Критика семінар

Найголовніше в новій збірці — поява рефлективної лірики («Соловейко», «Кульбаба», «Дівчина», «Туга», «Хмарка»). Це здебільшого спогади про минулі події, що нерідко постають у зорових образах, осмислення уроків пережитих років, філософські роздуми про сенс людського життя, про особливе життєве призначення поета. Поява рефлективної лірики — типове явище в українській поезії ЗО—40-х років, коли в ній і з'являється нова тематично-стильова течія, представлена іменами О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, В. Забіли та ін.

Відтворюючи окремі риси дійсності як антитези до внутрішнього світу ліричного героя, зайнятого роздумами про власну долю, ця поезія відзначається поривом в ідеальне, невідоме. Цей мотив своєрідного розчинення автора у всесвіті, цей відгук його душі на поклик неба чи не найвиразніше тоді прозвучав у циклі «Небо» із збірки М. Петренка «Думи та співи». Ця «космічна» свідомість (предмет пізнання й естетичного переживання — увесь світ), душевне поривання до зірок були дуже характерні для того часу. Так, у вірші «Соловейко» соловей-співець «У небо думкою влетів, Між зорями співає». Зірки — то людські долі; і коли якась з них згорає, занапащається й людське життя («Зірка»). Вічне зоряне небо навіває поетові думку про трагічну долю людини, полонянку землі, приречену на смерть. Порив людини до високого, вічного є нездійсненною мрією, мукою розуму («Зорі»). Людське життя, як пори року, де весняні квіти-надії, переживши літню пору розквіту, приречені загинути. І хоч душа (природа) в передсмертний час іще раз народжує квіти надії, вони, як в'ялий цвіт осінньої кульбаби, вже не приносять плодів, а гинуть «під мороз ом-смертю». Світ — прекрасна фата моргана, марево, яке, поманивши щастям, зникає, породжуючи тільки непогамовний сум, гіркоту й жаль за швидкоплинним життям. Із цього жалю народжується авторське почуття причетності до життя кожної людини, туга за кожною згаслою душею («Дівчина»).

Філософська лірика Костомарова, як і інших поетів-романтиків, позначена мотивами світової туги, гіркими роздумами про одвічну загадку життя й смерті, лермонтовським неприйняттям «холодного сну могили», схилянням перед вічною красою природи. Для вираження філософських роздумів і ліричних рефлексій народнопісенна поетика стає вже тісною, і поет шукає нових барв, ритмів і тонів. При принциповому тяжінні до традиційної народнопоетичної образності у цих творах звужується сфера застосування її як композиційних, так і лексичних засобів, відчувається відхід від наспівного вірша, з'являються образ-переживання, розгорнуті метафори та нетрадиційні порівняння, домінують жанри елегії і медитації.

На перше місце серед творів суб'єктивної лірики слід поставити програмний вірш збірки «Ветка» «Пісня моя». Тема поета, що з'явилася у збірці «Украинские баллады» («Співець»), наявна в дещо завуальованій формі у вірші «Соловейко». Осмислюється вона в суто романтичному плані. Спів солов'я, який «біди оплакує людськії», не чують байдужі люди; він призначений тільки для обраних. У поезії «Пісня моя» поет від камерності «Соловейка» виходить на широкий простір суспільного буття. «Пісня моя» перегукується з поезією А. Метлинського «Смерть бандуриста», становлячи своєрідну відповідь на неї. Образ-переживання в обох творах розгортається на фоні грозового нічного пейзажу коло бурхливого Дніпра (узагальнений образ України), що забезпечує їх високу сугестивність. І коли старий козак-бандурист А. Метлинського з сумом прорікає: «Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі, Пісня в народі, бо вже наша мова конає!», другий поет, немовби підхоплюючи бандуру, що випала з рук народного співця, велить своїй пісні гуляти над усім обширом України, одзиватися «тугою-кручиною» в душах і серцях й «іменитих панів», і «неімущих старців», і «козаків-молодців», і «чорнобривих дівок». І хоча вірш власне не містить чіткої ідейно-естетичної програми, автор, вводячи поетичну формулу національної єдності України («Від Сосни до Сяну вона простягнулася»), прагне, щоб його творчість мала загальнонаціональне значення. Вірш «Пісня моя» можна вважати точкою відліку наступного ідейно-громадянського зростання творчості М. Костомарова.

