що вона відбиває ступінь суспільного поділу праці, його історичну зрілість.

Споживна вартість речей, їх корисність для людей тісно пов'язані з прогресом науки і техніки, розвитком продуктивних сил у ціло-му. Так, корисність заліза стала відомою лише тоді, коли люди на-вчилися виплавляти його з руди і виготовляти з нього знаряддя і предмети праці. Науково-технічний прогрес, запровадження у виробництво досягнень науки і техніки розкривають все нові мож-ливості та способи використання природних і штучних матеріалів, їх нові корисні властивості. Проте загальна економічна теорія вив-чає лише роль споживної вартості в системі суспільних відносин, які складаються в процесі виробництва, розподілу, обміну і спожи-вання.

Сучасний світ споживних вартостей надзвичайно різноманітний. Його основу становлять товари особистого і виробничого спожи-вання. Крім того, існує ринок ремісничих товарів. Переважну їх частину становлять вироби ручної чи частково індустріальної праці. Особливим є ринок раритетів (рідкостей). Це, з одного боку, уні-кальні наукові відкриття та конструкторські розробки, а з друго-го - шедеври мистецтва. Товари такого ринку збагачують вироб-ництво культурними і естетичними цінностями та традиціями. Все більшого значення серед сукупності споживних вартостей набува-

ють різні види сучасного транспорту, енергії, інформації, комп'ютер-ного забезпечення, доставки енергоносіїв тощо.

Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на по-верхні явищ, тому з'ясування її природи як другої властивості това-ру є більш складним. Формою її прояву є мінова вартість, тобто кількісне співвідношення (пропорція), в якому одні споживні вар-тості обмінюються на інші. Це співвідношення постійно змінюєть-ся залежно від місця й часу, що створює враження випадковості, відсутності внутрішньої стійкої основи мінової вартості. Насправді ж, як би не відрізнялись мінові вартості одного й того самого това-ру, вони завжди мають щось загальне. В найрізнорідніших товарах спільною є одна властивість: вони - продукти праці. Прирівню-вання різнорідних товарів один до одного передбачає, очевидно, їх об'єктивну рівність ще до обміну. Внутрішнім змістом товару є вар-тість як вкладена в товар праця - те спільне, що знаходить вира-ження у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнянними. Як споживні вартості товари якісно розрізняються, як вартості - мають спільну міру.

Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються.

Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення то-вару, втілюються у величині вартості товару.

Розрізняють індивідуальну і суспільне необхідну працю й відпо-відно індивідуальну і суспільну вартість товару.

Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природно-клі-матичних умовах. Тому на виробництво товарів одного й того са-мого виду, однакової маси і однакової якості витрачається різна кількість праці, що знаходить своє втілення в витратах робочого часу. Згідно з цим у товарах втілюється різна індивідуальна вар-тість. Робочий час, витрачений на виробництво товару окремим виробником (підприємством), називається індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним, - індивідуальною вартістю.

Проте на ринку товари однакової споживної вартості оцінюють-ся покупцями (споживачами) однією мірою, яка не збігається з інди-відуальним робочим часом. Це означає, що ринок у процесі обміну враховує лише суспільну вартість. Величина Її визначається не інди-відуальними витратами праці, а суспільна необхідним робочим ча-сом, тобто тим робочим часом, який визначається наявними сус-пільне нормальними умовами виробництва при середньому в кон-кретному періоді і в даному суспільстві рівні уміння й інтен-сивності праці товаровиробників. Суспільне нормальні умови виробництва - це типові, пануючі в конкретному суспільстві в певний час.

Отже, величина вартості товару значною мірою визначається сус-пільне необхідними витратами праці й вимірюється суспільне необ-хідним робочим часом. Величина останнього, як правило, збігається з індивідуальними витратами праці тих товаровиробників, які достав-ляють на ринок переважну більшість товарів одного виду, і встанов-люється стихійно в процесі конкурентної боротьби. Такі товарови-робники знаходяться в кращому становищі, ніж їх конкуренти, ос-кільки останні зазнають втрат на суму реалізованої продукції, пом-ножену на різницю суспільної та індивідуальної вартості продукції.

