УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (частина 1)

ВІДПОВІДІ

1. Культурно-стильовий підхід до вивчення мистецтва. Українська література в контексті європейського руху стильових систем: схожість і відмінність розвитку

У мистецтвознавстві склалося кілька підходів до вивчення історії мистецтв. Вони відрізняються розумінням суті мистецтва й творчого процесу, його місця в культурі та історії людства, використовують дані різних наук (історія, філософія, психологія та інших).

Більш широкі способи вивчення мистецтва (що включають дані багатьох наук, що використовують різні методи) називаються «підходами».

Культурологічний - один з найширших і молодих підходів до вивчення мистецтв. Його головна мета - показати спряженість історичних і культурних процесів. Культурологічний підхід виявляє причини появи нових художніх форм, вписує твір в культурну епоху. Він дозволяє побачити мистецтво в широкому масштабі в просторі і в часі. При даному підході відбувається осмислення художнього процесу як якоїсь культурно-історичної цілісності. Далі слідує пошук принципів членування цього процесу, виявлення культурно-смислових підстав його стадій, етапів, циклів. Культурологічний підхід також націлює на пошуки функцій мистецтва: соціальної, пізнавальної, оцінної, просвітницької, гедоністичної.

У літературних творах конкретно-історичне та загальнолюдське взаємопов’язані й взаємообумовлені. Наприклад, споконвічне прагнення нашого народу до волі й щастя (загальнолюдське) викликало масовий протест українського селянства проти національно-соціального гноблення – Коліївщину (конкретно-історичне) та знайшло своє відображення у таких творах, як поема «Гайдамаки» (Т. Шевченко), "Славна була Ведмедівка всіма сторонами", "На Україні в Жаботині свавільнії козаки", "В славнім місті Умані з'їхались народи", "В шістдесят восьмім году", тощо.

2. Перекладна й оригінальна література київської русі. Орнаментальний та монументальний стиль в літературі середньовіччя (навести приклади)

Література Київської Русі XI - XIII ст. складається з творів оригінальних і перекладних. Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, і ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релігією - пануючою формою ідеології епохи феодалізму. Крім того, перекладна література старого періоду має свої особливості порівняно з перекладною літературою нових часів. Якщо в новітні часи (з XIX ст.) перекладачі намагаються максимально точно відтворити оригінал, то в середні віки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до місцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної міри співавторами. В цьому специфічний характер перекладної літератури даного періоду.

Найраніше з перекладної літератури з'явилися книги, що входять до складу так званої Біблії. Так називається звод, що складається, по-перше, з пам'яток староєврейської літератури (50 окремих творів). Цей звод складався з V ст. до нашої ери до І ст. нашої ери; найдавніші із збережених до наших часів рукописних копій окремих книг належать до Х ст. (повний рукопис усього зводу, що зберігся до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге, до складу Біблії входять пам'ятки християнсько-грецької літератури (27 творів, що збиралися докупи теж протягом довгого часу - від І до V ст. нашої ери; найдавніші рукописні копії - IV - VI ст.).

Перша частина зводу, за християнською термінологією Старий завіт, складається з книг розповідних (книга "Буття", книга "Ісход", книги Ісуса Навіна, Суддів, Руф, чотири книги "Царств" і т. д.), книг ліро-епічних (твори "пророків", "Книга Іова"), ліричних (Псалтир, "Пісня пісень"), законоуставних і ін.

В другій частині Біблії - Новому завіті, теж різноманітній щодо складу, в її епічній частині, розповідається про життя, вчення, чудеса, смерть і воскресіння засновника християнської релігії Ісуса Христа ("Чотири євангелія" - Матвія, Марка, Луки і Іоанна), про діяльність його учнів (апостолів), а в кінці, в книзі, що називається "Апокаліпсис" (одкровення), - про останні часи людства, про кінець світу і "страшний суд" над живими й мертвими.

За межами біблійного канону лишався широкий цикл легенд і переказів, які з різних причин не ввійшли до нього і після встановлення канону дістали назву "отреченных", або апокрифічних.

На час прийняття Київською Руссю християнства книги ці у Візантії остаточно визнані були хибними: вже в одному з найстаріших перекладних збірників, в Ізборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких "отреченных" книг: другий список датується XII - XIII ст.

Агіографічна література становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До неї входять так звані "житія святих". Житіє - біографія видатної, з погляду церкви, особи, що написана в тоні її вихваляння. Починаючи з епохи своєї боротьби з язичництвом (з античними релігіями), християнство зібрало чимало спогадів про своїх ревносних прихильників, які або заплатили за свою відданість новій релігії мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали її, зазнаючи утисків і страждань (сповідники), або, займаючи керівний пост у християнській общині, сприяли зміцненню нового культу (святителі; по-грецькому - єпіскопи, буквально - наглядачі), або прославились життям, строго згідним з приписами церковної моралі (преподобні). Дії останніх полягали в аскетичних подвигах, наприклад у відмовленні від їжі (посники), в цілоденному стоянні на якомусь підвищенні - "столпі", в стані мовчазного самозаглиблення (столпники); ще інші відмовлялись з любові до бога від вищого людського дару - розуму, симулюючи ідіотизм і божевілля (Христа ради юродиві).

