Контрольні запитання

1. Який вплив мала релігія на розвиток давньоєгипетської культури?

2. Чому була важлива портретна схожість померлого з його скульптурним зображенням в Стародавньому Єгипті?

3. Які були особливості будівництва та архітектури в Месопотамії?

4. Які чудеса світу належать до давніх цивілізацій Сходу?

5. Яку роль відіграла релігія буддизму в розвитку скульптури?

6. Поясніть значення слів: ступа, стамбаха, чайтья, карма.

7. Назвіть досягнення давньокитайської науки і техніки.

Тестові завдання

1.Ім’я творця піраміди Джосера:

а). Аменхотеп;

б). Імхотеп;

в). Тутмос;

2. Гробниця фараона Тутатхамона була відкрита археологом:

а). Г. Картером;

б). А. Евонсоном;

в). Г. Шліманом;

3. Який з царів Месопотамії заснував найдавнішу бібліотеку світу:

а). Саргон;

б). Хаммурапі;

в). Ашмурбанапал;

г). Навуходоносер.

4. Храм в вигляді багатоярусної споруди, який одночасно служив астрологічною обсерваторією в Месопотамії:

а). мастаба;

б). зіккурат;

в). пагода;

г). ступа.

5. Триєдиного бога цієї давньої релігії складають Брахма, Вішну, Шива:

а). буддизм;

б). індуїзм;

в). ведизм;

г). іслам.

6. Цифрова система яку називають “арабською” і якою користуються математики всього світу винайдено в:

а). Індії;

б). Китаї;

в). Єгипті;

г). Месопотамії.

7. Мистецтво шовкографії виникло в:

а). Єгипті;

б). Індії;

в). Китаї;

г). Месопотамії.

8. В якій країні було винайдено механічний годинник:

а). Індії;

б). Єгипті;

в). Китаї;

г). Месопотамії.

Список рекомендованої літератури

1. Васильев Л.С. История Востока. В 2-х т.т. – М., 1994.

2. Искусство древнего Востока/ Под ред. А. Кузищина. – М., 1979.

3. Искусство стран Востока/ Под ред. Р.С. Василевского. – М., 1986.

4. Кремер С.Н. История начинается в Шумере. – 2-е изд. – М., 1991.

5. Крижанівський О.П. Історія стародавнього Сходу. Курс лекцій: Навч. посіб. – К., 2000.

6. Лекції з історії світової та вітчизняноїкультури./ За загальн. Ред. А.В. Яртиц, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів, 1994.

7. Любимов Л. Искусство древнего мира. – М., 1980.

8. Світова художня культура: Від первісного суспільства до початку середньовіччя: Навч. посіб./ О.П. Щолокова, С.В. Цип, О.Л. Шевнюк, О.М. Семашко. – К., 2004.

9. Художня культура світу: Арабо-мусульманський культурний регіон. Африканський культурний регіон. Індійський культурний регіон.: Навч. посіб./ Н.Є. Миропольська, Є.В. Бєлкіна, Л.М. Масол та ін. – К., 2003.

10. Целлар К. Архитектура страны фараонов. – М., 1990.

2.3. Культура античності.

Хронологія культури античності базується на особливостях наступних самобутніх історичних періодів: крито-мікенський період – 3-2 тис. до н.е.; ранньоархаїчний період – 11-9 ст. до н.е.; архаїчний період – 8-6 ст. до н.е.; класичний період («золотий вік») –кінець 6 - остання чверть 4 ст. до н.е.; еллінський період – остання чверть 4 – 1 ст. до н.е.

Крито-мікенська доба античної культури поділяється на критську та мікенську культури. При цьому час від 2800 до 2100 р. до н. е. вважається ранньомінойським періодом (за ім`ям царя Міноса – засновника Критської держави); з 2100 до 1600 р. до н. е. - середньомінойським; з 1600 р. - пізньомінойським.

На півдні Балканського півострова склалась так звана елладська культура. Приблизно з 18 ст. до н. е. ахейські племена, що з`явились на материковій Греції, переходять до ранньокласової стадії розвитку. У 16-15 ст. до н.е. піднімається і починає грати особливу роль Мікенське царство. Поступово ахейці досягають переваги у басейні Егейського моря і у 15 ст. до н.е. Крит підпадає під їх владу Цей останній період – час найвищого розквіту елладської культури і початку занепаду критської.