Суспільне необхідний робочий час і зумовлена ним величина суспільної вартості не залишаються незмінними і залежать від про-дуктивної сили праці та її інтенсивності. Продуктивна сила праці визначається, в свою чергу, рівнем розвитку науки, природними здібностями, досвідом, культурою і кваліфікацією робітника, а та-кож суспільною комбінацією виробничого процесу та природними умовами, в яких він відбувається. Величина вартості товару зміню-ється прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно про-дуктивній силі праці.

Під час інтенсивнішої праці одиниця часу виражає більшу масу праці. Це свідчить про те, що сам по собі робочий час не може дати повне уявлення про фактичні витрати праці. Тому при різній інтен-сивності праці він не може бути безумовним мірилом вартості. Суспільне необхідні витрати праці вимірюються робочим часом лише при її середній інтенсивності.

Базовою величиною для вимірювання вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної кваліфікації), посильної кож-ному здоровому члену суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця - кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки ви-робника. За одиницю складної праці створюється більша вартість, ніж за одиницю простої. Складна праця зводиться до простої (ре-дукція праці) через ринкові відносини.

У цілому величина вартості товару значною мірою визначається суспільне необхідними витратами праці, а також його корисністю.

У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це випливає з подвійної природи праці, яка створює товар. З одного боку, вона має корисний зміст і створює блага та послуги, що задовольняють ті чи інші потреби людей. Певна корисна праця є природною необхідністю існування людей незалежно від суспіль-них умов. З другого боку, праця кожного товаровиробника є час-тиною всієї суспільної праці як витрати людської робочої сили вза-галі безвідносно до її конкретних форм. Перший вид - це .кон-кретна праця, другий - абстрактна праця.

Конкретній праці властиві мета, певний характер операцій, пред-мет, засоби і, нарешті, результати. Вона витрачається в доцільній,

корисній формі, що характеризує її з одного якісного боку. Кон-кретна праця створює певну споживну вартість (хліб, вугілля, ме-тал, будинки, обслуговування тощо). Розрізнення споживних варто-стей зумовлюється тим, що вони є результатами якісно різних ви-дів корисної праці (трудових зусиль хлібороба, шахтаря, металурга, будівельника, лікаря, вчителя та ін.). Саме специфічний характер конкретної праці кожного товаровиробника і породжує її відмін-ність від праці іншого товаровиробника.

Другий бік праці - праця взагалі як продуктивна витрата розу-мових здібностей, сили мускулів тощо безвідносно до її корисної доцільної форми. Вона характеризує працю насамперед кількісно, як джерело вартості в товарному виробництві.

На всіх історичних етапах суспільного розвитку праця виступає, з одного боку, як корисна, доцільна, а з другого - як витрата фі-зичних і розумових сил, як "праця взагалі". Однак лише за умов товарного виробництва ця подвійність набуває особливих історич-них форм як праця конкретна і абстрактна. Якщо немає товарного виробництва, то немає й товару з його двома властивостями і від-повідно немає абстрактної праці й породжуваної нею вартості. Абстрактна праця, яка значною мірою створює вартість, є специ-фічною формою праці, що властива лише товарному господарству і відбиває відносини товаровиробників.

Процеси конкретної праці - це сукупність економічних явищ, безпосередньо пов'язаних з функціонуванням конкретної праці; про-цеси абстрактної праці - це всі безпосередньо пов'язані з нею явища. До перших належать: процес створення споживної вартості товару, в якому вирішальну роль відіграє корисна форма праці;

споживної вартості товару як результат функціонування конкрет-ної праці; перенесення старої вартості з засобів виробництва, здій-снюване конкретною працею, на заново створюваний товар. До других - створення вартості товару як результат функціонування абстрактної праці; додаткового продукту незалежно від його кон-кретних форм" В усіх цих випадках йдеться лише про нерозривно пов'язані між собою сторони економічних явищ товарного вироб-ництва, оскільки процеси конкретної праці не існують окремо від відповідних процесів абстрактної праці, а останні перебувають в органічному зв'язку з першими. Крім того, конкретна праця, ство-рюючи споживну вартість, впливає й на вартість товару. В свою чергу, абстрактна праця, значною мірою створюючи вартість, впли-ває й на споживну вартість товару.