Від початку XVII до кінця XVIII ст.. виділяють епоху монументального стилю, ознаками якого є масштабність, величність, ідейний пафос. Монументальними вважаються «Остромирове Євангеліє», «Повість минулих літ» (легенди, вставні оповіді) і «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Літературу з кінця XI до кінця XIII ст.. називають епохою орнаментального стилю, головними рисами якого є ритмічність упорядкування художнього тексту, що нагадує візерунок, і витонченість художніх засобів-прикрас. Ця оздоблюваність не була штучною,адже гармонійно підсилювала та увиразнювала зміст твору. Це ми бачимо, наприклад, у «Слові про Ігорів похід», у «Повчанні дітям» Володимира Мономаха, в його ж «Листі двоюрідному братові Олегові Святославичу», в «Галицько-Волинськрму літописі».

3. «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» - НАЙВИЗНАЧНІШИЙ ТВІР ЕПОХИ ВИСОКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ У ДАВНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛИТЕРАТУРІ. ІСТОРИЧНА І МІФОЕПІЧНА ОСНОВА ТВОРУ, ПРОБЛЕМАТИКА, ОБРАЗНА СИСТЕМА ГЕРОЇЧНОЇ ПОЕМИ. ХАРАКТЕРИСТИКА ХУДОЖНІХ ПРИЙОМІВ І ЗАСОБІВ (ПРИЙОМ СНУ (СОН СВЯТОСЛАВА), ПАРАЛЕЛІЗМИ, МЕТАФОРИ, СИМВОЛИ, ЗВУКОПИС).

Історичною основою «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році об'єднані дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за те що ставили особисте над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави — славяни). Після описів готування до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слова…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої — Державної Богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві та Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Образна система. Центральне місце у творі займає абстрактний образ Руської землі. Адже це не просто «земля» у власному значенні цього слова, це і природа, і люди, і місто. Автор любить рідну землю і народ, що її населяє. Він вболіває за них, бо вони створюють могутність цієї землі, але страждають через князівські чвари та половецькі напади. Автор добре знав життя і прагнення простого народу, був виразником загальнонародних поглядів. Земля Руська — живий складний організм. Зображуючи її, він зіставляє минулі часи з теперішніми, охоплює події руського життя за півтори сотні років, зображує події в різних місцях одночасно. Охоплення багатьох міст свідчить про масштабність. Отже, образ Руської землі простежується у глибокому психологізмі творення інших образів твору. Поняття «руська земля» вжито в «Слові о полку Ігоревім» двадцять разів. Поет мав на увазі не тільки державний простір Київської Русі, а і всі патріотичні сили, об'єднані для боротьби з ворогом.

З великою любов'ю відтворено образи руських воїнів. Причому окремі образи рядових воїнів не конкретизуються. Про русичів ми дізнаємось з характеристики героїв і центральних персонажів. Ми знаємо, що Ігор «навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую». Про хоробрість свідчить вираз «дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо». Та й образ самого Всеволода — це образ воїна-рубаки. Недаремно ж у творі його названо яр-туром. Військове молодецтво Всеволода викликає захоплення. Мотив любові до рідної землі проходить через образ Всеволода, хоча є і підтекст звинувачення князя Трубчевського у байдужості до долі батьківщини. Він забув не лише про свої рани, не дорожить власним життям, але «забув він почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і жони своєї милої, красної Глібівни, звичаї і обичаї!». Всеволод мужній, сміливий, але в той же час його характеризує внутрішня ніжність до брата Ігоря.

Окремо вирізняється у творі постать князя Ігоря. Це головний персонаж твору, про що свідчить і назва поеми. Ігор Святославич у поемі є втіленням князівських доблестей. Це типовий середній князь, який має не лише позитивні риси, а й безліч вад. Так, його нестримна відвага переходить у нерозважність. В ім'я слави і честі він готовий пожертвувати життям. Ігор зневажає смерть, а полон для нього — найбільша ганьба. У нього велика сила волі і віра у перемогу, тому навіть віщування не зупиняють його. Князь наділений рисами доброго полководця і воїна. Він тепло ставиться до підлеглих, уміє запалити дружину своїм словом. Образ Ігоря сповнений високого благородства. Прикладом тому є остання битва, коли в розпалі бою він поїхав завертати втікаючі полки, щоб допомогти брату Всеволоду. Він честолюбний, бо цікавить його тільки слава. Після першої перемоги над ворогом, коли воїни взяли велику здобич, Ігор залишив собі лише бойові знаки ворога. Автор двоїсто ставиться до цієї постаті. Він, з одного боку дорікає князеві за згубність вчинків, з іншого — співчуває йому.