Нова антична цивілізація, що створювалась ахейцями на залишках попередньої егейської культури, була спочатку більш примітивною. Але багато елементів культури егейського світу не були втрачені і вплинули, зокрема на грецьку архітектуру, на появу геометричного стилю. Особливе ж значення мала міфологічна спадщина культури егейського світу.

Чудова культура егейського світу була відкрита у новітній час. Критську цивілізацію відкрили світові археологічні розкопки Артур Еванса на межі 19-20 ст. Інший центр егейської культури місто Мікени у 70-80 рр. 19 ст. розкопав Генріх Шліман.

Критська культура доби свого розквіту – це культура бронзи. Вироби з неї (зброю, прикраси, посуд) Крит постачав усьому егейському світу.

Абсолютно завершена у своїй майстерності крито-мікенська культура розквітла на середземноморському острові Крит. Міфологія прославила його легендами про закоханих богів і царівен, про героїв.

Крит був сильною морською державою і панував у всьому Середземномор'ї. Критяни створили оригінальну державну систему з великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом. Приблизно у 2000 р. до н. е. у Кноссі на місці ранньої резиденції місцевого правителя було збудовано новий палац з тесаного каменю. Величезний і розкішний він проіснував до 15 ст. до н. е. (Комплекс дво– і триповерхового палацу мав близько 16 тис. кв. метрів.

У Кноссі і Фесті були знайдені керамічні таблички з письменами, печатки із різними піктографічними та ієрогліфічними знаками. Тут виникли системи складового лінійного письма - лінійне письмо А і лінійне письмо Б. Лінгвісти М. Вентріс та Дж. Чедвік розшифрували письмо Б і довели, що написи відносяться до грецької мови.

Після занепаду Критського царства із середини 15 ст. до н. е. центр культурного прогресу зміщується на північ Балканського півострова, на територію материкової Греції до міст Мікени та Тіринф. До 14 - 13 ст. до н. е. державне утворення ахейських племінних союзів досягло тут розвитку і могутності. Золоторясні Мікени, як називав їх Гомер, були центром розквіту мікенської культури.

Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування під натиском споряджених залізною зброєю дорійців наприкінці 12 ст. до у н. е. Це століття було трагічним та переломним у історії народів, які мешкали на берегах Егейського моря. До цього часу відноситься війна греків-ахейців із Троєю, містом у північно-західній частині Малої Азії. Характерною рисою цього часу було поширення заліза, спочатку мечів, а пізніше різних залізних знарядь праці.

Культурі Греції субмікенської доби (12-10 ст. до н. е.) притаманні прояви поступової варваризації. У 11-10 ст. в мистецтві з`являється "протогеометричний" стиль, а в IX—VIII ст. до н. е. - "школи геометричного вазопису". «Геометричний стиль» являє собою нову, вищу ступінь у образотворчому мистецтві. Це мистецтво, що створює свого роду «модель світу», строго впорядкованої за єдиною стрункою системою, що протистоїть хаосу. Традиційні солярні, землеробські та інші символи використовуються дуже широко, що означає намагання охопити геометричним стилем усю світобудову. Цей стиль завершує тисячолітню традицію. Далі розвиток художньої творчості пішов іншим шляхом. Головне місце у ній займають міфологічні образи, які несли в собі поетично олюднені уявлення про світ.

Епічні твори “Іліада” і “Одиссея” є найціннішими джерелами знань про античну історію та культуру того часу. Вони - найбільш ранні літературні пам'ятки античності, що дійшли до нас. Міфологічний зміст поем, створених близько середини 8 ст. до н. е., стосується подій Троянської війни та пригод одного із учасників війни – Одіссея. Тому ці поеми є своєрідною “енциклопедією” останніх часів мікенської доби.

Події троянської війни та доля її героїв стали для грецького народу тією головною подією, навколо якої почав кристалізуватися міф як ядро давньогрецького епосу. Саме гомерівський епос міцно пов'язав крито-мікенську культуру із культурою класичної Еллади. Міфи стали невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва й літератури. Протягом усієї своєї історії давньогрецькі поети, драматурги, художники, скульптори зверталися до міфів. Міфологія складала арсенал і підґрунтя всієї давньогрецької культури.