Процес розвитку авторського начала продовжується в поетичній творчості М. Костомарова й після виходу збірки «Ветка». З'являються нові теми, розширюється проблематика, мотиви й жанровий склад. Його увагу і надалі привертає найхарактерніший для романтичної поезії жанр балади. Поряд із започаткованим «Запорожской стариной» орнаментуванням епічного викладу, поет виявляє нахил до деталізації баладного сюжету завдяки історичним реаліям, віднесенню традиційного мотиву до певної історичної епохи. Так, балада «Брат з сестрою» є переспівом народної пісні про сестру-бранку, який включає в себе цілі її рядки, характерні для неї лексичні анафори. Події балади віднесені до часів татаро-турецької навали в Україну і починаються на київському Подолі. Власне уже не традиційною баладою є вірш «Ластівка», де історичні реалії, місце дії, справжні історичні особи, введення діалогу наближають його до невеликої драматичної поеми. Така ж розбудова міфологічного мотиву простежується і в баладі «Наталя», події якої віднесені до часів Кримської війни 1853— 1855 pp. Поклавши в основу легенду, відому у німців (на її основі Бюргер створив свою знамениту «Ленору») і слов'ян, Костомаров намагається пов'язати суто баладну версію з конкретними історичними подіями, вводячи в текст, як і в баладі «Брат з сестрою», уривки з народних пісень. Поєднання це виявилося досить штучним, воно позбавило твір тієї змістової й стильової органічності, як це ми маємо у «Марусі» Боровиковського, що розробляє той самий сюжет про жениха-мерця.

Український народ виборював свою свободу, незалежність. Ці події віднайшли своє відображення в усній творчості, художній літературі. Не оминув цієї важливої державницької проблеми у своїй творчості і видатний український драматург І. К. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). Серед його історичних драм особливе місце належить трагедії “Сава Чалий”, написаній у 1899 році.

Особливість Сави Чалого й до сьогоднішнього дня згадується в народі. Він знаний з історичних пісень, дум, з художніх творів, здебільшого драматичного жанру. Як у фольклорі, так і художній літературі Сава Чалий постає у різних, почасти діаметрально протилежних ракурсах. В одних він – сміливий захисник свого народу від знущання польського панства, в інших – відступник і зрадник своїх побратимів-повстанців, що в жорстоких кровопролитних битвах ведуть боротьбу з колонізаторами, виборюючи свою волю. В образі Сави Чалого, отже, переплітається і синтезується історичне, фольклорне, героїчне і трагічне, патріотизм і відступництво, що було характерним для тієї буремної епохи становлення і розвитку української державності.

Йдеться про це у пісні “Ой був в Січі старий козак”, звичайно Чалий, який зростив і виховав свого сина Саву козакам на славу.

Одначе вродливий, кмітливий і хоробрий юнак “прихилився до ляшенків” заради багатства, культури панської й різних посадових вигод та військових почестей. Проте чи не головним у підступності Сави від товариства була вродлива шляхтянка, яка своїм палким коханням звабила його. Причина вагома і серйозна, бо ж на коханні тримається світ. Січові ж козаки за будь-яке відступництво від побратимської присяги карали зрадників, незважаючи на попередні заслуги. Скараний був і Сава. До речі, слід відзначити, що й такі визначні протестанти-борці з свавіллям поміщиків, як Устим Кармалюк, Олекса Довбуш, Лук’ян Кобилиця теж загинули через палке нестримне кохання. Проте, на відміну від Сави Чалого, вони не зраджувались від своїх вільнолюбних намірів і дій, залишаючись до останніх днів свого життя захисниками покривдженого народу.