З глибоким ліризмом оспівано у творі єдиний жіночий образ — образ Ярославни. Література Київської Русі не мала вигаданого героя. Постать дружини Ігоря, княгині Єфросинії Ярославни, дочки галицького князя Ярослава Осмомисла, теж не вигадана. Але разом з тим Ярославна у творі — образ, створений автором. Вона постає перед нами не як княгиня, а як руська жінка. Приваблює внутрішня краса її образу. Ярославна вірна і віддана не тільки Ігорю, а і батьківщині. Вона оплакує не тільки полоненого Ігоря, а і всіх його загиблих воїнів. Образ Ярославни приваблює людяністю, задушевністю і глибоким патріотизмом. Вона згадує успішний похід князя Святослава проти половців.

Чільне місце у творі відводиться образові Київського князя Святослава. Цей образ ідеалізований. Він не дуже вирізнявся з-поміж інших князів, і його влада не розповсюджувалась на всю Київську Русь, але у творі він грізний і великий. Знаючи, що діяльність Святослава мала вузькофеодальний характер, автор однак створив ідеал для наслідування. Він прославляє далекосяжного воєначальника, його попередню перемогу над половцями. Святослав мудрий, по-батьківськи ставиться до всіх князів, засуджує їх за чвари. У творі зображено Святослава як основного виразника загально-руської єдності.

Важливе місце в системі образів твору посідає образ «віщого Бояна». Боян — попередник автора. Цілком можливо, що він входив до князівського оточення і в повній мірі залежав від нього. На це вказує той факт, що «віщий Боян» прославляв князів: Святослава, Романа тощо. Автор же протиставляє себе Боянові, бо розкриває правду життя, його драматизм і трагізм.

Автор поеми — високоосвічена для свого часу людина. Він знався на багатьох галузях науки: орієнтувався в географії, історії, знав ратну справу, був людиною спостережливою над тваринним світом. Важливо й те, що не був придворним жодному з князів. Це давало йому можливість об'єктивно оцінювати обставини. Зі співчуттям ставився співець до князів і водночас звинувачує їх за нерозважливість. Цілком можливо, що автор поеми був наближений до князівського оточення, оскільки був добре обізнаний у політиці. Але найпершою рисою його характеру можна вважати глибокий патріотизм. А це значить, що він був відданим не тільки батьківщині, а і її народу. У його поемі виражена думка народу, простих людей, які мріють про мир. Він звинувачує князів за чвари, за те, що знесилили країну і призвели до спустошення. Автор «Слова о полку Ігоревім» закликає русичів до єдності в обороні рідної землі від ворогів.

Характеристика художніх прийомів. Твір написано специфічними тропами двох груп: метафоричної та метонімічної. Найхарактернішими особливостями літературного стилю «Слова о полку Ігоревім» є лаконізм, який виявляється й у пристрасно-дієвому, живому зверненні до читача, в історичній конкретності і активній авторській оповіді. Автор поеми черпав лексику безпосередньо з народної розмовної мови. Деякі зразки давньої лексики увійшли до сучасної української літературної мови: туга, вельми, стяги в'ються, ні думою задумати, яруги, минули літа.

У творі широко використовуються постійні епітети: «чорний ворон», «чисте поле», «сірий вовк», «сизий орел». Це свідчить, що образна мовна система ґрунтується на фольклорі. Але у творі немає перенасиченості образними засобами. Епітети виконують роль прикметникових означень, а повторення епітетів не викликає почуття одноманітності.

У «Слові...» небагато порівнянь, а їх характер зумовлений тенденцією лаконічності. Є порівняння, які невіддільні від метафор. Автор використав нову форму порівнянь — заперечні порівняння. Наявність порівнянь створює динаміку бою: половці біжать «як пардуже гніздо», теліги скриплять, «мов лебеді сполохані». Святослав вихопив Кобяка із половецьких полків, «як вихр».

У поемі використано велику кількість метафор, їх удвічі більше, ніж порівнянь. Метафори, більшою мірою, асоціюються з господарською працею: сіяти стріли, кров'ю политі, зійшла туга, засіяти кістками.

Важливу роль у творі відіграє зображення природи. Подано розгорнуту її персоніфікацію. Вона страждає або радіє разом з людиною. У плачі Ярославни персоніфікація доходить такого рівня, що природа сама стає образом. Автор наділяє її думками і почуттями. Сонце у творі володіє даром пророкування.