Написані урочистим, піднесеним віршем – гекзаметром, поеми відзначаються багатством і барвистістю мови. Оспівуючи уславлених героїв минулого, Гомер відобразив основні моральні цінності тодішнього суспільства, його ідеали. Благородство, мужність, звитяга, вірність батьківщині і сім`ї – головні засади морального кодексу грецької аристократії.

В “Іліаді” і “Одиссеї” відчуваються залишки більш ранніх, ніж час створення поем, релігійних уявлень і відбувається героїзація пантеону богів Олімпу. Давні греки поклонялися божествам, що уособлювали природу і її явища. Обожнювались і герої – міфічні предки племен і родів, які походили від шлюбів богів та людей. Поступово міфи, які виникали у племен різних частин Греції, злилися у спільний своєрідний міфологічний світогляд. За ним, усіма справами на землі керують боги-небожителі на чолі із Зевсом.

Грецьку міфологію неможливо уявити без її героїв – дітей богів та людей. Найбільш популярними були міфи про сина Зевса могутнього Геракла, який визволив землю від численних чудовиськ, про переможця жахливої Медузи Персея та про Тезея, який убив страшного Мінотавра. Образи богів, богинь та героїв міфів, оповідання про їх вчинки та подвиги стали невід`ємною складовою давньогрецької культури у якості своєрідних взірців для наслідування. Головним напрямком розвитку культури гомерівської епохи було спрямовання не на родові, а на індивідуальні особистісні норми культури. Саме тоді формуються перші уявлення про необхідність свідомого підкорення вимогам суспільства. Із єдності тілесного і духовного виникають чесноти “героїчного кодексу” – особисті бойові якості та воїнська доблесть. Найвищого суспільного успіху та багатства досягав лише той, хто здобув безсмертну славу. Порушення героєм норм поведінки викликало осудну реакцію народу. Ця так звана “культура сорому” була головною формою соціального контролю, яка формувала раціональну індивідуальну самосвідомість. Греки уявляли богів часткою природних сил та втіленням їх могутності. Епоха Гомера народжує такі важливі складові культуротворчості як героїко-індивідуалістичні та раціонально-практичні риси людини, демонструючи змагальність як важливу норму античної культури.

Культура Греції з 12 ст. і аж до кінця 8 ст. до н. е. розвивалася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Остаточне формування найхарактерніших особливостей та рис античної культури в Греції сталося у середині 8 ст. до н. е. Великі зміни, що знаменували перехід Греції від варварства до цивілізації, відбулися за короткий час. Соціальну та демографічну напруженість, злидні і голод спричинили розпад традиційних родових відносин. У пошуках кращого життя греки змушені були переселятися на нові землі.

Різноманітні зв'язки греків із народами колонізованої периферії сприяли широкому культурному обміну, а відтак інтенсивному культурному розвитку. Водночас закладаються підвалини класичного античного рабства. Тяжка, рутинна праця перекладається на плечі рабів, звільняючи греків для дозвілля. Статус родової аристократії порушується привілеями багатства, що стає доступним ремісникам і купцям. Виникає специфічна форма державності, основою якої стає поліс - політичний, військовий, релігійний центр. Приходить розуміння божественної справедливості, що поширювалась однаковою мірою на всіх людей. Саме з цієї світоглядної позиції розвинулася славнозвісна полісна демократія, її специфічною ознакою була повна відкритість, громадське обговорення нагальних проблем. Головним місцем міської життєдіяльності стала агора - місце народних зібрань, де вільний грек проводив більшу частину свого дозвілля. Афінська політична система, гнучка й здатна до розвитку, заклала основу дальшого розвитку Афін, перетворивши цей поліс на найбільший культурний центр Греції, на „школу Еллади" за висловом Фукідіда.