Вперше в українській літературі образ Сави Чалого відтворив М.І. Костомаров у п’єсі “Сава Чалий” (1838). Ще в молоді роки він написав драматичні сцени цієї п ¢єси.

Не маючи тоді вірогідних історичних даних, М. Костомаров переніс дію в XVII століття. Образи Сави Чалого і Гната Голого в цих сценах досить невиразні, і Саву Чалого, що перейшов до поляків, Гнат Голий вбиває разом з дружиною. Однак і Гната Голого тут же карають запорожці, довівши його зраду товариству.

Історія не має точних даних про дружину Сави: чи то була вдова рашківського пивця, чи дочка терехтемирівської вдови Параски Вакулихи – Катерина. (Як ми побачимо далі, Тобілевич, драматизуючи народну пісню, дає відповідь на це питання). У народній пісні засуджується Сава як зрадник батьківщини, честолюбець, що заслуговує смертної кари. Помста Саві – священна помста, і ім’я того, хто помстився ренегатові, народні пісні та перекази оточують ореолом подвигу й слави.

Епізод з Савою Чалим з погляду історичного не значний і не належить до видатних подій епохи. І перед 1741 р. і після нього в історії визвольної боротьби українського народу були значиміші за Гната Голого і Саву Чалого постаті, які завжди цікавлять історика, але про які “мовчать” народна пісня, легенда, а разом з ними мовчать і поети[16].

Наприклад, про Наливайка і ряд інших видатних ватажків повсталого народу немає жодної п’єси, тоді як Саві Чалому в цьому досить пощастило.

Народ таврував зрадників і в піснях передав цю ганьбу майбутнім поколінням. Природно, що в польських піснях, особливо в тих, що їх редагували письменники, а також і в їхніх творах, образ Сави Чалого трактувався викривлено, а перехід на сторону шляхетної Польщі розцінювався як благородний, патріотичний вчинок.

П’єса М.І. Костомарова розпочинається сценою зібрання старшини в степу над Дніпром, яка порівнює “час нинішній і минулий”, згадує Сагайдачного, Остряницю, їхні славні походи і приходить до висновку необхідності обрання гетьмана й захисту віри православної.

Автор, з розвитком дії, приділяє найбільше уваги постаті Сави Чалого, наголошує на його особі, особливо коли його було не обрано на гетьмана, чим і обумовлюється відступництво персонажа. “У ляхів землі багато, - каже він, - може, вони, як спом’януть про те, як колись їм лихо я завдав та взнають, яка мені за се заплата була, приймуть мене до себе та ще більш зважатимуть, чим ті, за кого я отут (показує на груди) аж шість ран залучив”.

У процесі розвитку сюжету події психологічно ускладнюються, Гнат стає лютим ворогом Сави, який одружується з вдовиною дочкою Катериною Вакулиною, яку кохав і мав сватати Гнат. Обурені зрадою Сави козаки вирішують покарати “перевертня”. Батько Сави Петро Чалий не знаходить у собі мужності, щоб рішуче, як Шевченків Гонта, ухвалити цей народний присуд. “Не робіть мене навік безщасним, - звертається він з проханням до старшини, - не вбивайте мого сина! Коли вже він став такий зрадник – я й сам бачу... поїдемо до нього, він покається, він посоромиться батька свого рідного ...”[24].

У фіналі п’єси загострюється конфлікт між Савою і шляхтою. Сава намагається звернутися до Копецьпольского з пропозицією примирення козаків з поляками, яким, мовляв, уже пара примиритися. Копецьпольский відповідає на це уїдливо, що поляків козаки повинні вважати не за братів, а “за панів”. Сава остаточно захитався, опинившись в такому невигідному, підлеглому становищі, він й тепер бажає не зраджувати лише православної віри, не хоче приставати до унії: “Ні, пане, я своїй вірі не зрадник” - каже він.

У фіналі автор устами Сави з’ясовує причини його життєвої помилки, вказує на мотиви винятково особисті, які лежать у характері героя: “Куди не підеш, усе люди! Тому тільки життя на світі, хто з ними у ладу. Тільки той щастя бачить, хто до них покірливий. Я не вмію з ними жити, хочеться, щоб то старшим бути над усіма!”