Під впливом науково-технічного прогресу відбуваються важливі зміни як у конкретній, так і в абстрактній праці. В зв'язку з роз-витком нових видів виробництва і технологій, використанням у них немеханічних форм руху матерії (наприклад, лазерної тощо) з'являється багато нових професій (видів конкретної праці), чимало старих - відмирає. Разом з тим суттєво підвищується рівень квалі-фікації робочої сили. Стосовно абстрактної праці найважливіші змі-ни полягають у значному збільшенні інтенсивності витрат, насам-перед розумових, психічних, нервових сил трудівників, а також у зростанні складності виконуваної ними праці.

Як бачимо з викладеного, обидві властивості товару- спожив-на вартість і вартість - тісно взаємопов'язані й впливають одна на іншу. Ця взаємопов'язаність знаходить свій вияв в такій ознаці товару, як цінність. Вона визначається, з одного боку, суспільне необхідними витратами на виробництво товару, а з іншого - індиві-дуальним сприйняттям кожним покупцем споживної його вартості. Звідси категорія цінності поєднує в собі як об'єктивне, так і суб'єк-тивне сприйняття товару покупцем. Через цю категорію відбува-ється поєднання різноманітних теоретичних підходів до визначен-ня ціни товару як грошового вираження, насамперед його вартості, а також, споживної вартості.

Виготовлення тих чи інших товарів - особиста справа кожного товаровиробника. Його конкретна праця виступає безпосередньо як приватна праця. Водночас суспільний поділ праці пов'язує між собою окремих товаровиробників - власників знарядь, предметів і продуктів праці, які фактично працюють один на одного. Тому їх праця виступає й як суспільна праця. В результаті виникає і розви-вається суперечність між приватною і суспільною працею. Суть її полягає в тому, що лише на ринку, в процесі обміну товарів і рин-кової конкуренції, виявляється суспільний характер втіленої в них праці, залежність учасників обміну один від одного. На ринку від-бувається процес суспільного обліку праці.

Семінар 12.

Акціонерне товариство — господарське товариство, статутний капітал якого не може бути меншим ніж 1250 мінімальних заробітних плат і який поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Акціонерні товариства створюються в формі публічних або приватних товариств. Основним актом законодавства, який регулює діяльність акціонерних товариства, є Закон «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р. Джерела для запозичення моделей регулювання

Офіційні коментарі[2] вказують на декілька джерел, на які орієнтувались реформатори:

• законодавство європейського співтовариства, до якого автори намагались адаптувати закон про акціонерні товариста;

• найкраща світова практика, насамперед стандарти Організації економічного співробітництва та розвитку.

Попри офіційно проголошені напрямки руху реформи, Закон має набагато більше спільних рис із Модельним законом «Про акціонерні товариства», ніж із законодавством ЄС про компанії.[3] Модельний закон був розроблений у 1995 р. на основі самодостатньої (self-enforcing) моделі регулювання[4] трьома американськими вченими — професором на той час Колумбійського університету Б. Блеком, професором Гарвадрського університету Р. Краакманом, а також Анною Тарасовою, консультантом з питань права Центру інституційних реформ і неформального сектору при університеті Мериленда. Без принципових змін Модельний закон було покладено в основу російського федерального закону «Про акціонерні товариства». Український закон «Про акціонерні товариства» структурно і змістовно повторює російський закон. Утім, багато положень російського закону, спрямовані на створення ринку корпоративного контролю, захист прав портфельних і великих міноритарних акціонерів, обмеження можливостей контролюючих акціонерів і менеджменту з експлуатації товариства у власних інтересах (insider self-dealing) до українського закону не потрапили.[5]

Оригінальних положень, направлених на вирішення суто українських проблем, в Законі небагато. Наприклад, вимога про примусовий лістинг акцій публічних акціонерних товариств — захід, який має на меті штучне збільшення пропозиції квазі-ліквідних інструментів на фондових ринках. Інше суто українське нововведення — вимога про обов'язкове укладання правочинів із акціями публічних товариств на біржах. Здається, що український «слід» в Законі можна встановити там, де використовується командно-адміністративний метод приписів і заборон — метод, який не має нічого спільного з ідеологією самодостатнього регулювання, покладеною в основу Модельного закону «Про акціонерні товариства» його розробниками.