Зовсім інакше була влаштована Спарта - уособлення військово-аристократичного державного устрою. Суспільна атмосфера Спарти за всіх часів була гострою й напруженою, а з кінця 7 ст. до н. е. Спарта перетворилася на замкнену корпорацію професійних воїнів - гоплітів, що силою зброї стверджували своє панування над ілотами (рабами). Спарта, незважаючи на її політичну стабільність, не дала жодного поета, філософа, митця, вченого в культурну спадщину людства. Афіни й Спарта демонструють різні форми грецького полісу - одного з найважливіших досягнень культури Греції в архаїчний період. Перевага цієї політичної форми правління підтверджується культурними надбаннями архаїки у тому числі змаганнями поетів та музикантів. На Олімпійських іграх головну роль відігравали змагання атлетів і перегони на колісницях. Але й тут в урочистих піснях славили переможців, виконували гімни на честь богів та героїв, співали пісень під час святкових процесій.

В архаїчний період також народжується антична філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком наукових поглядів. Грецька філософська та наукова традиції формувалися використовуючи досягнення інших народів: вавілонян, єгиптян, фінікійців. Фалес із Мілета, Анаксимандр, Анаксимен і Геракліт Ефеський заклали основи європейської науки.

Естетичний елемент найбільший прояв дістав у архітектурі та скульптурі. В період архаїки склалася система архітектурних форм, в основі якої лежало співвідношення несених і несучих частин - ордерів (від лат. оrdо - стрій ). Ордери називали за місцем їх виникнення доричним, іонічним і коринфським. Архаїчна скульптура народилася на стадіонах, у гімназіях, на олімпіадах. Традиційними стали юнацькі оголені фігури (курос) і задраповані дівочі (кора). Куроси присвячувались богам, виготовлялися з каменю, дерева, мармуру, теракоти й ставилися на міських майданах. Кори мали широко розплющені подовжені очі, слабо виражену усмішку. З другої половини VI ст. до н.е. матеріалом для скульптурних зображень стає бронза. Статуї виражали гуманістичну ідею грецького мистецтва. Збереглися чудові вази з широким сюжетним діапазоном розпису. Найвідоміші зразки чорнофігурного та червонофігурного грецького вазопису стали неперевершеними ілюстраціями історії своєї країни.

Отже, культурне життя в Греції в архаїчну епоху ще не набуло завершених форм, але вже чітко визначило його головні художньо-естетичні принципи. Мистецтво архаїки заклало основи художньої системи наступного періоду - грецької класики, що припадає на V ст. до н.е.

Перемога греків у греко-перських війнах створила сприятливу атмосферу для розвитку культурних особливостей античної Греції. Відбувається подальша консолідація грецького полісу, рабство набуває найвищої досконалості, збільшується цінність свободи в ієрархії культурних вартостей.

Правління Перикла - „золотий вік" афінської демократії, уславлений найбільшими культурними досягненнями античної Греції класичного періоду. Завдяки зусиллям Перикла в Афінах зібралися кращі сили Еллади. Вершиною його культурної діяльності стала відбудова афінського Акрополя. З Акрополем пов'язані головні свята Афін - Панафінійські - на честь богині, покровительки міста. Біля цієї полісної святині проходило все суспільне життя громадян. Найбільша споруда Акрополя - храм Парфенон, в якому поєднані риси доричного та іонічного ордерів. Пропорційність його частин, точність у розрахунках зробили Парфенон шедевром на всі часи. Всередині стояла створена Фідієм 13–метрова статуя Афіни Парфенос (Діви). Фідій зробив і статую Зевса, що вважалася одним з чудес світу, для храму в Олімпії. 14-метровий бог сидів на золотому троні, і здавалося, що коли він підніметься, розпрямить широкі плечі - тісно стане йому в просторій залі й низькою буде стеля.

Разом із великим Фідієм славу грецької скульптури становлять імена Поліклета, Піфагора Регійського, Мирона. Поліклету приписують честь відкриття "золотого" перетину - пропорцій, що роблять фігуру найбільш досконалою. Його "Списоносець " - міцної статури людина, сповнена почуття власної гідності. Знаменитий „Дискобол" Мирона - яскраве свідчення реалістичного зображення фізичної напруги атлетичного тіла в русі.

Набагато менше, ніж про скульптуру, відомо про малярство. Найвидатніше досягнення тогочасного живопису - оволодіння мистецтвом світлотіні. Відкриття приписують Аполлодорові Афінському. Повторне її відкриття сталося майже через два тисячоліття - в епоху Відродження.