Гнат Голий і козаки зрозуміли, зрештою, двоїстий характер Сави і карають його разом з дружиною.

У Костомарова Сава Чалий – честолюбець, що став жертвою власної пихи. Він засуджується за те, що не покорився батьківській волі, що був необачним у поведінці з козаками і поляками. Гнат Голий підбурював Саву, сприяв (за Костомаровим) його зраді. Тому він є, мовляв, справжнім винуватцем усіх бід Сави. У п’єсі М. Костомарова зосереджується увага на конфлікті, протистоянні між Савою Чалим і Гнатом Голим, що і визначає композицію п’єси, її переважно діалогічний характер. Трагедія Сави Чалого обумовлюється у Костомарова не лише зрадою, а й поведінкою Гната Голого, який до певної міри сприяв цьому.

Феномен Сави Чалого полягає в протистоянні його характеру батьковій натурі, у зіткненні цього незалежного індивідуального характеру нівеляційною козацькою масою. Як у античній драмі, так і в «Саві Чалому», право особистості на свою людську гідність, на вибір власної життєвої позиції у войовничо поляризованому світі прирікає героя на динамічне існування між «своїми» й «чужими». Його свобода волі може реалізуватися через неминучий конфлікт або зі «своїми», або з «чужими». Будучи не прийнятий і в чужому світі герой опиняється сам на сам із своїми нерозв'язаними проблемами. В порівнянні з конфліктною ситуацією свого батька конфліктний простір сина набагато ширший: конфлікт із козаками, які його не оцінили, внутрішня опозиція до батька, який незаслужено зайняв його місце гетьмана, конфлікт з Конецьпольським на ґрунті православної віри, із Гнатом Голим на ґрунті любовного почуття до Катерини. Однак головний — це внутрішній конфлікт Сави, який стає причиною всіх інших конфліктів і переростає в глибоку душевну драму. Він криється в самому його характері як особистості. Це — прагнення до необмеженої свободи, яке сублімувалося у волю до влади. Ця «Божа воля», врешті, не що інше, як присуд долі, року для античного героя. І як античний герой, Сава намагається боротися з цим, реалізуватися як особистість в інтересах народу. Він багато вже зробив для цього раніше. Для повної реалізації треба, щоб козацька громада визнала його неординарність: «Тепер у мене зоставалася одна думка: щоб мене вибрали гетьманом». Необрання Сави гетьманом немовби запускає механізм його долі, його життєвої трагедії — проблема самореалізації стає для нього проблемою вибору між своїм і чужим, ворожим. Збираючись перейти на службу до поляків, Сава (до того ж провокований Гнатом) зазнає справжніх мук, які приводять його навіть до думки про самогубство. Врешті, він вирішує поєднати те, що є непоєднуваним: дістати гетьманство від поляків і «послужити рідній Україні».

Хоч ні протагоніст, ні будь-хто з персонажів трагедії і не виступають як романтичні рупори ідей автора, ідеологічна заданість твору безсумнівна. Адже й думку про необхідність примирення українців і поляків як рівних з рівними Костомаров висловлював не один раз. І саме ця ідея покладена ним в основу п'єси «Переяславська ніч». На перешкоді розв'язання конфлікту стає питання про зречення Савою православної віри, через що він переступити не може. І в цьому знову видно своєрідну проекцію історіософської концепції автора твору. Так, в праці «О причинах и характере унии в Западной России» він писав, що головним побудником визвольної війни українського народу була боротьба проти католицизму, за православну віру.

Сава помирає, не розв'язавши своєї душевної драми, хоч він уже й підійшов до розуміння того, що в тих жорстоких історичних обставинах, які владно детермінували свободу волі особистості, іншого виходу немає. Те, що критерій поведінки героя не в його особистих інтересах, а в тому, що історія — то справа народу, з позицій якого й судиться Сава, свідчить водночас і про нерозвинутість особистісного начала в українському романтизмі, про вторинність індивида як заложника національної історії (у французькому романтизмі цього ж періоду цінність особистості була вищою, ніж суспільства).

