3. Загальна характеристика літератури пізнього середньовіччя

Середньовічна культура і література виникли на перетині трьох важливих факторів: християнства, античної культури та культури варварських народів. Також часто зневажають мусульманською культурою – четвертим фактором, який мав неабиякий вплив на Середньовічну Європу з VIII ст. н.е.Звичайно, найважливішим фактором є християнство, яке, головним чином, обумовило світосприйняття середньовічної людини, сформувало духовно-ідеологічний клімат у суспільстві, про що вже йшлося раніше.

Традиції народної культури принесли з собою варварські племена, що завоювали Західну Римську Імперію у V столітті. По-перше вони володіли розвиненою поезією: трудові, обрядові пісні, календарні колективні свята, що супроводжувалися хоровими піснями, містичні дійства. Досліджуючи такі фольклорні пісні, академік А.Н. Веселовський висунув теорію первісного (хорового) синкретизму, ця теорія являє собою думку про те, що у народній культурі елементи лірики, епосу та драми існують у суцільній, ще не розділеній єдності. Тобто, наявність розвиненого фольклору готів, гунів, германців є базою на основі якої формуються роди та жанри середньовічної літератури.

По-друге, на підставі міфологічних сюжетів і мотивів германо-скандинавських народів формується героїчний архаїчний епос Раннього Середньовіччя, який зберігся лише на територіях Північної Європи. Це англосаксонський, давньоскандинавский і кельтський епос. Також історичні події великого переселення народів VІ ст. поступово міфологізувались і трансформувались у легенди про великих героїв давнини, і разом з германо-скандинавською міфологією ці сказання увійшли у збірки Молодшої та Старшої Еди, записані у ХІІ – ХІІІ ст. Середньовічна культура і література формується також під впливом античної культури. Найвпливовішим аспектом, звичайно, є латинська мова, яка довгі століття Середньовіччя залишалася мовою писемності. На базі латини у Зрілому Середньовіччі формуються національні мови Західної Європи.

Оскільки всі античні рукописи, які залишились на території Західної

Європи, зберігались у монастирях, клерикальна думка монополізувала право на читання та цитування античних текстів. До ХІІІ ст. існує дві протилежні точки зору на античність. Перша – античність це язичництво, а значить – лихо, яке треба найскоріше забути. Друга – античність можна використати як підтвердження та ілюстрацію положень християнського віровчення. Святий Августін казав: «Якщо язичницькі філософи, особливо платоніки, випадково зронили істини, корисні для нашої віри, то цих істин не тільки не слід остерігатися, але необхідно забрати їх у незаконних власників і використати

нам на користь». Відповідно до цього, пріоритетними античними авторами вважали Вергілія, Овідія та Лукана, з творів яких витягували цитати та пристосовували їх до християнського віровчення.

Середьовічні запозичення часто обмежувались обробкою авторів пізньої Імперії, які примітивізували та спростили греко-римську літературну та науково-філософську думку. Наприклад, систему освіти було запозичено не у Цицерона або Квінтіліана, а у карфагенського ритора Марцина Капелли (поч. V ст.), географію не у Птолемея або Плінія, але у посереднього компілятора Юліана Соліна (ІІІ ст.). Неосвіченість у зоології та біології була причиною того, що середньовічні бестіарії поповнювались міфологічними та басенними істотами, які в античності несли символічне навантаження.

Французький достлідник Ж. Ле Гофф вважає, що антична думка вижила у Середні віки лише у роздертому, викривленому та приниженому християнством стані.

Але протягом Середньовіччя відбулося два сплески відродження античної культури. Каролінгівське Відродження у VІІІ – поч. ІХ ст., під час правління Карла І та Оттонівське Відродження Х ст. – правління Оттона І і ІІ. Зростає цінність античних рукописів, відроджується латина і антична поезія з метою освіти королівських прибічників та придворних. Основним значенням цих відроджень стала увага до книги і початок культури переписування, копіювання книги. Цей процес також супроводжувався ілюструванням - мініатюрою, що розвивало цей вид книжкового живопису.

Нарешті, хотілося б зупинитися на факторі мусульманської культури. У 711 р. відбулося вторгнення маврів в Іспанію, експансія яких продовжувалась до ХV століття. Процес відвойовування земель на теріторії Іспанії, названий реконкістою, сформував ряд тем і сюжетів характерних лише іспанскій літературі. Завзята боротьба за незалежність вплинула на національне світобачення, яке відрізняється глибокою релігійністю. Розвинена і багата образною символікою арабська поезія слугувала прикладом для лірики іспанського Відродження. Мавританська архітектура у поєднанні з готичним стилем будівництва породила два унікальних архітектурних стилі: мудехар і платереск, які застосовувались для будівництва соборів і замків. Основними ознаками цих стилей є примхливе декоративне оздоблення як внутрішніх частин будинків, так і зовнішніх, вигадливими кованими решітками, різьбленими лавочками, орнаментальною різьбою кам’яних колон та зовнішніх частин споруди.

Також важливо підкреслити той факт, що араби, тісно контактуючи з Візантією, мали змогу оволодіти досягненнями античної науки з медицини, астрономії, а також філософії і літератури. З 1085 р. в Толедо починає формуватися бібліотека, куди поступово завозять переклади книг античних філософів, літераторів та вчених, а також роботи арабських мислителів Авіценни, Аверроеса та ін. Тому освічені європейці, позбавлені можливості читати оригінальні античні рукописи, вже у період Зрілого Середньовіччя, мали змогу навчатися опосередковано, опановуючи арабську, сирійську або інші східні мови.

Таким чином, унікальне поєнання вказаних факторів сформувало цікаву та різноманітну літературу, яку умовно поділяють на два періоди.