У філософії V ст. до н. е. теж присутні ознаки нових тенденцій класичної доби. Усі філософські школи намагаються створити універсальні космологічні концепції, що пояснюють єдність і розмаїтість світу. Видатний представник школи софістів Протагор, відкриваючи еру людини в грецькій філософії, проголосив: «Людина є міра всім речам - існуванню існуючих і не існуванню неіснуючих". Софісти першими звернули увагу на те, що людина наділена особливою рисою здатністю судити про речі, оцінювати їх, вирізняти з космічного цілого. Нещадно критикуючи софістів, великий грецький філософ Сократ фактично продовжував їхню лінію в утвердженні людини предметом філософських міркувань. Його відправна теза : „Пізнай самого себе", а кінцевий висновок - „Я знаю, що нічого не знаю". Справу Сократа продовжили найвидатніші філософи грецької античності Платон і Аристотель.

Накопичення позитивних знань стимулює розвиток у класичній Греції математики, астрономії, медицини, історії. Тут належить згадати видатну діяльність Гіппократа в царині медицини, перехід від релігійно-містичного до раціонального пояснення процесів, пов'язаних із здоров'ям і хворобами людини. Гіппократом була детально розроблена етика поведінки щодо пацієнтів, в наші часи виражена в так званій "клятві Гіппократа". Історія того часу представлена іменами таких вчених, як Геродот і Фукідід. Останній вважається засновником документалізованої та психологізованої історії, він перший почав використовувати в дослідженнях історичні документи. Геродота часто й справедливо називають "батьком історії та географії". Саме він залишив докладні відомості про племена, що жили на території сучасної України.

У літературі духу класичного полісу найбільше відповідає жанр трагедії, а символом античного демократизму стає театр. Театри виникли водночас у багатьох грецьких містах. "Батьком трагедії" греки вважали великого драматурга, афінянина Есхіла. Найбільш відома його трагедія - "Прометей закутий". Вона розповідає про мужнього титана Прометея, який викрав у богів вогонь і дав його людям, за що був жорстоко покараний Зевсом. Образ Прометея став символом сили духу і служіння людям. Усі питання і державного, й особистого життя, дістали своє відображення у трагедіях Софокла "Антігона", "Едіп-цар" й особливо в творах Еврипіда "Медея", "Іпполіт", "Електра".

Викривальна комедія V ст. до н.е. набирає найбільших темпів художнього розвитку в творчості Аристофана. Він постійно вдається до прийому пародій. У його комедіях висміюються полководці, демагоги - прибічники братовбивчих війн, молоді нероби. Його найбільш відомі твори "Вершники", "Лісістрата", "Хмари" й сьогодні складають репертуар світових театрів.

Трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедії Аристофана виховували почуття гідності, громадянськості, відповідальності перед містом - державою, благородність і незалежність духу. Театр, як і пластичне мистецтво , показував, якою має бути людина: фізично і морально прекрасною - і в цьому розумінні мистецтво V - IV ст. до н. е. слушно почали називати класикою, бо воно стало взірцем для наслідування.

Дальший крок уперед у розвитку культури було зроблено в наступному періоді - в еллінізмі. Цим терміном вчені визначають період, починаючи з походів О. Македонського (334-323 рр. до н.е.) до остаточного завоювання елліністичних держав Римом (30 р. до н.е.).

Спочатку еллінізм позначав вірне вживання грецької мови, особливо не греками, а пізніше - розповсюдження грецької культури. Еллінізм характеризувався поширенням грецької міської цивілізації на простір від Сицилії до Індії. Грецькі назви, колонади храмів, театри виростали наче гриби. Наприклад, славнозвісна Олександрія з її модерністським геометричним плануванням, з бібліотекою, де налічувалося 700 тисяч рукописів, з населенням, що розмовляло грецькою мовою і називало себе „еллінами".

У величезній різноликій державі виникло багато художніх шкіл, які явили світу взірці художньої майстерності: статуя Ніке з острова Самофрак, статуя Афродіти з острова Мілос та інші. Автор Афродіти /Венери/ Мілоської - невідомий. Скульптура була знайдена в 1820 році мілоським селянином у землі. Напівоголена фігура сповнена одночасно жіночості й сили стала еталоном жіночої краси.