У «Саві Чалому» позначилися суттєві риси античної трагедії. До них належать єдність і закінченість дії, взаємозумовленість її елементів, визначеність часу дії внутрішньою логікою зображуваних подій, коли відбувається перехід від «щастя до нещастя», умовність відтворюваної події (говориться не про те, що було, а про те, що може статися в силу ймовірності чи необхідності), деформація зображуваного об'єкта в порівнянні з реальним прототипом; герой трагедії не може бути цілковито ні доброчинним, ні злочинцем. Разом з тим у своїй п'єсі Костомаров використав здобутки «штюрмерів» (Гердер), Шіллера, романтичної літературної теорії (Шеллінг, Гюго) та Шекспіра.

2.2 Зміст легенди “40 лет” та феномен особистості

Поділяємо думку О. Т. Гончар, що «жодного свого читача Костомаров не залишив байдужим. І це зрозуміло, оскільки його праці дають можливість аналізувати психологію і філософію історичного вчинку, пояснюють конкретно-історичний вибір осіб, відомих і маловідомих читачеві. На різних етапах розвитку суспільства будь-який читач, незалежно від свого віросповідання, національної належності та політичних уподобань, задовольняв творами М. Костомарова власний інтерес до яскравого динамічного історичного тексту, насиченого дійовими особами, які живуть разом з автором твору»[ Гончар О. Т. «Людина науки, закохана в неї…» (М. І. Костомаров) // Український історичний журнал. - 2007. - № 2. - С. 107-113.].

Так у повісті «Сорок років» М.Кстомаров, як справжній психолог описує спрямованість особистості головного героя Трохима. Ідеали, цінності, інтереси, установки харктерні для представників слободи Мандріки, вирізняє різні типи особистостей[ Психология. Словарь / Под общ. Ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского.- М.: Политиздат, 1990. - 494 с.]. Автор відзначає, що Трофім Яшников, бідняк, сирота, красень собою, служив працівником у багатого селянина Шпака. Єдина дочка Шпака, красуня Васса полюбила Трофіма, і вони крадькома зустрічалися. В цей час прийшли сватати Вассу, вона відмовилася і призналася отцеві в своїй любові до працівника Трофіму, просячи отця погодитися на їх брак. Батько погодився, але за умови, щоб Трофім спочатку нажив собі каптан з синього панського сукна і приїхав би до них в будинок зі сватами на власному возу і власному коню. Трофім прийшов у відчай від такої вимоги і вирішив втопитися. Односелець його садівник Прідибка підказав йому вихід: убити багатого купця, що приїхав в село.[1,с.317]. У краю, де народності великороса і малоросійської сходяться між собою рубежами, є слобода, звана Мандріки. Вона належала відставному поручику Мотиліну прожитвающему з дружиною.

Заможним мешканцем слободи був Денис Савельевіч Шпак. В молодості він чумакував і цим заробив на життя. Коли почав старіти, став порадником пана Мотиліна [1, с.318].

Після смерті Мотиліна і его дружини. Залишився спадкоємець єдиний син - стовповою дворянин і спадкоємець шестиста ревізських душ і 12864 десятини землі. Після навчання в московському благородному пансіоні, вступив в гусари. Приїхав в свій маєток Мндріки і вирішив одружуватися.

У мешканця слободи Дениса Савельевіча Шпака була дочка 19 років Васса. У Шпака ще був наймит Трохим по прізвиську Яшник, круглий сирота [1, с.320].

Автор визначає значенні емоцій та почуттів в житті людини. Між ними спалахнули відчуття. До Васси засватався Дріжжаченко. «Тату! - Боязко вимовила Васса.- Я полюбила усію душею нашого наймита Трохима і ні за кого не хочу виходити, тільки за нього.» Шпак вигнав Трофіма, наймит узяв речі і отпарвился до своєї тітки. Озлоблювався Трохим і вирішив втопитися, олнако його врятувала людина і потягнув в шинок. Незнайомець сказав Трохиму не печалиться»Были б гроша, а при грошах будуть і рід, і плем'я. При добрій године у людини браты і побратими.»[1,с.326].