Всупереч вимогам Закону «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» Закон не пройшов обов'язкову експертизу Міністерства юстиції України на предмет відповідності acquis communautaire.[6] Поза увагою авторів Закону залишились численні протиріччя між Законом і Цивільним кодексом. Перелік деяких виявлених після набуття чинності Законом протиріч був узагальнений Юридичним комітетом Американської торговельної палати в Україні, який розробив законопроект, направлений на їх усунення.[7]

[Ред.] Пріоритетні регуляторні цілі реформи

У 2007 р. Президент України в своєму дорученні Кабінету Міністрів визначив[8] 4 пріоритетні регуляторні цілі, які повинен був досягти закон про акціонерні товариства. Усі ці заходи направлені на захист права власності міноритарних акціонерів:

• запровадження процедури кумулятивного голосування під час формування наглядової ради акціонерного товариства;

• визначення випадків обов'язкового викупу акціонерним товариством на вимогу акціонера належних йому акцій товариства за ринковою вартістю;

• запровадження обов'язкового повідомлення товариства особою про її намір придбати значний пакет акцій відповідного акціонерного товариства;

• обов'язок товариства забезпечувати збереження повної та достовірної інформації про себе та свою діяльність та рівний доступ до неї.

Здається, що Закон не вирішує жодної задачі. Метод кумулятивного голосування не працює, вимогу про обов'язкове залучення незалежного оцінювача для визначення ринкової вартості вилучено, а питання про залучення (або незалучення) оцінювача вирішує наглядова рада, істотна відповідальність за неповідомлення про намір придбати значний пакет акцій і за нерозголошення інформації не передбачена, тоді як закриті акціонерні товариства за рішенням суду були взагалі звільнені від обов'язку розкривати інформацію на фондовому ринку. За нерозкриття корпоративної інформації в загальному порядку відповідальність взагалі не встановлена.[9]

[Ред.] Типи акціонерних товариств

В залежності від здатності акцій товариства вільно обертатися (тобто змінювати власника без згоди інших акціонерів або товариства) акціонерні товариства поділяються на публічні та приватні. Здатність акцій вільно обертатися не є єдиною особливістю цих типів товариств. Статус товариства як публічного або приватного відбивається на можливості залучення товариством капіталу на фондових ринках, ступені захисту прав міноритарних акціонерів товариства, стабільності відносин власності і контролю у товаристві, гнучкості інструментів корпоративного управління товариством. Акціонери не мають абсолютної свободи при виборі типу товариства, оскільки приватна форма товариств може бути використана лише для тих товариств, число акціонерів в яких не перевищує певну величину.

До реформи законодавства про акціонерні товариства (2009-2011 роки) акціонерні товариства поділялись, відповідно до Закону «Про господарські товариства», на відкриті і закриті, при чому кількість акціонерів закритих товариств законодавчо не обмежувалась. Основний критерій для поділу товариств на відкриті і закриті був той самий — здатність акцій вільно обертатись. Акції закритого товариства не могли розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мали переважне право на придбання акцій, що продавалися іншими акціонерами товариства (стаття 81.3 Господарського кодексу України в редакції до 30 квітня 2009 р.). Відсутність у законодавстві обмежень щодо кількості акціонерів в закритих товариствах давала підстави для їх характеристики як «рецидиву кріпацтва у 21 столітті», який забезпечує можливість керівникам закритих товариств із великою кількістю акціонерів-робітників, позбавлених права продати свої акції, «беззастережно експлуатувати ці підприємства, легко придушуючи спроби «повстання» неорганізованих «рабів» без найменшого ризику втратити контроль внаслідок недружнього поглинання».[10]

Станом на початок 2010 р. в Україні зареєстровано 20.4 тисячі закритих (приватних) акціонерних товариств, що складає дві третини від загальної кількості зареєстрованих в країні акціонерних товариств.[11]

Аноні́мне акціоне́рне товари́ство — акціонерне товариство з акціями на пред'явника.