У філософії періоду еллінізму цілком панувала грецька традиція, але елліністична філософія змінює центр своєї уваги - етична проблема стає головною. Виникають школи стоїків та епікурейців. Епікур обґрунтовує свободу індивіда , для якого щастя - мета, а доброчесність - засіб досягнення особистого щастя. Для стоїків щастя - нагорода за доброчесність. Водночас існувала також ,заснована Пірроном, школа скептиків. Скептики вважали людські почуття недосконалими. Тому будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу неможливе.

У цей же час наука виокремлюється з філософії й простує своїм шляхом. Інтенсивно розвивалася математика, медицина, натурфілософія. Тоді жили великий математик Архімед, геометр Евклід, астроном Гіппарх; були зведені величезні інженерні споруди: Фароський маяк (понад 100 м заввишки), Колос Родоський - бронзове зображення бога сонця Геліоса (32 м заввишки), храм Артеміди в Ефесі, їх не випадково називали чудесами світу, їм присвячена чисельна література. Матеріальна база наукових досліджень зростала завдяки меценатству, яке стало дуже престижним.

Багато відомих еллінів - філософів, поетів (сирійців, юдеїв, єгиптян, фінікійців, малоазійців) - не надавали значення своєму походженню. Еллінство - це не країна, не земля, не політична ідея - це належність до певної касти, об'єднаної знанням Гомера та Еврипіда, Платона та Демосфена, чистотою грецької мови, витонченим „еллінським" смаком.

Грецька культура сприймалась у наступні століття як історичне диво. Вона створила, крім усього іншого, таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бургхарт зауважив: „Ми бачимо очима греків і розмовляємо їхніми зворотами мови".

Поступово на історичну арену виходить нова культуротворча сила - Рим, який наприкінці І ст. до н. е. утвердив своє панування в елліністичному світі, але це вже наступна доба античної культури - римська античність.

Римські легіонери, які поступово завоювали все Східне Середземномор'я, постали перед іншими народами представниками досить розвиненої культури. В розвитку культури Стародавнього Риму виділяють такі основні періоди: етруський (VIII- II ст. до н.е.), "царський" (VIII - VI ст. до н. е.), Римської республіки (510-31 рр. до н. е.), Римської імперії (31 р. до н. е. - 476 р. н.е.).

Римське мистецтво багато що взяло в Стародавній Греції, але виросло воно на землі, де вже була власна, давньоіталійська культура, початок якої сягає ще III тисячоліття до н.е. і пов'язаний з мистецтвом етрусків. Живописне оздоблення гробниць, постаті або погруддя померлих на теракотових поховальних урнах дають уявлення про культи та спосіб життя етрусків. Етруски були майстрами в ювелірній справі й у бронзовому литті, виготовляли красиву поліровану кераміку. Питання про походження етруського етносу ще не має в науці остаточного вирішення, а етруська культура вважається своєрідним прологом до піднесення культури Риму.

Слідом за етрусками римляни збудували чудові дороги (найдавніша - Алпієва, З12 р. до н.е.), довгі, на десятки кілометрів, акведуки. Вони давали воду термам, фонтанам, будинкам городян. Від етрусків до римлян перейшли окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків, мистецькі прийоми, зокрема відливка бронзової скульптури, мистецтво портрету.

В основі найдавніших римських релігійних вірувань лежав анімізм. Для римлян світ був сповнений добрими і злими духами, богами й богинями, які опікувались кожним кроком людини. Дім охороняли Пенати, двері - дволикий Янус, вогнище - Веста, кожна людина мала свого генія - духа-охоронця. В ієрархії богів найвище становище посідали Юпітер - бог неба та Марс - бог війни. До поклоніння богам у людському образі римляни перейшли в VI ст. до н.е. внаслідок збагачення релігії грецькими елементами. Поступово утворився пантеон 12 головних божеств: Юпітера, Юнони, Нептуна, Мінерви, Марса, Венери, Аполлона, Діани, Вулкана, Вести, Меркурія, Цербери. Разом з богами римляни запозичили і грецькі міфи, дещо латинізувавши їх. До речі, латинська мова, яка була носієм римської культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще два-три століття тому вона була мовою філософії, медицини, юриспруденції, релігії й літератури багатьох європейських народів.