Трохиму дав жупан і дубину Прідибалка. І доручення побити людей. Як і говорив іскуситель Прідибалка, приїхав віз. Трохим огрів дубиною по голові батрака, потім купця. Дістав гаманець у мертвого купця, почав викидати товарні пакунки, як раптом з'явився Прідибалка і узявши один з пакунків сказав: «- Ось це з собою бери, а інше все кидай!».

На інший день мужики слободи Лубки побачили перекинутий віз, мертвих. Викликали лікаря і поліцію, які вирішили що пан загинув по власній необережності.

Трохим почав готуватися до весілля шити сюртук. Пішов до своєї коханої Вассе, і розповів їй про те, як він дістав грошей. Васса сказала, що будь-яке вбивство буде покарано, і якщо він хоче дізнатися коли відбутися відплата, потрібно опівночі на місце вбивства. «Бог все знає.»[1, с. 332].

Трофім після деякого коливання погодився. Вбивця не був знайдений. Але мучений розкаянням совісті Трофім розповідає нареченій про свій злочин. Вона радить йому поступити, як велить народне повір'я: піти вночі на могилу убитого, там йому повинно привидітися, коли і яка кара чекає його. На могилі Трофіму здався голос, що передбачив йому кару через сорок років. Трохим прийшов на місце вбивства і почув голос «Покараю в сорок років!». Після цього він зустрів Прідибалку, який його заспокоїв. У повісті описано формування і розвиток особистості головного героя Трохима. Визачені Стадії розвитку особистості та її вікові етапи. Значущість соціального розвитку особистості.Трохим розповів про голос, і Васса сказала щоб він, надягав синій жупан і засилав сватів, а до його 40 летия вони гріхи відмолять. Заслали сватів, молодий Мотилін після весілля подарував вільну[1,с.344].

Молодий Мотилін через рік одружувався на дочці сусіда слободи Лубки. Прідибалка прощаючись з Трохимом, йшов від Мотиліних оскільки його не взлюбила молода бариня, пообіцяв йому багатство, якщо він піде купцем с.345.

Особистість згусток її регулятивно - духовних потенцій. Центр самосвідомості, джерело волі та ядро характеру, суб'єкт вільних дій і верховної влади у внутрішнім житті людини. Головною властивістю особистості виступає світогляд. Трохим перебрався в місто, записався в третю гільдію, прийнявся за порадою з тестем, торгувати соняшниковою олією, це було новиною і давало великі бариші [1,с.347]..

Підслуховує розмову двох торговців Трохим почав торгувати Австрійськими косами. Потім розжився від винних відкупів і вступив в компанію відкупників [1, с.347]. З купців свого міста він один тільки читав газети, а його дружина Васса залишалася неписьменною. На десятому році після свого переселення в місто, поховавши свого тестя, перебрався Трохим в губернське місто. Він став Тимофієм Семеновичем Яшниковим- багатющим купцем у всій губернии [1,с.348]. .

М.Костомаров у повісті «40 років» характеризуючи діяльність Трохима характеризує основні риси особистості.

· розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);

· відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);

· свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);

· особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);

· індивідуальність (несхожість на інших) [ Загальна психологія: Підручник для студентів вищ. Навч. Закладів/ С.Д. Максименко, В.О. Зайчук, В.В. Клименко, В.О. Солов'енко. За загальною редакією акад. С.Д. Максименка. - К., 2000. - 543 с.].

Саем ці осонвні риси Трохима дозволили бути йому успішним.