У римській літературі ще з II ст. до н. е. важливими й провідними жанрами стають ораторська та історична проза. Квінт Енній (239 -169 рр. до н.е.) склав перший національний епос „Аннали", присвячений історії Риму. Він славив римську доблесть, оспівував гуманність, культуру, освіченість. Марк Порцій Катон Старший (234 - 149 рр. до н. е.) залишив по собі трактати, в яких закликав римлян до мужності, наслідування доблесті предків. Особливо багато творів дійшло до нас з І ст. до н.е. Публіцистична та мемуарна література цього часу представлена такими славетними іменами як Цезар, Саллюстій, Цицерон.

Характерною особливістю римського мистецтва періоду республіки була натуралістична точність зображення у портретах, практичність і водночас пишність архітектури, використання барельєфів, присвячених історичним подіям.

У цей період римляни будують головним чином споруди практичного призначення - міські мури, дороги, мости, акведуки, базиліки, складські приміщення, цирки. Значними громадськими спорудами в Римі були базиліки - великі прямокутні будови з великим залом, розділеним рядами колон.

Стіни храмів римляни прикрашали живописом. Тріумфальні процесії римських полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім виставляли в базиліках і храмах. Після завоювання Греції поширився декоративний розпис будинків, що імітував кольоровий мармур. У 79 р. н.е. внаслідок виверження вулкану Везувію загинуло кілька міст: Помпея, Геркуланум, Стабія. Розкопки XVIII ст. явили здивованій Європі чудово впорядковане місто - з будинками, прикрашеними фресками і мозаїчними підлогами.

Громадянські війни І ст. до н.е. завершилися встановленням імператорської влади. Посилюються культурні впливи країн Південного Середземномор'я, особливо в галузі літератури, архітектури, скульптури.

У релігійних віруваннях східні культи набувають все більшого поширення за часів імперії. Імператор Калігула спорудив храм єгипетської богині Ізиди в Римі, імператор Клавдій скасував заборони стосовно культу Сібели. Культ самих імператорів мав офіційний характер, на їхню честь зводили храми, ставили скульптури, приносили жертви. За імператорів Флавія, Веспасіана й Тита, було збудовано величезний амфітеатр для гладіаторських боїв Колізей. Під ареною Колізею, на якій могли вести бій відразу до 3 тисяч пар гладіаторів, були розташовані приміщення, клітки для тварин, система водопостачання. Арену можна було затопити водою й розігрувати морські бої.

Римлянам належить і тип тріумфальної арки, одно-, три- і п'ятипрогінної, що зводилася на честь певного імператора. Новим словом в архітектурі став Пантеон - храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм і досі вражає ідеальними, досконалими пропорціями.

Завоювання періоду імперії, а також пожвавлення торгівлі сприяли розвиткові наук, зокрема, географії. Історик та географ Страбон (бл. 63 р. до н.е. - бл. 19 р. н.е.) створив велику працю, де описав ряд країн, звернувши особливу увагу на Європу, Азію та Північну Африку.

Досягнення античної медицини звів у єдину систему Клавдій Гален (131 - бл. 201 рр.) - лікар і природознавець, автор бл. 400 праць з анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його дослідження мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби Відродження й Нового часу. Для римської науки часів імперії загалом характерне прагнення до енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань.

„Золотим віком" римської літератури називають І ст. до н.е. початок І ст. н.е. Він представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Горацій, Овідій, Тібул, Проперцій. Найславетнішим представником своєрідного жанру любовної елегії був Публій Овідій Назон ("Метаморфози", "Наука кохання"). Його твори вирізняє легкість, дотепність і досконалість. З прозаїчних жанрів цієї доби найбільш поширеними були історичні праці та романи. Автор монументальної праці „Римська історія" (142 книги) Тит Лівій яскраво і захоплююче викладає історію Римської держави, а головним об'єктом зображення в працях Публія Корнелія Тацита були відносини сенату з імператорською владою, характери та вчинки імператорів.

Римляни створили свій чудовий театр, гостру комедію, мемуарну літературу, стрункі історичні твори, виробили кодекс законів (римське право стало основою всієї європейської юриспруденції). Вони були чудовими будівельниками. Кам'яну або цегляну кладку заливали особливим розчином з вапна й щебеню, який, твердіючи, перетворював споруду в моноліт. Однією з визначних пам'яток побутової культури Давнього Риму стали римські лазні, що були своєрідними центрами дозвілля. Окрім басейну з проточною водою завбільшки з озеро, лазні мали великі зали для занять гімнастикою, бібліотеки, кімнати відпочинку, галереї для дружніх прогулянок і бесід. У Римі було 1700 лазень, серед яких найбільші вміщували понад 3 тисячі чоловік.

У давньоримській культурі вперше відбувається поділ на "елітарну" і "масову" культури.

Римські провінції "запропонували" світу ще одну монотеїстичну релігію - християнство. На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу. На Близькому Сході в IV столітті до н. е. виникли есхатологічні (вчення про "останні часи", про кінцеву долю світу й людини), містичні, вчення про абсолютне майбутнє, чекання приходу Месії (спасителя світу) для встановлення на землі нового, остаточного й справедливого порядку.

Особливе значення для розуміння виникнення християнства мають знахідки рукописів у печерах Кумрану, на узбережжі Мертвого моря. Рукописи показують, що їхні творці й володарі спробували здійснити сміливу соціальну утопію - організацію колективістського ладу життя. Головними ознаками якого стали: єдність майна, обов'язкова спільна праця й колективний побут. Сукупність археологічних даних дає підстави вважати кумранітів ессеями (від грецьк. - благочесні, юдейська єретична секта). Теоретичні засади кумранітів можна назвати "ідеологією бідноти".

Перші згадки про християнство трапляються в римських істориків Тацита й Светонія. Тацит писав у 116-117 роках, що християнство зародилося в Юдеї, що засновником його був Христос, якого стратила римська влада, і що при цьому певну роль відіграв прокуратор (управитель римських провінцій) Юдеї Понтій Пілат.

Християнська література перших десятиліть дійшла головним чином у канонічній збірці, яка має назву Новий Заповіт. Це - комплекс релігійних творів, вибраних церквою серед їм подібних за найбільш адекватне вираження нової віри. До нього входять 27 творів різних жанрів : чотири Євангелії (від грецьк. - добра звістка), "Діяння святих апостолів", 21 "послання" (повчання в епістолярній формі), і, нарешті, "Одкровення Іоанна Богослова", або "Апокаліпсис", - уявна картина майбутнього кінця світу. "Нагірна проповідь", особливо докладно викладена в Євангелії від Матвія (один з учнів Христа), містить етико-релігійну програму християнства: визнання єдиного бога; повага до батьків; заборона вбивства, злодійства, перелюбства, лжесвідчення тощо.

Всі перші три століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі. У цей же час формувалася система управління християнськими громадами, що поступово привело до формування християнської церкви.

Отже, коли в 313 році імператор Константан своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн - це фактично означало визнання панування християнської церкви в імперії.

Християнство визріло як протест проти вад суспільства, падіння устоїв, влади центру (Риму) і справило великий вплив на подальший розвиток людства. Сучасний європейський календар має свою "точку відліку" - Різдво Христове.

Європа постійно звертається до античності в пошуках гармонійного буття, ідеального та досконалого. Європейська культура успадкувала від античності не лише форму (образотворчі прийоми, спосіб філософствування, принцип поетики, літературні жанри тощо), але, перш за все, духовні засади. Як і в античну добу, головною проблемою європейської культури була й залишається людина в усій складності її матеріального й духовного буття.

Великий вплив справила античність на генезу й розвиток української культури. Певні античні впливи на культуру слов'ян Подніпров'я можна помітити вже в дохристиянські часи. Багато в чому схожими, близькими є народні звичаї, традиції, міфологія слов'янських племен і стародавніх греків. Саме ця близькість на ментальному рівні створила у більш пізні часи умови для швидкого і ґрунтовного засвоєння не лише форми, але й духу еллінської культури.

У часи Київської Русі християнство сприяло залученню прадавніх українців до духовної спадщини античного світу, зокрема його філософських ідей та мистецьких досягнень.

Сюжети, образи античної філософії, міфології, літератури широко використовувалися в українському професійному мистецтві й літературі. На античні сюжети написані опери Д.Бортнянського, А.Веделя, славетна "Енеїда" І.Котляревського, поезії Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка.

Своєрідний і неповторний синтез, сплав давньої язичницької та античної культур став ґрунтом, на якому розвинулись українська література, мистецтво, філософія.