На двадцять першому році свєї комерческой діяльності трофим Семенович відправився до Петербургу на сенатські троги, повертався в столицю. Дізнався що його дружина Васса скончалась [1,с.349]. Після цього купець розкаявся і вирішив сповідатися Первоященому Агафодору. Він замолив гріхи, повторно одружувався на дочці поміщика слободи Лубків. Перебрався до Петербургу[1,с.345]. Час йшов, Трофім став крупним золотопромисловцем, отримав чини і ордени, але думка про досконалий злочин терзала його. Грошовий внесок на споруду церкви на якийсь час заспокоїв совість. Через багато років він відвідав ті місця, де було здійснено ним злочин. Це знову схвилювало його, і він почав шукати заспокоєння у свого «вченого» сина. Син запевняє його, що бога немає і смішно терзати себе думкою про відплату. В день сорокаріччя вбивства Трофім украй схвильований, але день проходить благополучно. Він заспокоюється, і починається його безтурботне багате життя.

У повісті «Сорок лет»у як і в своїх поетичних творах, Костомаров звертається до вічної проблеми сенсу людського життя, де злочин і кара виступають не в їх кримінальному значенні, а як (подібно до Л. Толстого й Ф. Достоєвського) етичні категорії. Поклавши в основу твору народну легенду, її віру в іманентний моральний закон, що забезпечує торжество правди на землі, письменник намагається довести, що зародок щастя чи нещастя криється у власній душі людини. Саме це передбачає персональну її відповідальність за свої вчинки й духовну підзвітність, моральним імперативам. Оскільки сталість і обов'язковість останніх, на думку письменника, забезпечуються тільки вірою людини в неминуче покарання за вчинений гріх, релігія виступає не тільки своєрідним гарантом такого покарання, а й формою закріплення та обов'язковості морального досвіду людства. Позбавлений від самого початку почуття моральної відповідальності і перед собою, і перед людьми, Трохим Яшник ступає на шлях злочину як на першу сходинку до омріяного щастя. І тільки обіцяна через сорок років покара час від часу отруює його свідомість та змушує відкуплятися богоугодними вчинками. Схимник радить йому роздати всі свої багатства й покаятися. Але Трохим цього не робить, бо відсутність морального закону знімає у нього й питання про боже покарання та саме існування Бога. Саме це, на думку письменника, і є найбільшою карою, бо рівнозначне вбивству власної душі. Як відомо, такий фінал не задовольнив Л. Толстого і він дописав до повісті свій епілог, де Трохим протягом ще тринадцяти років мучиться почуттям недовіри до найближчих для нього людей. Отже, за втрату віри в Бога герой платить душевними муками.

2.3 Багатство психологічних виявів особистості у повісті «40 лет»

Поняття "особистість" (personality - англ., personnalite - франц.) наповнилося сучасними значеннями самостійності, унікальності, індивідуальності, з чітко вираженим винятковим соціальним характером.

Особистість по-різному трактували особистість італійські гуманісти, які звеличували свободу, розум, активність, дієвий стиль життя, прагнення до земного щастя і самоствердження.

У новочасну епоху Р. Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням, І. Кант підкреслював моральний характер природи людини, а Г. Гегель вважав її духовною істотою, продуктом світового розуму. Й. Фіхте головну ознаку людини бачив у її діяльності, а Л. Фейєрбах розглядав людину як природну істоту, суть якої визначається любовним ставленням до ближнього. Натомість на думку К. Маркса, сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. А. Шопенгауер розумів людину як найвищий вияв волі до життя, а Ф. Ніцше - як проміжну стадію еволюції до Надлюдини. Отже, філософські визначення особистості репрезентують декілька змістових ліній, які акцентують на розумінні особистості як істоти: 1) природної; 2) мислячої (духовної); 3) діяльної; 4) предметної; 5) соціальної (суспільної) тощо [ Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний. аналіз / Губернський Л., Андрущенко В., Михальченко М. - К.: Знання України, 2002. - 580 с., с.55].

Особистість, як певний соціально-психологічний тип, може володіти кількома стереотипами поведінки. Головний герой повісті «Сорок років» Трохим непересічна особистість, вже з дитинства «Трохим був не лінив і послушен» .[1,с.321]. Від природи був сметлів, умен,статен, красень усі ці якості помітила Васса та закохалась.